«Стара» драма зосереджувалася переважно на зовнішніх конфліктах, гострій дії та подіях, тоді як «нова драма» звернулася до внутрішнього світу людини.
Наприкінці XIX – на початку XX століття драматурги почали відмовлятися від традиційної композиції, посилюючи психологізм, підтекст, символіку та роль пауз і деталей.
У центрі твору опинилася особистість із її переживаннями, мріями, сумнівами та духовними конфліктами, а дія часто ставала менш динамічною.
Представниками «нової драми» є Генрік Ібсен, Антон Чехов, Моріс Метерлінк, які суттєво змінили можливості драматичного мистецтва.






