+ Додати матерiал
і отримати
безкоштовне
свідоцтво
! В а ж л и в о
Предмети »
Приклад завдання з олімпіади Українська мова. Спробуйте!

Український політичний рух 80–90 рр. XIX ст.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Тема: Український політичний рух 8090 рр. XIX ст.

  1. Розкол у середовищі українофілів

Загроза жорстокої розправи царату спровокувала в середовищі українофілів суперечки щодо цілей, тактики й навіть основних засад, на яких тримався український національно-визвольний рух.

Відверто занепадницькі думки з цього приводу висловлювали П. Куліш та М. Костомаров, які вважали, що в перспективі треба обмежитися виключно культурницькою діяльністю й слухняно підкоритися політиці російського царизму.

Такі провідні українофіли, як В. Антонович і П. Житецький, проповідували ідею компромісу із самодержавством, уважаючи, що розвиток культурної самобутності українців можливий і в умовах тісного контакту та впливу російської культури. Вони наголошували, що можна одночасно бути відданим і своїй, «вужчій», українській батьківщині, й «широкому» всеросійському суспільству.

На відміну від своїх колишніх лідерів, такі молоді борці за національну ідею, як Б. Грінченко, О. Кониський та М. Драгоманов залишилися послідовними патріотами-українцями й усіма засобами намагалися звести до мінімуму російський вплив на українських землях.

  1. Особливості українського політичного руху 8090 рр. XIX ст.

В умовах фактичного організаційного розколу «Старої громади» та ідейних хитань потрібні були нові передові ідеї, нова тактика й стратегія боротьби проти самодержавства, за національне визволення й самовизначення українського народу.

Практичне розв’язання цих невідкладних і складних завдань узяла на себе нова генерація молодих патріотичних сил України, найяскравішим представником якої був Михайло Драгомановвідомий український громадсько-політичний діяч, літературознавець, історик, публіцист, фольклорист, економіст, філософ.

За своїми політичними поглядами він був послідовником кирило-мефодіївців, проповідував федералізм, пов’язуючи його з демократизмом західноєвропейського типу. Саме М. Драгоманов як один з провідних ідеологів «Старої громади» визначив її основні цілі; «в культурі раціоналізм, у політиці федералізм, у соціальних питаннях демократизм». На його думку, українці ідеально відповідали політичним програмам, що органічно поєднували національні та соціально-економічні інтереси. Тому, як наголошував М. Драгоманов, справжній демократ має бути патріотом України, а щирий український патріот має обов’язково бути демократом.

У цілому з повагою ставлячись до марксизму, Михайло Драгоманов не сприймав у ньому ідеї класової боротьби, кінцевою метою якої проголошувалася диктатура пролетаріату; він уважав будь-який централізм непоєднуваним з демократизмом. М. Драгоманов критично ставився до польсько-шляхетського шовінізму та національного егоїзму. Він першим відкрито засудив тактику терору російських революційних народників.

Як засвідчив подальший розвиток подій, принципова позиція М. Драгоманова щодо суспільно-політичних проблем не знайшла розуміння й підтримки серед діячів як українського національного, так і загальноросійського визвольного руху. Царизм усіляко цькував і переслідував М. Драгоманова, звинувачуючи його'в «малоросійському сепаратизмі» й пропаганді соціалістичних ідей.

Звільнений у 1875 році з Київського університету, М. Драгоманов переїхав до Швейцарії, де разом з С. Подолинським та М. Павликом організував видання українського збірника «Громада», який нелегально переправлявся в Україну.

Після такої відкритої, безкомпромісної критики антиукраїнської великодержавної політики російського самодержавства повернення М. Драгоманова на батьківщину стало неможливим. У 1886 році через ідейні розходження з поміркованішими громадівцями він утратив їхню фінансову підтримку, тому змушений був переїхати до Болгарії, де прожив останні роки свого життя.

М. Драгоманов постійно намагався використати європейську трибуну для розвінчання російського шовінізму та пропаганди української справи й культури в усьому світі. Його діяльність, безперечно, вплинула на формування ідейно-політичного світогляду багатьох поколінь патріотичної національної інтелігенції. Так, уже з 80-х рр. XIX ст. в середовищі студентської молоді почали виникати гуртки чітко окресленого українського політичного спрямування. До них належав гурток українських соціалістів-федералістів (1883-1888 рр.), створений студентами петербурзьких вузів. У його програмі висувалися конкретні завдання:

  • боротьба проти зросійщення українського народу;

  • підтримка всебічного розвитку української культури;

  • утвердження повної національної автономії України та її самоврядування на демократичних засадах.

З активним поширенням соціалістичних ідей серед української інтелігенції на чільне місце вийшло й національне питання. Чимало молодих соціалістів-революціонерів в Україні (А Желябов, Д. Лизогуб, В. Осинсъкий, М. Кибальчич та ін.) вважали, що в майбутньому в усесвітньому соціалістичному суспільстві мають зникнути національні відмінності.

Наприкінці 80-х на початку 90-х рр. XIX ст. під впливом перших вітчизняних марксистів М. Зібера та С. Подолинського в Києві, Одесі, Катеринославі, Харкові, Херсоні та інших містах виникли марксистські гуртки. У 1891 році в Києві була створена Російська соціал-демократична група, яка проіснувала кілька років.

Українські марксисти, як і російські, перебільшували значення соціальних проблем. Вони не припускали й думки про можливість і доцільність незалежності України. Частина української інтелігенції під впливом ідей М. Драгоманова і західноєвропейської соціал-демократії стала поступово схилятися до радикалізму, відмежовуючись від українофілів, які й далі плекали культурницьку діяльність.

Радикально налаштовані члени громад 7080-х рр., об’єднавшись у так звані молоді громади, не обмежувалися пропагандою любові до українського народу, шануванням його традицій та звичаїв, як це робили українофіли. Молоді громадівці намагалися перенести національне питання з царини культурницької діяльності в площину політичну, активно й рішуче виборювали право свого народу на незалежне від Російської імперії існування. Проте в міру того, як молоді громадівці проймалися революційністю й марксизмом, вони потрапляли під впливи російських революційних гуртків і організацій, пориваючи з українським національним рухом, або, у кращому випадку, звужуючи українське питання до ідеї автономії в межах федеративної Російської держави.

Незважаючи на вкрай несприятливі умови, у яких відбувався процес українського національного відродження в другій половині XIX ст. (циркуляри про заборону української мови та видання українських книжок, переслідування українських гуртків та організацій, насильницька росіянізація (русифікація) краю тощо), в українському суспільстві все ж зберігалися сили, які прагнули вирватися з «москвофільського річища», повести національний український рух своїм власним шляхом. Саме ця генерація українських патріотичних сил і заклала міцне підґрунтя для подальшого розвитку могутнього суспільно-політичного руху, який з новою силою розгорнувся в Україні на зламі ХІХХХ ст.

  1. Братство тарасівців

Першою українською політичною організацією, що стояла на засадах повної самостійності України, було Братство тарасівців нелегальна студентська організація, створена в Каневі в 1891 році. Її учасники дали клятву на могилі Т. Шевченка всіма засобами поширювати серед українців безсмертні ідеї Великого Кобзаря. Засновниками цього патріотичного українського об’єднання були І. Липа, М. Міхновський та В. Шемет, а його активними членами відомі письменники та науковці М. Коцюбинський, Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Вороний та ін.

У містечку Глинську поблизу Ромен, де працювали студенти, наприкінці літа 1891 року була складена програма Братства тарасівців'. Пункти програми свідчать про її самостійницьку державну спрямованість.

Програму товариства істотно доповнює й інший документ, що вийшов з його середовища «Декларація віри молодих українців». Опублікована 1893 року у львівській газеті «Правда», пройнята наступальним націоналізмом, «Декларація» піддавала різкій критиці українофілів за їхню інтелектуальну залежність від російської культури. Автори цього документа заявляли про свій намір стати справжньою українською інтелігенцією. Політичне кредо тарасівців проголошувало Російську імперію окупантом України, який знищив усі політичні й культурні надбання українців і далі поневолює їх. На думку авторів документа, справедливе розв’язання соціальних питань можливе лише за умови утворення незалежної Української держави.

Ідеї братства знайшли активну підтримку серед українського студентства. Майже в кожній студентській громаді були створені й активно діяли осередки тарасівців. Вони намагалися втілити в життя свої програмні положення насамперед засобами популяризації, використовуючи для цього літературні твори відповідного змісту, публіцистичні статті, що друкувалися в галицькій пресі українською мовою, а потім нелегально переправлялися на Наддніпрянську Україну.

У 1893 році тарасівці на своєму нелегальному з’їзді в Києві під головуванням одного з найактивніших членів товариства, студента юридичного факультету Харківського університету Миколи Міхновського ухвалили рішення про перехід від організаційно-виховної роботи до політичних акцій. Проте до політичної роботи справа не дійшла. У квітні 1893 року поліція довідалася, що члени харківської «Молодої громади» одержали з-за кордону заборонену літературу. Агенти царської охранки зробили обшук, після якого заарештували близько 20 осіб, серед них були І. Липа, М. Базькевич, М. Яценко та ін. В інших місцях замість ув’язнення тарасівців висилали до сіл.

Характерно, що заарештованих звинувачували лише в «українофільській пропаганді». Про існування таємного товариства поліція так і не довідалася.

Після розгрому Братства тарасівців частина його членів відійшла від самостійницьких ідеалів, ставши автономістами-федералістами (Б. Грін- ченко, М. Вороний, О. Чехович, В. Чеховський та ін.).

Решта членів Братства тарасівців залишилася, як і раніше, на самостійницьких позиціях. Студент Київського університету, активний член братства В. Шемет, висланий до Лубен, зумів організувати там серед місцевої молоді гурток «Молода громада», що стояв на ідейній платформі тарасівців.

Проте у своїй більшості тогочасне українське суспільство не поділяло ідеї самостійної України, яку пропагувало Братство тарасівців. Проти братчиків виступало як старе культурницьке, так і молоде соціалістичне українство.

Діяльність тарасівців переконливо довела, що, незважаючи на загальноросійські впливи в Україні та надмірне захоплення частини інтелігенції культурництвом, в українському суспільстві поступово відроджувалися й набирали сили державницько-самостійні настрої, що виступили як альтернатива автономістським та федералістським поглядам. Проголошена самостійницька перспектива підготувала сприятливий ґрунт для поширення цієї ідеї. Вона втілилася й розвинулася пізніше в теорії та практиці різних національних партій та груп, що дотримувалися чіткої державницько самостійницької орієнтації.

Окрім тарасівців, в Україні формувалися й діяли інші організації та об’єднання політичного спрямування. Наприклад, у середині 90-х рр. XIX ст. у Київському університеті активно працював гурток української студентської молоді, який незабаром поділився на дві частини: радикальну, на чолі з сином В. Антоновича Дмитром, та помірковану соціалістичну «драгоманівську», очолювану К. Василенком та М. Ковалевським, до яких була близькою Леся Українка.

У 1897році в Києві відбувся Всеукраїнський з’їзд представників громад, на якому була заснована «Загальна українська безпартійна демократична організація». Протягом короткого часу майже в усіх губернських і деяких повітових містах України створювалися громади. Українська громада виникла й у Петербурзі, де українці налагоджували тісні контакти з російськими політичними організаціями.

4

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Курс:«Воркшоп як інноваційна освітня технологія»
Швень Ярослава Леонідівна
36 годин
590 грн
590 грн