Українське військо в новітню епоху історії України. Проблеми сучасних збройних сил України

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Заняття 2. Українське військо в новітню епоху історії України. Проблеми сучасних збройних сил України

Кінець XIX – початок XX ст. ознаменовано новим під несенням національно-визвольної боротьби українського народу. Центром її стала Західна Україна (Галичина). Там зародився січовий стрілецький рух, що свідчило про його зв’язок із традиціями січового козацтва. Січовий стрілецький рух об’єднував у свої товариства радикально настроєних селян, інтелігенцію, пізніше  – студентську й учнівську молодь. Стрілецькі товариства (“Січ“, “Сокіл“ та ін.), членами яких були і юнаки, і дорослі, поповню валися також за рахунок пластунів – членів дитячих таємних гуртків “Пласт“. Першу “Січ“ заснував Кирило Трильовський (“січовий батько“) в с. Завалля Снятинського повіту 5 травня 1900 р. Далі “Січі“ були створені в Коломийському і Городенківському повітах, поширилися у Галичині та Буковині. У 1911 р. Іван Чмола створив перший гурток “Пласту“ з учнів шкіл і гімназій Львова.

Члени “Січі“ й “Пласту“ об’єднувались у курені, сотні, чоти, гурти. Керівництво ними здійснювала виборна старшина: курінний, суддя, писар, скарбник. Товариства навчали своїх членів військового ремесла, теоретичних військових положень, організовували вишколи, тренувальні стрільби.

З початком Першої світової війни Головна Українська Рада Стрілецтва проголосила “Звернення до українського народу“, в якому закликала громадськість об’єднатися під жовто-блакитним прапором Українського Січового Стрі лецтва (УСС) для збройної боротьби з царською Росією за визволення України.

Розпочалося створення Легіону українських січових стрільців на засадах офіційних збройних сил. У вересні 1914 р. з дозволу австрійського уряду Легіон з 2500 добро вольців прийняв присягу на вірність Україні. Австрійське командування скеровувало Легіон УСС на найскладніші ділянки фронту. Високий героїзм виявили стрільці в боях за Маківку, Галич, Бережани, Лисоню. У важких боях Легіон УСС то зазнавав втрат, то поповнювався новобранця ми, а тому його чисельність коливалася – від кількох со тень до 7 тис. чол. Легіон діяв чотири роки.

Будучи штатним підрозділом австро-угорської армії, Легіон УСС був озброєний австрійською зброєю. Основним зразком озброєння стала гвинтівка Манліхера з багнетом. У боях також використовували пістолети, станкові кулемети Шварлозе та ручні гранати.

Протягом 1914 – першої половини 1915 p. легіон брав участь у бойових діях проти російських військ у Карпатах. Особливо запеклими були бої за гору Маківку (29 квітня – 2 травня 1915 р.), де Українські січові стрільці вкрили себе невмирущою славою. Далі вони визначалися в боях під Болеховом, Галичем, Завадовом і Семиківцями, Бережанами (на горі Лисоня). Під час українсько-польських боїв за Львів Легіон УСС прибув до Львова, але участі в боях не брав. Тоді ж поповнені українцями з російської армії УСС сформували в Києві у листопаді 1917 р. Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців (СС), який згодом розгорнувся в полк СС, а далі – в корпус.

Українські Січові Стрільці були однією з найкращих формацій української армії, що стала основою для відновлення військових традицій, зростання українського патріотизму, створення військової термінології, військового фольклору, пісні й музики, для утвердження форми українського однострою.

Навесні 1917 р. розпочався новий етап у розвитку української військової організації. Єдиної загальнодержавної політики щодо військового будівництва не було, що суттєво гальмувало розвиток українського військового руху. На уламках імперій поставали нові держави. На фоні національного піднесення розпочався військовий рух, виникали стихійні військові підрозділи. Таким чином станом на 1918 р. проголошена Українська Народна республіка зібрала під своїми прапорами до 60 тис. війська, а у 1919 р. його кількість а зросла до 300 тис. У кінці 1917 р. Центральна Рада мала близько 100  тис. солдатів у  тилових гарнізонах і  ще більше в  українізованих частинах діючої армії. Але об’єднати їх під загальним командуванням та використати для захисту України Центральній Раді не вдалося.

У грудні 1917 – лютому 1918 рр. майже вся територія України вперше була окупована більшовицькими військами.

У військах УНР були різні роди військ – піхота, кавалерія, гарматні підрозділи, залізничні з панцирними поїздами, панцерні з першими броньованими автомобілями, флот на Чорному морі, авіаційні та допоміжні військові формування. Що цікаво, більшовики, захопивши Київ у грудні 1917 р., особливо наполегливо знищили авіацію УНР, яка напередодні завдавала дошкульних ударів по загарбниках, що наступали. Цікавим є також створення Гуцульського полку морської піхоти, який у складі дивізії морської піхоти воював за незалежність України на різних не морських напрямках фронту.

29 квітня 1918 р. внаслідок державного перевороту замість УНР постала Українська Держава на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським. Більшість військових частин, що залишилися в “спадок“ від УНР, були розформовані. Натомість розпочалося формування кадрованих частин, що мали стати основою для розгортання Війська Української Держави. Для перетворення цих частин у регулярне військо потрібно було провести військовий призов. Однак внаслідок швидкого падіння режиму Скоропадського він не відбувся. Наприкінці осені 1918 р. чисельність гетьманської армії становила близько 65 тис. чол. У листопаді 1918 р. починається антигетьманське повстання під проводом Директорії УНР, головною ударною силою якого були Окремий загін Січових Стрільців (згодом Корпус) та Запорізький корпус. Під прапори Директорії стали сотні тисяч осіб, та, на жаль, здебільшого це були різношерсті селянські загони. Колишні гетьманські частини та деякі новоутворені підрозділи втратили військову дисципліну та боєздатність, що породило отаманщину та анархію в державі. Цим скористалася більшовицька Росія, розпочавши свою чергову агресію проти УНР. Навесні 1919 р. влада Директорії поширювалась лише на декілька повітів Поділля і Волині. Така сама доля спіткала й українське військо: у строю залишилось лише 20 тис. багнетів і шабель.

1 листопада 1918 р. у Галичині утворилася Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) з власними збройними силами – Українською галицькою армією (УГА). Протягом листопада 1918 – червня 1919 рр. УГА провела кілька блискучих операцій проти польського війська. В цей час бойові частини УГА нараховували до 45 тис. багнетів та понад 2500 шабель. Але несприятливі воєнно-політичні фактори призвели до її поразки.

У липні 1919 р. Дієва армія УНР та УГА об’єднались і майже 100-тисячна українська армія розпочала наступ на Київ. Наприкінці літа – восени 1919 р. українські вояки героїчно та самовіддано відстоювали у численних боях українську державність. Але становище було не на їхню користь – окрім більшовицьких та польських військ українці були змушені протистояти ще й білогвардійцям. Протягом періоду кінця 1919 та початку 1920 рр. йшли безперервні бої. Їх славною сторінкою став Перший Зимовий похід Армії УНР, внаслідок якого українські війська вирвалися з т. зв. “чотирикутника смерті“.

Навесні 1920 р. уцілілі підрозділи Армії УНР після короткого перепочинку й реорганізації в черговий раз вступили в боротьбу проти більшовиків. Але досягнути перелому в боротьбі за незалежність України не вдалося.

Восени 1921 р. українські війська під командуванням Ю. Тютюнника провели Другий зимовий похід, який став останнім актом у боротьбі за українську незалежність. Окремі підрозділи української армії та повстанські загони Холодного Яру продовжували боротьбу ще кілька років.

До українського збройного формування у 1917–1921 рр. входили такі роди війська: піхота, кіннота, артилерія, технічне військо (саперні, зв’язкові, автомобільні, автопанцерні, залізничні частини та панцерні (броньові) потяги) і авіація.

Піхота була найчисленнішим родом військ. Під час походу об’єднаних українських армій на Київ, у серпні 1919 р., вона мала 35 тис. багнетів. За оцінками сучасників, українська піхота була кращою в наступі, ніж у обороні, адже ніколи не мала забагато набоїв. У наступі вона дуже часто здобувала ворожі позиції атакою на багнети.

Основною бойовою одиницею піхоти був полк (бригада), який складався зі штабу, трьох піших куренів, гарматної батареї, розвідувальної, зв’язкової, саперної, санітарної чот, полкової обозної валки та полкового оркестру. Починаючи з 1919 р., базовим тактичним з’єднанням в українській піхоті стає стрілецька дивізія.

Кіннота в українських військових формаціях не мала такого значення, як піхота. Її чисельність зрідка перевищувала 15 тис. шабель. Кінні підрозділи були розпорошені між піхотними формаціями і ніколи не утворювали великих з’єднань, що могли діяти самостійно.

Артилерія, за свідченнями сучасників, була найкращою частиною українського війська. Часто вона випереджала піхоту в наступі, знищуючи противника вогнем зі своїх гармат, а у відвороті відступала останньою, стримуючи надто сильний натиск ворога.

Українська авіація на своєму озброєнні мала лише старі літаки російської та австрійської армій. Застарілість конструкцій, відсутність фахівців та пального не дали українській авіації значно вплинути на хід бойових дій. Пілоти виконували головним чином функції розвідки та зв’язку.

Українське військо було озброєне російськими та австрійськими гвинтівками й карабінами, а також пістолетами та револьверами. Широко застосовували й ручні гранати. Українська кіннота воювала шаблями та пістолетами. Деякі частини мали на озброєнні кавалерійські піки. Основною автоматичною зброєю піхоти й кінноти були станкові та ручні кулемети.

Артилерійське озброєння, як і в інших родах війська, мало російське чи австрійське походження. Це були гармати калібром 76,2 мм, 108 мм, 122 мм, 152 мм, які стріляли снарядами різних типів.

У наступальному бою широко застосовували обхід та охоплення для виходу у фланг і тил противника в комбінації з одночасними діями з фронту. Дії піхоти підтримував вогонь кулеметів та артилерії. Основним засобом переслідування противника була кіннота.

Бойові дії українських військ проти своїх противників велися, як правило, вздовж залізниці за важливі вузлові станції і характеризувалися надзвичайною рухливістю та швидким маневруванням невеликими підрозділами на великій території.

Артилерійські батареї та окремі гармати розташовувались у глибині бойових порядків у готовності вести вогонь прямим наведенням чи з закритих позицій. А піхота мала завдання прикрити артилерію, забезпечивши її захист від атак противника.

Важливими рисами тактики українських військ у обороні були завзятість, витривалість, висока маневрова діяльність. Кількісному та технічному переважанню противника українські вояки протиставляли ініціативу, активність, самозречення та масовий героїзм.

Протягом 1917–1921 рр. Україна та її військові формування постійно протистояли агресії більшовицької Росії (грудень 1917 – квітень 1918, грудень 1918 – жовтень 1919, березень – листопад 1920), воювали проти білогвардійців (грудень 1918 – січень 1920), боролися з поляками за західноукраїнські землі (листопад 1918 – липень 1919).

Однак бойові можливості армії УНР були недостатні для захисту української держави і були відкинуті Червоною армією більшовицької Росії на Західну Україну. Створення Української Галицької Армії змінило, хоч і не надовго, геополітичне становище України на нашу користь. Основною оперативно-тактичною одиницею в структурі УГА запровадили піхотну бригаду, насичену кіннотою, артилерією, технічними родами військ із кількістю вояків близько 6–8 тис. У січні-лютому 1919 р. УГА перетворилася у поважну бойову силу, що нараховувала близько 60 тис. бійців, з добре забезпеченим запіллям, з передовими концепціями щодо організації і ведення бойових дій. Син Івана Франка Петро, який був сотником, став засновником летунських частин УГА. Крім названих в УГА були засновані гарматні полки, кінні й панцирні частини, підрозділи зв’язку, саперів, санітарні, інтендантські, залізничні, обоз ни цтво та інші допоміжні формації.  Тривалий період повоєнних революційних подій і військова боротьба українців від армій УНР та УГА до існування повстанських загонів Холодноярської республіки, Волинської повстанської армії, загонів Нестора Махно та Чорного Ворона, Степового-Блакитного та Марусі Бессарабової, Андрія та Степана Блажевських та ще багатьох отаманів українських козацьких формувань на теренах окупованої більшовиками України вирізьбив у історії нашого війська багато героїчних постатей. Усім відомі герої-крутянці, Симон Петлюра, Євген Коновалець, Кирило Трильовський, Михайло Волошин, Дмитро Вітовський, Мирон Тарнавський, Юрій Тютюнник, Борис Хрещатицький та інші герої військових битв початку ХХ ст. Загалом УГА виявилася найчисельнішою і національно сконсолідованою українською військовою формацією першої половини ХХ ст., яка без втручання Антанти мала всі можливості відстояти суверенітет молодої української держави і від Польщі, і від більшовицької Росії.

Окремим періодом варто виділити часовий проміжок розвитку військової справи на західноукраїнських землях (1921–1939). Досвід, отриманий на полях війни, став у нагоді українцям у період збройної підпільної боротьби, яка розгорнулась на окупованих українських територіях. Але військовий комунізм аж у 1931 р. придушив опір останніх повстанських загонів на територіях, окупованих більшовицькою владою.

Припинили своє існування створені більшовиками з обманутих комуністичною пропагандою українських військових дивізія так званого Червоного Козацтва, полк імені Богуна та Таращанський полк, кавалерійські частини Котовського, Ворошилова та інших червоних командирів-українців. Українські військові, які вижили в часи комуністичного терору, стали військовою опорою цього злочинного режиму.

І лише на Західній Україні, яка перебувала під владою Польщі, набували знань і досвіду майбутні командири українських військових формувань Другої світової війни.

30 липня 1920 р. у Празі відбувся з’їзд українців-військовиків, на якому під керівництвом командира січових стрільців полковника Євгена Коновальця було створено Українську Військову Організацію.

На конгресі представників націоналістичних організацій, що відбувся у Відні з 27 січня по 3 лютого 1929 р., завдяки об’єднанню Української військової організації (УВО) та націоналістичних студентських організацій було створено Організацію українських націоналістів (керівник – Євген Коновалець), яка очолювала український політичний рух, що ставив собі за мету встановлення незалежної Української держави. ОУН була підпільною організацією і мала чітко централізовану структуру. Організація не відмовлялась від участі в політичних, економічних, культурно-освітніх об’єднаннях.

Членами ОУН були переважно студенти та молодь. Немає достовірних даних про чисельність організації, але, за найвищими оцінками, вона сягала 20 тис. осіб (1939 р.). Ідеологія ОУН сформувала політичний світогляд цілого покоління західних українців. Звинувачуючи соціалістів та лібералів у поразці Української революції 1917–1920 рр., ОУН наголошувала на важливості формування сильної політичної еліти, національної солідарності та опори на “свої власні сили“. ОУН сприйняла збройну боротьбу як політичне знаряддя проти зовнішніх і внутрішніх ворогів.

Радянський режим був стурбований наростанням активності ОУН і організував вбивство її лідера Євгена Коновальця у Роттердамі в 1938 р. А найвідомішого керівника ОУН Степана Бандеру спочатку польська окупаційна влада засудила до смертної кари, потім німецький окупаційний режим – до концтаборів. Справу завершили агенти радянських спецслужб, які надіслали професійного вбивцю. Провідника ОУН убив 15 жовтня 1959 р. агент КДБ Б. Сташинський пострілами зі спеціального пістолета з отрутою, яку складно було ідентифікувати.

У 1938 р. у місті Хуст у Закарпатті повстала мілітарна організація “Карпатська Січ“, яка після проголошення самостійності Карпатської України стала її національною армією і в березні 1939 р. чинила збройний опір угорській армії. У цей час близько 2 тис. її членів було під зброєю; кілька сотень з них загинули 13 березня 1939 р. у боях із чехами, а потім – із військами фашистської Угорщини. “Тоді, коли вісім мільйонів чехів віддало себе під панування німецької держави без найменшого спротиву, в той час тисячі українців збройно виступили проти мадярської кількатисячної армії“, – писала тодішня преса. Історія гідно оцінила героїзм українського воїнства у війні за Карпатську Україну. ОУН сподівалася використати неминучий конфлікт між Німеччиною та СРСР для встановлення незалежної української держави шляхом союзу з націонал-соціалістичною Німеччиною. Передача Адольфом Гітлером Карпатської України угорцям тоді, коли була проголошена її незалежність, спричинила певну кризу у відносинах з Німеччиною.

Друга світова війна ще не прийшла на українську землю, проте підпільні українські патріотичні військові групи та організації вже планували звільнення рідного краю від загарбників. Тому ОУН створила та скерувала у 1941 р. до України так звані похідні групи, чисельність яких становила понад 2 тис. осіб – навчених та готових здійснювати військові завдання зі зброєю у руках.

Внаслідок певного ідеологічного компромісу ОУН сприяла створенню двох українських батальйонів “Роланд“ і “Нахтіґаль“, які мали на меті у складі більших військових формувань звільняти українські міста й села від Червоної Армії. Степан Бандера писав: “На початку 1941 року відкрилась можливість зробити при німецькій армії вишкіл двох українських відділів, приблизно в силу куреня”. Таким чином українські військові змогли опанувати нові методи ведення бойових дій, тактику диверсійної та розвідницької роботи, вивчили сучасну зброю та амуніцію. Коли ж у складі армій Вермахту ці батальйони звільняли Львів і зрозуміли, що нацистська Німеччина не планує надати українцям довгоочікуваний суверенітет, ба більше, жорстоко розправилась з українською інтелігенцією у липні 1941 р., весь склад цих батальйонів перейшов до Української Повстанської Армії вже у 1942 р.

Із початком радянсько-німецької війни ОУН розпочала підпільну антинімецьку роботу і згодом, у 1942 р., створила збройні загони для захисту місцевого населення. Наприкінці 1942 р. ці загони об’єдналися в єдину структуру – Українську Повстанську Армію, символічним днем заснування якої стало Свято Покрови, 14 жовтня. Протягом зими 1942–1943 рр. тривала розбудова структури підпільної армії.

УПА від самого початку структурувалася за зразком регулярних армій. Організаційна структура УПА була проста, але водночас достатньо гнучка, щоб можна було ефективно розподіляти людські та матеріальні ресурси, пристосовуючись до мінливих воєнних реалій, та досягати значних бойових успіхів.

Основною тактичною одиницею в УПА була сотня. До її складу входили три чоти, які складалися з трьох роїв. Рій налічував 10–12 вояків, озброєних одним легким кулеметом, двома-трьома автоматами та гвинтівками.

В УПА існувала функціональна система командних призначень (ройовий, чотовий, сотенний, курінний, командир загону або тактичного відтинка, командир ВО чи групи, крайовий командир, Головний командир УПА).

Військова структура остаточно усталилася в листопаді 1943 р. Тоді територію дій УПА було поділено на генеральні воєнні округи: УПА-“Північ”, УПА-“Південь” та УПА-“Захід”. Кожна з них мала крайового командира зі штабом та поділялася на територіальні воєнні округи. Головнокомандувачами УПА були генерал Роман Шухевич (псевдо – Тарас Чупринка, Тур, Дзвін та ін., убитий військами НКВС у 1950 р.) та Василь Кук (Леміш, Медвідь та ін., відсидів у радянських катівнях 6 років).

Однією з найважчих проблем, з якою довелося зіткнутися командуванню УПА в ході її розгортання, була нестача старшинських (офіцерських) кадрів. Тому почали створювати власні підстаршинські та старшинські школи, які в підпільних умовах готували командні кадри для армії.

Українські повстанці використовували лише трофейну зброю, переважно радянського виробництва, хоча була й німецька, польська, чеська, угорська зброя. Вояки УПА застосовували переважно стрілецьку зброю (пістолети і револьвери, ручні гранати, пістолети-кулемети, автомати (штурмові гвинтівки), ручні кулемети, протитанкові рушниці й гранатомети, артилерію, реактивну зброю) та ручні гранати.

Оскільки перші загони УПА формувалися за рахунок старих зразків озброєння, що залишилося ще з часів Першої світової війни, то їх учасникам довелося зіткнутися з проблемою боєприпасів для зброї (оскільки в тодішніх військах уже не існувало такого реманенту, а отже, патронів відповідного калібру не випускали). Тому більшість старих зразків зброї треба було направляти, “модернізувати“, переробляти й допасовувати нові частини. Відтоді в кожному загоні було кілька метикуватих і майстровитих бійців, які могли дати собі раду з військовим реманентом. Згодом, коли ці загони розрослися у чисельні формування, довелося створювати при них відділи “зброярень“, що займалися ремонтом і пристрілюванням вогнепальної зброї. Це свідчить про розвинену структуру та галузевий поділ в УПА. УПА була в основному армією піхоти. У 1943–1944 рр. до її складу входили окремі сотні кінноти й артилерії. Рівень озброєння та воєнно-політична ситуація визначали характер військових дій УПА – уникнення генеральних боїв і партизанська тактика, рейди, диверсійні акції. Дії УПА мали на меті розв’язання кількох завдань: забезпечення себе всім необхідним для продовження бойових дій та захист мирного населення від окупантів. Одним із найвідоміших елементів повстанської тактики в УПА були рейди. Саме завдяки постійному маневруванню та зміні місця постою упівці не давали ворогові змоги завдати потужного удару, а натомість самі здійснювали несподівані та дошкульні атаки. Одним із найяскравіших феноменів боротьби українських повстанців 1940–1950 рр. були криївки, які передовсім слугували схованками для підпільників. У них також розміщували шпиталі для поранених або підпільні друкарні. Розгортання армії відбувалося на тлі постійного протистояння з ворожими силами на трьох фронтах – антинімецькому (боротьба з органами окупаційної влади), антирадянському (боротьба проти червоних партизан) та антипольському (боротьба проти відділів польського підпілля, що розглядало західноукраїнські землі як інтегральну частину польської держави). До кінця 1943 р. збройна боротьба УПА охопила Волинь і Галичину, а від 1944 р. – Надсяння та Холмщину. Головними бойовими успіхами УПА були зменшені в десятки разів напади фашистських військ на мирне населення у тих теренах, де діяли її загони, очищення від радянських партизанських загонів, які були створені для здійснення диверсійної діяльності та спричиняли каральні операції німецьких військ щодо мирного населення. Важливими успіхами УПА були захоплення німецьких в’язниць і концтаборів, звільнення українських політичних в’язнів та інших полонених. Щомісяця УПА проводила в середньому близько 20 боїв з окупаційними військами. Інколи кількість таких боїв зростала до 47. На переломі 1943–1944 рр. УПА була найчисельнішою за весь час свого існування, об’єднуючи понад 40 тис. осіб, а також і підпільні кадри ОУН. Роком пізніше, після переходу фронту, вже в радянській дійсності, сили УПА зменшилися до 20–25 тис. осіб. Німецькі й радянські джерела дають дуже перебільшені дані про чисельність бійців в УПА – 100–250 тис., що не дивно, адже пояснювати свої поразки регулярні війська окупантів могли лише таким чином. На боротьбу з повстанцями більшовицька система кинула десятки тисяч бійців військ НКВД, залучивши також радянських партизанів. На Волині, Поліссі та Галичині між упівцями й енкаведистами спалахували важкі, інколи кількаденні бої. УПА діяла великими силами до літа 1945 р., коли була змушена реорганізуватися через великі втрати серед особового складу. Протягом 1945–1946 рр. повстанці поступово перейшли від активних наступальних методів до оборонних. Розпочався процес розформування сотень і куренів та повільного переведення їх у збройне підпілля. На кінець 1949 р., за наказом Головної команди УПА, їх було розформовано або демобілізовано. Проте боротьба тривала ще довго після цього – останній бій повстанці дали окупантам 12 квітня 1960 р. на Підгаєччині. Силою УПА було те, що вона спиралася на розгалужену мережу Організації Українських Націоналістів (ОУН), яка користувалася підтримкою населення. У створенні УПА брали участь старшини попередніх українських військових формацій. До неї вступали люди різних політичних переконань, релігій та національностей, що давало їй можливість виступати як загальнонаціональній силі. Боротьба за визнання УПА воюючою стороною є продовженням тепер уже ідеологічної боротьби за Україну, чого не хочуть визнати недруги України і ззовні, і всередині країни. УПА стала останньою військовою силою українців, яка героїчно боролась проти двох хижих і кривавих імперій двадцятого століття – Радянської Росії та Фашистської Німеччини. Військом, яке втримало та піднесло на вищий жертовний рівень славу своїх попередників, яке заклало міцний фундамент до майбутньої боротьби українців за незалежність рідної землі! Пам’ять про боротьбу УПА впливала значною мірою на хід подій, що завершився проголошенням відродженої незалежності України, створенням власних збройних сил, поверненням державних символів, під якими боролись, вмирали, витримували довголітні катування члени збройного підпілля та вояки УПА. Після Другої Світової війни розпочався новий період військової історії українських вояків, який тривав до 24 серпня 1991 р. – до періоду проголошення незалежності України. Українського війська не було. Тому цей період можна назвати “Українці у війнах держав світу. 1941–1991 рр.“. Українці воювали в цей час у арміях різних країн і режимів. Найбільше, звісно, воювали в армії СРСР, більшовицький режим якого кров’ю та насиллям захопив владу на нашій землі. Боротьба українського народу була поУкраїнці у складі контингенту Радянських військ у Афганістані топлена в крові патріотів-повстанців і в сльозах дітей і матерів. Військових формувань створити не було змоги, але радянський режим, який тримався на багнетах каральної системи НКВС, Червоної Армії та міліції, потребував у своїх лавах професійних військових спеціалістів. А українські юнаки ставали чи не основним ґрунтом для підготовки військових кадрів армії Радянського Союзу. Якщо порахувати відомих командирів і полководців за період існування радянської імперії, то їх було 34 з 67 (50 %) від загальної кількості, яка була в Червоній Армії, тоді як серед усього війська українців було близько 20 %. Зазначимо важливий ідеологічний аспект служби українців у лавах армій іноземних країн. Історія воєн ХХ ст. та українського війська свідчить, що всі імперії, які окупували українську землю, вели спеціальну військово-етнічну політику, боячись з огляду на славну героїчну історію України відродження національних збройних формувань навіть під прапорами країн-загарбників. Це століття довело, що українці за найменшої нагоди ставали до зброї, творили власні військові загони з глибокою вірою, що лише збройна сила та могутність можуть стати фундаментом незалежності нації й держави. Звісно, українці були і в складі окупаційних військ, до яких їх мобілізовували силоміць. Наприклад, до австрійської армії мобілізували до 250 тис. осіб, а до російської – понад 3,5 млн чол. В армії ж Радянського Союзу воювали та загинули за всі роки більших і менших воєн, які вів комуністичний режим по всьому світові, понад 6 млн вояків українського походження.

Проблеми сучасних збройних сил України

Наступним періодом історії українського війська є період занепаду української армії (1991–2014) та створення сучасних Збройних Сил України (2014–2017). До 1991 р. українці не мали свого війська. Але на хвилі проголошення незалежності всіма республіками зруйнованого Радянського Союзу почали піднімати український прапор і бойові частини величезного війська комуністичного режиму. У відповідь на серпневий путч у Москві 1991 р. Львівський громадський Комітет за відродження Української Національної Армії (УНА) у м. Львові проголосив створення Національної гвардії України (НГУ) та розпочав запис добровольців. 27 серпня 1991 р. у складі Комітету було створено Тимчасовий штаб із формування НГУ.  Указом Президії Верховної Ради України від 30 серпня 1991 р. внутрішні війська МВС СРСР, які дислокувалися на території України, підпорядковано МВС України.  Створення Національної гвардії України мало велике значення для піднесення патріотичного й бойового духу українців не лише в Україні, але й за її межами. На адресу Комітету щодня приходили десятки листів від військовослужбовців Радянської армії – українців за походженням з усіх куточків колишнього СРСР, які бажали перейти на службу в Україну, в НГУ. У західних областях розпочалося формування підрозділів НГУ. Події в Західній Україні підштовхнули Верховну Раду України до прискорення процесу прийняття пакету законів із військових питань. Для проведення організаційної роботи було створено спеціальну комісію, до якої увійшли офіцери Збройних сил та Внутрішніх військ.

Вже маючи деякі законодавчі проекти зі створення спеціального війська, які опрацьовано у Львові, Києві, Харкові, Житомирі, група військовиків з вересня 1991 р. розпочала конкретну роботу над законодавством про Республіканську (таку назву планували) гвардію України. За ініціативою народних депутатів України, командувача гвардією, групи офіцерів та громадських організацій було запропоновано називати гвардію не Республіканською, а Національною.  4 листопада 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон “Про Національну гвардію України“. Національна гвардія України – державний озброєний орган, створений на базі внутрішніх військ, покликаний захищати суверенітет України, її територіальну цілісність, а також життя та особисту гідність громадян, їх конституційні права і свободи від злочинних посягань та інших громадських дій.  Україна мала шанс не реформувати залишки Радянської армії на території України, а створити Національні Збройні Сили, переводячи до Національної гвардії найкращі частини з тих, які прийняли присягу на вірність Україні. Такий шлях відкрив би можливості для швидкого та якісного будівництва сучасної Національної Армії. Але Національна гвардія стала розвиватися інакше, часто перебираючи функції інших силових відомств та дублюючи їх, що, врешті-решт, враховуючи інші політичні чинники, призвело до її ліквідації. На жаль, здоровий глузд тоді не переміг, як і не був врахований гіркий досвід 1917–1918 рр. У грудні 1999 р. народні депутати України проросійської орієнтації виступили з вимогою розформувати Національну гвардію, вбачаючи в ній інструмент можливої президентської диктатури. 11 січня 2000 р. Верховна Рада ухвалила Закон України “Про розформування Національної гвардії України“, який підписав Президент України Л. Кучма.  Національна гвардія України була вiдновлена 12 березня 2014 р. (відповідно до закону України “Про Національну Гвардію України” від 12 березня 2014 р.) під час напруженої ситуації в АР Крим і східних регіонах України. Порушення цілісності України та Кримська криза істотним чином вплинули на позицію влади щодо національної гвардії: у зв’язку з надзвичайністю подій, що розгортались в Україні, 11 березня 2014 р. в. о. Президента України О. Турчинов звертається до Верховної Ради і того ж дня прийнято рішення відродити Національну Гвардію України. Жовто-блакитні кольори замайоріли над радянськими військами фактично з часу прийняття Конституції України – 24 серпня 1991 р. Цей процес невпинно тривав, і коли Верховна Рада першого демократичного скликання в незалежній Україні 6 грудня 1991 р. проголосувала більшістю голосів за Закон “Про Збройні Сили України”, у держави офіційно з’явились національні збройні сили. Складним був процес відновлення морського військового флоту України, адже Російська Федерація і тоді вже розуміла, що втрата контролю над Чорноморським басейном – це неприпустима геополітична помилка. Доходило до відкритих бунтів та військових контроперацій російських ВМС проти кораблів, український екіпаж яких хотів служити Україні.

Проте слабка українська держава потрапила під вплив сусідніх країн і розпочала реформи у власній армії, пристосовуючи її до оборонної воєнної доктрини. Рішеннями українського керівництва наша армія добровільно позбулася своєї ядерної зброї (міжбалістичних ракет, боєголовок, літаків і бомбардувальників-ракетоносців) в обмін на гарантії безпеки та територіальної цілісності з боку Російської Федерації, Великобританії та США (Будапештський меморандум). Власноруч знищивши свої ракети, 2 червня 1996 р. Україна офіційно втратила ядерний статус. Головні козирі – ядерну зброю, оперативно-тактичні ракетні комплекси, стратегічну та важку авіацію – було віддано “з доброї волі”. Чорноморський флот розділено в не найвигідніший для України спосіб. Новітня, на той час, авіація та бронетехніка сьогодні не придатна для використання. Величезні арсенали з баз зберігання розпродано африканським та азійським друзям України. Але якщо утримувати стратегічні ракетні війська в України, справді, не було ані технічної, ані фінансової можливості, то доля української тактичної ядерної зброї досі викликає обурення відставних військових. Ядерні боєголовки для тактичних ракет до Росії вивезли дуже швидко – ще в 1992 р. Українським ракетникам залишилися в  спадок від СРСР лише оперативно-тактичні комплекси Р-300, здатні стріляти на 300 км, та комплекси “Точка“і “Точка-У“ з дальністю стрільби – максимум 120 км.

Станом на 2014 р. в Україні залишилася єдина 19-та ракетна бригада у Хмельницькому, на озброєнні якої аж 12 пускових установок ОТРК ”Точка-У“ (якраз достатньо для парадного розрахунку). Ракетні комплекси Р-300 було розрізано на метал, остання ракета пішла під ніж рік тому.

ВМСУ за 20 років існування у різний спосіб втратили 15 значних бойових кораблів із 32. Проте у стрій були введені збудовані вже в Україні корвети “Луцьк“ і “Тернопіль“, корабель управління “Славутич“. У різній стадії готовності на заводі “Море“ в Криму є ще кілька радянських закладок суден. У Миколаєві стоїть збудований, але неозброєний “головним калібром“ ракетний крейсер “Адмірал Лобов“, який свого часу Л. Кучма мріяв перетворити у флагман ВМСУ і навіть присвоїв назву “Україна“. Мала Україна і свій авіаносець – “Варяг“, який у 1998 р. продали за 20 млн доларів китайцям під нібито плавуче казино. Нині корабель після добудови та модернізації увійшов до складу ВМС Китаю.

Ще на початку 90-х рр. майже всі військові фахівці стверджували, що потрібно негайно зламати існуючу радянську дислокаційну систему в Україні, спрямовану проти Заходу, проте з майже цілком відкритим фронтом на сході. Зокрема, пропонували замість штабів округ, армій та корпусу створити 5–6 корпусів: Захід (Львів), Північ (Житомир-Чернігів), Схід (Дніпропетровськ), Південь (Одеса) та Крим (Сімферополь). До складу корпусу мало б належати стільки військ, скільки було потрібно для оборони певного напрямку.

Аналогічна реформа мала спіткати і Військово повітряні сили та протиповітряну оборону. Станом на 1991 р. штаби корпусів ППО були розташовані в Києві, Львові та Дніпропетровську. І якщо система ППО на заході, на півдні та частково на півночі була цілком задовільною, то на сході – абсолютно незадовільною: за часів СРСР контроль за небом східних областей УСРР здійснювали передусім сили ППО з території Росії. На превеликий жаль, жодний із військових міністрів не подбав про те, аби привести дислокацію збройних сил до можливості відсічі вторгнення зі сходу. Навіть більше того – з наявних на Правобережній Україні п’яти дивізій дві (у Лубнах та Артемівську) були взагалі розформовані. Три дивізії (нині – бригади), які там залишилися, знаходяться на відстані від 200 до 500 км одна від одної (Чернігівщина, Харківщина та Дніпропетровська область). Отож, якби виник прямий збройний конфлікт із Російською Федерацією, ці з’єднання були б миттєво розчавлені. Замість корпусної системи управління було відновлено три “класичні“ військові округи радянського зразка. Але тепер вони звуться Західним, Північним і  Південним оперативними командуваннями. Скорочення та розформування дивізій сухопутних військ відбувалось не за логікою, а на основі нового/старого озброєння. Першими пішли “під ніж“ дивізії із застарілим озброєнням. Деякі області, як, наприклад, Донецька та Луганська, були взагалі значною мірою демілітаризовані. Там не залишилось сухопутних військ, попри те, що в цих областях розташовані кілька потужних складів зброї (передусім – в Артемівську), унікальні військові підприємства та зенітно-ракетні дивізіони. Подібна ситуація склалась і з протиповітряною обороною. Аби закрити ”дірки” в небі, в Україні було об’єднано військово-повітряні сили та протиповітряну оборону в єдиний рід військ – Повітряні сили. Той небесний простір, який не контролювала наша система ППО, мала прикривати авіація. Вразливість цього плану полягає в тому, що авіація у разі виникнення збройного конфлікту з Росією може бути поступово знищена протиповітряною обороною РФ. Саме тому нині російські політики активно погрожують Україні зробити т. зв. “закрите небо” – бо протиповітряна оборона РФ дійсно здатна наробити нашим Повітряним силам чимало прикростей.

Загалом період останніх 10 років до початку військової агресії Росії існування української армії можна охарактеризувати за двома рисами:

• безглуздим скороченням збройних сил до мінімуму, яке супроводжувалось масовим знищенням військової техніки та вогнепальної зброї;

• масовим продажем “усього зайвого“, для чого у складі Міністерства оборони України було створено “Державний департамент надлишкового майна та земель”.

Відтак, ще за часів президентства Л. Кучми було прийнято рішення про різке скорочення збройних сил. У 2000 р. у них ще нараховували 415 тис. 850 осіб, а у 2005 р. – вже 245 тис. осіб. Очевидно, на цій цифрі потрібно було зупинитись. Але президент України В. Ющенко та його команда вирішили піти далі (і це – за умов нової Воєнної доктрини, в якій вони сміливо погрожували Росії). Плани військових реформаторів особливо успішно реалізовувались за часів президентства В. Януковича. Останній міністр, під час його керування країною, П. Лєбєдєв планував скоротити збройні сили до 100 тис., з яких військовослужбовців – лише 75 тис. Це тоді, коли згідно з міжнародними квотами Україні дозволяли мати близько 250 тис. війська. Саме згідно з планом П. Лєбєдєва восени 2013 р. було відмінено призов до лав збройних сил, переведених на добровільно-контрактну основу. П. Лєбєдєв обіцяв військовослужбовцям, які мали залишитись, і високі зарплати, і квартири, і соціальний статус...

Але обіцянки залишились обіцянками, що викликало розчарування серед професійних військових.

Нині озброєння наших збройних сил приблизно на 90–95 % – радянського виробництва – здебільшого фізично та морально застаріле. Нові зразки озброєння існують у одиничних екземплярах. Становлення нової української армії можна окреслити періодом від початку Революції гідності до сьогодні. Перша спроба силового придушення протесту студентів у Києві, на Майдані незалежності, в ніч із 30.11.2013 на 01.12.2013, проти рішення про непідписання президентом В. Януковичем договору про асоціацію з Європейським союзом спричинила те, що Євромайдан став масовим рухом проти режиму В. Януковича. Грубі методи дії влади змусили протестувальників створити групи Самооборони – добровольчі формування, метою яких був захист від агресії з боку міліції. Таким чином, рух, що виник спонтанно, протягом багатьох місяців свого функціонування переродився у структуру, яка справно діяла й була добре організованою. Перемога Майдану в боротьбі з краще навченими та озброєними загонами міліції зміцнила переконання, що сила духу важливіша за теоретичну військову перевагу, і надихнула до наступних активних дій. Захоплення Криму “без єдиного пострілу“, а також евакуація з окупованого півострова частини підрозділів української армії засвідчили, що регулярна армія не підготовлена й не мотивована належним чином. Члени Самооборони, які кількома тижнями раніше були готові віддати своє життя на Майдані, були занепокоєні позицією дислокованих у Криму військовослужбовців – окрім офіційних спроб уявити останніх як героїв, які уникають загрози життю цивільного населення, здаючи свої позиції. Одразу ж виникли думки, що Крим був “проданий”, а винні в цьому політики і шпигуни в командуванні Збройних Сил України. Переконання про присутність зрадників в українській армії (що значною мірою підтверджене протягом наступних місяців), а отже – відсутність довіри до неї привели до того, що постало питання про потребу створення добровольчих батальйонів на базі Самооборони. Фактично Україна позбулась свого майже 18-тисячного контингенту в Криму, який був ”куплений” за російські зарплати президентом РФ В. Путіним. Нові київські лідери та суспільство були переконані, що Україна має потужні збройні сили, які захистять її територіальну цілісність. Заява в. о. міністра оборони України адмірала І. Тенюха, 11 березня 2014 р., про те, що в нас “по факту в стані бойової готовності перебуває 6 тисяч“, стала майже сенсацією. Треба визнати, що адміралу І. Тенюху та особливо генералу М. Ковалю довелось виконати майже неможливе:

у найкоротші терміни відмобілізувати всі сили (швидкого реагування, нарощування, стабілізації);

здійснити миттєву та приховану передислокацію щонайменше понад 20 військових з’єднань.

У цьому контексті важливо зазначити, що деякі бригади перекидали на схід та південь із західних гарнізонів, і ця операція, попри глобальну інформатизацію, була здійснена майже непомітно. Водночас 05.05.2014 Рада Майдану видала розпорядження ”Про основні завдання Самооборони Майдану в умовах російської агресії”. На його підставі добровольців Самооборони Майдану, які були членами сотень, скерували на службу в добровольчих батальйонах Нацгвардії, батальйонах спеціальної міліції або резервних батальйонах територіальної оборони, організованих у квітні 2014 р. Відтоді основною одиницею Самооборони в складі вищезазначених структур офіційно ставали батальйони. Саме добровольці з Самооборони формували основний склад багатьох із цих батальйонів. Це були і бійці Правого Сектора, які навчалися воювати під час бойових дій у спецназівців, а потім десантників (їх добре пам’ятає Донецький аеропорт); і “Айдар“, який з 80-ю бригадою влаштував розгром бойовиків у Георгіївці (битву, про яку мало хто знає, хоча це одна з найбільш героїчних подій нашої війни); і “Дніпро-1“, “рота Донбас“, яка з 93-ю бригадою штурмом узяла “Республіку Міст“ і зайшла в Піски; і батальйон “Донбас“, який з 95-ю і 24-ю бригадами зачистив Лисичанськ, брав участь у штурмі Попасної, був під Дебальцеве, відновився після важкого удару в Іловайську і знову став у стрій на захист своєї країни; і батальйон “Крим“, який залишався на Саур-Могилі до останніх днів; і батальйон “Азов“, який захищав Маріуполь та бився під Іловайськом. Це багато інших батальйонів (їх близько 30): батальйони Нацгвардії, Батальйон територіальної оборони (БТрО), спеціальні батальйони міліції і ті, які не ввійшли офіційно до ЗСУ. Добровольчі батальйони спершу були імпровізованими громадськими організаціями патріотів. Адже в Україні давно забули про військові збори, і резервні частини ніколи не розгорталися. Головною проблемою бойового застосування добровольчих батальйонів була недостатня підготовка – насамперед відсутність злагодженості у своєму підрозділі та з іншими частинами й родами військ, слабка взаємодія з артилерією та бронетехнікою. Такі проблеми важко усунути відразу, на лінії фронту. Стало очевидним, що в умовах масового застосування з початку липня кваліфікованими російськими військовими фахівцями артилерії та мінометів, важкого піхотного озброєння і бронетехніки та танків рівень озброєння та бойової підготовки добровольчих частин не відповідали характеру бойових дій на лінії фронту. Розвиток подій 2014 р. засвідчив, що існує потреба проведення докорінних змін у підходах до формування засад державної політики. Тому було відмінено позаблоковий статус України, призупинено виконання заходів Державної комплексної програми реформування і розвитку Збройних Сил України на період до 2017 р. як такої, що не відповідає сучасній воєнно-політичній обстановці та не забезпечує спрямування державних ресурсів на пріоритетні напрями розвитку Збройних Сил. Керівництво держави визначило основний стратегічний напрям реалізації державної політики у сфері оборони  – забезпечення готовності сектора безпеки й  оборони, економіки та  суспільства до  відбиття збройної агресії проти України. У ході бойових дій 2015 р. кількість втраченої техніки суттєво зросла. 21 вересня Президент України П. Порошенко заявив: “Зараз я можу про це сказати ... що на 60–65 % військова техніка у частинах, які стояли на перших рубежах, була знищена, і не було чим захищатися“. Незважаючи на ударні темпи відновлення ”старої” техніки, повністю заповнити те, що було втрачено в Криму і на Донбасі, поки не вдалося. Так, наприклад, якщо до окупації на озброєнні ЗСУ значилося 4 112 танків, то після втрати контролю над частиною території – 2 809, тобто ми втратили понад тисячу танків. Станом на 2015 р. у світовому рейтингу армій ми опустилися на 4 пункти і посіли 25 місце. Куди більші втрати українська армія зазнала серед авіації, яка скоротилась майже на половину з початку подій у Криму. Якщо раніше за ВПС значилося близько 400 суден, то в 2015 р. експерти нарахували лише 222 борти. Левова частка з втрачених крилатих машин залишилася на окупованому півострові. Понад 20 літаків і вертольотів були збиті в небі Донбасу. Сьогодні Україна за чисельністю авіації перебуває на 45 місці у світі.

Загалом від початку збройної агресії Російської федерації проти України у Збройних Силах сформовано 15 бойових бригад, полк, 5 батальйонів (дивізіонів), а також бригаду, 6 полків та 11 батальйонів оперативного (бойового), тилового і технічного забезпечення. Збільшено авіаційний парк та бойовий склад зенітних ракетних військ, сформовано підрозділи для охорони аеродромів і стартових позицій зенітних ракетних військ. Відновлено діяльність 138 районних та міських військових комісаріатів, завдяки чому проведено шість черг часткової мобілізації та призвано понад 200 тис. військовозобов’язаних.

Навесні 2016 р. відновлено призов на строкову службу в Україні. Загалом до Збройних Сил призвано 19 тис. осіб, що дало змогу не допустити зниження укомплектованості до критичного рівня та замінити військовослужбовців, переміщених до частин, задіяних у війні на сході країни. Завершено процес створення спільної литовсько-польсько-української військової частини ЛИТПОЛУКРБРИГ, що дасть змогу Збройним Силам України втілити передові світові стандарти підготовки військ та підвищити їх рівень сумісності з НАТО. Символом мужності й героїзму наших бійців стали оборона Донецького (242 доби) і Луганського (146 діб) аеропортів, оборона Іловайська, Дебальцевого та Маріуполя.

Російсько-українська гібридна війна (як характеризують агресію Росії більшість військових експертів та аналітиків усього світу) зумовила чисельні жертви й матеріальні втрати. Для відбиття ворога та перемоги над ним український народ об’єднав зусилля  – добровольці та волонтери взяли величезний тягар війни на себе, підтримуючи армію та інші силові структури. Чисельність українського війська сягає 250 тис. осіб. Сформовані нові військові підрозділи, змінена структура управління. Зокрема, в Сухопутних військах утворено чотири оперативних командування: “Північ“, “Південь“, “Схід“ та “Захід“. Відновлюється боєздатність Повітряних сил, майже “з нуля“ відбудовують Військово-морські сили. У 2016 р. створено четвертий вид ЗСУ – Сили спеціальних операцій (ССО). На озброєння надходять нові модернізовані взірці озброєння – від танків “Булат“ та “Оплот“ до броньованих катерів “Гюрза“ та надсучасних літаків АН-70. У 2016 р. Україна оголосила про початок розробки новітнього оперативно-тактичного ракетного комплексу “Грім-2“, дальність польоту снарядів якого дасть змогу вражати територію Москви з території України. Про серйозність цього наміру свідчить інвестиція Саудівської Аравії у цей проект у розмірі 40 млн дол. Розробка та виготовлення подібних ракетних комплексів покликані стати основою для формування національного неядерного щита стримування. Найголовніша зміна в українській армії – це те, що вона позбавляється радянських традицій – від символіки та військового однострою до адаптації до стандартів НАТО. Україна взяла на себе зобов’язання до 2020 р. забезпечити повну сумісність своїх збройних сил із силами країн-членів НАТО. У 2018 р. заплановано видати новий Статут ЗСУ, який замінить безнадійно застарілі чотири радянські Статути. Українська армія сьогодні сильна, як ніколи за 24 роки. Вона настільки відрізняється від тієї військової структури, що існувала у 2013–2014 рр., що це важко назвати спадкоємністю, – фактично це нова армія, якій чотири роки.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

Приклад завдання з олімпіади Українська мова. Спробуйте!
До ЗНО з ІСПАНСЬКОЇ МОВИ залишилося:
0
4
міс.
0
9
дн.
0
4
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!