Зараз в ефірі:
онлайн-конференція:
«
Освіта проти насильства: методи профілактики та алгоритми реагування
»
Взяти участь Всі події

Урок. Дмитро Павличко "Основні відомості про поета, перекладача. Громадянські мотиви лірики. "Два кольори", яка стала народною".

Опис документу:
"Вставай, Україно, вставай". Давно написав ці слова відомий український поет Дмитро Павличко, але як актуально вони звучать і донині. Вони, дійсно, є гаслом письменників – шістдесятників. У 1958 році вийшла друком збірка Д.Павличка «Правда кличе!», після ХХ з’їзду, на якому був розвінчаний культ особи Сталіна, Павличко, як і інші шістдесятники, повірив, що тирани відійшли в історію і нині правда тепер звучить на повний голос. Поет реалізував своє творче завдання у цій збірці.
Перегляд
матеріалу
Отримати код

Дата проведення______________________________ група_______

Тема уроку № Дмитро Павличко (1929)

Основні відомості про поета, перекладача. Громадянські мотиви лірики.

Пісня «Два кольори», яка стала народною

Мета уроку: - з’ясувати найголовніші відомості про Д.Павличка, поета і перекладача, охарактеризувати громадянські мотиви лірики,пояснити популярність пісенної лірики поета;

-розвивати й удосконалювати навички аналізу ліричного твору, відчуття краси форми й змістової гли­бини поетичного образу, вміння висловлювати власну думку;

-виховувати національну свідомість громадянина України, здатність виражати особисті почуття, розуміти й поважати почуття інших людей.

Тип уроку: повідомлення нових знань

Методи навчання ,прийоми: розповідь з елементами бесіди

Форма організації навчальної діяльності учнів: самостійна робота

Основні терміни і поняття: «сонет», «художні засоби»

Міжпредметні зв’язки: історія, музика, фольклор

Наочність: Хрестоматія «Українська література. 11»Упор. Р.Мовчан, опорні конспекти «Біографія Д.Павличка», таблиця «Дмитро Павличко», тестові завдання.

Технічні засоби навчання: комп’ютер, пісня «Два кольори»сл..Д.Павличка, муз.О.Білаша

Епіграф:

Дмитро Павличко — це мислитель, достойний продовжувач Івана Франка, каменяр нової доби.

Олесь Гончар
ПЕРЕБІГ УРОКУ

І. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

(Перевірка наявності учнів на уроці, встановлення дисципліни)

ІІ. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ УЧНІВ

Вчитель

Перевірка домашнього завдання

Сподіваюсь у вас гарний настрій, дуже хочеться, щоб він зберігся до кінця уроку.

Минулого разу ми познайомились з поняттям «шістдесятництво» та творчістю Василя Симоненка, який був яскравим представником цієї кагорти.

Перед вами тести, на які ви маєте відповісти, згадуючи творчість В.Симоненка.

Тестові завдання

 1. Назва першої збірки В.Симоненка:

А.) «Земне тяжіння».  Б.) «Тиша і грім».  В.) «Лебеді материнства».

а

б

в

г

2. До якого покоління українських митців належить В. Симоненко?

А) «П’ятдесятники»; Б) «Шістдесятники»; В) «Розстріляне відродження».

а

б

в

г

3. Материнська тривога за долю сина, перед яким відкривається дійсність, — головний мотив поезії В. Симоненка:

А) «Світ який! Мереживо казкове…»; Б) «Ти знаєш, що ти — людина…»;
В) «Лебеді материнства»; Г) «Вона прийшла…».

а

б

в

г

      

4. «Витязем української поезії» назвав В. Симоненка:

А.) М.РильськийБ.) О. Гончар. В.) Є. Маланюк

а

б

в

г

5. Про кого (що) йдеться у творі «Задивляюсь у твої зіниці…»?

А) про кохану; Б) про Україну; В) про матір; Г) про поезію;

а

б

в

г

6. Композитор, який поклав слова поезії В. Симоненка «Лебеді материнства» на музику:

А.) А. Пашкевич.  Б.) О. Білаш.  В.) М. Мозговий.

а

б

в

г


Мотивація навчальної діяльності учнів

Шістдесятництво – це загальне визначення певного періоду розвитку української літератури. І, щоб зрозуміти це явище остаточно, треба ознайомитися з особами письменників, які становили групу тих, кого літературознавці визначили як шістдесятників.

Сьогодні, на уроці, ми продовжуємо знайомитись з творчістю шістдесятників. Настала черга знайомства з дмитром Павличком.

Оголошується тема та епіграф уроку

Зверніть увагу на оцінку творчості Д.Павличка літературними критиками.

Поет має гостре око, він уміє не тільки дивитись, а й бачити (Максим Рильський).
Дмитро Павличко — це мислитель, достойний продовжувач Івана Франка, каменяр нової доби (Олесь Гончар).
Прийом «Передбачення»

Що ви сподіваєтесь дізнатися на уроці? Для чого вам потрібні знання?

Орієнтовні відповіді учнів:

щоби навчитися грамотно писати;

щоби підготуватися до ЗНО;

щоби отримати гарну оцінку на уроці;

щоби правильно написати заяву при вступі у виш.)

ІІІ. ПОВІДОМЛЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Вставай, Україно, вставай,

Виходь на дорогу свободи,

Де грає широкий Дунай,

Де ждуть європейські народи.

Вставай та кайдани порви,

Дай познак, ясніший від грому,

Що ти не рабиня Москви,

Й рабою не будеш нікому.

(«Вставай, Україно»)

Ти зрікся мови рідної. Тобі

Твоя земля родити перестане,

Зелена гілка в лузі на вербі

Від доторку твого зів'яне!

Ти зрікся мови рідної. Ганьба

Тебе зустріне на шляху вузькому...

Впаде на тебе, наче сніг, журба —

Її не понесеш нікому!

Ти зрікся мови рідної. Нема

Тепер у тебе роду, ні народу.

Чужинця шани ждатимеш дарма —

В твій слід він кине сміх-погорду!

Ти зрікся мови рідної...

(«Ти зрікся мови рідної»)

Давно написав ці слова відомий український поет Дмитро Павличко, але як актуально вони звучать і донині. Вони, дійсно, є гаслом письменників – шістдесятників.

Вам було задане випереджувальне завдання: підготувати біографію Д.Павличка. Отже, послухаємо основні відомості про поета Д.Павличка.

Учениця 1.

Біографія Д.Павличка

Народився поет 28 вересня 1929 р. в с. Стопчатові на Івано-Франківщині в багатодітній родині, «коли копати картоплю мати з батьком йшли» — «тверда земля Дмитрові була за ліжко, шорсткий киптар за пелюшки». Доля судилася поетові така, як і всім українцям, та ще бідакам: нужда, тяжка праця, бідненька освіта — такий шлях і слався сину лісоруба. Кпини та знущання за рідну мову, за босі ноги…
Початкову освіту поет розпочав здобувати в польській школі в Яблуневому, де «за мову мужицьку не раз на коліна довелося у школі ставати…». Вересень 1939 р. приніс зміни — школа рідною мовою (Коломийська гімназія, де опанував німецьку мову та латинь), десятирічка у Яблуневі, українські книжки. Про це молодий поет захоплено пише у вірші «1939 рік». Забуяв поетичний талант, народилися перші вірші, а далі й книжки — писав щиро молодий поет і про визволення, і про партію, і про нову Радянську Батьківщину (чи міг він розібратися в складнощах часу, прозирнути в майбутнє, осягнути колонізаторські імперські плани?!). Та попри те все «У дитячому серці жила Україна»!
З осені 1945 р. по літо 1946 р. поет був ув’язнений за сфабрикованим сталінськими каральними органами звинуваченням у приналежності до УПА.
1948 р. Дмитро Павличко вступає на філологічний факультет Львівського університету, де вивчає українську мову та літературу. Студентом очолює літературну частину Львівського театру юного глядача, згодом — відділ поезії журналу «Жовтень» (1957-1959). Уже 1 січня 1951 р. в газеті Львівського університету «За Радянську владу» публікується перший вірш Павличка «Дві ялинки». 1953 р. поет вступає до аспірантури досліджувати сонети Івана Франка, але невдовзі залишає наукову роботу. Того ж року виходить його перша збірка поезій «Любов і ненависть». 1954 р. за пропозицією М. Бажана Д. Павличка було (заочно) прийнято до Спілки письменників.
1964 р. Дмитро Павличко з родиною переїхав до Києва й очолив сценарну майстерню кіностудії ім. О. Довженка. За його сценаріями поставлені фільми «Сон» (1965) — у співавторстві з В. Денисенком та «Захар Беркут» (1970).

З 1966 р. по 1968 р. поет працює в секретаріаті Спілки письменників України, а з 1971 р. по 1978 р. редагує журнал «Всесвіт». 1977 р.Д. Павличко стає лауреатом Державної премії України ім.Т. Шевченка. Далі працює секретарем СП СРСР із 1986 р., а з 1988 р.— секретарем правління СПУ.
1989 р. Д. Павличка обирають головою Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка. Поет є одним із організаторів Народного Руху України, Демократичної партії України.
Протягом 1990-1994 р.Д. Павличко є депутатом Верховної Ради й певний час послом України в Канаді.
1997 р. поета нагороджено орденом «За заслуги» III ст., а 1999 р.— орденом князя Ярослава Мудрого V ст.
З жовтня 1995 р. до травня 1998 р. поет був Надзвичайним і Повноважним Послом України в Словацькій Республіці. Також Д. Павличко був Послом України в Республіці Польща в період з весни 1999 р. по лютий 2002 р. (завдяки його старанням у центрі Варшави в березні 2002 р. було споруджено пам’ятник Тарасові Шевченку). 2004 р. за визначний особистий внесок у розвиток української літератури, створення вершинних зразків поетичного слова, плідну державну й політичну діяльність поету присуджено звання Героя України з врученням ордена Держави.

З 21 жовтня 2005 р. поет є народним депутатом України. На IV Всесвітньому Форумі Українців (Київ, серпень 2006 р.) Дмитра Павличка було обрано Головою Української Всесвітньої Координаційної Ради.
2009 р.Д. Павличка нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого IV ст

Учениця 2.

Павличко – майстер перекладу

Дмитро Павличко є також і визначним майстром перекладу (перекладає з англійської, іспанської, італійської, французької, португальської, їдиш та багатьох слов’янських мов). Своїми перекладами Павличко запропонував нове прочитання творів Данте Аліг’єрі, Франческо Петрарки, Мікеланджело Буонарроті, Федеріко Гарсіа Лорки, Хосе Марті, Сесара Вальєхо, Рубена Даріо, Йогана Вольфганга Ґете, Генріха Гайне, Райнер Марія Рільке, Генріка Ібсена, Леопольда Стаффа…
Дмитро Павличко — автор відомих пісенних текстів — «Впали роси на покоси», «Лелеченьки», «Пісня про Україну», «Долиною туман тече», «Явір і яворина», «Я стужився, мила, за тобою», «Дзвенить у зорях небо чисте», «Розплелись, розсипались»… Пісня «Два кольори» (1649) стала народною. На слова поета написали чимало пісень й автори Володимир Губа, Юлій Мейтус, Богдан Янівський, Богдана Фільц, Олександр Ільїв, Микола Литвин, Галина Менкуш, Галина Ільєва. Твори на слова Дмитра Павличка виконують українські співаки Дмитро Гнатюк, Анатолій Мокренко, квартет «Явір», Василь Зінкевич…
Творчий доробок Дмитра Павличка відомий у близькому й далекому зарубіжжі. Окремими книгами виходили його твори російською, естонською, польською, болгарською, угорською, грузинською та слов’янськими мовами.

 Найчастіше Д.Павличко писав сонети.

Вчитель

У 1958 році вийшла друком збірка Д.Павличка «Правда кличе!».після ХХ з’їзду, на якому був розвінчаний культ особи Сталіна, Павличко, як і інші шістдесятники, повірив, що тирани відійшли в історію і що правда тепер звучить на повний голос.

Поет реалізував своє творче завдання у цій збірці: «Блискавкою – мислею своє життя я висловлю». Про свої нові підходи до змалювання дійсності кінця 50-х років Павличко чітко повідомив у невеликому вірші, що дав назву книжці:

Не змовкає правди голос,

Що веде нас у житті.

Лжа тікає, наче полоз,

Перед нами із путі.

Щоб за нами на дорогу

Знов не виповзала гидь,

Ми, долаючи знемогу,

Мусимо брехню палить!

Всі вірили, що наступає час правди і чесності.

До збірки «Правда кличе» увійшов вірш «Коли помер кривавий Торквемада».

У ньому поет відверто і сміливо сказав правду про сталінську добу, її жорстокість та лицемірство.

Коли умер кривавий Торквемада,
Пішли по всій Іспанії ченці,
Зодягнені в лахміття, як старці,
Підступні пастухи людського стада.

О, як боялися святі отці,
Чи не схитнеться їх могутня влада!
Душа єретика тій смерті рада —
Чи ж не майне десь усміх на лиці?

Вони самі усім розповідали,
Що інквізитора уже нема.
А люди, слухаючи їх, ридали...

Не усміхались навіть крадькома;
Напевно, дуже добре пам'ятали,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!

Довідка.

Томас Торквемада (1420 - 1498)жорстокий інквізитор Іспанії, що засудив до спалення понад 8 тисяч єретиків (невірних).

Тема вірша.

Розповідь про те, як поплічники інквізитора Торквемади після його смерті боялися втратити свою могутність і владу.

Ідея.

Засудження тоталітарної системи.

Жанр. Сонет.

Аналіз твору

Образ Торквемади Д.Павличко використав для відтворення образу Й.Сталіна – новітнього інквізитора ХХ століття, якого за життя називали «вождем всіх часів і народів».Алегорію не важко зрозуміти: якщо іспанський інквізитор за своє життя засудив до страти понад 8 тисяч невірних, то сучасний інквізитор знищив десятки мільйонів безневинних людей. І знищувались кращі доньки та сини нашого народу. Розплодився могутній чиновницько – бюрократичний клан душе продавців, донощиків, катів – мучителів – усіх тих, хто після смерті диктатора старався зберегти свою владу і могутність.

Саме поплічники Торквемади, після його смерті, переживаючи за свою владу, переодягнулися у лахміття, як старці, й пішли в народ по всій Іспанії та придивлялися чи не радіє хто смерті диктатора – інквізитора.

Вражаюче звучить завершення вірша:

Вони самі усім розповідали,
Що інквізитора уже нема.
А люди, слухаючи їх, ридали...

Не усміхались навіть крадькома;
Напевно, дуже добре пам'ятали,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!

Алегорія цілком прозора, тому цілком зрозуміла реакція чиновницько – бюрократичного апарату, що лякався викриття, правдивого слова поета, що злякався втратити владу.

Викриваючи тоталітарну систему, Павличко застерігав своїх співвітчизників, щоб вони були пильними, щоб колесо історії не повернулося назад і щоб ніколи не повернувся страшний

1932 – 33 роки!

Наступною цікавою поезією є вірш «Ти зрікся мови рідної…»

Ти зрікся мови рідної. Тобі

Твоя земля родити перестане,

Зелена гілка в лузі на вербі

Від доторку твого зів'яне!

Ти зрікся мови рідної. Ганьба

Тебе зустріне на шляху вузькому...

Впаде на тебе, наче сніг, журба —

Її не понесеш нікому!

Ти зрікся мови рідної. Нема

Тепер у тебе роду, ні народу.

Чужинця шани ждатимеш дарма —

В твій слід він кине сміх-погорду!

Ти зрікся мови рідної...

Вчитель

Визначіть, будь ласка, тему твору?

Тема.

Гнівне звернення до людей, які зрікаються рідної мови, і передрікання кари, яка на них чекає через це.

Ідея.

Осуд тих людей, які зрікаються найціннішого духовного скарбу – мови, а, отже, і своїх пращурів та рідної батьківської землі.

Вид лірики. Громадянська.

Художні засоби (тропи) - прийоми та засоби, які автор художнього твору використовує, оповідаючи історію.

  • епітети (мови рідної, зелена гілка, шляху вузькому, сліпе каміння)

  • порівняння (впаде на тебе, наче сніг, журба)

  • метафора (персоніфікація) (земля родити перестане, впаде журба)

  • гіпербола (зелена гілка в лузі на вербі від доторку твого зів’яне)

Чи актуальним є в наш час вірш «Ти зрікся мови рідної…»?

(Так, вірш є актуальним і в наш час, тому, що захищаючи рідну мову, ми захищаємо свою державу, свою націю. Бо коли не стане мови, не стане і народу, а значить і держави. І недарма зараз Верховна Рада обговорює закон "Про забезпечення функціонування української мови як державної". Документом пропонується створити Національну комісію зі стандартів державної мови та запровадити посаду уповноваженого із захисту державної мови.

Ліна Костенко влучно визначила роль мови: «Нації помирають не від інфаркту. Спочатку в них відбирають мову…»)

ІV. Робота над твором поезії Д.Павличка “Два кольори»

Історія створення вірша

Одного разу Д.Павличко разом з О.білашем були присутні на з’їзді комсомолу України і нудьгували. Їм було нецікаво і вони роздивлялися по залу. Попереду сиділа жіночка, на плечах якої була чорна хустка з червоними квітами. «Червоне – то любов, а чорне – то журба…» само собою якось вирвалося у Павличка. В той же день він написав вірш «Два кольори», на яку згодом О.Білаш написав музику.

До речі, партійно – радянська цензура вважала пісню «Два кольори» гімном ОУН і довгий час забороняла. Авторам довелось відстоювати право на існування національного за своїм духом, твору, але жодного разу вони не відцуралися від пісні.

Два кольори
Як я малим збирався навеснi
Пiти у свiт незнаними шляхами,-
Сорочку мати вишила менi

червоними i чорними, 

Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотнi, в душi моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне - то любов, а чорне - то журба.

Мене водило в безвiстi життя,
Та я вертався на свої пороги.
Переплелись, як мамине шиття,
Щасливi i сумнi мої дороги.

Менi вiйнула в очi сивина,
Та я нiчого не везу додому,
Лиш згорточок старого полотна
I вишите моє життя на ньому.

Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотнi, в душi моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне - то любов, а чорне - то журба.

Тема. 

Синівська вдячність за силу материнської любові, заповітом вишитій на сорочці-оберезі для захисту на непростій життєвій дорозі.

Ідея.

Заклик не забувати про своє коріння, своїх батьків.

Вид лірики.

Інтимна (особиста)

Аналіз вірша

Вишиванка завжди слугувала символом незламності українського народу, була його оберегом від зла та передавалась від покоління до покоління. 

В орнаменті вишиванки працьовитого українського народу переважали червоно-чорні кольори, що позначали сонце та землю, духовність та матеріальність. Рядок вірша «червоне — то любов, а чорне — то журба» є глибоко символічними, тому що передають зміст життя людини.   

Автор показує все життя: від того, коли ще маленьким робив перші кроки, і до того, як уже «змахнула в очі сивина». Письменник показує те, що життя - це і є два основні кольори: червоний, символізує любов, і чорне, що означає сум. Недарма у пісні йдеться: «Преплелись, як мамине шиття, мої сумні і радісні дороги».

Людині все в житті доводиться випробовувати, однак головним, визначальним повинен бути оптимістичний дух, любов до батьків, здатність залишитися самим і тоді, коли «майнула в очі сивина».

Тобто червоний колір повинен переважати над чорним.

Для героя пісні дорогим і святим залишився на все життя «той горточок старого полотна». На цьому згорточку, як сам автор каже, вишите усе життя героя пісні. Згорточок полотна залишався як добрий спомин про маму, заповіт вірності рідній землі.

Тому Павличко й обрав ці кольори, бо вони є традиційними для нашого народу, вони – ніби символи самого життя, що водило поета по світах і кликало додому, переплітаючи сумні і радісні дороги, як узори на материнському оберезі.

 Вірш Дмитра Павличка став народною піснею, як найвища похвала поету за його творчість.

*****Які художні засоби використовує автор в поезії?

*****Художні засоби.

  • Епітети: (незнаними шляхами, червоними і чорними нитками, сумні і радісні дороги, старого полотна, вишите життя).

  • Уособлення: «мене водило в безвісті життя», «війнула в очі сивина», «переплелись …дороги».

  • Метафора: «піти у світ», «червоне — то любов, а чорне — то журба».

  • Повтори (рефрен): «два кольори мої, два кольори».

  • Повтори (тавтологія): «оба».  

  • Порівняння: «переплелись, як мамине шиття, мої … дороги».

  • Протиставлення (антитеза): «сумні і радісні дороги».

 

Віршований розмір: 5-стопний ямб

*****Які образи в поезії?

*****Образи твору:

  • піти у світ (розлука з рідними),

  • незнаними шляхами (доля),

  • сорочку мати вишила (захистила оберегом),

  • червоними і чорними нитками (радість і печаль),

  • свої пороги (рідний край),

  • переплелись дороги (життєвий шлях),

  • сивина (життєвий досвід),

  • згорточок старого полотна (благословення матері),

  • вишите моє життя на ньому (синівська вдячність).

Звучить пісня «Два кольори»

сл..Д.Павличка муз. О.Білаша

V. ЗАКРІПЛЕННЯ

Які почуття викликала у вас пісня «Два кольори»?

(Почуття смутку, тому що ми у неоплатному боргу перед матір’ю за її любов, переживання і турботу про дітей.)
3 якою піснею і якого автора вона співзвучна?

(«Пісня про рушник» А. Малишка).
• Чому пісня Д. Павличка «Два кольори» стала народною?

(Поет дібрав такі задушевні слова, так зумів виразити почуття багатьох людей, що вірш став улюбленою народною піснею для багатьох поколінь. Справді, ця пісня близька до фольклорної традиції Основний мотив твору — мотив дороги як символу людської долі поєднаний із мотивом материнського благословення…
Червоне й чорне — найпоширеніше поєднання кольорів в українській вишиванці, що асоціюється з радощами й печалями, злетами й смутками людського життя).

Асоціативне мислення.
З чим асоціюються у вас червоний і чорний кольори?

Червоний: кохання, радість, щастя, материнська любов…

Чорний: горе смуток журба печаль…

Висновок.

Два кольоридві тривоги, дві нитки душі, що з’єднують в одному візерунку пам’ять про батьків і турботу про дітей, про сучасне й майбутнє. Вони, як живі джерела, що передають від покоління до покоління скарби й багатство пам’яті свого роду, бо саме вони духовно єднають людину з рідною землею.

Нелегкий шлях судився Д.Павличку. Поет належав до шістдесятників, яким судилося нести вогонь свого таланту людям.

Оголошення результатів навчальної діяльності учнів.

VІ. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ.

Знати біографію Д.Паличка, вивчити вірш «Два кольори» напам’ять, виписати образи поезії та художні засоби.

ІV рівень. Підготувати повідомлення «Інтимна лірика Д.Павличка».

Літературний словник

Епітет - це слово чи словосполучення, завдяки особливій ​​функції в тексті, допомагає слову набути нового значення або смислового відтінку, підкреслює характерну рису, визначальну якість певного предмету або явища, збагачує мову новим емоційним сенсом, додає до тексту певної мальовничості та насиченості. Приклад: Прощавайте, сині гори, білії сніги.

Метафора - один із основних тропів поетичного мовлення.У метафорі певні слова та словосполучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрастністю.

Гіпербола - стилістична фігура явного і навмисного перебільшення для посилення виразності та підкреслення сказаної думки. Наприклад: «я казав це тисячу разів» або «височенний як дуб».

Порівняння - троп, який полягає у поясненні одного предмета через інший, подібний до нього, за допомогою компаративної зв'язки, тобто єднальних сполучників: як, мов, немов, наче, буцім, ніби та ін. («Блукай та їж недолі хліб і вмри, як гордий флоренцієць, у вигнанні»

Протиставлення - Свої докази автор будує на паралелях, які самим уже зіставленням і протиставленням фактів підтверджують незаперечну правдивість його поглядів.

Уособлення - вираз, що дає уявлення про яке-небудь поняття або явище шляхом зображення його у вигляді живої особи і наділеного її властивостями.

Рефрен (повтори) - Рядок або кілька рядків, які повторюються в кінці кожної строфи чи групи строф.

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ

Дмитро Павличко 1929 р.

28 вересня 1929 р - Народився Дмитро Васильович Павличко в селі Стопчатові Яблунівського району на Івано-Франківщині — тоді ця територія була під Польщею — у селянській сім'ї. Доля судилася Дмитрові така, як і всім українцям, та ще бідакам: нужда, тяжка праця, бідненька освіта — до того ж чужою мовою. Такий шлях і слався сину лісоруба. Кпини та знущання за рідну мову, за босі ноги...
1939 р. – покладав великі надії на воз’єднання Західної України із Східною.

У перших збірках Павличка — «Любов і ненависть», «Моя земля», «Бистрина», «Днина» тощо трапляються речі, оцінювані неоднозначно. Проте на честь поета слід сказати, що він один із перших розібрався в складних і політичних, і літературних перипетіях післясталінського періоду.
1958 року - виходить у Львові збірка поезій Дмитра Павличка «Правда кличе!» У збірці, як, до речі, й багатьох інших книгах Павличка, є чимало віршів, написаних у ключі тих радощів, надій і сподівань, що були викликані вереснем тридцять дев'ятого. Та писав її вже зрілий поет, який усвідомив, що не все так робиться, як говориться. Знав уже він про криваві розправи, депортації, табори...
Подальші збірки
«Бистрина», «Днина», «Пальмова віть», «Жест Нерона», «Пелюстка і лоза» розширили художньо-тематичні обрії творчості Д. Павличка, засвідчили його подальше зростання.
Подорожі світом (Куба, Канада, Америка та інші країни), глибоке ознайомлення зі світовою літературою не тільки розширили його уявлення про світ, а й наблизили до нього поезію Заходу і Сходу, збагатили художню палітру. Він блискуче оволодів такою складною віршовою формою, як сонет, зробив чималий внесок у його цікавий різновид — білий сонет, увів в українську літературу поширені в близькосхідній ліриці рубаї, відродив у сучасній поезії жанр притчі.
Чимало поезій Павличка покладено на музику, а славнозвісна пісня «Два кольори» за популярністю конкурує з Малишковим «Рушником».
Не обминув поет своєю увагою й найменших читачів, яким подарував чудові книжечки — казку
«Золоторогий Олень», «Дядько Дощ», «Де найкраще місце на землі» та ще декілька. Вони ваблять дітвору щирістю, красою художнього слова та простотою, за якою ховаються зовсім не прості думки.
Його літературознавчі статті, есе, виступи з питань літератури склали три вагомі збірки — «
Магістралями слова», «Над глибинами» та «Біля мужнього світла».

Великою заслугою Д. Павличка є введення в літературне життя України творчості видатного поета-лемка, до цього у нас майже не знаного, Богдана-Ігоря Антонича, книгу якого «Пісня про незнищенність матерії» він упорядкував і видав ще 1967 року, супроводивши її ґрунтовною вступною статтею, його перу належать статті про Хосе Марті й Христо Ботева, про Шолом-Алейхема й Шолохова, про багатьох польських, білоруських, російських письменників.
А ще Павличко -перекладач, який увів у світ нашої духовності, нашої поезії і Хосе Марті, і Николу Вапцарова, і великого Шекспіра...
Сьогодні Павличко-письменник виступає ще в одній важливій для нашого часу іпостасі — політика, державного діяча, який пристрасно й рішуче відстоює інтереси суверенної України, її народу. І хоч державна діяльність забирає багато часу, так потрібного для творчої роботи, все ж з'являються, хоч і не дуже часто, й нові вірші поета — і ті, що «з шухляди», і щойно написані.

ПОЕТИЧНА СПАДЩИНА ПАВЛИЧКА

ТЕМАТИКА ТВОРЧОСТІ

1.Критика системи та заклик до оновлення суспільства. («Любов і ненависть», «Моя земля», «Бистрина»);

2. Народнопісенна творчість («Два кольори»);

3.Казки для дітей («Золоторогий Олень», «Дядько Дощ», «Де найкраще місце на землі»);

4. Розповідь про життя і творчість відомих людей («Магістралями слова», «Над глибинами» та «Біля мужнього світла»).

5.Павличко – перекладач. (Хосе Марті, і Николу Вапцарова, і великого Шекспіра)

Повертається народною піснею до Дмитра Павличка його поезія. Вірші поета викликають найніжніші почуття, найщиріше захоплення. Краса і нев’януча свіжість, барвистість і мелодійність - основні риси його творчості. Привертала увагу композиторів поезія Павличка своєю неповторністю. Особливо плідною була співпраця поета з композитором Олександром Білашем - митцем, який зумів якнайкраще відчути і відтворити ліризм і народність Павличкової музи. І народжувалась пісня. . Неповторні слова… Неповторна мелодія. Пому і стають їхні спільні твори «Лелеченьки», «Дзвенить у зорях небо чисте», «Я стужився, мила, за тобою», «Дівчино, дівчино, де твої крильця?», «Коли ми йшли удвох з тобою», «Впали рос на покоси», «Два кольори» народними піснями, лунають з уст українців, переливаються співом жайворонка.

Уміє поет переплести інтимні почуття з глибокими патріотичними. У поезії-пісні «Лелеченьки» змальований прекрасний образ птаха, всім серцем прив’язаного до рідної землі.

Цей птах уособлює не тільки образ патріотів рідної землі, а й самого поета. Творче кредо Павличка можна виразити словами «Пісні про Україну», що звучить наче гімн.:«Україно моя, Україно Я для тебе на світі живу!»

Пісня «Два кольори» стала улюбленою піснею народу. У ній майстерно переплітаються світлі, барвисті кольори із чорними, журливими. Це своєрідне філософське бачення плину людського життя, шляху, що веде від берега дитинства «у світ незнаними шляхами»: вишита рідними маминими руками сорочка супроводжує ліричного героя протягом усього життя. Які тільки кольори та їх відтінки не використовує народ у вишиванках! Вони, як веселки, виграють самоцвітами узорів, та переважають на них два кольори: «…червоне - то любов, а чорне - то журба». Журба і любов, смуток і радість органічно поєднані в житті, вони є вічними супутниками людини. «Згорточок старого полотна» - це пам’ять, нерозривна нитка, що пов’язує з рідною землею, дає надію на останній притулок. Ліричний герой зберіг найсвятіше: пам’ять про матір, вірність рідній землі. Пісні Дмитра Павличка ввібрали в себе найніжніші почуття. Вони то крають серце невимовним болем, то сміються і радіють. Супроводжуючи все наше життя, вони допомагають виховувати людину, її кращі якості, оспівують глибокі людські почуття. Вони містять у собі великий заряд духовності, звеличують красу, служать зразком органічної єдності змісту і форми, слів і музики.

ДВА КОЛЬОРИ

Як  я  малим  збирався  навесні  
Піти  у  світ  незнаними  шляхами,  
Сорочку  мати  вишила  мені  
Червоними  і  чорними  нитками.  
Два  кольори  мої,  два  кольори,  
Оба  на  полотні,  в  душі  моїй  оба,  
Два  кольори  мої,  два  кольори:  
Червоне  —  то  любов,  а  чорне  —  то  журба.  
Мене  водило  в  безвісті  життя,  
Та  я  вертався  на  свої  пороги,  
Переплелись,  як  мамине  шиття,  
Мої  сумні  і  радісні  дороги.  
Два  кольори  мої,  два  кольори,  
Оба  на  полотні,  в  душі  моїй  оба,  
Два  кольори  мої,  два  кольори:  
Червоне  —  то  любов,  а  чорне  —  то  журба.  
Мені  війнула  в  очі  сивина,  
Та  я  нічого  не  везу  додому,  
Лиш  горточок  старого  полотна  
І  вишите  моє  життя  на  ньому.  
Два  кольори  мої,  два  кольори,  
Оба  на  полотні,  в  душі  моїй  оба,  
Два  кольори  мої,  два  кольори:  
Червоне  —  то  любов,  а  чорне  —  то  журба.  

ВІРШІ ПАВЛИЧКА

"Я стужився, мила, за тобою..."

Я  стужився,  мила,  за  тобою,
З  туги  обернувся  мимохіть
В  явора,  що,  палений  журбою,
Сам-один  між  буками  стоїть.
 Грає  листя  на  веснянім  сонці,
А  в  душі  —  печаль,  як  небеса.
Він  росте  й  співає  явороньці,
І  згорає  від  сльози  роса.
 Сніг  летить  колючий,  ніби  трина,
Йде  зима  й  бескидами  гуде.
Яворові  сниться  яворина
Та  її  кохання  молоде.
 Він  не  знає,  що  надійдуть  люди,
Зміряють  його  на  поруби,
Розітнуть  йому  печальні  груди,
Скрипку  зроблять  із  його  журби.

"Коли помер кривавий Торквемада..."

Коли  помер  кривавий  Торквемада,
Пішли  по  всій  Іспанії  ченці,  
Зодягнені  в  лахміття,  як  старці,  
Підступні  пастухи  людського  стада.

О,  як  боялися  святі  отці,  
Чи  не  схитнеться  їх  могутня  влада!  
Душа  єретика  тій  смерті  рада  -  
Чи  ж  не  майне  де  усміх  на  лиці?

Вони  самі  усім  розповідали,
Що  інквізитора  уже  нема.
А  люди,  слухаючи  їх,  ридали...

Не  усміхались  навіть  крадькома;
Напевно,  дуже  добре  пам'ятали,  
Що  здох  тиран,  але  стоїть  тюрма!

ЗАНАДТО

Занадто  я  в  своїм  житті  спішив,
Занадто  часто  виступав  зі  сцени,
Занадто  ревно  плакав  і  служив
Слізьми  царям,  що  люблять  скорботні  трени.
Тепер  я  їду  й  бачу:  край  доріг
Стоять  хрести  у  перев'ялих  квітах  -
Сліди  аварій  і  смертей  моїх,
Моїх  поспішностей  несамовитих.
Кажу:  не  плач,  бо  плаче  тільки  раб!
Кажу:  помовч  на  Божому  концерті!
Кажу  й  ненавиджу  свій  давній  квап,
Та  знов  лечу  й  дивлюся  в  очі  смерті.

ЛЕЛЕЧЕНЬКИ

З далекого краю лелеки летіли,

Та в одного лелеченька крилонька зомліли.

Висушила силу чужина проклята.

Візьміть мене, лелеченьки, на свої крилята.

Ніч накрила очі мені молодому.

Несіть мене, лелеченьки, мертвого додому.

"О рідне слово, хто без тебе я?.."

О  рідне  слово,  хто  без  тебе  я?  
Німий  жебрак,  старцюючий  бродяга,
Мертвяк,  оброслий  плиттям  саркофага,  
Прах,  купа  жалюгідного  рам'я.  
 
Моя  ти  —  пісня,  сила  і  відвага,  
Моє  вселюдське  й  мамине  ім'я.  
Тобою  палахтить  душа  моя,  
Втишається  тобою  серця  спрага.  
 
Тебе  у  спадок  віддали  мені  
Мої  батьки  і  предки  невідомі,  
Що  гинули  за  тебе  на  вогні.  
 
Так  не  засни  в  запиленому  томі,  
В  неткнутій  коленкоровій  труні  —  
Дзвени  в  моїм  і  правнуковім  домі!

КОМП'ЮТЕРИ

Прийшли  комп'ютери-пророки.
Усе,  що  буде,  все  назвуть:
Всі  банки,  грошові  потоки,
Всіх  армій  ядерну  могуть.

Всі  катастрофи  і  всі  крахи,
Кісток  державних  кожен  скрип,
І  всі  місця,  де  сядуть  птахи,
Що  нам  несуть  смертельний  грип.

Але  не  скажуть  автомати,  -
Їх  не  цікавить  взагалі,  -
Чи  буде  син,  чи  буде  мати,
Чи  будуть  люди  на  землі?!

ЛІТЕРАТУРНИЙ СЛОВНИК

Бала́да (фр. ballade, від прованс. ballar — танцювати) — жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового характеру з драматичним сюжетом.

При́тча — повчальна алегорична оповідь, в якій хронологічно послідовне зображення подій і пригод у художньому творі підпорядковане моралізаційній частині твору.
На відміну від багатозначності тлумачення байки, у притчі зосереджена певна дидактична ідея.

Есе́, есе́й (фр. essai — спроба, начерк) — невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на вичерпне і визначальне трактування теми; це жанр, який лежить на перетині художньої та публіцистичної (часом науково-популяризаторської) творчості.

Появу цього жанру пов'язують з ім'ям Мішеля Монтеня, який з 1572 року й до кінця життя працював над своїм найбільшим літературним твором, що мав назву "Essai".

Визначальними рисами есе, як правило, є незначний обсяг, конкретна тема, дана в підкреслено вільному, суб'єктивному її тлумаченні, вільна композиція, парадоксальна манера мислення. Як правило, есе виражає нове, суб'єктивне слово про щось.

Соне́т (італ. sonetto — звучати) — ліричний вірш, що складається з чотирнадцяти рядків. Микола Зеров називав сонет формою «ліроепічної мініатюри окремої схеми».


Дата проведення _________________ група______________________

Тема програми № 10. Українська історична проза

Тема уроку № 9. «Я жив тобою, Україно мила…»

(огляд життя і творчості Павла Загребельного)

(1924 – 2009)

Мета уроку: - познайомити учнів з життєвим та творчим шляхом видатного письменника сучасності Павла Загребельного, визначити його місце в українській літературі;

- розвивати вміння співвідносити життєвий досвід письменника з його творчістю;

- виховувати оптимістичне ставлення до життя, необхідність знання історії свого народу.

Тип уроку: засвоєння нових знань з елементами опереджувального навчання.

Методи навчання, прийоми: розповідь, використання музичного супроводу,опорних конспектів, відеоматеріалів, доповідей, художньої літератури.

Форма організації навчальної діяльності учнів: інтегрований урок (літературний портрет з використанням проблемних питань)

Основні терміни і поняття: «бліндаж», «сорокоп’ятка», «концтабір», «гольцшуги».

Міжпредметні зв’язки: з історією, російською літературою, музикою.

Наочність: навчальна документація, підручники Непорожнього «Українська література. 11клас», «Українська література. Хрестоматія для 11 класу» упорядн.: Р.В.Мовчан, опорні конспекти, відеоматеріали, словник незрозумілих слів.

Технічні засоби навчання: комп’ютер, музичний твір «Шоста симфонія» Д.Шостаковича.

Епіграф: « Павло Архипович писав про українців від дев’ятого століття до двадцятого. Він був ходячою енциклопедією. Знав історію, світову літературу, добре орієнтувався у різних галузях науки. Він був найерудованішою людиною нашого часу...»

В.Яворівський,

голова Спілки письменників України

Проблемні питання:

- Що лежить, на вашу думку, в основі творчості Загребельного?

- Як розумів духовність письменник ?

- Як ви розумієте поняття «духовність»? Що є мірилом духовності?

ХІД УРОКУ

І. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

(Встановлення дисципліни та перевірка наявності учнів на уроці)

Мотивація

Вчитель

Він прославився історичними романами, які були суворо заборонені за радянських часів. Кажуть - за будь-яку тематику, крім Переяславської ради, можна було «загриміти в табори». Книгу «Південний комфорт» обговорювали на засіданні Генпрокуратури СРСР. Це все стосується патріарха української літератури Павла Архиповича Загребельного. Його твори оцінив народ, купуючи по 100 карбованців з-під поли потайки.
Двадцять романів за сорок років, колеги-письменники кажуть - найбільший доробок серед сучасників. Ці романи одразу ставали бестселерами. «Роксолана», «Я – Богдан», «Диво», «Євпраксія», «Тисячолітній Миколай» і остання книга – «Думки нарозхрист» - не просто виходили багатотисячними накладами, їх читають різні покоління. Історія - те, що Загребельний переживав нутром і робив актуальним для сучасників.
На відміну від багатьох, хто пережив гітлерівські чи сталінські табори, Павло Загребельний ніколи не намагався отримати за це дивідендів. Казав, що побачив «розпаханість людських душ» і потім всі люди були для нього немов би скляні - він бачив усе, що ті хотіли б, та не могли приховати. Павло Загребельний очолював Спілку письменників України й був усунутий з посади колегами - за «…націоналізм». Від середини 80-их він оселився на дачі й зосередився тільки на своєму ремеслі.
Павло Загребельний пішов із життя у 84 роки. Крім романів та повістей, лишив ще й власну філософію життя. Казав, що «…треба жити страстями. Ні, не отими, що в священних книгах у нас описані. А страстями оцими, які нас ведуть по життю. Жити кожною миттю цього життя. Життя прекрасне. Світ прекрасний. І нам щастя дано бути в цьому світі. От просто бути в цьому світі - і більше нічого».

Сьогодні ми з вами,на основі підготовлених вами матеріалів: творів,спогадів та інтерв’ю відтворимо літературний портрет видатного письменника й незабутньої людини – Павла Архиповича Загребельного.

ІІ. ПОВІДОМЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ

(Вчителем оголошується тема, епіграф та мета уроку.

Перед учнями ставляться проблемні питання, на які вони мають відповісти в кінці уроку.

У проведенні уроку допомагають учні, які виступають з оглядом

біографії та творчості П.А.Загребельного.)

Учень:

Селянський син неповних сімнадцяти літ, учорашній випускник середньої школи з путівкою райвійськкомату для навчання в артилерійському училищі йшов вулицями вранішнього Києва і думав про те, яким буде його перший бій з ворогом.

Не по літах високий, Павло йшов з Ботанічного саду, де довелося заночувати; він, певно, не припускав й думки, що там, на фронті, його можуть убити. Позаду — зовсім небагато прожитого. Маленьке степове село Солошино на Полтавщині, де він народився 25 серпня 1924 року.

Констянтин Симонов якось у своєму щоденнику наводив страшну статистику про всіх народжених у 1924 році: - «… з кожних 100

народжених живими залишалося лише 3…». А Павло Архипович набагато пізніше з сумом додавав: «…я належу і до тих ста, і до тих трьох…»

Змалку Павлик ріс без матері – вона померла, коли йому було лише 6 років. Все своє життя він трудився наполегливо й невтомно, зрозумівши, що треба бути чесним, непохитним і совісним, як учив його батько та односельці, серед яких жив…

Біографія П.Загребельного

Дитинство, школа, друзі і довгі зимові вечори, коли запоєм читалися книжки, коли формувалася його духовність, коли душа озивалася назустріч слову Шевченка, Гоголя, Коцюбинського – все це було ніби вчора… А зараз він замислено йшов по Києву, і нараз зупинився вражений білокам’яним дивом - собором Софії Київської. Там, попереду, на нього, і на таких, як він, на всіх, хто зодяг шинелі, — і навіть на тих, хто не зодяг, — чекали давно відлиті кулі, снаряди і бомби… А тут юного Павла зачарувало ніколи не бачене диво.

Зважаючи на неповних 17 літ, одразу добровольця з Солошино на фронт не відправили, він став курсантом Київського артилерійського училища, яке брало участь в обороні Києва. Бойове хрещення курсанта Загребельного відбулося в прикиївському лісі. Вчорашній курсант, а нині начальник батареї, мав під рукою поспіхом мобілізованих сільських дядьків, колишніх конюхів, трактористів, столярів. Війна й кілька місяців артучилища не вибили з нього, чемності та традиційної поваги до старших, а тому він шанобливо звертався до своїх солдатів по імені та по батькові, а вони його, юного, і не боялися, і, мабуть, не дуже слухалися…

Курсанти артилерійського училища були кинуті під Суми зупиняти танки Гудеріана, які прорвали лінію фронта. Молоді артилеристи зі своїми гарматами «сорокап’ятками» стояли насмерть і на кілька днів зупинили танкову дивізію, хоч самі майже всі загинули на полі бою. Важко пораненим був і 17-літній Загребельний.

Після лікування в Саратовському госпіталі Павло знову повернувся на передній край і був удруге важко поранений в груди. Пізніше, в своїй автобіографічній повісті «Дума про невмирущого» в образі Андрія Коваленка Загребельний розповість про себе і про подвиг та мужність тих солдат, які мимоволі потрапили в німецький полон, але не скорилися, витримавши всі тортури та знущання.

(Під музику Д. Шостаковича читаються уривки з повісті «Дума про невмирущого», а на екрані комп’ютера демонструються фотодокументи з концтабору.)

Андрiй опритомнів і побачив,що лежить у блiндажi. Вiн спробував поворухнутися й не змiг: уся його гiмнастьорка була залита кров'ю. Кров лилася з рани, ще й зараз. Лiвою рукою вiн намацав у кишенi пакет iндивiдуальної допомоги, тамуючи бiль, розгриз зубами й спробував якось затулити рану,та вона була надто велика. Тодi вiн почав рвати лiвою рукою шматки спiдньої бiлої сорочки i накладати їх на рани. Він стогнав жалiбно,як дитина. Одна з куль розтрощила ребра, iнакше не було б такого нестерпного болю при кожному русi. Сяк-так, заткнувши рану, Андрiй трохи вiдпочив і спробував вилiзти з блiндажа, але не змiг.

Якби це був звичайний блiндаж з боковим отвором, вiн би виповз з нього, незважаючи нi на який бiль. Але тут треба було стати на повний зрiст, пiдтягнутися на руках,-- про це вiн не мiг тепер i думати. Куди там пiдтягуватися з перебитими ребрами!

Андрій не пам’ятав скільки часу він пролежав без свідомості. Нестерпно мучила спрага і йому ввижалося, нiби вiн лежить в блiндажi й палає на пекельнiм вогнi вже цiлий мiсяць, а насправдi минуло три днi й три ночi. На четверту нiч випав дощ, і краплі стікали по стіні бліндажа. Андрій пiдвiвся й лизнув крапельку на стiнi. До вечора на тiй стiнцi, бiля якої лежав поранений, не лишилося жодної крапельки,а спрага мучила його ще з бiльшою силою. Вночi вiн копав рукою ямку в пiдлозi блiндажа, припадав губами до вологої землi. Вiн смоктав би землю, як ласощi, їв би її, якби з неї можна було витягти бодай грам води. Був якраз день його народження. Вiсiмнадцять рокiв тому мати народила його в полi,бiля чумацької могили,пiд копою пшеницi. Чи знала ти,мамо,як важко буде твоєму синовi,твоїй дитинi.В день народження п'ють iскристе вино,дзвенять келихи,зичать щастя й довгих рокiв. А вiн лежав самотнiй пiд землею, пив з солдатського котелка, назбирану теплу дощову воду,змiшану з жовтою глиною,i була та вода для нього солодшою за всi пива-меди на свiтi.

Андрій копав землю цiлу нiч,не вiдпочиваючи й нагортаючи пагорб,щоб нарешті вибратись наверх.

Так, як працював Андрiй, не працював ще нiхто й нiколи. Єгипетськi пiрамiди поряд з отiєю купкою землi, що вiн нагорнув її за день, могли б видатися мiзерними мурав'їними спорудами.

Велика Китайська стiна була дитячою забавкою в порiвняннi з тим, що зробив цей вмираючий юнак. Але він копав якраз для того, щоб не вмерти… Коли горбик землi став високий.., Андрiй пiдвівся, і, не звертаючи уваги на біль і кров,зцiпивши зуби,вперто звiвся над отвором,впавши грудьми на м'яку траву…А коли звiв голову й глянув поперед себе, побачив... гiтлерiвця.

Полонених везли довго,через усю Нiмеччину, а з ешелонів линули їх глухi стогони.

Голоднi, без краплини води, люди стояли у вагонах вже другу добу, не маючи змоги навiть поворухнутися. Тяжкопораненi вмирали, але й мертвi, вони стояли, пiдтримуванi живими. Живi грiли мертвих,а мертвi охолоджували живих, яких пекла спрага. Андрiй лишився живим тiльки завдяки тому, що випадково опинився бiля вiконечка i мiг час вiд часу висовувати в нього долоню,щоб упiймати на неї кiлька краплин води, яка текла з даху вагона. Вiн лизав цю дощову воду i дякував, що в Нiмеччинi хоч цей дощ.

Так, дощу в цiй країнi було не менше, нiж слiз…

Вдосвiта поїзд прибув на якусь маленьку станцiйку. Їх зустрiла цiла

сотня конвоїрiв з рудими вiвчарками, якi ошалiло кидалися на людей.Полоненi мовчки вишикувалися в довгу колону й, супроводжуванi гавканням собак i короткими,як гавкiт, криками конвоїрiв, пiшли до асфальтованому шляху, обсадженому яблунями, де висіли де-не-де червонобокi яблучка, точнiсiнько такi, як на Вкраїнi. На яблука дивилися сотнi очей полонених -- сiрих,чорних, синiх, карих - приречених,неiснуючих уже людей. Вони були викресленi з життя і мали право лише на оцю охорону,на колючий дрiт концтаборiв, на вмирання.

На воротях концтабору був напис: --"Кожному своє ".

А це значить, що однi будуть повiльно вмирати вiд ран, інших замучать на каторжних роботахе інших живцем спалять в печах крематорiїв, вб’ють отрутою, газом або замордують на різних медичних дослідах... Кожному своє…

Фашисти вмiли бути цинiчними. На пряжках солдатських поясiв вони накреслили девiз -- "З нами Бог" -- i наказали цим солдатам вбивати все живе й залишати пiсля себе тільки спалену землю, хоч головною заповiддю Бога було "Не убий".

Андрiй опинився в "потрiйному" таборi, в барацi для радянських хворих i поранених. У нього одiбрали одяг i видали гiтлерiвську солдатську унiформу,перефарбовану в чорний колiр.

Замiсть чобiт вiн мав носити тепер гольцшуги -- видовбанi з дерева колодки, такi мiцнi й грубi, що їх, мабуть, не роздавив би й танк. На френчi,штанях i на пiлотцi,виданих Андрiєвi, бiлою фарбою намальовано двi великi нiмецькi лiтери "S0",що означало "радянський офiцер" i мало служити попередженням для всiх тих,хто спробує наблизитися до цiєї небезпечної людини, яка уже тричі втікала з полону.Поза тим Андрiєвi начепили на шию чотирикутний металевий номер.Тепер вiн уже

перестав бути Андрiєм Коваленком,а називався просто:"номер тридцять нуль дев'яносто сiм".

В’язні концтабору

Душова.

Після того, як в’язні проходили душову,

їм присвоювали номери

Газова камера

Крематорій на території Майданека

На столі тіла перед спалюванням німці розтинали, шукаючи золото, яке в’язні ковтали, щоб зберегти від конфіскації

У цьому меморіалі зберігається прах ув’язнених. Над меморіалом є напис – «Наша доля пересторога для вас»

« У серпні 1942 року після короткого кривавого бою мене, помираючого, підібрала німецька трофейна команда. Напоїли кавою із солдатської фляжки, переправили в Болхов, потім в Орел. Там у колишній в’язниці був великий табір. Не помер я тільки тому, що був молодим і досить міцним. В рані в боку завелися черви, ніхто мене не лікував... Два з половиною роки я був у німецьких концтаборах: в Орлі, в Гомелі, в Кальварії — тихому литовському містечку, чия назва у католиків означає Голгофу — місце, де Христос прийняв смертні муки...».

« Моя повість «Дума про невмирущого» - це пристрасна сповідь молодого покоління, яке прийняло на себе весь жах війни. Тому і Андрій Коваленко з «Думи…», і Андрій Соколов з повісті Михайла Шолохова «Доля людини» - це солдати, які навіть в неймовірно страшних умовах не втратили гідності, мужності й невичерпної волі до життя.»

(з інтерв’ю Дмитру Гордону)

Учень:

1945 рік. Визволений з полону американцями, Павло Загребельний, який був офіцером і знав декілька мов, працював в радянській військовій місії в Західній Німеччині, спочатку в англійській окупаційній зоні, а потім в американській, а ще він особисто був знайомий з канцлером Німеччини Кондратом Аденауером. Повернувшись на Батьківщину, Павло Архипович деякий час служить на радянсько – іранському кордоні, цікавиться історією та культурою народів Сходу, а після звільнення з лав армії, повертається до батька, в своє рідне село, допомагаючи відбудувати господарство. Та мрії про навчання не покидають його, тому з 1946 року він навчається на філологічному факультеті Дніпропетровського університету та працює в обласній газеті. Першою помітною письменницькою роботою Загребельного була «Дума про невмирущого» — повість про молодого радянського солдата, який загинув у німецькому концтаборі.

Переїхавши до Києва, Павло Архипович друкується в журналі «Вітчизна» та очолює газету «Літературна Україна».

Вчитель

Що ж спонукало Загребельного відмовитися від своєї мрії бути математиком?

Павло Загребельний згадував:

«В моєму житті була страшна школа, то вважав себе… літературою мобілізований і покликаний і особисто переконаний, що виступаю від імені цілого покоління письменників – прозаїків, тих, хто далеко в незрілому віці з першого дня Великої Вітчизняної війни пішов на фронт. А коли повернувся до мирного життя після війни, то взявся за перо, бо занадто багато пережитого було в нього на серці…»

Вчитель

Як же влада поставилась до того, що Загребельний перебував у німецькому концтаборі? Невже йому ніхто ніколи про це не нагадував?

Сам Загребельний про це писав так:

«Мене допитували німці, не один раз допитували й свої, хтось поширював всяку бридоту. Одне слово, мене перевіряли й перевіряли, крок за кроком проходились по воєнній біографії, вишукуючи компромат. І якби вони щось таке, бодай незначне, знайшли, то мені було б дуже складно…

Я завжди відчував, що мене постійно тримають на мушці. Але ніколи не був нічиїм літературним васалом, терпіти не міг ніякого підлабузництва чи вивертання душі напоказ…»

Загребельний писав нариси, оповідання, новели, повісті. Новелістика стала гарною школою для Павла Архиповича. Саме в жанрах повісті та новели він виробив свій неповторний стиль письменника – монументаліста. Загребельний - людина потужної працездатності. Першу свою збірку оповідань «Учитель» він видав у 32 роки, а перший роман «Європа – 45»

- у 35. Впродовж 29 – ти років він створив основну частину своїх романів, які принесли йому світове визнання. Натхненно і творчо працював письменник, в короткий строк видаючи неперевершені твори:

Твори:

  • «Європа-45» (1959)

  • «Спека» (1960)

  • «Європа.Захід» (1961)

  • «День для прийдешнього» (1964) – перевидано у 2008 році під назвою «Зло»

  • «Шепіт» (1966)

  • «Добрий диявол» (1967)

  • «Диво» (1968)

  • трилогія «З погляду вічності» (1970)

  • «Розгін» (Державна премія СРСР, 1980) — романна будова з чотирьох книг: «Айгюль», «В напрямі протоки», «Ой крикнули сірі гуси», «Персоносфера»

  • «Левине серце»

  • «Переходимо до любові» (1971)

  • «Намилена трава» (1974)

  • «Євпраксія» (1975) – історичний роман про Євпраксію Всеволодівну

  • «Роксолана» (1980)

  • «Південний комфорт» (1984)

  • «Вигнання з раю» (1985) (продовження «Левиного серця»)

  • «Юлія, або запрошення до самовбивства» (1994)

  • «Брухт» (2002)

  • «Стовпотворіння» (2004)

  • «СтовпоТворіння» (2003)

  • «Думки нарозхрист» (2008)

Всього понад 40 романів письменника. Його твори перекладено 23 мовами.

Кінематографічна діяльність

За його сценаріями поставлені фільми:

  • «Ракети не повинні злетіти» (1963),

  • «Перевірено — мін немає» (1965),

  • «Лаври» (1974, т/ф),

  • «І земля стрибала мені назустріч» (1975),

  • «Хто за? Хто проти?» (1977, т/ф),

  • «Ярослав Мудрий» (1981),

  • «Розгін» (1986, т/ф).

Про П.Загребельного у 2000 році знято фільм «Сонет – 29».

Нагороди

  1. Лауреат Державної премії України ім. Т.Шевченка (1974)

  2. Державної премії СРСР (1980)

  3. Ордени Вітчизняної війни ІІ ступеня

  4. Богдана Хмельницького ІІІ ступеня

  5. Жовтневої революції

  6. Ордени Трудового Червоного Прапора (2 шт.)

  7. Орден дружби народів

  8. «Знак Пошани» (2шт.)

  9. Орден князя Ярослава Мудрого V ступеня (1999)

  10. Почесна грамота КМ (2004)

  11. Герой України (з врученням ордена Держави – 2004)

Вчитель

Ще донедавна Павла Загребельного називали єдиним живим класиком української літератури. Таким він був для кількох поколінь. Час, в якому він жив, визначив його долю й відбився на творчості. Загребельний був відомий всім. Тематика його творів настільки широка, що охоплює читачів різних вікових категорій. Його романами захоплювались школярі, зачитувались дорослі. А для тих, хто навчався в радянських школах, вони були чи не єдиним джерелом пізнання справжньої історії українського народу.

За твердженням голови Спілки письменників Володимира Яворівського: «Загребельний написав найбільше з-поміж усіх письменників двадцятого століття… Павло Архипович писав про українців від дев’ятого століття до двадцятого. Він був ходячою енциклопедією. Знав історію, світову літературу, добре орієнтувався у різних галузях науки. Він був найерудованішою людиною нашого часу...»

ІІІ. ЗАКРІПЛЕННЯ. Рефлексія

Вчитель

Чи зможете ви зараз відповісти на поставлені на початку уроку проблемні питання:

1.Що ж лежить, на вашу думку, в основі творчості Загребельного?

(В основі творчості Павла Загребельного лежить ЛЮДИНА, незалежно від звання, роду й посади, яку вона обіймає. Автора цікавлять думки, почуття, вчинки й стосунки між людьми. І нехай це будуть князі, воєводи чи прості люди, але всіх їх об’єднає гаряча любов до своєї рідної землі і небайдужість до долі людей.)

2.Як розумів духовність письменник ?

(Як в історичних, так і в сучасних творах Загребельного основною темою є збереження свободи і незалежності, відродження мови і культури, збереження релігії, звичаїв та традицій, які дісталися нам у спадок. Відданість і самопожертва як в праці, так і в коханні. А це і є духовність, яка проявляється в творах Загребельного і яку він закликає берегти.)

3.Як ви розумієте поняття «духовність»? Що є мірилом духовності?

(Духовність починається з прадавніх коренів нашого народу, про який весь світ дізнався, слухаючи чарівний голос України в дзвонах старовинних куполів величних соборів. Вона в історії нашого народу, його традиціях, чаруючих піснях і неповторних вишиванках… Мірилом же духовності є те, як ставляться люди до своєї історичної пам’яті, як бережуть свою мову та культуру, як шанують морально - етичні цінності свого народу, його релігію. На жаль, сьогодні ми спостерігаємо зовсім протилежне. І саме над цим й роздумував Загребельний.)

Вчитель:

Колись Загребельний, з приводу вручення йому Шевченківської премії в одному інтерв’ю, сказав: «Треба завжди робити свою справу якомога краще ... Працювати! Служачи — працювати і працюючи — служити! Кому? Звичайно, істині. Народові своєму служити!..» І Загребельний добряче таки попрацював! У 2008 році на 84- році свого життя Павла Архиповича не стало… На похоронах Загребельного Президент України В.А.Ющенко сказав: « Громадянська позиція Павла Загребельного завжди буде прикладом для українців, а творчість надихатиме до дій … Загребельний, напевно, єдиний автор старшого покоління,який переймався долею України й книжки якого залишаються напрочуд актуальними та популярними сьогодні. Важко переживати такі втрати українських світочів…»
     
Пішов з життя видатний митець, але його слова – служити істині, народові й Україніназавжди залишиться заповітом для нас.


ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ. Інструктаж

І –ІІ р..- Прочитати роман Загребельного «Диво»,скласти опорний конспект до образів Ярослава Мудрого та Сивоока.

ІІІ р.. - Довести письмово, що слова Сивоока: «Посередності бійся, о княже…», - є актуальними і в наш час.

ІV р..- Підготувати доповідь на тему: «Роль Софії Київської в долі України».

ЛІТЕРАТУРНИЙ СЛОВНИК

Сорокоп’ятка – гармата.

Бліндаж - укриття або фортифікаційна споруда, заглиблена в землю, що має міцне покриття з балок (дерев'яних, залізобетонних, ін.) прикритих шаром ґрунту, й міцні двері, влаштована на бойових позиціях для захисту групи воїнів від артилерійського та іншого вогню противника.

Концтабір - табір-в'язниця для військовополонених і цивільних у воєнний час або у країнах з тоталітарним режимом.

Гольцшуги - спеціальне дерев'яне взуття, яке носили в’язні в концтаборах.

ЛІТЕРАТУРНИЙ СЛОВНИК

Сорокоп’ятка – гармата.

Бліндаж - укриття або фортифікаційна споруда, заглиблена в землю, що має міцне покриття з балок (дерев'яних, залізобетонних, ін.) прикритих шаром ґрунту, й міцні двері, влаштована на бойових позиціях для захисту групи воїнів від артилерійського та іншого вогню противника.

Концтабір - табір-в'язниця для військовополонених і цивільних у воєнний час або у країнах з тоталітарним режимом.

Гольцшуги - спеціальне дерев'яне взуття, яке носили в’язні в концтаборах.

Урок № 62 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ ПРОЗИ. ПАВЛО ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ. ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ, українська література, 11 клас

Мета: дослідити розвиток жанру історичної романістики в складних історичних умовах; зробити огляд найвідоміших взірців української історичної прози; опрацювати біографію П. Загребельного, дати загальну характеристику його історичної прози; розвивати усне мовлення учнів, уміння працювати з додатковою інформацією; виховувати любов до художньої літератури, інтерес до національної романістики.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Обладнання: виставка книжок історичної романістики, портретів П. Загребельного, Р. Іваничука, Ю. Мушкетика, І. Білика, епіграф.

…Історичний роман, а тим паче для української літератури,— це особливий жанр, який формував національну свідомість, зберігав і утверджував історичну пам’ять, завжди відгукувався на найгостріші проблеми сучасності.
Роман Іваничук

 

 

 

ХІД УРОКУ № 62 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ ПРОЗИ. ПАВЛО ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ. ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ, українська література, 11 клас

 

І. Актуалізація опорних знань, умінь, навичок
Бесіда з учнями
• Як період «відлиги» відбився на розвитку української літератури?
• Що нового внесли в літературу поети-шістдесятники?
• Охарактеризуйте стильові ознаки української прози 50-80-х рр. XX ст.
• Назвіть українських прозаїків II половини XX ст.

 

II. Повідомлення теми й мети уроку.

Мотивація навчальної діяльності
Сьогодні наше суспільство переживає складний процес націотворення та державної трансформації, важливу роль у якому відіграє історія. Саме вона, як наука про минуле, несе знання про розвиток соціального життя народу країни. Поширенню та розумінню минулого засобами слова допомагає художня історична проза. Звертання до подій минулого сприяє розумінню історії як діалектичного процесу, усвідомленню залежності долі людини від суспільних обставин, формуванню історичного мислення, яке й робить можливим розуміння особистістю своєї ролі в суспільстві, шляхів самореалізації та самовираження.

 

III. Опрацювання навчального матеріалу

1. Лекція вчителя
Українська історична проза має свою давню традицію. Інтерес до минулого, осмислення подій з відстані часу завжди приваблювали не тільки науковців, але й майстрів художнього слова. Письменники постійно зверталися до важливих, зламних періодів в історії України, створюючи силою свого таланту й творчої уяви яскраві образи минулих часів.
Серед тих, хто працював у жанрі історичної художньої прози, помітне місце посідають П. Куліш, М. Костомаров, І. Нечуй-Левицький, А. Чайковський, А. Кащенко, 3. Тулуб, Б. Лепкий, Ю. Косач тощо. Цей список продовжують письменники другої половини XX — початку XXI століть: І. Білик, М. Вінграновський, Л. Костенко, П. Загребельний, Р. Іваничук, В. Малик, Д. Міщенко, Ю. Мушкетик…
В українській літературі романне осягнення історичного минулого відбувалося всупереч державній політиці. Політичним репресіям були піддані за радянської влади 3. Тулуб, В. Гжицький, Г. Хоткевич. У радянський період були заборонені історичні романи «Гетьман Іван Виговський» І. Нечуя-Левицького, «Молодість Мазепи», «Руїна» М. Старицького, «Людолови» Зінаїди Тулуб, «Мальви» Р. Іваничука, «Меч Арея» І. Білика.
Творці історичного роману в літературі українського зарубіжжя Ю. Косач, М. Лазорський, Л. Полтава, С. Фостун писали про ті сторінки вітчизняної історії, на які було накладено табу радянською ідеологічною системою.
З 1919 р. й аж до 90-х рр. XX ст. існувала ціла низка обмежень і заборон, які стосувалися тематики українського історичного роману. Унаслідок цього, за спостереженням Ю. Мушкетика, наша «історична романістика розвивалася однобоко, переважно в рамках подій Київської Русі…». Але й при відтворенні цих подій передбачалося певне (канонізоване радянською ідеологією) їхнє потрактування. За таких обставин не випадково поза увагою українських романістів залишилися й трагічні події Руїни, і події епохи Івана Мазепи, і все, що пов’язане з нетривалим гетьмануванням Павла Полуботка… Та й така, здавалося б, безневинна тема, як тема Хмельниччини, ще чекає на всебічне, не позначене політичною кон’юнктурою, романне осмислення.
Розквіт української історичної прози періоду 70-х — початку 80-х рр. XX ст. був зумовлений необхідністю через уроки історії висвітлити день нинішній. Тому до історичних творів пильно придивлялася критика, зокрема офіційна, вишукуючи там якоїсь «крамоли».
Історична белетристика й сьогодні залишається найпопулярнішою серед творів, що висвітлюють минуле українського народу й держави.

Зінаїда Павлівна Тулуб народилася 28 листопада 1890 р. в Києві в сім’ї юриста й відомого на той час російського поета Павла Тулуба.
У 1919-1921 рр. очолювала лекторську секцію в одній із частин Червоної Армії. З 1921 р. працювала в різних радянських установах: завідувала літчастиною в Київському кінофотокомітеті, служила у відділі місцевого бюджету. З 1926 р.— на творчій роботі.
Заарештували Зінаїду Тулуб 4 липня 1937 р. В обвинуваченні, яке склав співробітник IV відділу УДБ НКВС УРСР лейтенант Держбезпеки Хват, зазначалося, що вона «є активною учасницею контрреволюційної організації «Виборчий центр», котра здійснює підривну роботу перед наступними виборами до Рад».
5 вересня того ж року Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила письменницю до тюремного ув’язнення строком на 10 років (із поразкою в політичних правах — на 5 років) і конфіскацією всього приналежного їй майна.
Ув’язнення Зінаїда Тулуб відбувала в ярославській тюрмі, а з літа 1939 р.— на Колимі, де й була звільнена 4 липня 1947 р. у зв’язку з відбуттям строку. Невдовзі через інвалідність вислали в Джамбульський район Алма-Атинської області, де працювала шкільним бібліотекарем. 16 травня 1950 р. їй був оголошений новий вирок Особливої наради при міністрі Державної безпеки СРСР: «…за приналежність до антирадянської есеро-меншовицької організації зіслати на поселення в Кокчетавську область
Казахської РСР». Отже, друга тяжка покара за старим обвинуваченням.
Лише 23 червня 1956 р. Військова колегія Верховного Суду СРСР ухвалила: «Вирок Військової колегії Верховного Суду СРСР від 5 вересня 1937 року і постанову Особливої наради при МДБ СРСР від 10 лютого 1950 року щодо Тулуб Зінаїди Павлівни скасувати за нововиявленими обставинами і справу про неї припинити за відсутністю складу злочину…».
Активну участь у громадській реабілітації письменниці взяли побратими по перу Максим Рильський, Леонід Смілянський, Іван Кологойда.
У 1947-1955 рр. була на засланні в Північному Казахстані. По реабілітації повернулася до Києва.
Померла 26 вересня 1964 р. в Ірпінському будинку творчості. Похована в Києві.
Літературну діяльність 3. Тулуб розпочала російською мовою: перша її повість «На перепутье» була надрукована в журналі «Вестник Европи» (1916).
За радянського часу перейшла на українську мову.
Найвизначніший твір Тулуб — історичний роман-дилогія «Людолови» (1934-1937, у переробленому вигляді перевиданий 1958), у якому на багатому історичному матеріалі відтворено життя українського народу початку XVII ст. за гетьмана Петра Сагайдачного. Крім того, роман із життя Тараса Шевченка на засланні — «В степу безкраїм за Уралом» (1964), п’єси, сценарії тощо. Перекладала російською мовою твори українських та французьких письменників.

Роман Іваничук народився 27 травня 1929 р. на Івано-Франківщині. У Коломиї закінчив середню школу й працював учителем початкової школи. Закінчив філологічний факультет Львівського державного університету, викладав мову й літературу, працював також у редакції журналу «Жовтень». Уперше почав друкувати свої твори 1954 р., а перша збірка оповідань вийшла друком 1958 р. під назвою «Прут несе кригу». У 1960 р. прийнятий у члени Спілки письменників України. Двічі був нагороджений Державною премією ім. Т.Г. Шевченка за твори «Вода з каменю» й «Четвертий вимір».
Твори Іваничука — це мандрівка в далекі й близькі століття нашої Батьківщини. На тих шляхах читач зустрічає знаних, славних осіб, які вічно житимуть у людській пам’яті. Історичній прозі письменника притаманні гостросюжетність, оригінальність стильових прийомів, поєднання елементів художньої фантастики, коріння якої — у фольклорних джерелах, з правдою факту, науковою достовірністю. Свої твори автор пише на основі документального матеріалу, який він збирав не тільки в Україні, але й в інших країнах, де присудом російського «правосудця» змушені жити засланці, герої його творів, наприклад, Петро Калнишевський («Журавлиний крик»), Микола Гулак-Артемовський, приятель Шевченка («Четвертий вимір»). Твори Романа Іваничука цікаві не тільки тематикою, але й стилем, бо автор завжди у творчому пошуку нових засобів вислову й творить «четвертий вимір».
Перший історичний роман «Яничари» («Мальви») присвячений одній із найскладніших, але найблагородніших тем, які звучать актуально й сьогодні — тема патріотизму та збереження людської гідності. Лише така людина повноцінна, лише вона може мати сьогодні статус справжнього громадянина й брати на себе відповідальність за те, що відбувається і в його власній душі, і в його власному домі, і в державі, і в усьому світі.

Іван Білик — український письменник, історичний романіст, перекладач болгарської літератури, лауреат Шевченківської премії 1991 р.
1950-ті рр.— вчителював у сільській школі, безуспішно намагався поступити на архітектурний та історичний факультети, до театрального інституту.
1961 р.— закінчив факультет журналістики Київського університету. Працював у редакціях газет. Друкується з 1956 р. Член Спілки письменників України з 1967 р.
Автор найсенсаційніших українських історичних романів радянських часів — «Меч Арея« (1972) й «Похорон богів» (1986).
Відразу після видання обидві книги стали бестселерами. Утім, «Меч Арея» 1972 р. заборонили та вилучили з бібліотек, а нерозпродані примірники з книгарень (однак устигли знищити 5 тисяч примірників із 65 тисяч накладу). Письменника примусили звільнитися з роботи в редакції «Літературна Україна» (3,5 роки був безробітним, лише 1976 р. вдалося влаштуватися в редакцію часопису «Всесвіт» на посаду «секретар-друкарка»), позбавили права друкуватися, піддали цькуванню в пресі.
Після того книжка в СРСР поширювалася «з рук у руки», але була перевидана за кордоном — у Канаді, Америці, Великобританії та інших країнах. На теперішній час витримала 15 перевидань (в т.ч. 9 — за кордоном).
Відомий також як перекладач творів сучасних болгарських письменників. Лауреат Державної премії імені Т. Г. Шевченка,
Всеукраїнської літературної премії за найкращий роман року (за роман «Не дратуйте грифонів», 1993).

Юрій Мушкетик народився 21 березня 1929 р. в с. Вертіївці на Чернігівщині.
1953 р. закінчив Київський університет, потім навчався в аспірантурі при кафедрі української літератури. У 1954 р. у видавництві «Радянський письменник» з’являється його перший твір — повість «Семен Палій», а згодом — історичний роман «Гайдамаки» (1957).
Починаючи з 1956 р., Ю. Мушкетик упродовж двох десятків років працював у редакції журналу «Дніпро» відповідальним секретарем, а згодом і головним редактором.
У трактуванні історичних подій письменник був змушений дотримуватися офіційної точки зору. 1957 р. вийшов роман «Гайдамаки», який відзначається широким епічним розмахом у відтворенні історичної доби.
Початок 60-х рр. XX ст. був для Мушкетика дуже плідним. Письменник змінив тематику творчості, перейшовши до зображення образу сучасника, і захопився дослідженням внутрішнього світу людини. Заслуговує на увагу роман «Яса», який є великим епічним полотном, де чітко простежується вболівання письменника за долю рідної землі.
Перу Юрія Мушкетика належить низка творів, які відбивають історичний розвиток держави й роль особистості в ньому. Автор створює глибокі образи, шукає нові форм й засоби вираження важливих проблем сучасності, зробивши основним об’єктом дослідження людину. Письменник прагне відбити різні періоди життя суспільства, розглядає різноманітні життєві ситуації, показує різні соціальні верстви населення. Він пильно спостерігає за дійсністю, тому герої його творів такі реальні, а проблеми, яких він торкається, такі актуальні.
Письменник живе й працює в Києві.

2. Повідомлення учня про життя й творчість П. Загребельного
Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924 р. в с. Солошине на Полтавщині. 1941 р. закінчено десятирічку; учорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в обороні Києва, у серпні 1941 р. мав поранення. Після госпіталю знову військове училище, знову фронт, тяжке поранення в серпні 1942 р., після якого — полон, і до лютого 1945 р.— фашистські концтабори смерті.
У 1945 р. працює в радянській воєнній місії в Західній Німеччині. З 1946 р.— навчається на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. По його закінченні (1951) — майже півтора десятиліття журналістської роботи (в обласній дніпропетровській газеті, у журналі «Вітчизна» в Києві), поєднуваної з письменницькою працею. У другій половині 50-х рр. XX ст. П. Загребельним видані збірки оповідань «Учитель» (1957), «Новели морського узбережжя» (1958), повісті «Марево», «Там, де співають жайворонки» (1956), «Долина довгих снів» (1957). Серйозною заявкою на письменницьку зрілість стала «Дума про невмирущого» (1957), присвячена воїнському та людському подвигу молодого радянського солдата, який загинув у фашистському концтаборі. У 1961-1963 рр.П. Загребельний працює головним редактором «Літературної газети» (пізніше — «Літературна Україна»), приблизно в той же час з’явилися три перші романи письменника: «Європа 45» (1959), «Європа. Захід» (1960), «Спека» (1960). Протягом 60-70-х рр. письменник створив більшу частину своїх романів, зокрема й найвагоміші з них: «День для прийдешнього» (1964); «Шепіт» (1966); «Добрий диявол» (1967); «Диво» (1968); трилогію «З погляду вічності» (1970); «Розгін» (Державна премія СРСР, 1980); романну будову з чотирьох книг «Айгюль», «В напрямі протоки», «Ой крикнули сірі гуси», «Персоносфера»; «Левине серце», (продовженням «Левиного серця» став роман «Вигнання з раю» (1985)); «Переходимо до любові» (1971); «Намилена трава» (1974); «Євпраксія» (1975); «Південний комфорт» («Вітчизна», 1984). Виступив П. Загребельний і з кількома п’єсами, створеними на основі романів — «Хто за? Хто проти?» («День для прийдешнього»), «І земля скакала мені навстріч» («З погляду вічності»); активно виступав з критичними й літературознавчими статтями в пресі, а також з доповідями, промовами й інтерв’ю. Ці виступи зібрані в книзі статей, есе й портретів «Неложними устами» (1981). До неї ввійшла повість-дослідження «Кларнети ніжності», присвячена П.Г. Тичині. За його сценаріями на Київській кіностудії ім. О.П. Довженка знято художні фільми: «Ракети не повинні злетіти» (1965), «Перевірено — мін немає» (1966), «Лаври» (1974), «Ярослав Мудрий» (1982).
Павло Загребельний понад сорок років працював в українській прозі. За цей час вийшло близько двадцяти його романів. Один із них — «Розгін» відзначено Державною премією СРСР, два — «Первоміст» і «Смерть у Києві» — Державною премією УРСР ім. Т.Г. Шевченка. Твори високо оцінюються критикою, мають широке читацьке визнання, він один із найпопулярніших сьогодні українських письменників. Друковані масовими тиражами, його книги швидко розходяться; вони постійно виходять у перекладах іншими мовами; зростає й кількість видань творів письменника за рубежем.
У 1979-1986 рр. Павло Архипович керував Спілкою письменників України. Решту життя присвятив роботі на ниві красного письменства.

Огляд історичної прози П. Загребельного
Павло Загребельний — один із найчитабельніших авторів. Звертається митець до різних жанрів: новели, оповідання, повісті. Але найбільша його любов — роман.
Романний світ митця — це понад двадцять книг різної тематики. Групуючи ці тексти, дослідники виділяють кілька тематичних циклів. Військово-патріотичний: «Європа 45», «Європа. Захід», «Шепіт», «Добрий диявол». Цикл творів про сучасність: «Спека», «День для прийдешнього», трилогія «З погляду вічності», «Левине серце», «Розгін», «Південний комфорт», «Гола душа», «Юлія».
Їх активно читали, бурхливо обговорювали, але найбільший резонанс мали твори історичної тематики. У романах «Первоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан», «Диво» оживають голоси історії та складні постаті минулого, вражають своєю неповторністю різні епохи.
Щоб збагнути мотиви, які керували митцем під час задуму його творів, треба звернутися до самого майстра за відповіддю: «Мені докоряли, що я принижував Богдана Хмельницького. Я дотримуюсь зовсім іншої думки. Ті герої, які перебували тільки на вершинах, які ступали тільки по горах — це майже не люди. Чому? Бо до Бога вони не дійшли, а до людей не спустилися — це якісь холодні фантоми. Тому, коли я писав і про київських князів, і про нашу величну Роксолану, я керувався тільки цим. Я чув ці голоси людей з далеких століть, вони «наговорювали» мені те, що з ними відбувалося. Для мене головне — реставрувати психологію, душу цих історичних героїв. Історик цього не може. Про що думав Ярослав Мудрий? Що відчував Володимир, коли приймав Християнство? Письменник це може домислити. Я вибирав великі душі, які сяють нам крізь тисячоліття. Це, в першу чергу, Ярослав Мудрий, його внучка Євпраксія, Богдан. Коли я писав Євпраксію, хотів дізнатися, якою була жінка XI століття. Далі — через 500 років — Роксолана. Третьою частиною триптиха був роман про жінку, нашу сучасницю «Юлія, або Запрошення до самовбивства».
Вірю саме в літературу. Тільки вона, мені з дається, виконує свою роль — дає людям надїю. Одне з великих джерел цієї надії — наша історія. Я починав писати романи про Київську Русь тоді, коли їх ніхто не писав. А життя наше було таке — безвірницьке, атеїстичне, страшне і дуже тяжке. У мене був релігійний рід — ніколи не сідали за стіл, не помолившись. У нас була Біблія, і коли мені виповнилося 10 років, почав читати її. Письменники не читали Святого Письма, то й були легкі, як пір’їни… Я народився і виріс на Дніпрі… І це перейшло в мою душу. Там, де Дніпра нема — ніби й не Україна. Це наша головна ріка, ріка мого народу. І це ріка Шевченка, і Дніпро — це Україна».
Одним із значних здобутків української прози став роман «Диво» (1968), у якому органічно поєднується далеке минуле та сучасність. У центрі роману — Софія Київська, яка є незнищенним символом української державності та духовності. Пізніше було створено цілий цикл романів про історичне минуле нашої Батьківщини: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975). У романі письменник відтворює історичні події останнього десятиріччя XI ст. На тлі цих подій і розкривається трагічна доля онуки Ярослава Мудрого княжни Євпраксії — дружини німецького імператора Генріха IV. Дружину всемогутнього імператора вразили дикі оргії, дрімуча забобонність при імператорському дворі. Коли Євпраксії не вдалося вмовити імператора-жорсткосердця, вона бунтує. Мужня жінка втікає з-під охорони, виступає в соборі, викриваючи Генріха перед усім католицьким світом. Так Європа вкотре познайомилася з жінкою-політиком, з жінкою-борцем. І ця жінка була руська! Письменник занурюється в складний внутрішній світ героїні, намагаючись найпереконливіше передати його й водночас вимальовує її психологічний портрет на широкому історичному тлі.
Подіям української історії XVI ст. присвячено роман «Роксолана» (1980). Письменник зробив спробу проникнути в складний внутрішній світ своєї героїні — Роксолани — Анастасії Лісовської, доньки українського священика з Рогатина, яка, потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, незабаром стала його улюбленою дружиною.
Розкрити «таємниці» характеру Б. Хмельницького, показати його як людину та як визначного державотворця — таке завдання поставив перед собою П. Загребельний у романі «Я, Богдан» (1983). Він показує діяльність гетьмана на тлі складної політичної ситуації середини XVII ст., зупиняючись також і на подробицях його особистого життя. Панорамність, історіософські роздуми про долю України — такі риси найновішого роману письменника «Тисячолітній Миколай» (1994). У романах зустрічаємо вступні слова чи передмову, післяслово — це свого роду невеликі літературознавчі, а то й історіографічні етюди.

 

IV. Узагальнення вивченого матеріалу
• У яких умовах розвивався жанр історичної прози?
• Чому твори деяких українських романістів були заборонені?
• Назвіть найвідоміших представників історичної романістики і їхні твори.
• 3 якими творами ви б хотіли ознайомитися детальніше?
• Про які історичні постаті писав П. Загребельний?

 

V. Висновки
Прокоментуйте епіграф до уроку.
Письменники історичної прози торували важким шляхом до свого читача. Але та мета, яку вони ставили перед собою, того варта: виховати свідомого громадянина, славного нащадка київських князів, гетьманів козацької України. Лише осягнення величі моральних, державнотворницьких засад, нащадками яких є ми сьогодні, спроможне виховати національний дух, усвідомлення своєї причетності до того, що відбувається навколо.

 

VI. Оголошення результатів навчальної діяльності учнів

 

VII. Домашнє завдання
Опрацювати конспект, читати роман «Диво».

Мені здається, що я багато сказав із того, що хотів сказати у своєму житті. У своїх книжках я досить відвертий.

П.Загребельний

Павло Архипович Загребельний. Характеристика творчості.

Народився Павло Загребельний 25 серпня 1924 р. в придністрянському селі Солошиному на Полтавщині. Змалку ріс без матері. Навчається майбутній письменник в Солошинській середній школі.
У червні 1941 р. Загребельний закінчив десятирічку. Збирався вчитися далі, але почалася Велика Вітчизняна…
У неповних сімнадцять років пішов добровольцем в Радянську Армію. Брав участь в обороні Києва. Навчався у військовому училищі. У серпні 1941 р. був поранений. Після госпіталю знову військове училище, і знову фронт, і тяжке поранення влітку у 1942 р.
Повернувшись у 1946 р. на Батьківщину Павло Загребельний працює в колгоспі рідного села, а з вересня почав навчатися на філологічному факультеті Дніпропетровського університету.

Спершу Павло Загребельний працював у обласній дніпропетровській газеті, потім переїжджає до Києва — обіймає посаду завідувача відділом прози в редакції журналу «Вітчизна», в 1961—1963 роках редагує газету «Літературна Україна».
З 1964 р. Павло Загребельний — відповідальний секретар правління Спілки письменників України, у 1979—1986 роках очолює республіканську Спілку.

Характеристика творчості
«Марево». Служба на радянсько-іранському кордоні, вивчення історії, філософії, поезії, мистецтва і культури народів Сходу — таке підгрунтя одного з перших великих прозових творів Загребельного — повісті «Марево».
Окремим своїми сторінками «Марево» нагадує фрагменти художньої енциклопедії. Так докладно і в міру, із професійним знанням, вільно й просто, розповідає Павло Загребельний про багату й суперечливу історію Ірану, про його примхливу природу, про калейдоскопічно-барвисті базари Сходу, про працелюбний талановитий народ цієї країни та про його звичаї.
На республіканському конкурсі в 1955 році за кращий науково-фантастичний та пригодницький твір для дітей та юнацтва повість «Марево» відзначена другою премією.

«Дума про невмирущого». 

Це — пристрасна сповідь солдата-фронтовика про безсмертя свого покоління, яке грудьми зустріло фашистську навалу. Це мужній гімн радянській людини. це героїчна дума про нескореність і самовідданість наших юнаків-воїнів.
Дилогія «Європа 45», «Європа. Захід». 

В романі хроніці «Європа 45» відображено події кінця другої світової війни на Європейському континенті, боротьбу радянських патріотів проти гітлеризму — на фронті, у ворожому тилу, в таборах смерті. Боротьба європейських народів з фашизмом — така провідна тема й роману-хроніки «Європа. Захід».
Романи привертають увагу не тільки масштабністю вперше залучених і художньо осмислених історичних матеріалів періоду другої світової війни, а й гостротою конфліктів: несподівані пригоди, ризиковані ситуації. Подвійне зображення часу зумовлює неповторну побудову дилогії. Час виступає дійовою особою.
Події у «Європі 45» розгортаються в Західній Німеччині, Голландії, Франції, Італії, Париж, Рим, прирейнські міста і католицькі монастирі — ось ті пункти, де відбувається дія другої книги дилогії «Європа. Захід» — логічне ідейно-композиційне завершення «Європи 45». Прокляття війни. Загребельний-гуманіст підносить голос на захист миру, дружби між народами.
«Добрий диявол». 

З «Європейський циклом як найчастіше пов’язується й воєнно-патріотичний роман Загребельного «Добрий диявол». Він сприймається як новітня притча. Письменником схоплена, власне, одна апогей на в житті людини мить — нечуваної сили шторм у відкритому морі. Прозаїк і тут іде від життя: під час шторму на Азовському морі радянським прикордонним було врятоване грецьке торговельне судно…
«День для прийдешнього». 

Над цим романом автор працював протягом 1961—1963 років. Твір складається з трьох частин: «Ранок», «День», «Вечір». Основу фабули становить засідання архітектурного журі.
Згодом Загребельний так розкриває ідейний зміст цього роману. «День для прийдешнього» — дияволізм ХХ століття: посередність, нездарність, недовченість. На зіткненні таланту й посередності, власне, будується ця книжка.
«Первоміст» — це розповідь про долю одної з найперших великих, висловлюючись по-сучасному, інженерних споруд, про її вплив на тогочасне мислення, про ставлення до неї тогочасного люду, який вбичав у такій величезній споруд, як перший міст через Дніпро, мовби уособлення всієї землі й держави. Ідейний зміст «Первомосту» історично не продукоментований, за винятком одного лише речення: «Літописець записав коротко: «Того ж літа (6625) устрої мост через Дніпро Володимир». Цебто: у 1115 році. Ц все. Далі — творчий домисел, уява.
«Євпраксія». 

Павло Загребельний відтворює історичні події останнього десятиріччя дванадцятого століття. На тлі цих подій і розкривається трагічна доля онуки Ярослава Мудрого княжни Євпраксії — дружини німецького імператора Генріха ІV. Дружину всемогутнього імператора, повелителя більшої частини тогочасної західної Європи, вразили деякі оргії, дрімуча забобонність.
Коли Євпраксії не вдалося умовити імператора-жорсткосерця, вона бунтує — «Генріх садовить її до в’язниці». Мужня жінка втікає з-під охорони, вони виступає на соборі, викриваючи Генріха перед цілим католицьким світом, її слухають чотири тисячі церковних сановників і тридцять тисяч простого люду.
Так Європа чи не вперше познайомилась з жінкою-політиком, з жінкою-борцем. І ця жінка була руська!»
Першим на сучасну тему був роман «Спека». Про металургів «Придніпров’я». Не «виробничий», а «людинознавчий».
Життя нового покоління робітників та інженерів в епоху науково-технічної революції Загребельний відтворює в романах «З погляду вічності» та «Переходимо до любові». В них — «гарячий зріз» сучасності.
У центрі роману «З погляду вічності» — показ спадковості поколінь. Загребельний засуджує кар’єризм, зрозумілість, бюрократизм, формалізм, куцо-споживацькі прагнення.
«Розгін». 

Своє завдання автор вбичав у тому, щоб «сказати про роль науки в у сучасному світі, про місце вченого, який здатен перетворити і покращити цей світ…
Чи не найяскравіше вдалося Загребельному змалювати багатогранний характер академіка-кібернетика Петра карна ля. Через його образ романіст розкрив подвиг нашого народу у Великій Вітчизняній війні. Проте і центрі — тема сучасна, люди науки і виробництва.
«Південний комфорт». 

В цьому романі Загребельний-сатирик гостро висмією шанувальників незаконного «комфорту».
«Безслідний Лукас». 

У підзаголовку автор уточнює: «Роман з чотирьох повідомлень» і не без фантастики». На останній сторінці головний герой зникає: «Лукаса не було. Не було слідів. Нічого». Крім елементів фантастики, твір має гострий політично-філософський характер.
Використовуючи останні досягнення науково-технічного прогресу, молодий американський учений Лукас прагне удосконалити людський розум. Щоб реалізувати свою зухвалу ідею, юнак подорожує по планеті. Передусім відвідує ті країни, де колись зароджувалась цивілізація. Отже, «Безслідний Лукас» — це й своєрідна художня енциклопедія історії, мистецтва.
«Диво». 

«Диво» — чи не найскладніший за композиційною організацією роман у нашій літературі. Павло Загребельний переконаний, що «народ диве саме завдяки міцному зв’язку часів, безперервності традицій, великій своїй історії, тому хотілося мені показати не просто щоденний побут моїх героїв, а їхнє історичне тривання, їхню ходу крізь століття і тисячоліття, з минулого в майбутнє, так виникла зухвала думка поєднати далеку минувшину з днем нинішнім у романі «Диво», так, власне, поєднується має замилування героями часів віддалених з найгострішим інтересом до пекучих проблем двадцятого віку».
Рік 992 — початковий відлік «романного часу», звершуються ж розгортатися події у 1966 році. Отже, в полі зору Загребельного —художника тисячолітня історія нашої материзни.
Сива давнини — композиційний епіцентр «Дива». Ядро глобального конфлікту. Час дії, як уже зазначалося, кінець десятого — перша половина одинадцятого століть. Про той період Загребельний-історик пише: «За поганством стать століття нашої первісної культури, і відкидати їх не можна. Видно, то були не гірші століття, коли Київська Русь уже в десятому й на початку одинадцятого століття, тобто ще фактично не ввійшовши цілком у русло панівного тоді християнства, дивувала світ своєю культурою, своєю силою, своєю талановитістю». Місце — древлянські землі, Київ, Новгород, Болгарія, Візантія.
Романіст не просто белетризує старожитні документи. Він полемізує з очевидцями тих далеких часів, переосмислює факти і події, іноді канонізовані у працях істориків і творах письменників. Автор «Дива» намагався відтворити, як він сам про це пише, не тільки побут, обстановку, політичну й моральну атмосферу, а й психологію наших далеких прапращурів.
Серед попередників, ясна річ, на чільному місці Ярослав Мудрий.
У полеміці проти перебільшення значення культури Візантії, й християнства Загребельний іде далі Семена Скляренка.
Загребельний-історик переконливо доводить, що могутня держава спиралась на місцеві сили й традиції:
Тож ведучи мову про «історичний роман Павла Загребельного «Диво», слід неодмінно мати на оці джерела і рушійні сили формування світоглядних категорій та своєрідної культури нашого народу.
Павлові Загребельному вдалося відтворити процес виявлення і формування великого мислительського таланту вихідця з глибини трудового народу. Життєвий і творчий досвід нашого далекого предка втілений в славнозвісному архітектурному шедеврі.
Отже, головний об’єднуючий центр — це образ Софії Київської, незвичайного дива, що «ніколи не кінчається і не переводиться». Своєрідний образ епохи. Він створений у «Диві» шляхом застосування нових жанрово-стильових та образних засобів художнього реконструювання соціально-моральної природи наших далеких предків, їх характерів, взаємин, подій, суспільних обставин, деталей громадського й побутового життя назавжди втраченого світу.

Павло Загребельний. Життя і творчість. Значення творчості П. Загребельного в українській літературі.

ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ П. ЗАГРЕБЕЛЬНОГО

Гарна книга про народ, про людину, збагачуючи розум і виховуючи почуття (згадаймо, як Бєлінський підносив пушкінську поезію саме за її всеосяжну здатність облагороджувати душу), спонукає до роздумів і діянь, до розмови, де може бути злагода й незгода, відкриття соціально-моральних істин і краси буття. Животворний зв’язок між письменником і читачем виникає тоді, коли він, митець, має що сказати людям, а вони, заглиблюючись у безмежжя художнього світу, пристрасно шукають у ньому відповіді на жагучі питання дійсності.
Талановитий український радянський письменник Павло Архипович Загребельний понад чверть віку веде діалог зі своїми сучасниками — діалог повчальний, дотепний і цікавий…
Прикметною рисою нашого митця є невситима жага творення. Хоч ким і хоч де б він не був: рядовим на війні, студентом-філологом Дніпропетровського університету, співробітником журналу «Вітчизна», редактором «Літературної України» — завжди віддавався праці сповна. За два з половиною десятиліття своєї творчості він написав сімнадцять романів, три збірки оповідань, чотири повісті, кілька кіносценаріїв і п’єс, десятки нарисів, критичних статей і оглядів. Два його романи «Смерть у Києві» та «Первоміст» відзначені Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка…
Павло Загребельний належить до тієї когорти радянських письменників, що і його ровесники В. Астаф’єв, Ю. Бондарєв, В. Биков, Ю. Друніна… Обпалені війною, вони до глибини осягли труди і дні фронтового покоління, яке врятувало Вітчизну від фашистського поневолення. В їхній творчості яскраво відбилися такі характерні риси радянської літератури, як безкомпромісність у боротьбі з буржуазною ідеологією, і приватновласницькою психологією, возвеличення подвигу радянських людей, утвердження соціалістичного гуманізму і почуття відповідальності за моральне обличчя своїх сучасників.
Критика свого часу звернула увагу на те, що Павла Загребельного приваблюють особливо три сфери людської діяльності: військово-патріотична, державно-історична і виробничо-творча. Це широке узагальнення потребує конкретизації. Суть у тому, що в героїв Павла Загребельного різні види діяльності переплітаються, зливаються. Державною людиною в його романах постає, скажімо, не тільки князь Ярослав Мудрий, але й молодий робітник Дмитро Череда, а теоретик кібернетики академік Карналь такий же творець, як і талановитий митець Київської Русі Сивоок. Саме концепцією народу-творця і зв’язані між собою три романічні цикли Павла Загребельного…
Загалом письменник уміло, природно поєднує у своїх романах відтворення окремої долі з узагальненим зображенням плину життя. Майстер розлогої епіки — історичного «Дива», урбаністичного «Розгону», сільського «Левиного серця», що перегукуються між собою розробкою окремих мотивів і засобами характеротворення, — сміливо веде і діалог з історією, й інтимну розмову з людиною, згущаючи факти в образи доби і проникаючи в сокровенні таємниці душі.
У Павла Загребельного сотні дійових осіб. Є серед них і художньо невиразні, одномірні. Та людська пам’ять вибіркова, в ній залишається тільки істинне, довершене і необхідне для пізнання й самопізнання. Більшість людських характерів у творах нашого письменника — життєво правдиві, повнокровні. Чим вони цікаві? Неповторністю прояву повторюваного. Вони наче жадають одного: дива. Хто шукає його і знаходить, хто втрачає його або знищує, а хто — і це найважче — творить його в муках і любові…

Прадавня семантика кореня слова «диво» — світити. У слов’янських мовах «диво» — це те, що вражає: чудо, незвичайне, краса. Герої Павла Загребельного знають, що таке диво волі, диво пізнання, диво творчості, диво кохання й взаєморозуміння, диво народження справжніх людей і диво жіночих чарів.
У стильовому діапазоні письменника чудово поєднуються гостра, цікава фабульність з докладною деталізацією, іронія і сарказм з романтикою, публіцистика з психологізмом, афористичність і уривчастість з довгими фразами-періодами, з енергією дієслівних многочленів. Це проза розлога і водночас навальна, як повінь зі зливою і поривчастим вітром — «трощить, ламає, з землі вириває». Ця розбурхана течія несе з собою все, навіть життєву піну. Але русла ніколи не губить. Русло — це дума про людину, про народ, це концепція соціалістичної особистості, що творить на землі красу і добро.

КОРОТКО ПРО ДЕЯКІ ЗБІРКИ П. ЗАГРЕБЕЛЬНОГО
Це просто чудова риса П. Загребельного, бути ніби несхожим на самого себе в кожному новому творі. Одних він дивує, других захоплює, третіх дратує цією своєю постійною мінливістю й несхожістю, як, мабуть, ніхто з українських прозаїків. Є прозаїки більш «зручні» для розуміння критикою і читачем. У них з попереднього роману часто можна виводити зародок наступного. Буває навіть так, що особливо цікаве знайдене один раз нещадно експлуатується знову й знову, а тому вся так звана творча еволюція може звестися до того, що письменник повільно, але неухильно стає епігоном самого себе, утриманцем і популяризатором того, що він колись дійсно знайшов і на чому, засліплений його незвичністю, назавжди зупинився. Загребельний же володіє дорогоцінним вмінням вичерпати в одному творі все те, що повинно належати тільки йому, тільки саме цим замислом породженому до життя, а далі — з усіх поглядів — тематично, манерою повістування, особливостями літературного артистизму — від того, попереднього, твору рішуче відмежуватися і прийти в наступному романі, з лихвою виправдовуючи всі надії критики, знову несподіваним…
В усіх своїх історичних романах письменник звертається до трагедійних ситуацій (йому загалом дуже близька поетика трагічного), перед багатьма моральними альтернативами постають його герої, і нерідко зроблений ними вибір вартий їхнього життя, але, думається, найвищих трагічних нот досягає автор у цих двох романах про дивні й гіркі долі жінок — Євпраксії і Роксолани, долях, скалічених жорстоким часом, суспільством, соціальна природа якого антигуманна, антилюдська.
Характерно, що коли Павло Загребельний тільки починав розробляти історичну тематику, це і для критиків, і для шанувальників його таланту стало цілковитою несподіванкою, оскільки він — після спроб знайти себе в напів-нарисових, пригодницьких і навіть фантастичних творах, з якими він, власне, і прийшов в українську літературу, — нарешті й остаточно сформувався в письменника гостро-сучасної теми, співця індустріального міста, вдумливого дослідника його технічної і творчої інтелігенції. І раптом такий різкий стрибок до часів давно минулих, якого навряд щоб хто міг від нього чекати. Незвичайним також було і те, що трилогія так званих робітничих романів, об’єднана пізніше однією назвою «З погляду вічності» писалася паралельно з циклом історичних романів про Київську Русь. У творчості письменника так органічно й непорушно переплелися минуле і теперішнє…
Наш час можна з багатьма підставами назвати часом загостреного історичного мислення. Від подій найближчих двадцяти-тридцяти-п’ятдесяти років і до того, що сталось кілька століть назад — усе сьогодні сприймається і обдумується з особливою інтенсивністю, бо так чи інакше допомагає зрозуміти сучасність…
Щоправда, Історичний роман у радянській літературі 60-х років не дав такої високої хвилі, яку бачимо, наприклад, у 20—30-х або 40—50-х роках. Але книг про минуле, особливо в останній час, пишеться немало, і в них, без сумніву, нагромаджуються ознаки нової якості: можливо, не за горами — третя, прикметна своїми неповторними рисами хвиля в розвитку нашої історичної романістики…
До таких книг я відніс би роман П. Загребельного «Диво» (Рад. письменник, 1968)… Отже, перед нами — древлянські землі, Київ, Новгород, Болгарія і Візантія кінця X і перших десятиліть XI віку. Різні долі різних людей, які, зрештою, сходяться й перехрещуються на майдані стольного граду над Дніпром, де споруджується одне з найбільших мистецьких «див» тієї доби — Софія Київська.
На першому плані — митець Сивоок і князь Ярослав. Про Ярослава ми чимало знаємо з різних джерел, про Сивоока — нічого. Документальній і навіть легендарній історії його ім’я не відоме…
Якщо говорити про конкретну історію Київської Софії, то сучасні вчені сходяться на тому, що її споруджували, й оздоблювали грецькі майстри спільно з місцевими людьми, які, навчаючись у перших, збагачували й «ослов’янювали» їхнє мистецтво, привносили в нього виразні риси древньоруської самобутності.
Так виникла в романі постать Сивоока — гіпотетична, вимислена і водночас цілком реальна за своєю художньою сутністю. Він справді постає перед нами живою, вірогідною й типовою людиною своєї епохи — з великою і драматичною біографією, з пошуками, стражданнями, сумнівами та надіями.
Сивоок у «Диві», навіть і тоді, коли на Київській «горі» статечно розмовляє із самим князем, — плоть від плоті народної, низової, «спідньої» Русі, яка складала глибоко заземлену основу Київської держави і в незчисленних трудах, у болях і муках витворювала її могутність, що за часів Ярослава досягла своїх верховин.
Те, що Загребельному вдався саме цей образ, видається мені успіхом принципового значення. Наша художня «старорущина», — з різних, у тім числі й поважних причин, — у глибини тогочасної народної маси та її свідомості досі проникала поволі й нелегко. Якщо схематично поставити в один ряд близькі з цього погляду постаті каменяра Журейка («Ярослав Мудрий» І. Кочерги), закупа Микули та його доньки Малуші («Святослав» С. Скляренка) й малого «роба» на Русі, полонянина у Візантії, а потім константинопольського і київського митця Сивоока, то різниця виявиться, без перебільшень, величезною. В «Диві» це — характер, художня повнокровність якого не викликає сумніву, особистість, яка в розумінні психологічної та інтелектуальної висоти виступає гідним партнером найвидатнішого розуму епохи (а в романі він таким і є) — самого Ярослава…
Загребельний у змалюванні Ярослава знайшов добру міру поєднання «державно-історичного» та «людського»…
Мудрий і талановитий київський князь у романі «Диво» — вершитель історично прогресивної справи зміцнення та об’єднання Русі, але разом з тим він син свого класу й часу, людина, яка сповідає їхні погляди, їхню жорстоку мораль навіть тоді, коли вони викликають у ній внутрішній супротив…
Більше, ніж будь-який з попередніх творів автора, «Диво» засвідчує зростання зображувальної сили його письма, вміння вивести неокраяні, самобутні людські характери, через які розкривається хід життя, пристрасті й прагнення епохи…
Уміє дати автор «Дива» і барвистий історичний фон, охоче користуючись для цього способом принагідного, майже літописного переповідання характерних епізодів і бувальщин, часто незвичайних, інколи вражаючих у своїй історичній красномовності; в сукупності укладається виразна, хоч і не завжди ощадна, мозаїка епохи.
А головне — свіжість і самостійність загальних авторських рішень, яким завдячує в романі так ясно висвітлена тема найбільшого і найдорожчого «дива історії»: тема людини, незборної в своєму прагненні до свободи й щастя.

ЗНАЧЕННЯ ТВОРЧОСТІ П. ЗАГРЕБЕЛЬНОГО
Радянська література створила багато образів мужніх, чесних, щирих людей, які стали добрими друзями читачів, увійшли в їх життя, як знайомі, близькі люди. Кожен новий твір, де змальовані образи, гідні дружби нашого читача, — радісна подія в літературі. Думаю, що книга П. Загребельного «Дума про невмирущого» (вперше твір друкувався в журналі «Прапор» №№10—12 в 1957 р., а вийшов окремим виданням у «Молоді») стане для читача такою подією. Історія короткого життя її героя, життя, сповненого мук і болю, але красивого і чесного, знайде відгук у багатьох серцях.
Йому ще не сповнилось сімнадцяти, коли почалася війна. Андрій пішов до військкомату, де вже стояли великі черги добровольців. Коли йому запропонували написати автобіографію, та ще докладну, він злякався: у нього не було біографії. Ну, народився. Ріс. Закінчив неповну середню. Вступив до комсомолу. Закінчив середню. Працював під час канікул у колгоспі. Збирав колоски. Був причіплювачем. Косив сіно. Яка ж тут біографія, коли все так просто і звичайно?
Та, мабуть, і після війни, коли б Андрій Коваленко залишився в живих, він не помітив би, яка багата його біографія. Ну, пішов добровольцем. Воював. Поранили. Вилікувався. Знову воював. Знову поранили. Взяли в полон. Втік. Впіймали. Знову втікав… Здатні на подвиги не часто розповідають про свої подвиги. Бо, може, джерелом цих подвигів саме і є впевненість у тому, що так чинив би кожен на його місці. Велика, справжня скромність—сестра героїзму, а не посередності…
Ми часто не помічаємо, яким неоціненним багатством володіємо, що, справді, може «солнце померкло б, увидев наших дум золотые россыпи». Письменник мало пише про радянських людей, з якими доля зводила його героя там, далеко від рідної землі. Але кожна така зустріч, як з Мартиненком, Банніковим, Антроповим, залишає хвилююче враження, показує, що в які б обставини не потрапили радянські люди, вони живуть між собою за законами, нормами нового суспільства, за соціалістичними законами.
Справжнім гімном радянській людині звучить заключний епізод короткого життя героя повісті, епізод, з якого могла б початися легенда про радянського юнака. Коваленко, смертельно поранений після останньої спроби вирватися з полону, лежить у бараку поруч з поляком, якому на світанку мають зробити укол, щоб убити. «Андрій намагався думати про дім, про батька й матір, про Катю. Але пам’ять його, знесилена, змучена безугавним болем, розгубила всі спогади, як квітка пелюстки. Йому тепер лишався біль, різкий і нестерпний, і думки. Вчора пін шкодував, що його не вбили тоді одразу в Марбурзі, тепер дякував випадкові, який продовжив йому життя на ці кілька днів. І перед смертю він ще зможе зробити добре діло. Зможе, хоч як це не важко». І ось він, напружуючи останні сили, підводиться і міняється номерами з своїм сусідом Єжі Фурчаком. Вранці укол роблять йому, а не Єжі. Андрій умирає, щоб жив він.
«— Простіть, мамо й тату, свого сина за те, що він вмер так далеко від вас, за те, що вмер раніше од вас. Ви ще довго пам’ятатимете його. Будете згадувати свого енна вранці, як сходить сонце, і в безсонні ночі, в горі і в радості, взимку й повесні, поки й живі, будете ви журитися за своїм сином… І ще будете ви тужити й нарікати на долю за те, що не поклала вона вашому синові під голову пахучого снопа пшениці, не постелила йому в боки білих, м’яких снігів, не заквітчала йому могили червоною калиною, бо пропав ваш син Андрій безвісти. Чи ж безвісти?»
Ні, не безвісти, — говорить повість П. Загребельного. Залишилися десь люди — все-таки люди, які ходили за ним конвоєм, і якщо не знайшлось у них поваги до юнака, то хоч подив перед силою його душі збережеться в їх пам’яті, це добре для справи миру. Залишилися ж, певно, в живих товариші по долі, які понесуть з собою пам’ять про це недоспіване життя. Залишився Єжі, який повинен пам’ятати, що йому належить жити і за Андрія, бо, рятуючи його ціною свого життя, радянський юнак заповідав йому і свої людські обов’язки.
А тепер ось іще тисячі читачів, яким розповідає про життя Андрія письменник Павло Загребельний. І так розповідає, що як живий постає перед читачем його юний герой і по безспірному праву тих, хто загинув за Вітчизну, говорить до своїх ровесників: перевірте, чи достойно ви живете, чи вмієте цінити людську честь, радянську свою гідність?
В повісті П. Загребельного виявилися найсильніші сторони його обдарування, його творчість, на мій погляд, належить до того напряму української прози, відносно якого не доводиться повторювати, що романтика є складовою частиною реалізму. А для такої романтики потрібен глибокий суспільний зміст, красиві душею, може, гідні подиву людські образи, тонке відчуття нового в почуттях, ділах, помислах людей, в стосунках між людьми…

Список використаної літератури
1. Фащенко В. Глибінь і розмаїття дивосвіту. — У кн.: Загребельний П. Твори: В 6-ти т. К.: Дніпро, 1979, т. 1, с. 5—6; 15—16.
2. Слабошпицький М. Загадка Павла Загребельного. —Радуга, 1980, № 1, с. 157; 158; 159.
3. Новиченко Л. Хто звів семібрамні Фіви. — У кн.: Література і сучасність: Літературно-критичні статті. К.: Рад. письменник, 970, вип. ІІІ с. 39—42; 46; 56.
4. Шамота М. Дума про безсмертя. — Літ. газета, 1958, 15 квіт.

Головне в літературі – написати, але написати так,

щоб…поєднати людські серця, примусити їх здригатися.

П.Загребельний

Я народився і виріс на Дніпрі… І це перейшло в мою душу. Там, де Дніпра нема – ніби й не Україна. Це наша головна ріка, ріка мого народу. І це ріка Шевченка, і Дніпро – це Україна…

«Коли мене сьогодні запитують, у що я маю вірити, відповідаю: тільки у свій народ. Спасіння тільки в цьому.»

«Загребельний – це насамперед людяність, почуття міри і естетична сміливість. Він умів ставити складні запитання і без страху відповідати на них.»

«До 20-ти років я пережив сирітство, голод, війну, фронт, фашистські концтабори, безліч умирань і воскресінь», - так сказав Павло Архипович через 35 років після Другої світової війни.

Погляньте на картину В.Куща. Що, на вашу думку, вона уособлює? Які викликає асоціації?

Світ природи загадковий, мінливий і прекрасний у будь – якому стані.Гармонія світу дивує і захоплює.Світ величезний і всеосяжний і щоб побачити і зрозуміти всю його красу може не вистачити навіть всього життя.

Здавна люди вірили, що яйце – це символ зародження життя

Образ Софії Київської — символ духовного надбання українського народу. Аналіз твору

(за романом П. Загребельного «Диво»).

Народу геній, що не вмер,
не вмре
ніколи…
М. Рильський.

Київ… Читаємо рядки роману П.Загребельного «Диво»? «Є міста, у яких минуле — більше, значиміше, ніж нинішність». Йдеш вулицями столиці, — і відчуваєш, що поряд з тобою крокує історія. Виходиш на майдан Богдана Хмельницького — і народ зачаровує білокам’яне диво Софії Київської. Може, в ту мить, коли споглядаєш її і очей не можеш відвести, народжується в тобі митець?
Подумки ніби перегортаєш сторінки роману: «1965 рік. Провесінь. Надмор’я». «Рік 992 Великий сонцестій», «1941 рік. Осінь. Київ», «Рік 1004. Весна. Київ» — і подорожуєш із сучасного в минуле, потім з глибин віків повертаєшся до XX ст. І дивуєшся, як письменник знайшов ідею, ті зв’язки, на яких тримаються подих з різночасових площин, виразно перегукуючись між собою або й пояснюючи одна одну.
Образ архітектурної пам’ятки порушує питання духовного родоводу мистецтва, одвічне й невмируще творче начало, що народжується в глибинних шарах історії, живе в них, передається від покоління до покоління невмирущого естафетою народного генія.
Софія уособлює й витоки народної етики й культури, спонукає до прагнення осмислити, що ж лишає нащадкам історія, проходячи крізь частоколи століть і так багато гублячи на своєму шляху, що саме з принесеного нею живе в нашому дні, ставши духовним активом сучасника?
Над багатьма складними питаннями б’ється в романі зодчий Сивоок, якому випало здійснити згодом великий творчий подвиг — вимріяти і подарувати людям диво дивне землі Руської — Софію Київську. Сивоок уже побудував у багатьох чужих землях, прочитав силу-силенну старовинних фоліантів і замислюється над тим, що ми сьогодні називаємо філософією мистецтва. У нього виникає підозра: а може, є на світі дві історії? Одна — та, що забувається, відходить в минуле, бо приречена вмерти через її невигідність для можних світу, і тільки скупи поодинокі натяки про неї зустрічаються в книгах. Сивоок іноді іронізує із соціальних стереотипів історії: «Отак воно, мабуть, і ведеться в історії. Всі були дикі, хтось приходив і просвіщав їх… Чи то не велика брехні історії?»
Подолавши таки лабіринти сумнівів, Сивоок прозріває, вивищується в людину, соціально набагато зрілішу від інших. Він нарешті збагнув причинно-наслідкову природу речей, їхню обов’язкову взаємопов’язаність. Приходить до нього й своє розуміння суті мистецтва, наріжним каменем якого повинна бути правда. На кожну барву життя, думає Сивоок, повинна бути своя — неодмінно точна — барва мистецтва. У нього навіть склався своєрідний «табель про ранги» кольорів. Він твердо перекопаний, що «кожний випадок вимагає своєї масті, свого відтінку і що барви, мов люди бувають…» — різні. Йому вдалося осягти символічне значення кольорів: «червона барва означає кохання й милосердя, небесна — вірність, біла — невинність, чорна — жалобу, смуток, а жовта — ненависть, зраду, золота — святість, досконалість, мудрість, повагу». І це — не просто «технологія» мистецтва Сивоока, така собі примхливо вигадана химерія кольорів, це — колористичне віддзеркалення сил і пристрастей того світу, в якому судилося жити й боротися Сивооку. За свою духовну незайманість.

«Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для бога — він сприймався як надійний притулок людського духу… А виріс він із щедрот київської землі, став її продовженням, гучним криком, її співом, мелодією, барвою. «Диво!» — пише П. Загребельний. І справді, диво з див — Софійський собор — виквіт душі народної.

Композиційна різноманітність роману Павла Загребельного «Диво».

У своєму славнозвісному творі автор робить перегуки минулого, сьогоднішнього і майбутнього. У найцікавішому «Диві» подано широку картину життя наших предків за часів Київської Русі, діяльність Ярослава Мудрого, а особливістю твору є справжнє диво — будівництво споруди — Софії Київської.
Протягом усього тексту переплітаються події тисячолітньої давності із недавнім минулим та сьогоднішнім днем. Автор майстерно змальовує життя людей Русі, життя українців під час страшної чуми — фашистської навали. Розквіт України у мирний післявоєнний час.
Загребельний показує Ярослава Мудрого ще з дитинства, який ріс, ніби вовченя, був впертим, а в дорослому житті цілеспрямованим: «Так відтоді й затямив собі: треба бути впертим в усякому ділі — і в зненависті, в любові, та навіть у дріб’язку».
Особливо автор наголошує, що Ярославові нічого в житті не давалося просто. І подолання комплексу неповноцінності, і шлях до влади, і бажання бути завжди на виду все це мало ячусь внутрішню силу. А особисте життя теж не тішило Ярослава Мудрого. Не мав князь і друзів. І все ж він знаходив втіху у тому, що робив він для розквіту своєї держави примножував її багатства, виводив Русь н рівень європейський.
Загребельний показує свого героя як звичайну людину, яка має свої слабкості, недоліки; часом Ярослав Мудрий був жорстоким, самовпевненим, для нього був «раніш закон, а потім благодать». Як бачимо, він не ідеальний.
Це зіставленні з князем автор змальовує іншого героя — Сизоока, митця, який є «живим втіленням невмирущості».

Цікавим є й те, що Загребельний на перший план виводить Сивоока — талановитого художника, архітектора. Очевидно, це тому, що він вийшов з народу. Це справжній творець дива: «Як же так? — думав Сивок. — Адже це існує поза всім! Ні з чого з’являється раптом цілий світ. Хіба тут досить простого проведення пензлем? Вкладати треба ціле своє суще, все своє життя, та ще й додавати дещо поза тим — ось справжнє мистецтво!». Все життя Сивок є рабом, бунтівником проти свого злиденного становища і як соціального, так і професіонального.
І, звичайно, вагома частина композиційних елементів займає образ Батьківщини. Всі описані події пов’язані з Київською Руссю, потім с Україною. Це велич ревної епохи, велич краси талановитого народу.

Історична правда й художній вимисел у романі Павла Загребельного «Диво». Аналіз твору.

Романи Павла Загребельного на історичні теми відтворюють нам те тло епохи, в якій відбуваються події. Читаючи «Диво», ми ніби переносимося у часи тисячолітньої давності — Київську Русь. Отже, твір — про далеку історію, коли на зміну язичництву приходить інша віра — християнство. Ми стаємо свідками цього конфлікту. Автор подав ідею, яка була колись, яка віками формувалася.
Один з головних героїв Ярослав Мудрий несе в собі якість внутрішній конфлікт, це підкреслює його неоднозначність натури. За часів цього князя не було передбачено смертної казні, бо людське життя цінувалося. Пройшли тисячі років, а змінилося мало що.
Реальною подією є і будівництво храму — Софії Київської.
Але у творі є і авторський домисел, що дозволяє йому полемізувати. Так Загребельний писав: «Письменникові іноді можливо потрапити до рук документ такої сили, що неминуче виникне бажання перенести його на сторінки роман чи повісті, побудувати цілий роман н цьому документі. Так коли не буде при цьому необхідного художнього переосмислення, коли письменник не виступить у ролі художника — творця, документ залишиться тим же, чим він був спочатку, і ніякого художнього твору ми не одержимо». Тому робимо висновок, що Сивок — вигаданий герой, вся його історія мандрів — свідомо введений автором пригодницький елемент: «Вся ця історія вигадана. Пустивши Сизоока в мандри, я дав читачеві поживу, розширив «географію», залучив до сюжету деякі реальні історичні події. Скажімо, осмислення тисячі болгар — це факт, записаний у хроніках» (П. Загребельний)
Як бачимо, письменник дає ім’я невідомому самородок, майстру — генію і цьому образі показує велич творіння людських рук, бо іменам їхнім судилося забуття.
Так Іран «Диво» художник Сивок» гине, бо ц вічний конфлікт: володар і митець, у творі — Ярослав і Сивоок.
Отже митець зробив справу, яка на нього покладалася, — і вже він не потрібний… Така доля всіх, хто творить цінності…» (П. Загребельний)

Яскрава особистість митця Сивоока, будівничого Софії Київської (за романом Павла Загребельного «Диво»). Аналіз твору. Шкільні твори, статті, розробки уроків, контрольні роботи, українська література. Павло Загребельний, шкільна програма

Понад тридцять років ішов Сивоок гірким шляхом до пізнання майстерності. Він відкрив для себе найголовніше: «Що є мистецтво?» Це могутній голос народу, що лунає з уст умільців. «Я — сопілка в устах мого народу», — говорить Сивоок.
Довгі поневіряння у візантійському полоні завершилися для Сивоока усвідомленням протиріч між бідними і багатими. Тому до нього на будівництво собору йшли «босі, без шапок, бідні, обірвані, він учив їх, працював в жив разом з ними».
Приступаючи до спорудження собору в Києві, Сивоок задумує щось велике і незвичне. У його уяві собор стояв як образ його землі, образ, пролітаючий, мов зітхання вітру в осінньому листі. Цю летючу церкву як символ краси рідної Вітчизни митець вимріював усе життя.
Тепер зародилося в ньому щось ніби рослинне — мов рослини — квітками і листями, він тепер жив і промовляв до людей тільки барвами, і все для нього вкладалося в мову барв. Хотів упіймати в барві й показати людям усе на світі: дівочий спів, пташиний політ, блимання зірок із чистого неба і сонце, сонце.
«Написано фресок многоличних двадцять і п’ять, на них же постатей сто п’ятдесят і чотири майже в повний людський зріст, фресок одноличних на весь зріст написано двісті і двадцять, а поясних — сто і вісімнадцять. Підлога з різного каменю. Він змальовує осінній сонцеворот у пишності золотистих лісів, в щедрості ланів, у буйнощах людської плоті».

І справді-бо: хто звів собор — це диво з див? Гордій Отава, який усе життя вивчав історію Софії, а під час окупації захищав її від фашистів, висловив гіпотезу про народного митця, про великого народного майстра — Сивоока.
Так, Сивоок рівновеликий Мудрому, але не рівносутній йому, бо — не.. з княжого двору вийшов, а з глибин пущі.
Хлопчик із пущі став речником народу і рідної природи.

Дата проведення_______________ група________

Тема програми № 10 Українська історична проза

Тема уроку № Контрольна робота № 9

Тестові завдання

Мета уроку: - систематизувати та узагальнити знання учнів за творчістю вивчених

митців;

- удосконалювати уміння аналізувати вивчений матеріал,

висловлювати власні думки про твори;

- виховувати почуття любові до надбань рідного народу.

Тип уроку: перевірка знань учнів.

Методи навчання, прийоми: контрольна робота

Форма організації навчальної діяльності учнів: самостійна робота

Основні терміни і поняття: «бліндаж», «сорокоп’ятка», «концтабір», «гольцшуги».

Міжпредметні зв’язки: з історією, російською літературою, музикою.

Наочність: навчальна документація, підручники Непорожнього «Українська література. 11клас», «Українська література. Хрестоматія для 11 класу» упорядн.: Р.В.Мовчан.

Технічні засоби навчання: комп’ютер

ХІД УРОКУ

І.ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

(Встановлення дисципліни та наявності учнів на уроці)

ІІ.АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ УЧНІВ

Контрольна робота № 9

Тестовий контроль

1.Назвіть улюблений жанр Павла Загребельного

А) Роман; Б)Комедія. В)Новела

2.Де народився П.Загребельний?

А) Львіщина. Б) Полтавшина. В) Київщина.

3. Хто з названих письменників був на фронті під час Великої Вітчизняної війни?

А) Григір Тютюнник Б) Ліна Костенко В) Павло Загребельний.

4.Девіз «Від жорстокості до влади» до якого героя з творів Загребельного можна віднести?

А) Юрія Долгорукого. Б) Ярослава Мудрого В) Сивоока

5.Який собор вважався дивом світу в усій північній півкулі?

А) Андріївський. Б) Софії Київської. В) Києво-Печерська Лавра

6.Кому належить задум побудови Софійського собору?

А) Сивооку. Б) Ярославу Мудрому В) кн.Володимиру.

7. Поетичними рядками «жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття» сказав про себе поет:
А) І.Драч;  Б) В.Симоненко;  В) В.Стус; 

8. Хто із названих письменників ХХ століття належить до шістдесятників?
А) Гр. Тютюнник;  Б) В.Стус;  В) М.Стельмах;  Г) Ліна Костенко; Д) І. Драч.

9. Вкажіть збірки В. Стуса:
А) «Над берегами вічної ріки»; Б) «Палімпсести»; В) «Неповторність»; Г) «Зимові дерева»; 
Д) «Свіча в свічаді».

10. До поетів шістдесятників належать: 
А) М.Рильський, П.Тичина, М.Бажан; Б) І.Драч, М.Вінграновський, М.Стельмах; 
В) А.Малишко, В.Сосюра, О.Довженко; Г) В.Барка, І.Багряний, У.Самчук;
Д) Д.Павличко, Л.Костенко, В.Стус.

11. З`ясуйте визначальний пафос вірша Ліни Костенко «Пастораль ХХ сторіччя»:
А) сентиментальний;  Б) героїчний;  В) драматичний;  Г) трагічний.

12. Вкажіть поезії Д.Павличка, що стали популярним піснями:
А) «Два кольори»; Б) «Лелеченьки»; В) «Я стужився, мила, за тобою».

ДОДАТКОВІ ПИТАННЯ (по 3 бали)

І варіант

1.Історична основа роману П.Загребельного «Диво».

2.Тема та сюжетні лінії роману «Маруся Чурай» Ліни Костенко

3.Цикл романів про Київську Русь П.Загребельного, їх тема.

4.Образ любові в новелі Григора Тютюнника «Три зозулі з поклоном».

ІІІ. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Повторити пройдений матеріал. Підготувати доповіді, презентації або реферати про стан сучасної української літератури.

Дата проведення_______________ група________

Тема програми № 11 Сучасна українська література

Тема уроку № Історико – культурна картина літератури кінця ХХ – поч.ХХІст..

Мета уроку: -ознайомити учнів з історико-культурною картиною літератури кінця XX — початку XXI ст., викликати інтерес до сучасного мистецтва, допомогти зрозуміти його тенденції;

-розвивати навички самостійного оцінювання естетичної ідейно-художньої вартості сучасних творів, вміння висловлювати власні враження та думки;

-виховувати прагнення до всебічної гармонійної освіти й самовдосконалення, любов до літератури, повагу до вічних цінностей.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Методи навчання, прийоми: бесіда

Форма організації навчальної діяльності учнів: бесіда

Основні терміни і поняття:

Міжпредметні зв’язки: з історією

Наочність: навчальна документація, підручники Непорожнього «Українська література. 11клас», «Українська література. Хрестоматія для 11 класу» упорядн.: Р.В.Мовчан.

Технічні засоби навчання: комп’ютер

ХІД УРОКУ

І.ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

(Встановлення дисципліни та наявності учнів на уроці)

ІІ. ПОЯСНЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Мотивація навчальної діяльності учнів

Вступне слово вчителя.

«…Коли американці свого часу запускали з мису Канаверал дослідну станцію з якимсь особливо потужним телескопом, що мав прецизійно точну систему дзеркал, то, виявивши в останній момент дефект головного дзеркала, призупинили запуск, усунули дефект і лише тоді запустили цей телескоп на орбіту.

В переносному значенні таким телескопом, з такою системою дзеркал, у кожній нації, в кожному суспільстві повинен бути весь комплекс гуманітарних наук, з літературою, освітою, мистецтвом,— і в складному спектрі цих дзеркал і віддзеркалень суспільство може мати об’єктивну картину самого себе і давати на світ невикривлену інформацію про себе, сфокусовану в головному дзеркалі. Ефект головного дзеркала, точність його оптики грають вирішальну роль.

У нас же цей телескоп давно застарів, ніколи не модернізується, його обслуга часом не дуже й грамотна, а часом і недобросовісна й упереджена, так що нація відбивається не в системі розумно встановлених дзеркал, фокусується не в головному дзеркалі, а в скельцях некоректно поставлених лінз і призм, що заломлюють її до невпізнання. Маємо не ефект, а дефект головного дзеркала, місцями воно розбите, уламки розкидані скрізь по світу. Та й взагалі цей телескоп встановлений нам не нами. Запрограмований на систему анахронічних уявлень, він умисно спотворює обличчя нації. Відтак і живемо в постійному відчутті негараздів, психологічного дискомфорту, викривленої істини. В той час, коли справжня дослідна станція з потужним нашим телескопом давно вже повинна пролітати над світом, вивчати світ об’єктивно і об’єктивно ж віддзеркалювати світові нас.

Раніше це було неможливо. Ми були у складі імперії, вона робила свій імідж на експорт, коригувала систему ідеологічних дзеркал, створювала ілюзію своєї, а відтак і нашої, присутності у світі. Насправді ж ми були на світовій сцені лише по цей бік залізної завіси. Чманіли в ідеологічній риториці, самі собі аплодували, не бракувало й запевнень, що ми великий народ, носії передових ідеалів, що у нас всесвітньо відомий Шевченко etc. Водночас відбувався нечуваний за цинізмом геноцид нації шляхом репресій, голодоморів та асиміляції, послідовна її дискредитація в очах народонаселення, індексування чіпких ідеологем типу «націоналісти», «сепаратисти», «зрадники», і все це в сліпучих перехресних променях добре відшліфованих імперських лінз.

Коли ж з гуркотом упала залізна завіса, виявилося, що по той бік завіси нас нема. Україну мало хто знає, її все ще плутають із Росією, її проблеми для світу неактуальні, за нею тягнеться шлейф історичних упереджень, не спростованих нами й досі.

Для багатьох це було страшним відкриттям, для декого прикрою несподіванкою, а дехто буквально пережив шок. А надто це тяжко було, я думаю, для молодих амбітних людей, що саме входили у життя, не об-тяжені тягарем ретроспекцій, ані жодним з національних комплексів, готові гідно жити і працювати. А тут раптом така гнітюча і принизлива реальність.

Що повинна була відразу зробити Україна? Насамперед — об’єктивно оцінити ситуацію. Поставити свою оптику, свою систему дзеркал. Розробити свою гуманітарну політику, її стратегію та пріоритети. Зафіксувати себе у свідомості людства парадоксом молодої держави з тисячолітньою культурою, що була досі заблокована в силу історичних причин. Бути відкриттям для світу, а не морально ущербним народом в абераціях чужих віддзеркалень.

То звідки ж він, цей дефект головного дзеркала?

Згадайте чарівну казку Андерсена «Снігова королева». Там все починається з того, що один дуже лютий чорт зробив дуже дивне дзеркало. «Це дзеркало,— цитую,— мало незвичайну властивість: все добре і прекрасне зменшувалося в ньому до неможливого, а все негідне й погане виступало чіткіше і здавалося ще гіршим».

Оце він і є — дефект нашого головного дзеркала. Його зробив чорт. А учні й послідовники чорта,— цитую далі,— «всюди бігали з тим дзеркалом і, нарешті, не залишилося жодної країни, жодної людини, які б не відбилися у тому дзеркалі спотвореними». Тоді поплічники чорта полетіли в небо, ще й там хотіли порозважатися. Але дзеркало відбивало такі страхіття, робило такі гримаси, що аж випало з їхніх рук, брязнуло об землю й розбилося на мільйони скалок.

«І ці скалки наробили ще більше лиха, ніж саме дзеркало». Вони літали скрізь по світу і якщо потрапляли комусь в око, то «людина з такою скалкою в очах бачила все навиворіт або тільки найпоганіше, бо кожна скалочка мала ту ж силу, що й ціле дзеркало. Декотрим людям скалочка потрапляла в серце… і серце перетворювалося на маленьку крижинку». «А по світу літало ще багато таких скалочок».

Не буду розшифровувати, що то за чорт і хто його поплічники. Sapienti sat. Скажу тільки, що ті скалочки літають по світу й досі, і люди з такими скалочками в очах бачать зовсім не ту Україну. Але все це реверберації старих імперських дзеркал з облізлою вже амальгамою.

На щастя, дедалі більше людей не хочуть, щоб такі скалочки потрапляли їм в очі і в серце.

Отож, історія триває. І якщо ми вчора не випили брому, читаючи її, то сьогодні й завтра будемо здатні її творити.

Тільки не треба чекати, щоб хтось вам зробив ваше власне індивідуальне дзеркало і вмонтував його в систему суспільних дзеркал. Кожен має зробити це сам. Демократія тим і добра, що при демократії не держава руйнує людину, а людина будує державу. І саму себе, і своє гідне життя, і гуманітарну ауру своєї нації».

Так пише Ліна Костенко у своїй знаменитій лекції «Гуманістична аура нації, або Дефект головного дзеркала», прочитаній в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» 1 вересня 1999 року.

На фоні цієї «гнітючої і принизливої реальності» в українській літературі особливо інтенсивно починає розвиватися постмодернізм, який у світовій літературі зайняв уже досить значний культурно-мистецький простір. Як не дивно, але саме засади постмодернізму відповідали тодішньому (і, мабуть, теперішньому) станові душі творчої молоді: відчуття універсальної порожнечі після втрати ідеологічних ілюзій (а вони передалися генетично від батьків і дідів), розгляд усіх цінностей як відносних, культ незалежної вільної особистості.

Про складнощі й характерні риси сучасного літературного процесу ми поміркуємо сьогодні на уроці.

Міні-лекція вчителя з елементами бесіди.

Періодизація в літературі — річ дуже умовна. Про нову українську літературу ми говоримо з часів Котляревського і Шевченка, про новітню — з другої половини XX ст. Досить умовним є й поділ на «шістдесятників», «сімдесятників», «вісімдесятників», «дев’яностників» та «двохтисячників», адже дехто з письменників пройшов усі ці етапи й еволюцію у своїй творчості, а дехто не пройшов такої еволюції й залишився вірним своєму письменницькому кредо. Термін «молодий» часто стосується не віку митця, а часу його появи в літературі.

У літературному процесі сьогодення активно працюють представники різних мистецьких течій чи напрямків — традиційного народницько-реалістичного; модерністського з тяжінням до нового чи старого традиціоналізму; постмодерністського з елементами неоавангардизму.

Ми зосередимо увагу на постмодернізмі.

— Пригадайте, що ви знаєте про постмодернізм з уроків світової літератури.

Умберто Еко писав: «…В усіх книжках говориться про інші книжки… будь-яка історія переповідає історію, яка вже переповідана…» І стверджував: «Постмодернізм — не хронологічно фіксоване явище, а певний духовний стан. У цьому сенсі слушним є твердження, що кожна доба має власний постмодернізм».

Саме тому ми можемо пояснити наявність рис постмодернізму у творах представників старшого покоління літераторів — П. Загребельного, В. Земляка, В. Шевчука та ін.

Літературознавці відзначають такі риси постмодернізму:

  • — у центрі уваги — не минуле людей, а текст як паралельна реальність або паралельне минуле; гіперболізація невідповідності між сучасною мовою, за допомогою якої ми намагаємося вивчати минуле, і самим минулим;

  • — визнання неможливості отримання «позитивного» знання, тобто з’ясування того, що насправді було колись із людиною;

  • — мова — не представник реальності, а сама реальність, замкнена й самодостатня система знаків;

  • — провідний метод — думати про минуле, а не досліджувати його через інтуїцію, осяяння, «прислухання».

Із методів для постмодернізму характерні: гра з читачем, іронічність, пародійність, карнавальність, інтертекстуальність, суперечливість, парадоксальність.

Сучасний письменник Ю. Андрухович так оцінює нинішню культуру: «Саме нова, молода культура і тільки вона є по-справжньому не-цензурованою, нескорумпованою і — наважуся вжити дещо заоскомлене слово — незалежною».

Отже, про молодих. 1985 року у Львові Ю. Андрухович, О. Ірванець, В. Неборак заснували літературне угруповання Бу-Ба-Бу (Бурлеск-Балаган-Буфонада). І. Лучук, Н. Гончар, Р. Садловський склали угруповання «ЛуГоСад». Ці неоавангардисти із традиційного надбання бурлеску використовують передусім епатажний, пародійно-знижений тон, вказуючи на невідповідність застарілих суспільних та літературних цінностей новій історичній ситуації. Їхній стиль не має обмежень. І політика, й економіка, й мистецтво можуть стати об’єктом естетичних зацікавлень, бо це є наше життя. У дев’яностих роках у Києві з’явився літгурт «Нова дегенерація», у Харкові — «Червона фіра», лідером якої був С. Жадан. Можна назвати ще низку літературних об’єднань, як-от творча асоціація «500», «Пропала грамота», «ОЧІ», «Пси Святого Юра», «Музейний провулок, 8» та ін. Своєрідною опозицією до Спілки письменників України стала створена у 1997 році АУП — Асоціація українських письменників. 118 її учасників проголосили своїми критеріями фаховість, подолання колоніального синдрому в українській літературі, відкритість світовим світоглядним та стильовим надбанням XX ст.

Осередками розвитку сучасної літератури стали часописи «Сучасність», «Слово і час», «Кур’єр Кривбасу», «Дніпро» (оновлений), бібліотечка «Дивослова» та ін.

— Згадайте, із творчістю яких сучасних письменників ви знайомилися в попередніх класах? Яке враження про них у вас склалося? (І. Малкович, Е. Андієвська, В. Герасим’юк, С. Чернілевський, І. Жиленко, І. Калинець, Л. Пономаренко, В. Голобородько; митці, що створювали візуальну (зорову) поезію та ін.)

У літературознавстві розрізняють літературу елітну (елітарну) і масову.

Володимир Савович Лис

Український журналіст, драматург, письменник. Відомий також як народний синоптик. Його довгострокові прогнози на цілий рік неодноразово збувалися.

Народився 26 жовтня 1950 року на хуторі поблизу села Згорани на Волині.

1977 року закінчив факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка. Служив у війську, працював журналістом у районних газетах Волині, Хмельниччини, Херсонщини, Рівненщини, у волинській молодіжці, завідував літературною частиною Рівненського музично-драматичного театру. Нині редактор відділу державного будівництва незалежної громадсько-політичної газети «Волинь».

У літературі дебютував як драматург, п'ять його п'єс було поставлено в різних театрах України, на українському радіо.

Як прозаїк заявив про себе 1985 року. Член Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників. Довгий час був поза письменницькими організаціями, але, як каже сам, «…до АУП мене рекомендував Тарас Федюк, який тоді був її президентом, а до НСПУ вступив 2004 року — на знак протесту проти того, що тодішній режим виробляв зі Спілкою»

Заступник голови облдержадміністрації Олександр Курилюк у 2012 долучався до участі в національному проекті «Україна читає дітям» — чиновник цитував у дитячій бібліотеці витяги з роману «Століття Якова» волинського письменника Володимира Лиса. Роман здобув перемогу у національному конкурсі «Коронація слова» у статусі «Найкращий роман десятиліття».

«Ця історія проста і задушевна, вона зрозуміла для читачів будь-якого віку: в ній такі поняття як кохання, совість, доброта, співучасть, зрада, кара. Окрім того твір містить надзвичайно виразний місцевий колорит. У двох сотнях сторінок — сто років української історії та сто років життя окремої людини з непростою долею. У якій — трагедії і щастя, надія і зневіра, любов і ненависть, війна і мир»,- розповів Олександр Курилюк.

Він зачитав окремі уривки роману, завершивши такою простою для слуху та розуміння цитатою: «Серед страшної кривавиці стоїть він, простий, тико й того, що трохи грамотний поліщук Яків Мех, по-вуличному Цвіркун. Стоїть альбо рухається то в їден бік, то в другий. Його переставляють, мов пішака на якійсь дошці незбагненної гри чи, гірше того — задмухують, як мураху, що от-от можуть роздушити. Він сам рушає посеред тої смертельної крутаниці, намагаючись вижити і втекти. Втекти й вижити».

В кінці липня 2014 року під час заходу «Згоранська ватра» прихильники Росії, що відпочивали на Шацьких озерах, розмовляли про учасників національно-патріотичного табору, виражаючи відверту неповагу: «А потом их повели на обед. Наверное, человечиной кормили. Они же там ничего другого не едят» — про учасників «Згоранської ватри», яка відбувалася 26-27 липня. Володимир Лис відреагував на грубу репліку, зробивши відпочиваючим зауваження, у відповідь отримав удар кастетом та інші фізичні ушкодження.

Твори

  • «Айстри на зрубі»,

  • «І прибуде суддя»,

  • «Камінь посеред саду»,

  • «Маска»,

  • «Острів Сильвестра»,

  • «Продавець долі»,

  • «Романа»,

  • «Графиня»,

  • «Століття Якова».

Побачили світ книги «Володимир Лис про Сократа, Данила Галицького, Фернандо Магеллана, Ісаака Ньютона, Шарлотту, Емілі, Енн Бронте», «Господар нашого двору» (п'єса), «Таємна кухня погоди» (книга народного синоптика).

Бібліографія

  • «Там за порогом» (повість) 1989. Перша премія від ЦК ЛКСМУ на республіканському конкурсі на найкращий твір про молодь.

  • «Айстри на зрубі» (роман). Радянський письменник, 1991.

  • «Господар нашого двору» (п'єса). 1991.

  • «Романа» (роман). Перше видання: Підручники і посібники, 2001; друге видання: Кальварія, 2003. Диплом «Коронації слова-2000»

  • «Маска» (роман). Кальварія, 2002. Диплом «Коронації слова-2001».

  • «Продавець долі» (роман). Підручники і посібники, 2002.

  • «І прибуде суддя» (роман). Факт, 2004.

  • «Камінь посеред саду» (роман). Твердиня, 2005–2007.

  • «Володимир Лис про Сократа, Данила Галицького, Фернандо Магелана, Ісаака Ньютона, Шарлоту, Емілі та Ен Бронте.» (серія «Життя видатних дітей»). Грані-Т, 2008.

  • «Таємна кухня погоди» (повість-есей). Твердиня, 2008.

  • «Острів Сильвестра» (роман) Фоліо, 2009. Перша премія літературного конкурсу «Коронація слова-2008».

  • «Століття Якова» (роман) Клуб сімейного дозвілля. Лауреат конкурсу «Ґранд Коронація слова. Романи-2010»

  • «Графиня» (роман). Твердиня, 2010.

  • «Жінка для стіни» (роман). Навчальна книга — Богдан, 2010. Диплом «Коронації слова-2003».

  • «Щоденники Ієрихара.» Навчальна книга Богдан., 2012[2]

  • «Іван та Чорна Пантера» (роман). Клуб сімейного дозвілля, 2012.

  • «Маска» (роман). Клуб Сімейного дозвілля, 2012. Диплом «Коронації слова-2001».

  • «Із сонцем за плечима.» Поліська мудрість Пелагеї.,Клуб Сімейного дозвілля, 2014

Відзнаки

  • Перша Премія на республіканському конкурсі творів про молодь (за повість «Там, за порогом»)

  • Лауреат Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова» (2000, 2001, 2003 роки)

  • Людина року Волинського краю у номінації «Професіонал року» (2004)

  • Лауреат Першої Премії І-го Всеукраїнського конкурсу оригінальної радіоп'єси «Відродимо забутий жанр» (2007 року) за п'єсу «Полювання на брата»

  • Лауреат літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського (2007)

  • Володар Гран-прі Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова» за роман «Острів Сильвестра» (2008)

  • Кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня (2009)

  • Володар Гранд-коронації Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова» за роман «Століття Якова» (2010)

  • Визнано «Митцем року» на «Людина року Волинського краю — 2010».

  • У 2012 році увійшов у ТОП-100 впливових людей Волині під номером 46.

Усім відоме відчуття, коли дочитуєш останні сторінки книги, і десь всередині з’являється порожнеча. Її можна заповнити, відкривши для себе нову історію, нові переживання, життя нового героя. Але ж це має бути достойна заміна, тому, обираючи, краще прислухатися до рекомендацій відомих книголюбів.

Одним із таких є волинський журналіст, письменник (а для нашого видання він став ще й літературним критиком) – Володимир Лис. За плечима цієї людини – близько тисячі прочитаних книг. Він знайомий із перлинами японської, французької, скандинавської, хорватської, латиноамериканської та інших літератур світу. Серед такого розмаїття важко обирати кращих, але Володимир Савович склав власний топ-10 найцікавіших книг, які рекомендує почитати.
 

1. Філософський роман «Процес» , автором якого є німецький письменник Франц Кафка.

Шекспір колись писав, що весь світ – театр. Кафка ж інтерпретував цю фразу: в його романі весь світ – це судове засідання. Елементи фантастичного в творі не виділяються, тому здається, що роман реалістичний. А відтак він легко читається. Проте дуже складний для розуміння. Це – той роман, який треба перечитувати кілька разів. Він багатозначний, щоразу, гортаючи його сторінки, знаходиш щось нове. Сам Володимир Лис порівнює цю книгу з контурною картою, на якій спочатку можна позначити кордони країн, потім – височини, низовини, гори, далі – міста, видобуток корисних копалин тощо. І лише наприкінці отримаєш повноцінне зображення Землі. Читай, перечитуй і шукай істину.
 

2. Найулюбленіша книга Володимира Лиcа – роман Вільяма Фолкнера «Світло у серпні».

У ньому розкривається чи не найболючіша проблема людства – пошук самого себе. Це історія про метиса, якого не приймали до себе ні темношкірі, ні білошкірі люди. Все життя він був чужим серед своїх. Володимир Савович пояснює, що ця проблема хвилювала його завжди, тому не дозволила залишитись байдужим до такого роману. І він наполегливо рекомендує кожному прочитати: щоб зуміти знайти себе в цьому світі і цілий світ відкрити в собі.
 
3. Наступна книга, яку рекомендує Володимир Лис – «Клітка», автором якої є Альберт Белс.

Коли читаєш – не задумуєшся про паралелі між головним героєм і собою, вони і так очевидні. Наш критик зізнався, що книга про нього самого. Хоча насправді вона стане дзеркалом для багатьох читачів. Головний герой – безініціативна та лінива людина, яка зуміла перебороти себе і вижити, коли її закрили в клітку й залишили посеред лісу. Володимир Лис переконаний, що в середині кожного з нас є свій резерв боротьби за життя, ми здатні на подвиги, та нам завжди не вистачає поштовху. Читай, дій, живи, щодня борися з самим собою і перемагай.
 

4. Є в списку улюбленців Володимира Лиса і маловідомі автори, зокрема, білорус Володимир Короткевич з його твором «Дике полювання короля страху».

Цю повість наш критик перечитує щороку і радить всім робити так само. Основна ідея, здається, досить банальна: патріотична, мовна, культурна деградація шляхти. Та Володимир Савович виділяє для себе ще одну вражаючу лінію: боротьбу людини із силами внутрішнього зла. Героїня, яка на початку повісті викликає огиду та відразу, перетворюється на прекрасну жінку. Найцікавіше те, що її змінює не випадок, не кохання, а саме життя. Коли протягом твору спостерігаєш за таким перевтіленням, мимоволі розумієш, що кожен може змінитися. Читай, давай людям другий шанс, вибачай і вір, що всі мають можливість стати кращими.
 

5. «Для емоційних читачів і любителів поплакати Володимир Лис підготував  особливий твір  Оскар і рожева пані» Еріка Шмітта.

Цю маленьку за розміром повість повинен прочитати кожен, впевнений письменник. І ніхто не залишиться байдужим. Вона складається із 14 листів до Бога 10-річного невиліковно хворого хлопчика. Вже з перших сторінок автор торкається питання існування чи, навпаки, відсутності Бога. Вся повість – дитяче філософське ставлення до життя та релігії. Хоча дитина, яка за 12 днів проходить всі стадії дорослішання, виглядає трохи сумнівно, та з першого прочитання цього не зрозумієш, адже книга торкається не розуму, а душі. Читай і насолоджуйся кожною миттю, бо саме життя – найцінніший дар.
 
6. Любителям полоскотати собі нерви «хорор»-історіями Володимир Лис радить повість Стівена Кінга «Рита Хейорт і втеча з Шоушенка».

Автор відомий похмурістю та містичністю своїх творів, та ця книга вирізняється особливою реалістичністю. Головний герой, засуджений на довічне ув’язнення, кілька десятиліть впевнено видовбує вихід у стіні із цього «пекла». Тюремний побут представлений настільки яскраво, що кожен читач мимоволі потрапляє в камеру. Це – повість про силу духу, яку не зламають жодні життєві обставини. Жорстока історія виживання там, де вижити практично неможливо. Читай, будь впевненим в собі і переборюй свій страх.
 
7. Наступна книга  – «Доктор Серафікус» Віктора Домонтовича – історія стосунків маленької людини.

Головний герой доктор Комаха – маргінальна особистість, відокремлена від соціуму. У творі йдеться про платонічне кохання професора-інтелектуала до 5-річної дівчинки, про спілкування двох поколінь, двох станів, двох особистостей. По суті, головний герой – навіть не людина, а просто амфібія, молюск, фікція. Паперовий силует. Тінь від людини. Володимир Лис переконаний, що саме ця книга показує мізерність постмодерної людини-комахи. Читай, розвивайся і стань справжньою особистістю.
 

8. Ще одна українська перлина – твір «Додому нема вороття» Романа Андріяшка.

Це – нове трактування війни: не як вияву героїзму, а як антигуманний механізм знищення духовності. І хоча автор писав про далекі роки Першої світової, сюжет роману актуальний сьогодні, як ніколи. Історія про людину, яка втратила душу на війні, та зуміла її повернути. В романі, як і в житті, ти повинен розуміти, що воюєш за себе, за свою сім’ю, свою оселю та свою Україну. Наш критик наголошує, що головне – зберегти людську гідність серед мотлоху воєнних дій. Читай і залишайся Людиною за будь-яких обставин.
 

9. Творчість рідної лучанам волинської письменниці Надії Гуменюк, яка є дружиною Володимира Лиса, теж знайшла своє місце в рейтингу. Зокрема, її роман «Енна. Дорога до себе».

Історія про «дівчинку без минулого», яка мимоволі стає піддослідним матеріалом химерного лікаря-науковця. Вона не пам’ятає, проте відчуває. Це роман про пам’ять, яку не здатні стерти ніякі експерименти, і про любов, яка є своєрідним оберегом пам’яті.  Головна героїня, попри все, зуміла зостатись собою – чуйною та людяною дівчиною, зберегла минуле та захистила майбутнє. Читай і бережи в собі почуття, бо вони роблять тебе людиною.
 
10. І наостанок Володимир Савович підготував трохи філософії в чистому вигляді – Мераб Мамардашвілі і його книга «Як я розумію філософію».

Це – збірник статей, доповідей, виступів та інтерв’ю письменника і філософа. Володимир Лис знайшов на сторінках цього твору цікаву фразу: «Про що іще подумати?», яка згодом навіть стала його улюбленою. Вся книга – це роздуми автора про життя, літературу, друзів тощо. В кожному розділі є філософські рядки, які знаходять місце в сьогоденні, проте не кожен зможе помітити цю тонку паралель. В книзі немає готових відповідей на питання, що гостро турбують суспільство, але вона допоможе читачеві сформувати свідомий погляд на навколишню дійсність. Читай, мисли, розвивайся.
 

Робота зі словником літературознавчих термінів.

Масова література — 1. Література, розрахована на масового, пересічного читача.

2. Твори, які за своїми художніми якостями не сягають рівня класики.

3. Низькопробна література, розрахована на низькі смаки читачів.

У сучасній англо-американській критиці вона називається популярною літературою, в німецькій — тривіальною, у французькій — паралітературою (пара з грец.— подібний). Загальними рисами всіх різновидів масової літератури є її розважальний характер та масове тиражування.

Масова література не однорідна:

є літературний «низ» — література, що культивує аморалізм, жорстокість,

грубий натуралізм,— і белетристика — науково-фантастичні, пригодницькі, детективні та ін. твори, які мають велику популярність у читачів і сприяють утвердженню загальнолюдських моральних цінностей.

Елітарні твори (від франц. elite — краще, добірне) вирізняються інтелектуальною та естетичною ускладненістю, наявністю багатого підтексту та зашифрованої образності; часто суттєву роль у них відіграють літературний і культурний контексти. Такі твори потребують активного, освіченого й розвиненого читача, який би в процесі знайомства з текстом залучався до «співтворчості».

V.ЗАКРІПЛЕННЯ. Рефлексія. Інтерактивна вправа «Мікрофон».

— Найбільш цікавою мені здалася думка.

VI. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Знати матеріал про тенденції розвитку сучасної літератури; підготуватися до презентації проекту.

Дата проведення_______________ група________

Тема програми № 11 Сучасна українська література

Тема уроку № Українська російсько – мовна поезія

Мета уроку: -познайомити учнів із життєвим і творчим шляхом російськомовних українських поетів;

-знати про російську поезію та її особливості, про ставлення цих поетів до історії українського народу, його культури та звичаїв; аналізуючи вірші, визначити основні теми творчості поетів; розвивати вміння учнів зв’язно й грамотно викладати свої думки;

-виховувати любов до поезії.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Методи навчання, прийоми: бесіда

Форма організації навчальної діяльності учнів: бесіда

Основні терміни і поняття:

Міжпредметні зв’язки: з історією

Наочність: навчальна документація, підручники Непорожнього «Українська література. 11клас», «Українська література. Хрестоматія для 11 класу» упорядн.: Р.В.Мовчан.

Технічні засоби навчання: комп’ютер

Епіграф: С Украиной в крови я живу на земле Украины

Б. Чичибабін

ХІД УРОКУ

І.ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

(Встановлення дисципліни та наявності учнів на уроці)

ІІ. ПОЯСНЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Вступне слово вчителя

На початку XXI ст. в українському літературознавстві російськомовні художні твори, написані українцями впродовж ХVІІІ-ХХ ст., тільки-но починають досліджуватися в контексті розвитку національного письменства. Проте проблема перегляду й переоцінки художньої спадщини іншомовних літераторів-українців є однією з найактуальніших, тому що суспільство в силу різних обставин, а передовсім через нерозробленість механізмів ідентифікації іншомовної творчості наших співвітчизників, ще не схильне сприймати російськомовну художню спадщину І. Богдановича, М. Ушакова, Л. Кисельова, Л. Вишенського, Б. Чичибабіна, Г. Винського, В. Наріжного, О. Сомова, М. Маркевича, А. Погорільського, М. Гоголя та інших у контексті українського письменства.

Доцільність опрацювання російськомовної прози М. Ушакова, Л. Кисельова, Л. Вишенського, Б. Чичибабіна в річищі розвитку української літератури обумовлюється тим, що в ній знайшли своє втілення й осмислення національні історія, міфологія, усна народна творчість, етнографія, література, тобто народний дух, світогляд, мораль, які вони трансформували та презентували в іноземному культурному просторі. Виправданість вивчення художнього доробку літераторів у системі національного письменства виправдовується ще й тим, що вони, як свідчать твори, листи, спогади рідних, друзів, були свідомими свого українського походження.

2. Робота в групах

Життя й творчість Миколи Ушакова

Микола Миколайович Ушаков (1899-1973) — один з найбільш помітних російськомовних поетів України, відомий також своїми перекладами творів Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини, В. Сосюри. М. Рильського та інших українських поетів і письменників. За заслуги перед радянською літературою в 1973 р. поет був нагороджений Державною премією УРСР імені Т. Шевченка. З 1995 р. Національна спілка письменників України присуджує українським поетам, які пишуть російською мовою, літературну премію ім. М. М. Ушакова.

Друга група. Життя й творчість Леоніда Вишеславського

1. Дитинство.

Вишеславський Леонід Миколайович народився 18 березня 1914 р. в м. Миколаєві в сім’ї інженера. З 1922 р. жив і навчався в Харкові. (Дід одержав парафію у Павлівці, і майбутній поет певний час навчався в школі, викладання в якій велося українською мовою).

Это там предо мною возник

в блеске вишен,

лент и губ девичьих,

многострунний песенный язык —

истинная нежность и величье.

Навчався Леонід Вишеславський у цій школі недовго, а потім, як він сам напише, «батьки відвезли мене до Харкова».

Харків — особливий розділ у житті поета-початківця. Свій перший вірш написав він саме в Харкові в березні 1925 р. Харків — це і його дружба, і по-справжньому родинні стосунки з двома цікавими, видатними людьми — вітчимом Леонідом Гавриловичем Платоновим, захопленим викладачем біології, людиною величезних знань і надзвичайно широкого кругозору, а також його рідним братом, українським письменником і вченим Юрієм Платоновим. Від них — любов до біології та астрономії.

Але Харків — це й школа «Металіст», і перші публікації в журналах «Красное слово» і «Молодая гвардия». Юний поет, розкритикований за вірші «Природа» і «Солнце», за порадою старших колег, написав вірші «Ударная ночь» та «Бригада литейщиков». На той час він був уже студентом робфаку.

2. Фронт.

Про серце, що птахом випурхнуло з грудей вмираючого, завіяного заметіллю солдата,— одна з найкращих ліричних балад Вишеславського. Свого часу вона запала в душу не одному юному поетові й читачу. З неї Іван Драч розпочав і свою передмову до двотомника «Избранного» Леоніда Вишеславського — «…И выпорхнуло сердце».

Поезію неможливо переказувати. Її треба читати рядок за рядком. І не процитувати тут баладу. Динамічна, емоційна, вона свого часу неодноразово звучала по радіо та з естради. Душевністю й щирою скорботою зворушували слова про бійця, який замерзає в степу,— «кругом враги, и некуда податься».

К утру замерзший человек

уснул навек. На крылья век

слетел уже усталый снег.

Не слышит мертвый ничего…

А из-под куртки у него

вспорхнуло сердце.

Війну Леонід Вишеславський пройшов від першого до останнього її дня. З липня 1941 р. й до самої Перемоги. Пішов на фронт, будучи членом Спілки письменників, аспірантом університету й викладачем педінституту. В армії служив літпрацівником і спецкореспондентом кількох армійських газет. Неодноразово бував на передовій. Перед закінченням війни став літпрацівником газет Південно-Західного та 1-го Українського фронтів. А якщо говорити мовою довідкового видання «Письменники України у Великій Вітчизняній»: «брав участь в обороні Харкова, Києва, Херсона, Ростова-на-Дону; визволенні Харкова, Києва, Житомира, Тернополя, Львова, а також Кракова, Праги. Був поранений і контужений».

На парадному піджаку, що його поет соромився вдягати навіть у свята,— стрічки орденів Вітчизняної війни обох ступенів, Червоної Зірки, Дружби народів, «Знак Пошани» і безліч медалей.

В «Избранном» кращі твори про війну зібрано в розділі «Фронт». У них — справжня історія Великої Вітчизняної, конкретні свідчення очевидця «дней поражений и побед», скорбота відступу…

Толпы беженцев. Дети и скарб на возах,

в тучах пыли и мух угоняемый скот.

Долго с камнем в груди, темнотою в глазах

мы глядим молчаливо на этот исход…

А в «Дороге на Николаев» — вірші з 1941 р.— особливо запам’ятовується образ воєнного лихоліття:

Дома, возмездие и гнев

за каждой стенкой притаив,

стоят, от сажи потемнев,

глаза бумагой залепив.

Безпосередні враження тяжких доріг війни, прості щоденникові записи несуть таку емоційну наповненість, що й через десятиліття їх не можна читати й слухати без хвилювання. І тому особливо зрозумілі щирий гнів та обурення поета, викликані повідомленнями про те, що кіноепопея про Велику Вітчизняну війну йшла в кінотеатрах США під назвою «Невідома війна».

Я, пройдя среди громов и средь молний,

лютый холод изведав и зной,

до скончания дней переполнен

«неизвестною» зтой войной.

Та й серед громів і блискавок, у важкі й сумні хвилини війни рядки Леоніда Вишеславського сповнені найщирішої віри в Перемогу. В одному з найкращих своїх творів, а може, і всієї воєнної лірики — «Чайка», що дав назву одній із його книжок, поет вимовив слова, які стали рефреном для багатьох:

Нам было дано возвратиться.

Такими уж мы рождены.

Написано ці рядки в серпні 1942 р. Вірш про мудрокрилого птаха чайку, яка крізь бурі та знегоди завжди повертається до рідного гнізда, прикрашав чимало збірок поезії воєнних років і книжки автора.

Хрестоматійні рядки про війну Леоніда Вишеславського, що стали відомими всьому світу, процитувала перша людина Землі, яка побувала в космосі. Юрій Гагарін прочитав їх, відповідаючи на запитання допитливих кореспондентів: «Чи любите ви поезію?» Він пам’ятав вірші про солдата, який дві ночі не стулив очей біля кулемета й першим на світанку ввірвався до визволеного міста.

Он слезы радости заметил

в глазах у женщины чужой.

Невдовзі в газеті з’явився ще один виступ Гагаріна. Перший космонавт написав, що йому дуже сподобалися вірші Леоніда Вишеславського: у них без зайвих слів, коротко і ємно сказано про головне.

3. Зоряні сонети

«Пачка стихов», відправлена в «Правду»,— рукопис книги Леоніда Вишеславського «Звездньїе сонетм», що принесла пізніше особливу популярність українському поетові. А стаття Юрія Гагаріна у відповідь на його лист стала передмовою до них. Хочеться процитувати її майже повністю. «Поет Леонід Вишеславський, чий вірш «Визволитель» був згаданий у книжці «Дорога в космос», надіслав мені рукопис своєї нової поетичної збірки «Зоряні сонети». Мені дуже сподобалися ці вірші. Це краще, що за останній час я читав про космічні польоти…

Леонід Вишеславський малою кількістю слів сказав багато. У його сонетах усе на місці, надійно та прекрасно, і немає нічого зайвого, усе, як на космічному кораблі».

Ця невеличка книжечка, що принесла поетові справжню славу, визрівала не один рік. У ній успадковане від вітчима і дядька прагнення до розгадки таємниць світобудови, вміння бачити і рух небесних світил, і кульбабу, що тягнеться до сонця, і пробудження від зимової сплячки «маленького муравья». А ще — здатність у порухах материнської руки, яка розгойдує дитячу колиску, бачити вічність. Завдяки цьому «Звездньїе сонеты» сповнені глибокої людської мудрості, ніжності та краси, вчать осягати «души неведомые дали, мирм звезд».

А головне — любити.

Любимий мой, какие в мире звезды!

Ты погляди! Ты только погляди!

Рецензенти книги й дослідники творчості Вишеславського у своїх відгуках про «Звездньїе сонеты» відзначали не тільки їхню філософську глибину, емоційність та духовну наповненість, а й новаторський підхід поета до самої форми вірша, яку він майстерно використовував, описуючи події, що вразили світ: «Прошло лишь сто, сто небольших минут, а на Земле уже иная зра, которую космической зовут»,— і тут же — розмірковування про споконвічні людські почуття та пориви, що прийшли до нас із найглибших часів:

«Видишь сад? Он твой. А я твоя навеки»…

Є в «Звездных сонетах» і один чудовий вірш, що виявився пророчим,— «Сонет моей звезды»:

У каждого своя звезда.

Об этом давннм-давно от бабки слышал я

и, всматриваясь в звездные края,

я думал: и моя там светит где-то…

Початок шістдесятих. Цій невідомій зірці звіряв свою душу поет і шукав, дивлячись у небо: «Де ж вона?»

У жовтні 1986 р. Леонід Вишеславський одержав конкретну відповідь на своє риторичне запитання. Це було «Почесне свідоцтво» Інституту теоретичної астрономії Академії наук СРСР, який очолював у Радянському Союзі дослідження малих планет, підписане директором Інституту теоретичної астрономії С. Лавровим і першовідкривачем М. Черних. У ньому повідомлялося: «Цим свідчить, що мала планета № 2953, відкрита радянськими астрономами, одержала назву на честь Леоніда Миколайовича Вишеславського. Відтепер ця невід’ємна частина Сонячної системи називатиметься мала планета (2953) VYSHESLAVIA (Вишеславія)».

Матеріал для вчителя

Народився 18 березня 1914 р. в м. Миколаєві в сім’ї інженера. 1938 р. закінчив філологічний факультет Київського університету. Під час Великої Вітчизняної війни був військовим кореспондентом. Після війни захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата філологічних наук. Тривалий час був відповідальним редактором журналу «Радуга». Поет писав російською мовою.

Перші вірші були надруковані в 1933 р. у московському журналі «Молода гвардія». 1936 р. у Києві вийшла перша книжка віршів. 1938 р. і перша збірка «Здрастуй, сонце!» Збірка «Чайка» (1946) (кращі вірші фронтових років). Збірки «Подвиг мрійників» (1949), «Пісня з Дніпра» і «Молодість світу» (1951), «Шляхами правди» (1952), «Спорідненість» (1955), «Простір» (1956), «Єдність землі» (1958), «Щедрість» (1960) — вірші післявоєнного часу відтворюють трудовий ентузіазм, героїку мирної праці.

У книгах «Зоряні сонети» (1962), «Садівник» (1968), «Лоно» (1972), «Сковородинівське коло» (1980), «Сніжна весна» (1981) та ін. головна увага звернена на сучасність і моральні проблеми епохи.

Книги «Піонерська таємниця» (1950), «Марусин букет» (1953) написані для дітей.

Він є автором літературознавчих досліджень про творчість В. Маяковського, статей з питань сучасного літературного процесу, передмов до збірок молодих поетів, рецензій.

За двотомник віршів «Основа» (1974) і збірку «Поезії» (1974) удостоєний премії імені П. Г. Тичини «Чуття великої родини» (1975).

За збірку «Близька зоря» (1983) удостоєний Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка.

Зробив переклад російською мовою твори Т. Шевченка (поеми «Мар’яна — черниця», «Царі», «Псалми Давидові» таін.), М. Старицького (вірш «Дивлюсь на тебе і минуле…»), кілька сонетів I. Франка, Лесі Українки, вірші М. Рильського, М. Бажана, П. Тичини. У його перекладі окремими книжками вийшли твори В. Ткаченко, М. Гаска, О. Сороки, В. Бровченка.

Українською мовою окремі твори Л. М. Вишеславського переклали М. Рильський, П. Тичина, М. Бажан, В. Сосюра, В. Бровченко, А. Кацнельсон, О. Ющенко та ін.

Член Національної спілки письменників України (1939). Помер Вишеславський Леонід Миколайович 26 грудня 2002 р.

Основні твори

1. Ветвистое дерево: Стихи.— К.: Худож. лит, 1969.— 205 с.

2. Города и годы: [Стихотворение].— М.; 1995.— 8 с.

3. Глоток времени: Новые стихи.— К.: Рад. письменник, 1970.— 71 с.

4. Грунт: Поезії різних років / [Авториз. пер. з рос.М. Рильського та ін.].— К.: Молодь, 1973.— 151 с.

5. Звездные Сонеты и земние строфы.— К.: Дніпро, 1980.— 342 с.

6. Избранное (1987-2002).— К.: Изд. Дом Дмитрия Бураго, 2004.— 80 с.

7. Избранное: стихотворения, проза.— К.: Этнос, 2008.— 638 с.

8. Маяковський серед нас.— К.: Держлітвидав, 1960.— 133 с.

9. Нам было дано возвратиться: Стихи. Письма. Дневники. Фотографии (1941-1945).— М.: Тегга, 2005.— 100 с.

10. Николаевская колыбель: Стихи о родном городе.— К.: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 2000.— 94 с.

11. Основа: Избранное. В 2-х т.— К.: Дніпро, 1974.

12. Река: Стихотворения.— К.: Рад. письменник, 1975.— 75 с.

13. Снежная весна: Кн. стихов.— К.: Рад. письменник, 1981.— 126 с.

14. Это — Родина моя! — К.: Молодь, 1961.— 136 с.

Третя група. Життя й творчість Бориса Чичибабіна

А мне, как ветру, мало мастерства

Поет-шістдесятник, лауреат Державної премії СРСР (1990).

Справжнє прізвище — Полушин. Народився в Кременчуці, жив у Харкові. Протягом трьох десятиліть був одним із найвідоміших й улюблених представників творчої інтелігенції міста (1950-1980). Із кінця 50-х рр. його вірші в рукописах широко розповсюджувалися по всій країні. Офіційне визнання прийшло до поета тільки наприкінці життя, у роки перебудови.

Борис Чичибабін виховувався в сім’ї офіцера, закінчив школу на батьківщині Іллі Рєпіна — у Чугуєві Харківської області. Псевдонім узяв на честь двоюрідного діда по лінії матері, академіка Олексія Свгенійовича Чичибабіна, видатного вченого в галузі органічної хімії й одного із перших радянських «неповерненців». 1940 р. Борис почав навчання на історичному факультеті Харківського університету, але на початку війни був призваний на військову службу на Закавказький фронт.

1945 р. вступив на філологічний факультет ХДУ, але в червні 1946 р. був зарештований і засуджений на 5 років таборів «за антирадянську агітацію». Можна передбачити, що причиною арешту були вірші «Мать моя посадница», де були, наприклад, такі рядки:

Пропечи страну дотла,

Песня-поножовщина,

Чтоб на землю не пришла

Новая єжовщина!

У тюрмі Чичибабін написав «Красные помидоры», а в таборі — «Махорку», два яскравих образи «тюремної лірики». Ці вірші покладено на музику й співаком Леонідом («Льошкой») Пугачовим, широко розійшлися по країні:

Школьные коридоры,

тихие, не звенят…

Красные помидори

Кушайте без меня.

50-ті рр., після повернення із таборів, починають намічатися нові теми поезії Чичибабіна. Це, перш за все, громадянська лірика, «новий Радищев — гнев и печаль», якого викликають «государственнме хамы», як у вірші 1959 р. «Клянусь на знамени веселом» («Не умер Сталин»).

Потім приєднується маловживана тема в післявоєнній поезії — співчуття пригніченим народам радянської імперії — кримським татарам, євреям, «зневаженій вольності» Прибалтики — і солідарність з ними («Крымские прогулки», «Еврейскому народу»). Ці мотиви співзвучні у Чичибабіна з любов’ю до Росії й російської мови, глибокої поваги до Пушкіна й Толстого («Рідна мова»), а також із синівською ніжністю до рідної України.

У меня такой уклон:

Я на юге — россиянин,

А под северным сияньем

Сразу делаюсь хохлом.

У 60-ті рр. XX ст. світ побачили 4 збірники віршів. Але в цих книгах було чимало творів, що звучали декларативно, у дусі апофеозу. Навіть назва збірника «Пльївет Аврора» відштовхнула прихильників творчості поета.

Така втрата індивідуальності привела Б. Чичибабіна до глибокої духовної кризи. («…Уходит в ночь мой траурний трамвай»):

Я сам себе растлитель и злодей,

и стыд, и боль как должное приемлю,

за то, что все придумывал — людей и землю.

А хуже всех я выдумал себя…

Вийшов із депресії, коли закохався.

(«Сонеты к Лиле»)

«Уход из дозволенной литературм… бмл свободнмм нравственнмм решением, негромким, но твердим отказом от самой возможности фальши». Чичибабін повертається до роботи економістом у «трамвайне управління», пише для себе й друзів. Його темами стають кохання, природа, книги.

1973 р., після виходу збірника в самвидаві та публічного прочитання вірша про «воровські похорони» Твардовського, Чичибабіна виключають зі Спілки письменників. Його відповідь така:

Нехорошо быть профессионалом:

Стихи живут, как небо и листва.

Что мастера? — Они довольны малым.

А мне, как ветру, мало мастерства.

Завдячуючи прямоті й відсутності фальші, поезія Чичибабіна в 70-80 рр. XX ст. стає відомою інтелігенції й за межами Харкова. У роки перебудови його вірші активно друкують газети і журнали.

1990 р. за книгу «Колокол» поет отримав Державну премію СРСР. Бере участь у роботі спілки «Меморіал», дає інтерв’ю, виїздить в Італію, в Ізраїль.

Але прийняти результати перебудови йому було дуже складно. Не міг змиритися з розпадом Радянського Союзу, відобразивши це у вірші «Плач по утраченной Родине».

Похорон Бориса Чичибабіна в грудні 1994 р. в Харкові був багатолюдним. На вулиці, що назвали на його честь, була відкрита меморіальна дошка зі скульптурним портретом.

Четверта група. Життя й творчість Леоніда Кисельова

Леонід Кисельов — феномен поетичний чи психологічний.

Я постою у края бездны

И вдруг пойму сломясь в тоске,

Что все на свете — только песня

На украинском языке.

(Леонид Киселев)

Леонід Кисельов відомий українському читачеві на Заході з невеличкої добірки поезій та короткої біографії, надрукованої в журналі «Сучасність» (1973, 7-8) та із статті Івана Кошелівця, вміщеної в цьому ж журналі в 1981 р.

На Україні, до появи його перших українських віршів у 1968 р., ім’я Кисельова було знане тільки вузькому колу київських письменників старшої та молодшої генерації.

Народився він у Києві, в 1946 р., в родині російськомовного письменника Володимира Кисельова. Не сягнувши зеніту свого поетичного обдарування, помер у жовтні 1968 р. від недуги лейкемії, проживши всього двадцять два роки.

У кінцевому підсумку наших шукань національного поетового кореня виявляється, що мати Леоніда — єврейка. Хоч у творчій біографії будь-якого письменника це не найосновніше питання, але у випадку Кисельова така деталь важлива й може кинути більше світла на таємницю його поетичної трансформації — переходу від поезії російської до української.

Учився на факультеті іноземних мов Київського університету на перекладацькому відділенні, спеціалізуючись, здається, в англійській мові. Не зважаючи на молодий вік, він вражав усіх не тільки начитаністю й широким знанням світової літератури, але й знанням точних наук — складних правил квантової механіки, кіберенетики; міг говорити про останній футбольний матч чи найновіший закордонний фільм. Захоплювався й знав стародавнє мистецтво, мозаїки й фрески Київської Софії, цікавився примітивним мистецтвом Никифора, любив поезію Шевченка, раннього Тичини, Драча, Вінграновського, Блока, Пастернака, Гумільова, Данте, Щекспіра, Рільке й Лорки, американський джаз, українську та парагвайську пісню.

Ю. Щербак дає наступний мазок до зовнішньго й внутрішнього портрета Кисельова: «Обличчя нерухомо-смагляве, і це робило його схожим на молодого веніціанця.., проте темпераментом Льоня надто відрізнявся од італійців: був малорухомий і повільний (звичайно, не на футбольному полі), слова вимовляв тихо і наче мляво…».

Коли Кисельов захворів — невідомо, але з поеми «Первая любовь!», написаної 1962 р., коли йому було шістнадцять, можна догадуватися, що в тому часі він уже хворів на невиліковну недугу. Родина, друзі й лікарі-спеціалісти докладали всіх зусиль, а польські пілоти привозили ліки з Парижа, щоб рятувати, як тоді говорили, майбутнього Лєрмонтова, Пушкіна або й Шевченка.

Почав писати російською мовою в 1959 р. Перша добірка його віршів побачила світ в 1963 р. в березневому числі московського журналу «Новий мир», головним редактором якого тоді був Олександр Твардовський,— з наступною приміткою: «Леонид Киселев, ученик 10 класса школм 37, г. Киев». «Первые стихи». Того ж року в квітневому числі журналу «Радуга» було надруковано два його короткі вірші. Вірш «Цари» в журналі «Новый мир», в якому десятикласник зневажав особу царя Петра І, ще й посилаючись на Шевченка, викликав у Києві сенсацію, а в Москві серед російської інтелігенції й академічних російських кіл — обурення й протести. Після того молодого поета перестали друкувати в російській радянській періодиці.

П’ять років пізніше, 12 квітня 1968 р., за кілька місяців до смерті Кисельова, з’явилася в «Літературній Україні», з уведенням Івана Драча, добірка його українських поезій «Перші акорди».

Посмертно вийшли дві його книжки російської й української поезії — перша в 1970 р. під назвою «Стихи. Вірші» (у видавництві «Молодь»), а друга, що є доповненням першої, у 1979 р., (також у видавництві «Молодь») під двомовною назвою — «Последняя песня. Остання пісня».

24 роки по смерті він став лауреатом Державної премії імені П. Тичини, ще через два роки — членом Спілки письменників України; ім’ям Леоніда Кисельова названий молодіжний поетичний фестиваль.

Загадковим для нас лишається питання, чому молодий поет, до того ж неукраїнського роду, вирішив переключитись з російської на українську мову. Загадково воно тим більше, що цей зворот стався в часи відвертої русифікації в Україні; в часи, коли українська мова и культура стали об єктом принижування навіть своїми, українського роду, чиновниками — республіканськими урядовцями та академіками починаючи, а сільським учителем кінчаючи.

Молодий поет виявив якщо не світоглядову заангажованість, то тяжіння серця і мислі до України вже в перших своїх російських віршах, надрукованих у 1963 р. («Цари», «Вірші про Тараса Шевченка», «Я забуду»), себто понад п’ять років перед своєю смертю. Формували його різні чинники. Писати українською мовою заохочував його батько, а в дитинстві він потрапив під вплив непокірного духу й майстерності Шевченкового вірша. Продовжував свою поетичну підготовку в середовищі прекрасних майстрів-шістдесятників: Драча, Вінграновського; знав творчість і долю популярного нонконформіста Василя Симоненка, Ліни Костенко, Василя Голобородька й ряду інших, що впливали на нього своїми небуденними відкриттями в мові, образі, експреси, і що були для нього прикладом поетичної майстерності…

У книжці Володимира Кисельова «Веселий роман» прототип Леоніда — молодий київський поет Леон на прохання друзів прочитати свої вірші, проказав «схвильовано і палко»:

все на свете — только песня

На украинском языке.

На запит «А чому українською мовою?» Леонід відповів: «А ось цього я не вмію пояснити. Я так відчуваю. Та якщо вважати поезію одним із засобів самовизначення, то доведеться примиритися з тим, що я саме так самовизначаюсь».

ІІІ.ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ. Підготувати творчу роботу по одному з митців

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу.