Урок "Григорій Сковорода. Життя і творчість філософа, просвітителя, поета. Його християнські морально-етичні ідеали"

Опис документу:
Метою даного уроку є ознайомлення учнів із життям та діяльністю Г. Сковороди; коментування філософського трактату «Вступні двері до християнської добронравності», афоризмів митця; навчання формувати власне розуміння і актуальність для сьогоднішнього життя положень філософії Г. Сковороди; формування розуміння важливості для становлення і реалізації себе як особистості ідей самопізнання та гармонії зі світом.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Тема: Григорій Сковорода. Життя і творчість філософа, просвітителя, поета. Його християнські морально-етичні ідеали. Біблійна основа творчості Г. Сковороди та його вчення про самопізнання і «сродний труд». Філософський трактат «Вступні двері до християнської добронравності». TЛ: афоризм.

Мета: ознайомити учнів з життям та діяльністю Г. Сковороди; прокоментувати філософський трактат «Вступні двері до християнської добронравності», афоризми митця; навчити формувати власне розуміння і актуальність для сьогоднішнього життя положень філософії Г. Сковороди; формувати розуміння важливості для становлення і реалізації себе як особистості ідей самопізнання та гармонії зі світом.

Обладнання: портрет Григорія Сковороди, виставка його творів, ілюстрації до них, роздатковий матеріал.

Міжпредметні зв'язки: французькі просвітителі Вольтер, Руссо, Дідро.

Протягом усього життя Сковорода послідовно уникав всього того, що могло уярмити його дух і волю до свободи, і з повним правом заповів написати на могилі слова: «Світ ловив мене та не впіймав».

І. Іваньо

Перебіг уроку

І. Актуалізація опорних знань. Мотивація навчальної діяльності.

1. Перевірка домашнього завдання.

2. «Відтермінована відповідь».

– День 28 жовтня (9 листопада за ст. ст.) 1794 року був сонячним і погожим. У дідича Ковалевського зібралося багато гостей на обід. Мали також за мету послухати розповіді Григорія Сковороди. Той був веселий і говіркий, як ніколи, жартував, розповідав про себе, про свої мандрівки. Потім вийшов у сад. Довго ходив по перехресних стежках, зривав плоди і роздавав їх хлопчикам, що працювали в садку.

Він уже відцвів, відшумів, як оці дерева, що журно губили листя. Ось-ось, можливо, й завтра він відійде в природу, перетвориться в землю, в соки і крони дерев. Станеться страшна і буденна справа, його час перейде у вічність.

Він жив просто та гарно і вмирав так само... В час плачу він учив людей сміятися. Бо голова і хвіст змія вічності — це одне, і все починається спочатку. Він зберіг до останньої хвилини ясний розум та зробив це для людей...

Уже вечоріло, коли сам господар пішов шукати Сковороду і застав його під гіллястою липою. Сковорода копав яму — досить довгу та глибоку.

– Що це, друже Григорію, чим-то ти зайнятий? — спитав господар, підійшовши до гостя.

– Пора, друже, закінчити мандрівку,— спокійно відповів Сковорода. — І так усе волосся злетіло з бідної голови. Пора заспокоїтися.

– І, брате, дурниця! Досить жартувати, ходімо!

– Іду! Але я прохатиму тебе попереду, мій добродію, хай тут буде моя остання могила.

... Сковорода пішов у свою кімнату, одягнув чисту білизну, помолився Богу і, підклавши під голову свої рукописи та сіру свитку, ліг, склавши навхрест руки.

... Довго чекали на нього з вечерею. Сковорода не з'явився. Другого дня вранці до чаю теж, до обіду так само. Це здивувало господаря. Він насмілився увійти до Сковороди, щоб розбудити, одначе той лежав уже холодний, закостенілий.

Поховали його під липою, а на хресті над могилою написали те, що заповів сам Григорій Сковорода: "Світ ловив мене, та не впіймав".

Як зрозуміти цей загадковий напис? Чому саме такі слова заповів написати Сковорода? Про це ви дізнаєтеся у ході уроку.

II. Повідомлення теми та очікуваних результатів уроку.

1. "Знайомство з письменником".

(Матеріал для вчителя).

Народився Григорій Сковорода на Полтавщині З грудня (22 листопада за старим стилем) 1722р. в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку (нині районний центр Полтавської області) у родині козака Сави і його дружини Пелагеї. Пізніше Сковорода любив називати себе Григорієм Вар-Савою, тобто Сином Спокою.

«Григорий на седьмом году от рождения отличался наклонностью к набожности, талантом к музыке, охотою к наукам, тведостью духа. В церкви он добровольно ходил на крилос и пел чудесно, приятно».

Як тоді зазвичай водилося, закінчив сільську початкову чотирирічну школу і у віці 12 років 1734р. вступив до Києво-Могилянської академії. Сковорода перебував в Академії, щоправда з перервами, майже 20 років.

Там він закінчив класи фари, інфіми, граматики, синтаксими, поетики, риторики і один клас філософії (останньої він навчався у відомого українського філософа, релігійного й освітнюю діяча Михайла Козачинського). Однак Г. Сковорода був змушений залишити Києво-Могилянську академію в зв'язку з його зарахуванням співаком придворної хорової капели і від'їздом у грудні 1741р. до Санкт-Петербурга, де мали відбутись святкування з нагоди коронації російської імператриці Єлизавети. Пробувши до кінця серпня 1744р. у Петербурзі, Сковорода повернувся до Києва і відновив навчання у Києво-Могилянській академії.

Ще в Києво-Могилянській академії, за студіюванням античних філософів Аристотеля і Цицерона, Платона і Сенеки, в інтелектуальних змаганнях на диспутах у конгрегаційній залі за прикладом професорів-могилянців, таких, як безстрашний у борні з унією Григорій Кониський, як сміливий реформатор науки й освіти Феофан Прокопович, як невтомний будівничий української культури Рафаїл Заборовський, студент Григорій Сковорода зрозумів і твердо узяв за життєве правило: доля — це творіння сильних і вибачення для слабких. 1 вже невдовзі в Санкт-Петербурзі двадцятирічний юнак пройшов непросте духовне випробування. Витримавши півчий конкурс у музичній школі в Глухові й ставши окрасою придворної капели як ніжний альт, Григорій опинився перед щедрими царськими принадами: гарний одяг хориста («на нем шуба овечья, тулупом пошита, шапка красная с черным околышем, в чоботах, кафтан блакитный, как бы синюватый, на споде сукно» — з архівного документа); добра платня — 25 карбованців на рік; ситний і п'яний стіл («член хору діставав п'ять відер горілки як один із важливих пунктів свого гонорару» — письмове свідчення); батьки, брати й сестри хористів звільнялися від податків та від такої напасті, як солдатські постої (в царському указі від 2 травня 1743 року про пільги сім'ям хористів у списку 17 співаків із Лівобережної України значиться і «Григорий, сын Сковорода, Лубенського полку, местечка Чернух, а содержит мать его Гіалагея Степановна, дочь Шенгереевна»), і, нарешті, під вінець співочої служби хористи винагороджувалися чинами і довічними пенсіями (знаменитий придворний бас Федір Качановський, уродженець Прилук, одержав генеральський чин, маєток у селі Березова Лука Гадяцького полку і річну пенсію в 1000 карбованців).

Ніхто з хористів не міг утриматися перед такою царською спокусою, силкувався голосом і чолобитною поведінкою якомога довше пробути в капелі — тільки не козацький син, волелюбний Григорій Сковорода. Не затримав його навіть чин «придворного уставника» (перший і останній службовий чин у житті Сковороди), що його було присвоєнно альтистові Григорію усього через півтора року півчої кар'єри. Влітку 1744 року, після того, як супроводжував у складі капели царицю Єлизавету в її поїздці до Києва, Григорій Сковорода вже не повернувся до Санкт-Петербурга, залишився у рідній Могилянці, проміняв наваристий м'ясний стіл на рідкий кандьор у бурсі, змінив «кафтан блакитний» на грубу сукняну кирею, а головне перемінив задушливі, пропахчені парфумами й пудрою зали Зимового палацу на тонкий запах старих книжкових фоліантів у бібліотеці академії. Це був перший і, треба сказати, суворий іспит Сковороди духовною вольністю, яка зароджувалась у ньому майбутнім віршем «De Libertate».

Він склав цей екзамен свободи, внутрішньої сили й права на щастя. У цьому нас переконує і сам Григорій Сковорода у листі-присвяті Михайлу Ковалинському до трактату «Книжечка для читання Святого письма, названа жінка Лотова», написаного вже через десятиріччя на Слобожанщині. Виписуючи характеристики людських вад, Сковорода ясно й опукло побачив перед собою царський двір, Зимовий палац, а в ньому типового придворного, підступну й водночас улесливу людину, яка «... рухається й пишається, наче мавпа; жартує і говорить, як римська Цитерія (богиня краси й кохання); відчуває, як кумир; мудрує, як ідол; намацує, як підземний кріт; обмацує, як безокий; пишається, як безумний; змінюється, як місяць; непокоїться, як сатана; павучиться, як павутиння; голодна, як пес; жадібна, як водяна хвороба; лукава, як змій; ласкава, як крокодил; постійна, як море; вірна, як вітер; надійна, як лід; розсипчаста, як порох; зникає, як сон...»

По закінченні другого року курсу філософії він у серпні 1745р. разом з Токайською комісією генерала Федора Вишневського виїхав до Угорщини, де перебував до 1750р. Впродовж 17451750рр. Г. Сковорода відвідав Будапешт, Братиславу, Відень, Прагу, Галле, можливо, Італію. М.Ковалинський у своєму життєписі мислителя стверджує, що під час своїх європейських подорожей Сковорода «намагавсь знайомитись найбільше з людьми, що були дуже славні чемністю й знаннями». На думку Дмитра Чижевського, він познайомився в Німечинні з творами філософів-містиків і пієтистів, що вплинуло на формування його філософських поглядів.

У листі до свого учня Михайла Ковалинського він писав: «Пусть также всегда живут в твоей душе и такие слова Плиния — потеряно то время, которое ты не употребил для учебы».

Після повернення 1750р. до Києва Г. Сковорода стає вчителем поетики у Переяславськім колегіумі.

Щиро радів: тепер у нього самого, ще студента, будуть свої спудеї, і навчатиме він їх наскоками світлої, любої серцю поезії. І навчатиме по-новому: не римуванням сухої латини, не за застарілим підручником Кониського, якого він уже не взяв із собою з академії. Розчарував його рукописний курс поетики викладача Пилипа Гошкевича, запроваджений в Переяславському колегіумі, здавалося б, недавно в 1742 році. Усе та ж сама замшіла схема викладання: предмет, форма, види й корисність поезії; поняття: фабула, метр, вірш, пісня; жанри: елегія, лірика, епіграма — трепетного чуття самого поетичного слова тут не чулося.

А Сковороду вже захоплювали нові, сучасні ритми й імена. І він вечорами, запаливши свічку в крихітній келії, складає свій перший трактат: «Розмисел про поезію і керівництво до мистецтва оної». Та недовго звучало нове слово про нову поезію в класі — незвичайним воно видалось єпископу Никодиму Сребницькому, відгонило єрессю, відлунювало поваленням авторитетів. Тривала розмова у пастирському покої Сребницького, перед яким лежав на столі писаний курс «Розмисел про поезію...», закінчилася невтримним вибухом з вуст молодого викладача: «Alia res sceptrum, alia plectrum». «Одна річ пастирський жезл, інша річ пастуша сопілка», повторив Григорій і з жалем подивився на преосвященного. Зеленавий вогник лампадки вихопив із присмеркової сині колючі очі єпископа. «Хай не живе в моєму домі той, хто творить гординю», почув Григорій у відповідь.

Через цей конфлікт Г.Сковорода був змушений припинити викладання в Переяславському колегіумі і 1752р. повернутися до Києво-Могилянської академії, де він почав вивчати теологію у тогочасного префекта академії Георгія Кониського. Але повного курсу теології він не закінчив.

1753р. за рекомендацією митрополита Тимофія Щербицького він став домашнім учителем у багатого дідича Степана Томари в селі Коврай на Переяславщині. Там він прожив до 1759р., навчаючи свого вихованця сина Степана Томари Василя.

За рік пихатий виходець із греко-україно-німецького роду полковник Томара не промовив до вчителя жодного слова. А допитливий неслух Василько, навпаки, прикипів до вчителя, ловив кожне слово наставника.

Та досить було Григорію одного разу спересердя й водночас простодушно зауважити під час уроку материному плеканцю, що той «мислить, як свиняча голова», — і в одну мить «найкращий учитель» зі швидкістю татарської стріли вилетів із панського маєтку. Але у змаганні панської пихатості й людської гідності переміг усе-таки молодий учитель. Не минуло й року, як гордий Томара почав розшукувати студента Сковороду, а розшукавши, вмовляв на будь-яких умовах повернутися до маєтку, до сина, який щодня плакав за вчителем. Врешті-решт Сковорода повернувся в Коврай, але вже "без договору, без умов" з паном Томарою, бо ж повернувся він до свого учня Василя, якого ще п'ять років потому учив античної мудрості, музики, поезії і людської достойності. Наука "любомудрія" виховувала юнака, водночас збагатила духовно й першого в селі Ковраї учителя.

Уроком добра, людяності та моралі на все життя стало для Василя Томари вчительське слово Сковороди, у чому він і висповідався у листі до вчителя 6 березня 1788 року, вже піднявшись на звичну для козацької старшини сановну висоту в Санкт-Петербурзі: «Люб'язний мій учителю Григорій Савич! Чи згадаєш ти, поштивий друг мій, твого Василя, за зовнішністю, може, й не нещасного, але внутрішньо такого, що більш має потребу в пораді, ніж коли був з тобою. О, якби Господь умовив тебе пожити зі мною! Якби ти мене один раз вислухав, дізнався, то б не утішився своїм вихованцем. Чи даремно я на тебе сподівався? Якщо ні, послугуйся й відпиши до мене, яким чином міг би я тебе побачити, палко любимий мій Сковорода? Прощай і не пожалій ще один раз у житті виділити крихту твого часу й спокою давньому учневі твоєму — Василю Томарі». Дай Боже кожному з нас на схилі літ одержати таку сердечну вісточку від учня, друга, близької людини!

1759р. Г. Сковорода на запрошення білгородського єпископа Іосафа Миткевича прибув на Слобожанщину, де він впродовж десяти років (до 1769р.) викладав поетику, етику, синтаксиму і грецьку мову у Харківському колегіумі. Саме там він познайомився з учнем цього колегіуму Михайлом Ковалинським, дружба з яким мала величезний вплив на його подальше життя і спричинилася до виникнення його значної латино-мовної епістолярної спадщини. Юнак не відразу прийняв свого вчителя, він не смів і. думати, що гідний його дружби, хоча з захопленням, подивом і повагою ставився до способу його життя та філософських ідей.

Лише чудесне видіння, що наснилося Ковалинському, переконало його в необхідності скоритися долі. Він сприйняв зустріч зі Сковородою не як раціональний життєвий факт, а як зумовленість. Лише коли Ковалинський «пришел во видения и откровения Господня», ця дружба піднялася на вершини містичної дійсності.

Сковорода направляв Ковалинського у його філософському пошуку, ділився своїми думками, вчив філософії як практичній моралі, писав листи, сповнені участю.

Справжнім щастям для філософа стала дружба, і в учневі він бачив своє продовження. Дружба, — писав Сковорода, — «мое единственное утешение и мое сокровище, ее я ценю больше, чем пирамиды, мавзолеи и другие царские памятники». Але світ, що не впіймав Сковороду, відібрав найкоштовніше для вчителя — найбільш обдарованого учня.

М. Ковалинський був першим біографом Г. Сковороди. Після смерті свого вчителя він описав його життєвий і творчий шлях у творі «Життя Григорія Сковороди» (1794—1795рр.).

У харківський період життя Г. Сковорода написав славнозвісні «Байки харківські», вступні лекції-проповіді до курсу етики — «Прокинувшись, побачили славу його» та «Хай цілує мене поцілунками уст своїх!» (1765—1766), а також трактати і діалоги під назвою «Вступні двері до християнської добронравності» (1766), «Наркіс. Розмова про те: пізнай себе» (до 1767), «Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе» (1767).

У Харкові Г. Сковороду знали як людину вчену, яка, проте, відзначалася скромним життям. Він носив пристойний, але простий одяг, був невибагливим у їжі,спав не більше чотирьох годин, виглядав бадьорим, поміркованим, виявляв прихильність до убогих; «мав набожність без марновірства, вченість без зазнайства, поводження без лестощів». Категорично відхиляв усі пропозиції прийняти чернечий сан, відповідаючи на них у досить різкій формі: «Хіба ви хочете, щоб я помножив число фарисеїв? їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м'яко і будьте ченцями!»

Під час свого викладання в колегіумі і занять із своїм учнем М.Ковалинським він особливо наполягав на необхідності вивчення давніх мов і читання античної й середньовічної спадщини. Його улюбленими письменниками були Плутарх, Філон Александрійський, Цицерон, Горацій, Лукіан, Климент Александрійський, Оріген, Діонісій Ареопагіт, Максим Сповідник і насамперед Біблія. Здобуття людиною знань, вивчення давньої культури і священних текстів Г. Сковорода розглядав як засоби для її самозосередження, її втечі від юрби, яка у свою чергу уможливлює для людини перехід до наступного, кульмінаційного етапу в її освіті, її духовному становленні — переображення «зовнішньої» тілесної людини у людину «внутрішню», духовно багату.

Щодо містики в житті філософа, не можна не згадати описаний Ковалінським зі спогадів Сковороди факт містичного переживання, що трапився з ним на 48 році життя. Це був 1770 рік. Сковорода вже третій місяць перебуває в Китаєвській пустелі у свого родича Іустина: «Вдруг приметил в себе внутренне движение духа непонятное, побуждающее его ехать из Киева. Видя нерасположение Иустина к отпуску его, пошел он в Киев к приятелям попросить, чтобы отправили его в Украину. Те удерживают: он отговаривается, что ему дух настоятельно велит удалиться из Киева. Между сим пошел он на Подол, нижний город в Киеве, пришел на гору, откуда сходят на Подол, вдруг, остановясь, почувствовал он обонянием такой сильный запах мертвых трупов, что перенесть не мог и тот час поворотился домой. Дух убедительно погнал его из города, и он направился в путь на другой же день. Через две недели в Охтырке получили известие, что в Киеве моровая язва, о которой в бытность его и не слышно было и что город заперт уже».

Коли Сковорода довідався про це, його охопило переживання, що наклало відбиток на подальше життя філософа. «Сердце его дотоле почитавшее Бога аки раб, оттоле возлюбило его аки друг».

У серпні 1764р. Г. Сковорода прибув до Киева, де він знову ж таки відмовився від пропозиції ченців Києво-Печерської лаври прийняти чернецтво. «Я стовпотворіння помножувати собою не хочу, — відповів він їм, — досить і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому». (М. Ковалинський. «Життя Григорія Сковороди»).

Свідок цієї зустрічі Михайло Ковалинський передає подальші слова Григорія Сковороди: цим привітанням старці замовкли, а Сковорода, дивлячись на них, продовжував: «Ризо-ризо! Як небагатьох ти опреподобила! Як багатьох зробила нечестивими, зчарувала. Світ ловить людей різними сітями, прикриваючи їх багатствами, почестями, славою, друзями, знайомствами, протекціями, вигодами, втіхами і святинею, та найбільш нещасна остання. Блаженний, хто святість серця, тобто щастя своє, закрив не ризою, а волею Господньою!» Занімілу сцену «стовпів неотесаних» порушив тільки дзвін, покликавши ченців на молитву. Відмовився Г. Сковорода і від здобуття високих світських посад. Таку свою життєву позицію він так обґрунтовував харківському губернаторові Євдокиму Щербиніну: «Світ, — казав він, нагадує театр: щоб зобразити в театрі гру з успіхом і похвалою, то беруть ролі за здібностями. Дійова особа в театрі не за здатністю ролі, а за вдалу гру взагалі хвалиться. Я довго міркував про це і після довгого випробування себе побачив, що не можу представляти у театрі світу вдало жодної особи, крім низької, простої, безпечної, усамітненої: я цю роль вибрав, узяв і задоволений». Так філософ, опираючись спокусам світу, обстоював свою творчу і особисту свободу.

1769 р. через недоброзичливе ставлення до нього новопризначеного білгородського єпископа Самуша Миславського Г. Сковороду було звільнено з роботи у Харківському колегіумі. З того часу і до своєї смерті він вів життя мандрівного філософа, відвідуючи Лівобережну Україну, Приазов'я, Воронежчину, Курщину, Орловщину. Це був найбільш плідний період його творчості. Саме тоді він завершив збірку «Сад божественних пісень», написав свої основні філософські трактати, діалоги і притчі: «Діалог, або Розмова про давній світ» (1772), «Розмова п'яти дорожніх про істинне щастя в житті» (17731774), «Кільце» (17731774), «Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру» (1774), «Ікона Алківіадська (Ізраїльський Змій)» (17751776), «Жінка Лотова» (17801788), «Боротьба архистратига Михайла з сатаною про це: легко бути добрим» (1783), «Суперечка біса з Варсавою» (17831784). «Вдячний Еродій» (1787), «Убогий Жайворонок» (1787), «Діалог. Назв; його Потоп зміїний» (1791). У його житті починається майже тридцятирічний період подорожування, аскетичного зречення від усіх спокус світського життя. Відмовляючись від бажання влаштуватися в житті Сковорода остаточно переносить своє життя у внутрішні виміри, стає мандрівником перелітним птахом.

Посох мандруючого це глибокий символ його духу. Він брав Біблію, флейту і відправлявся усе далі й далі. Сіра свита, чоботи про всяк випадок і кілька підшивок робіт ось з чого складалося все його майно. Безперервна мандрівка стала єдиною справою його життя, вираженням його релігійності. Вона стала добровільним подвигом зречення від тих звичайних умов життя, що є перешкодою для внутрішнього життя духу.

Бути мандрівником, відчувати себе в цьому світі мандрівника і дивитися на все навколо, як дивиться випадковий перехожий значить залишатися байдужим до усього, що трапляється на шляху, розуміти, що усе це як з'явилося на мить, так через мить все і зникне, переконатися, що немає у світі нічого вічного й постійного, що усе тече і зникає. Йому постійно йти потрібно в невідомі далечіні, пам'ятаючи про останню мету, про рідну домівку, де чекає втомленого мандрівника спокій вічних субот!

Він не знає ніяких пристрастей, для нього нема нічого тут, а все існує там, по ту сторону майбутнього. Мандруючи фізично, Сковорода метафізично входить у себе, повертається в дім свій і знаходить свою внутрішню сутність.

Поза тілом, вище тіла хотів би жити філософ, він хотів би жити трансцендентним життям, не мати ніякої власності, навіть тіла свого. Тому що той, кого гнівить вага минаючих речей, не може бути вільним і духовним.

Для нього головним було бути, а не мати, тому що щира досконалість людини не в тім, що вона має, а в тім, якою вона є.

У 1775р. Сковорода спробував повернутися до праці у Харківський колегіум, проте це йому не вдалося. Впродовж останнього року свого життя він перебував у с. Іванівці.

1794 він відвідав свого друга М. Ковалинського на Орловщині, подарував йому частину своїх рукописів.

Помер Сковорода на світанку у неділю 9 листопада 1794 року в селі Іванівка (тепер Сковородинівка) в маєтку знайомого поміщика Андрея Ковалевського на Харківщині.

«Уже четверте століття широкими просторами України — по селах і містах, тінистих гаях і жайворонкових полях , по колегіумах і монастирях, і ю університетах і академіях і навіть по придворних майданах — мандрує, опираючись на посох із навершям у вигляді різьбленого крота, людина із саквами через плече, в яких вмостилися Біблія і флейта, і з привітною до всіх посмішкою на вустах.

Людину в білій домотканій одежі, під крислатим брилем скрізь радо зустрічають і садовлять на покуті. Примружено пізнавати гостя й допитуватися, звідки і куди йде, не треба: на Слобожанщині, в усій Україні добре знають мандрівного мудреця Сковороду, одразу розуміють, що це і є «старчик Григорій», раніше навіть не бачивши його».

Це засвідчив сам Сковорода у листі до свого друга Федора Івановича Диського, написаному 1787 року, у повню останнього осіннього місяця: «Іван, батько твій, у сьомому десятку віку цього (в 62-му році) вперше глянувши на мене, полюбив мене. Він ніколи мене не бачив. Почувши ж ім'я, вискочив і, наздогнавши на вулиці, мовчки дивився мені в обличчя й припадав, начебто пізнаючи мене, таким милим поглядом, що донині у дзеркалі моєї пам'яті він мені наче живий. Воістину прозрів його дух перед твоїм народженням, що я тобі, друже, буду корисним. Бачиш, як далеко провиджує симпатія. Це нині сповнюється його пророцтво!..»

Ім'я Григорія Сковороди ми більше пов'язуємо з полтавською землею – козацьким містечком Чорнухи, де він народився, зі стольним градом над Дніпром та Києво-Могилянською академією, де вчився спудей Григорій, із древнім Переяславом, де молодий викладач ламав старі канони піїтики, із північною столицею – Санкт-Петербургом, де альтист Сковорода співав у придворній капелі, із селом Коврай на Черкащині, де поет заклав «Сад божественних пісень», і навіть з угорським виноградарським містечком Токай, звідки жадібний до новітніх знань юнак робив неодноразові мандрівки до університетів Європи. Адже за роки, проведені в цих місцях, Сковорода сформувався як поет, музикант, філософ, педагог, як людина українського бароко. Але несправедливо те, що далеко не повною мірою ми осягли другу половину життя Сковороди, яку він провів на Слобожанщині — в Харківській губернії, в сусідніх містах Білгороді, Курську, Орлі та навіть у південному Таганрозі. Тож хоч частково заповнимо цей пробіл...

У 1759 році, після закінчення домашнього вчителювання в маєтку Степана Томари в селі Коврай, Сковорода, як це не раз бувало в його житті, залишився на роздоріжжі: повертатися в богословський клас академії або й далі продовжувати вдосконалюватися в педагогічній праці. Але де і як? Розрада прийшла від старшого друга, архімандрита

Миколаївського монастиря, що на Білгородщині, Гервасія Якубовича, якого Григорій знав ще по Переяславському колегіуму, де гой був консисторським писарем. За порадою Гервасія Якубовича бєлгородський єпископ Іосаф Миткевич, якому підлягала харківська парафія, своїм указом по консисторії «повеліває студенту богословських наук Григорію Сковороді бути учителем піїтики в Харківському колегіумі».

Слобожанський колегіум, відкритий у 1726 році при Покровській церкві, став першим доступним для дітей усіх станів училищем. «Всестановий» навчальний заклад швидко міцнів матеріально і духовно. Розташувався колегіум у єдиному на той час у Харкові кам'яному будинку, його обіймав великий фруктовий сад на схилі до річки Лопань. Єпископ Єпіфаній Тихорський подарував колегіуму свою бібліотеку. Після смерті президента святійшого Синоду, письменника й великого книголюба Стефана Яворського його бібліотека із 609 творів була передана Харківському колегіуму. За позолоченими шкіряними обкладинками вироїли свої думки Арістотель і Сенека, Діоген і Ціцерон, Бекон і Декарт, Гассенді і Вольф, виткали своє красномовство Гомер і Езоп, Софокл і Оповідій, Горацій і Апулей, поруч на полиці вишикувалися богословні твори: шестимовна «Biblia poliglota», «Молитва Господня» більш як на 100 мовах...

Он до якого навчального закладу потрапив Сковорода! Радів: яка добра переміна в його житті... Замість одного учня, як казали в Ковраї, «збалуваного матір'ю сина», він тепер має цілий клас — аж 39 школярів, і всі вони з обширної Слобожанщини і не «пестуни долі», а вихідці з простих сімей сини священиків, козаків, обозних, посполитих. Сковорода швидко знайшов з учнями спільну мову, радісно й натхненно викладав правила високого віршування. І при цьому залишався строгим, вимогливим педагогом. Наприкінці навчального року він ставить двадцять одному учню оцінку «понят». тобто «понятлив», а вісімнадцяти, на жаль, «не понят».

При цьому, засвідчив сам Сковорода, жоден спудей протягом року «не бежал», як це нерідко траплялось у тодішніх школах, навіть у Києво-Могилянській академії. Навпаки, студенти щиро полюбили свого викладача, який знав не тільки піїтику, а й добре грав, співав, водив їх на прогулянки над левадною Лопанню, у тісний гай на горі за фортечними стінами. Словом, студенти боготворили професора Сковороду. Вперше називаю Григорія Савича професором — слідом за відомим сковородознавцем початку XX століття Володимиром Ерном, який представив його "професором грецької мови", погоджуюся з моїм сучасником, ректором Харківського державного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди Іваном Федоровичем Прокопенком, який поіменував Сковороду "в сьогоднішніх посадових ієрархіях професором Харківського колегіуму".

За синодальною інструкцією викладачами колегіуму могли бути або висвячені на священиків, або ченці. Штатський Сковорода у міщанському сюртуку виглядав «білою вороною» серед чернечого викладацького гурту. А єпископ Іосаф Миткевич, знаючи талант Сковороди, бачив його в майбутньому ректором колегіуму. І він через Гервасія Якубовича запропонував Сковороді прийняти чернечий стан, а з ним і «честь, славу, достаток у всьому і, на його думку, щасливе життя».

Громом серед ясного неба пролунала відповідь молодого вчителя: «Невже ви хочете, щоб і я примножив число фарисеїв?

жте жирно, пийте солодко, одягайтесь м'яко й ченцюйте! А Сковорода визнає чернецтво — в житті незажерливому, при малому достатку, повстиманості, позбавленні всього непотрібного для того, щоб набути найпотрібніше, в запереченні всіх забаганок, щоб зберегти себе самого в цілісності, в приборканні самолюбства, щоб краще виконувати заповідь любові до ближнього, в шуканні слави Божої, а не людської». Луна сковородинської відмови чується і через століття...

Отже, прощай, колегіум! Осів за 39 верст від Білгорода, у селі Стариця, серед густих лісів, крейдяних гір і чистих джерел, там, де зливаються річки Стариця і Сіверський Донець. Але ж душа залишилася в колегіумі, із жвавою, допитливою молодцю... І коли навесні 1762 року старицький самітник відвідав колегіум та ще й зазнайомився із вісімнадцятирічним Михайлом Ковалинським, дружба з яким зав'яжеться на все життя, то не встояв перед пропозицією того ж таки Іосафа Миткевича зайняти «посаду вчителя, яку забажає». І Сковорода радо взявся вести клас синтаксими й зверх того викладати грецьку мову, також учив юнаків співати по нотах у супроводі органа.

Так у вчительських трудах, у «спорідненій праці» минає рік, другий і знову в житті Сковороди з'являється неждане «але»... Чим тісніше горнуться до вчителя учні, тим неприязнішими стають косі погляди колег у рясах. Надто вже вирізнявся Сковорода серед них свободою думки, чистим життям і неприйняттям обрядового криводушшя. Що мав у відповідь, дізнаємося з листа Сковороди до Василя Максимовича: «Ви, друже мій, гадаю, повірите, яких злісних я маю «оглагольників». Якби вони мені приписували звичайні беззаконня, ще стерпно було б. Та ці немилосердники таким необмеженим дихають на мене «язиковредієм», що, крім надзвичайного моєї натури псування, від них проповіданого, роблять мене душогубцем або єретиком, і з цієї причини забороняють підкомандним своїм слухати мої бесіди...»

А єпископ Порфирій Крайський, який обійняв парафіяльний престол після смерті Іосафа Миткевича, прямо-таки виходив із себе, зачувши ім'я Сковороди, настроював проти нього ректора колегіум Іова Базилевича. «Оглагольники» й «пустомудрі» й другого разу ви тіснили Сковороду з колегіуму. З жорстким єпископським присудом не погодився харківський генерал-губернатор Євдоким Щербині прихильник ремесел і мистецтв, і коли через три роки при колегіум відкрилися «додаткові класи» для підготовки цивільних спеціалісті запропонував Григорію Сковороді вести в них курс катехізису.

Та Сковорода не був би Сковородою, коли б не вніс до накоченого десятиріччями курсу катехізису творче начало і своє розумінь моральних заповідей. Він пише цикл лекцій, які називає цілком по світськи: «Вступні двері до християнської добронравності». І вийшло що «сковородинські двері» вели не в похмурий світ церковних догм і обрядів, а кликали молодь у царину оновлених істин, критичного розуму, світлого духу. У своєму «десятисловії» Сковорода не знаходить місця навіть для головної християнської молитви «Отче наш». Легко здогадатись, що чекало єретика Сковороду з таким тлумаченням християнської моралі. Новоприбулий єпископ Самуїл Миславський, процензурувавши лекції Сковороди, «обурився на нього з гонінням». І Сковорода залишає колегіум, на цей раз назавжди. Вільний мисле ник вступає на вільний шлях просвітника рідного краю, навчителя всіх людей... І ось уже четверте століття кожен на життєвому шляху зустрічає Сковороду на свій розумовий погляд і душевний лад. Статечний селянин, шанобливо вклонившись, підводить до гостя-підлітка: «Напророч моєму синові «сродну» хліборобську долю...» Теперішній студент-вагант хвалиться продовженням сковородинської європейської мандрівки — перельотом за знаннями за океан, по всьому світу. Рідний Сковороді обіднілий учитель шукає прикладу й підтримки в життєвому аскетизмі освіченого блукача. Ошалілий політик кидається до гостя за моральною підтримкою у передвиборчому змаганні з опонентом, який теж о диво! вважає себе послідовним сковородинцем. «Новий українець», наперед вимальований Григорієм Сковородою як той, що «непристанно стягает грунта, строит свой дом на новый манер и для чинов углы панские трет», уклінно випрошує у мудреця очищення й виправдання, снів без кошмарів.

Усі просять благословення й прощення у «старчика Григорія». Усіх добрим словом вітає Сковорода, та не всіх прощає. Має на це право. За своїм моральним прикладом він і досі, як сказав ще на початку позаминулого століття Олександр Хиждеу, стоїть у нашому житті, «як самотня гора в степу». А вже наприкінці століття двадцятого Олесь Гончар 27 січня 1992 року записав у своєму щоденнику: «Нормальне життя людства скінчилося десь років 200 тому, в сковородинські часи. Наближаємось до останнього Божого суду чи вже навіть вступили в його смугу. Це буде не один день, а цілий льодовиковий період агонії роду людського, аморальності, бездуховності». Письменник-гуманіст правий: «Льодовиковий період» людства розгортається на наших очах — удушливий смог бездуховності, тотальна аморальність, криваві розбори між капіталами, державами, релігіями, наростаюча агонія роду людського,гнітючий сон розуму...

І тільки Сковорода не стуляє очей, у день свого народження і повсякчас кличе нас: «Прокиньтеся! Вас чекає нова Земля і нове Небо! Прислухаємося, почуємо Сковороду...» (За матеріалами інтернет-видань).

2. Проблемне питання.

– То що ж, на вашу думку, мав на увазі Григорій Сковорода, заповідаючи написати на своїй могилі «світ ловив мене, та не піймав?»

(Матеріал для вчителя)

Світ у розумінні Сковороди це спосіб життя тогочасного суспільства, принцип стосунків між людьми, глибока соціальна нерівність.

«Світ, писав біограф Сковороди Ковалинський, словом і ділом переконував його, що щастя людське в тому, щоб мати всього доволі: багато чого їсти та пити, розкішно одягатися і в розвагах веселитися. Сковорода один почав говорити йому: щоб бути істинно щасливим, те все не потрібне, бо обмеження бажань, відхилення надлишку, приборкання прихотливої волі, трудолюбивість, виконання свого обов'язку не за страх, а за совість суть, шлях до щастя».

Григорій Сковорода цінував відвертість, скромність, свободу. Він мав добру і щиру вдачу, глибоко співчував стражданню людей, зневажав багатство. Згадаймо його перебування у придворній капелі. Цариця щедро нагороджувала талановитих співаків. Його, можливо, чекала доїш пастуха Олексія Розумовського чи бандуриста Григорія Любистка (імператриця нагородила їх великими маєтками), але він залишив Петербург, щоб «жити в істині».

У життєписі Сковороди уже згадуваний М. Ковалинський наводить дуже багато подробиць, які виразно змальовують просте і скромне життя мудреця: «Одевался пристойно, но просто; пищу имел состоящую из земли, плодов и молочных приправ, употреблял оную ввечеру, по захождении солнца; мяса, рыбы не вкушал не по суеверию, но по внутреннему своего расположению; для сна отделял от времени своего не более четырех часов в сутки; вставал до зари и, когда позволяла погода, всегда ходил пешком за город прогуливаться на чистой воздух и в сады», «всегда весел, бодр, легок, подвижен, воздержан, целомудр; всем доволен, благодушествующ... словоохотен, где не принужден говорить из всего выводящий нравоучения, почтителен ко всякому состоянию людей, посещал больных, утешал печальных, разделял последнее с неимущими, выбирал и любил друзей по сердцу их...»).

3. Слово вчителя.

– Григорій Сковорода був всебічно обдарованою людиною письменником, педагогом, музикантом, знавцем античності й середньовіччя, володів кількома мовами — латинською, старогрецькою, староєврейською, польською, німецькою, російською.

Мандруючи Україною і світами, він цікавився життям, звичаями, мистецтвом, віруваннями інших народів, вкраплював у свої твори враження від спостереженого і почутого.

Та насамперед українці повинні шанувати Григорія Сковороду як філософа-мислителя, який вважав, що основним предметом філософії є людина, її внутрішній світ і діяльність, інтереси і прагнення, здоров'я і щастя. У своїх літературних творах він розвинув далі ідеї самопізнання та «сродної праці», які є важливими й актуальними і в наш час.

Григорій Сковорода вважав, що пізнати самого себе людині потрібно для того, щоб виявити здібності, закладені в неї самою природою, усвідомити свої фізичні й розумові можливості та особливості характеру. Це дасть змогу обрати відповідний рід трудової діяльності «сродну працю». Трудитися слід для того, щоб забезпечити свої духовні й тілесні потреби і приносити користь суспільству. Сам процес виконання «сродної праці» та усвідомлення того, що результати її високоякісні, корисні суспільству й собі, робить людину щасливою. «Щаслив тот, кто сопряг сродную себе частную должность с общею. Сия есть истинная жизнь», писав філософ. «Несродна праця» руйнує совість, робить людину аморальною, завдає великої шкоди суспільству. Певні обдаровання і покликання має кожний. Потрібно пізнати лише себе й вибрати «сродну працю», це принесе щастя. Отже, всі люди можуть бути щасливими.

Проте самого обдаровання недостатньо для успішної трудової діяльності: його потрібно розвинути, посилити набуттям потрібних знань, умінь і навичок. «Наука приводит в совершенство сродность, твердив філософ. Но если не дана сродность, тогда наука что может совершить?»

Дорогоцінною якістю людини Сковорода вважав «довольствование малым», тобто необхідним для забезпеченого життя людини. У всьому має бути «мера», яка визначає «здоровый» и «чистый» смак, поміркованість потреб, оберігає від жадібності, потягу до надмірного збагачення, розкошів за рахунок збіднення інших.

Сковорода був співцем праці. Він бачив у ній основу і смисл життя. «Жизнь и дело есть одно и то же», твердив він.

Однією з умов всезагального щастя філософ вважав доброзичливе ставлення людини до людини, взаємоповагу, вірність у дружбі. Він гостро засуджував вовчий закон загальної ворожнечі, породжений намаганням окремих людей привласнити результати чужої праці, досягти незаслужених чинів і почестей. Видатний мислитель пропагував «чистоту помыслов», «безкорисливость», «добродетель», потребу морального самовдосконалення.

Мав Григорій Сковорода й своє розуміння Бога, віри, Біблійних заповідей. Його філософ виклав у навчальному курсі християнської стики «Вступні двері до християнської добронравності», написаному у 1766 році «для молодого шляхетства Харківської губернії» і обновленого у 1780 році.

4. Коментоване читання тексту твору у перекладі Валерія Шевчука.

5. Бесіда за питаннями:

–Із яких частин складається твір? Що зумовило таку його побудову?

– Про що ідеться у вступній частині?

– Як ви розумієте слова Сковороди: «Не шукай щастя за морем, не проси його в людини, не мандруй планетами, не тягайся палацами, не плазуй земною кулею, не блукай Єрусалимами...?» Спробуйте продовжити вислів філософа.

– Що Сковорода вкладає у поняття Бога та Божої мудрості?

– Як він розуміє правдиву віру?

– Що має на увазі мислитель, говорячи про «промисел загальний» та «промисел, особливий для людини?» Свою відповідь підтвердіть цитатами із тексту.

– Чому п'ята глава має назву «Про десятислів'я?»

– Як називаються сьома і восьма глава твору? У чому, на думку Г.Сковороди, полягає відмінність між благочестям і церемоніями та Законом Божим і традицією?

– Назвіть найбільші гріхи, за словами Г. Сковороди? Чи погоджуєтеся ви з думкою філософа про те, що прірві гріхів може протистояти щиросердечність та її «плоди: доброзичливість, незлобність, схильність, покірливість, нелицемір'я, добронадійність, безпечність, задоволення, бадьорість?» Наведіть приклади з літератури, історії чи власного життя, що підтверджують або спростовують її.

(Матеріал для вчителя)

У своєму навчальному курсі християнської етики «Вступні двері до християнської добронравності» (1766) Г. Сковорода по-своєму пояснює ключове значення поняття Бога, Божої премудрості, показує, в чому полягає щастя людини, істинна віра, відмінність між благочестям і церковними церемоніями, пристрастями та гріхами, любов'ю та чистосердечністю. Він вчить, що існують два світи, чи дві «натури»; одна видима, матеріальна, а друга невидима, духовна, тобто Бог: «Ця видима натура, чи Бог, все живе проходить і утримує, скрізь завжди є, був і буде». Визначаючи Бога, він, однак, заперечував його наприродну суть, розчиняв у природі, тобто розвивав пантеїстичні ідеї, віддаючи першість формі, ідеї над матерією. Божа мудрість є для нього «сила і правило всіх наших рухів і справ». Мислитель пише про віру в двох значеннях вселенськості та істинності. Це, відповідно, Віра в таємницю та силу, що «по всьому розливається і що всім володіє». Тобто йдеться про визнання вищого начала та необхідності служіння йому. Друге значення має Віра заради розуміння благості Бога, щоб прийняти й любити Його. Така Віра «заховане всім радам блаженства, ніби здаля проглядає у підзорну трубу». Ця Віра необхідно пов'язана із Надією, котра підтримує людське серце при цій істині. «Ці добродійності приводять, нарешті, людське серце, начебто надійний вітер корабля, у гавань любові та їй доручає», підсумовує Григорій Сковорода.

Чистосердечність, наголошує Г. Сковорода, «є спокійне в душі дихання і віяння Святого Духа». Далі він порівнює чистосердечність з чудовим садом, що «повний тихих вітрів, солодко духмяних квітів та втіхи, в якому процвітає дерево життя, котре посилає кожній мудрій людині Вищий розум (Бог). З чистосердечністю крокують поруч «доброзичливість, незлобність, схильність, покірливість, нелицемір'я», добро, надійність, безпечність, задоволення, бадьорість та інші невід'ємні забави. "Хто таку душу має, мир на ньому і милість, веселість вічна над головою такого істинного християнина!» зазначає Сковорода.

Основним лейтмотивом цієї праці є теза Г. Сковороди про те, що людина через знання внутрішнього, прихованого від неї змісту Біблії сама може осягнути своїм розумом Премудрість Божу і тільки позбавившись згубних пристрастей, заздрості, лихослів'я, злопам'ятості, гордості, «улещення», смутку та іншого черв'яка, що засинає у душі», вона перебуватиме у Царстві Божому на цій землі, тобто буде щасливою за життя).

– За жанром твір Сковороди «Вступні двері до християнської добронравності» філософський трактат. Чи розумієте ви значення цього терміну? Хто із попередників Сковороди використовував цей жанр у своїй творчості?

(Довідка. Трактат (від лат. tractatus розгляд) наукова праця, в якій докладно розглянуто певне питання.)

6. Пізнавальне завдання.

– Григорія Сковороду часто називають народним філософом. За своїми поглядами він належить до плеяди просвітителів XVIII ст. (Вольтер, Дідро, Руссо та ін.). Пригадайте, що вам відомо про просвітництво та його представників з уроків історії та зарубіжної літератури.

(Цю частину уроку можна провести, заслуховуючи заздалегідь підготовлене учнівське повідомлення).

Орієнтовний матеріал для повідомлення.

«Переломним моментом в історії людства вважається XVIII ст., коли розгорнувся інтелектуальний соціально-політичний рух, який назвали Просвітництвом. Термін «просвітництво» використовують Вольтер, Гердер, остаточно ж він закріплюється після статті І.Канта «Що таке Просвітництво?» (1874). Просвітництво явище досить складне і багатогранне. У широкому значенні під цим терміном розуміють просвіту широких верств населення, прилучення їх до культури, наук, мистецтва. У вужчому, історико-культурному значенні, цей термін використовується для означення ідейного руху, що розгорнувся у країнах Європи під гаслом подолання закоснілих форм соціально-політичного, соціально-економічного і соціокультурного життя в ім'я ідеї всебічного соціального прогресу. У XVIII ст. по всій культурі Європи позначився просвітницький вплив, який виявився у прищепленні європейській культурі ідеології постійного соціального прогресу. У XVIII ст. воно поступово охопило всі країни континенту, але проявилося в них із різною масштабністю й радикальністю, що залежало, насамперед, від соціально-політичного становища тієї або іншої країни.

Хронологічно це приблизно друга половина XVII—XVIII ст. Період характеризується подальшим зростанням і зміцненням національних держав Європи, докорінними економічними зрушеннями, бурхливим розвитком промисловості та напруженими соціальними конфліктами.

Батьківщиною Просвітництва вважається Англія, де в другій половині XVII ст. під впливом буржуазної революції зародилося багато ідей, характерних для всієї епохи Просвітництва. Свого розквіту Просвітництво досягає в середині XVIII сг., а завершенням Просвітництва стала Французька буржуазна революція, на знаменах якої були написані його гасла: свобода, рівність і братерство.

Характерною рисою Просвітництва було прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, справедливості, рівності. Просвітництво в різних країнах мало специфічні відмінності, зумовлені особливостями їх історичного розвитку. Саме специфічні умови історичного розвитку західноєвропейських країн в добу Просвітництва, художні традиції, що склалися в цих країнах у попередні століття, були причиною того, що культура і мистецтво кожної з них мали свої особливості та відмінності. Разом з тим в культурі західноєвропейських країн можна виділити й спільні риси, які дають підставу говорити про добу Просвітництва як про певний цілісний етап в історії європейської духовної культури.

«Володарем дум» усіх освічених людей XVIІІ ст., найвидатнішим діячем французького просвітництва був Франсуа Марі Аруе, відомий під псевдонімом Вольтер (1694 1778). Усе XVIII ст. називали «століттям Вольтера». Йому не було рівних у викритті недоліків, вад феодального суспільства, абсолютистського режиму, в зруйнуванні та подоланні всякого роду забобонів. Вольтер залишив після себе колосальну як за обсягом (понад 70 томів творів), так і за широтою жанрової палітри творчу спадщину. Він писав у всіх жанрах трагедії, вірші, історичні твори, філософські романи, сатиричні поеми, політичні трактати і статті.

Вольтер в основу теорії суспільного прогресу поклав ідею просвітління людського розуму, яке перебуває в постійному протистоянні з невіглаством та забобонами. Загальну увагу до себе привернув пропагандою прогресивної соціальної системи й передової філософії в книгах «Філософські листи» та «Основи філософії Ньютона». Авторитет провідного майстра слова закріплюється за ним великим успіхом історичних праць, пронизаної ідеями просвітницького абсолютизму історичної поеми «Генріада», знаменитої поеми «Орлеанська діва», що розвінчувала церковне трактування історичного прототипу. Минуле під пером письменника й філософа набуло чітко окреслених рис сучасності.

Офіційного визнання в літературі Вольтер досягає як драматург, творець просвітительського класицизму, відмінного від класицизму XVII ст.

Авторитет Вольтера як письменника, психолога, філософа культури й історії був величезним, вплив всеосяжним і довгочасним. Його ідеї великою мірою визначили ідеологічну палітру Великої французької революції, яка вшановувала йог пам'ять величним постаментом, складеним із каміння зруйнованої Бастилії над могилою письменника в Пантеоні.

Не меншу відомість отримав співвітчизник Вольтера Жан-Жак Руссо (17121778), ідеолог революційної дрібної буржуазії. Він став автором особливої світоглядної системи поглядів, яку було на його честь названо руссоїзмом. На думку Руссо, цивілізація не лише не дала людям щастя, а, навпаки, примножила їх вади. Руссо був представником радикального крила французького Просвітництва. Над усе автором ставиться моральна позиція героя, що гартується в зіткненні з дійсністю, з носіями протилежних поглядів, у конфлікті нового й старого. Це новаторське зображення людського характеру як арени боротьби суперечностей, добра і зла стали епохальним досягненням європейського сентименталізму. Людина у Руссо істота складна, суперечлива, здатна вступати у внутрішню боротьбу сама з собою.

Продовжуючи діяльність Вольтера, інший його послідовник Дені Дідро (17131784) у творах «Лист про сліпих на науку зрячим», «Розмова Д'Аламбера з Дідро» відкинув компромісну деїстичну версію про існування Бога як конструктора розумного устрою природи і став на позиції матеріалізму й атеїзму. Естетичні погляди Дідро мали надзвичайне значення для розвитку європейського мистецтва, зокрема літератури.

З ідеологією та практикою Просвітництва тісно був пов'язаний енциклопедизм — духовно-інтелектуальний та освітній феномен європейської культури другої половини XVIII ст.

Енциклопедистами називали осіб, які входили до складу колективу авторів французької «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв та ремесел» (1751 1780), опублікованої в 35-ти томах тексту з ілюстраціями. Дідро був головним редактором і натхненником «Енциклопедії». Попри усі непорозуміння між багатьма видатними ученими, філософами, публіцистами, він зумів їх об'єднати і залучити до співпраці: Вольтера, Монтеск'є, Руссо, Тюрго, Гельвеція, Гольбаха, Ж. д'Аламбера, Дюкло, Бюффона, Доббантона і багатьох інших.

Отже, духовна культура Просвітницства була складним і водночас важливим етапом в розвитку світової культури. Епоха Просвітництва може бути названа революційною не лише в розумінні соціально-економічних та політичних перетворень, але й перетворень у сфері духовної культури. Внаслідок творчості вчених, філософів-просвітителів, літераторів, композиторів, художників, архітекторів людство отримало принципово нові підходи до розуміння філософських, етичних і естетичних проблем, які не втратили своєї актуальності і сьогодні. ( За Т. Гриценко).

7. Робота з підручником та роздатковим матеріалом.

– Одним із свідчень мудрості Сковороди та глибини його творів є їх афористичність. Не одна крилата фраза пішла мандрувати по світу з його писань.

– Випишіть з підручника визначення поняття "афоризм". Прочитайте афоризми Сковороди та прокоментуйте їх.

(Довідка. Афоризм (від гр. aphoridzo – відокремлюю, визначаю) –коротке, лаконічне судження, яке в стислій, зручній для запам'ятовування формі містить глибоку думку. Афоризми виникли з народних приказок, що втілювали в собі багатовіковий досвід, народну мудрість, філософську думку).

III. Підбиття підсумків.

IV. Домашнє завдання. Прочитайте біографію Г. Сковороди, вміщену у підручнику, та запишіть у зошити основні дати життя письменника. Вивчіть напам'ять кілька афоризмів Сковороди (на вибір).

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

До ЗНО з УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ЛІТЕРАТУРИ залишилося:
0
2
міс.
2
8
дн.
2
3
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!