Сьогодні о 18:00
Вебінар:
«
Формування психологічної готовності працівників закладів освіти до конструктивної поведінки в умовах надзвичайних ситуацій
»
Взяти участь Всі події

Українська література кінця ХХ – початку ХХІ століття

Перегляд
матеріалу
Отримати код

Українська література кінця ХХ – початку

ХХІ століття

У 1991 році Україна вийшла зі складу радянської імперії й проголосила свою незалежність. Почалася розбудова демократичної суверенної європейської держави. Це докорінно змінило характер розвитку літературного процесу: відкидалися догматичні схеми розвитку літератури у заідеологізованих рамках «соцреалізму» й відбувався інтенсивний пошук нових естетичних способів моделювання й зображення дійсності. Проте нова естетична стратегія в українському письменстві намітилася після катастрофи на Чорнобильській АЕС, яка неначе пробудила і письменників старшого покоління, і шістдесятників, породила нову генерацію митців постчорнобильської епохи. Ця хвиля літераторів прагнула «зруйнувати Карфаген української провінційності» (Юрій Шевельов), тобто вивести мистецтво слова за межі політики, ідеологічних й адміністративних втручань у художню творчість, зробити його естетично самодостатнім. Нова генерація письменників зажадала повнокровного буття української нації, насамперед подолання комплексу меншовартості, підрядної ролі в історії, які протягом багатьох століть нав'язувалися імперською ідеологією. Гостро постали проблеми вибору, повноцінного існування нації і свободи індивідуальності. Водночас вибухнула потужна творча енергія молодшого покоління письменників, яке прагне вивести літературу на нові естетичні обрії, але не копіюючи Захід. Про це заговорили «західники» — митці, що орієнтуються на постмодерні взірці західної культури (Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Микола Рябчук) і «ґрунтівці», які захищають національну самобутність мистецтва і село як метафору світу, де ще живе неповторний дух українства (В'ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Василь Герасим'юк). Відомо, що село в сучасній західній літературі не змальовується, тож селянська тематика — це можливість для наших майстрів виявити самобутність на тлі західної словесності.

У літературному процесі наприкінці 80-х — 90-х років XX ст. відбулися кардинальні зрушення в системі естетичних критеріїв суспільства, творилися нові парадигми художнього мислення, форми й структури творчості, адже до духовної культури народу повернулися літературно-мистецькі надбання минулих епох, заборонені тоталітарним режимом з ідеологічних міркувань. Почали друкуватися праці відомих етнографів, культурологів, політологів, зокрема істориків Миколи Аркаса, Михайла Грушевського, Дмитра Дорошенка, Олександри Єфіменко, Івана Крип'якевича, Наталії Полонської-Василенко, Ореста Субтельного, Дмитра Яворницького. їхні дослідження допомогли читачеві сформувати нові погляди на історію України і її місце в європейському контексті. Вийшли раніше заборонені твори Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Старицького, Олени Пчілки, Івана Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського, Володимира Винниченка, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Миколи Бажана, митців «Розстріляного Відродження» — Миколи Хвильового, Валер'яна Під могильного, Григорія Косинки, Гната Михайличенка, Михайла Івченка, Володимира Свідзинського, Майка Йогансена, Павла Филиповича, Миколи Куліша, Михайла Драй-Хмари, Валер'яна Поліщука, Андрія Чужого та інших. Перевидано «Історію української літератури» Дмитра Чижевського, «Історію українського письменства», «Літературно-критичні статті», «Щоденники. 1923—1929» Сергія Єфремова. Читач ознайомився з творчістю митців української діаспори: Уласа Самчука, Івана Багряного, Василя Барки, Євгена Маланюка, Олега Ольжича, Олени Теліги, Юрія Клена, Богдана Бойчука, Богдана Рубчака, Юрія Тарнавського, Михайла Ореста, Олега Зуєвського, Тодося Осьмачки, Яра Славутича та інших. Значний резонанс мали літературознавчі праці Григорія Грабовича, Юрія Шевельова, Юрія Луцького, Марка Павлишина, Юрія Бойка-Блохіна, Романи Багрій, Юлії Войчишин.

1991 року в Києві було проведено Міжнародний фестиваль української поезії, на якому виступили українські поети всіх материків світу. Вийшло дві антології української поезії «Золотий гомін» (1991, 1997), які репрезентують надзвичайно багату картину нашої лірики XX століття, цілу галерею талантів різних художніх систем, уподобань і напрямів. Словом, було знищено штучну «ідеологічну завісу» щодо розвитку української літератури на материковій Україні і в діаспорі, літературний процес почав розвиватися повнокровно, єдиним річищем, творячи національно самобутнє мистецтво.

Типи дискурсів у сучасній українській літературі. Дискурс (лат. discursus — міркування, промова, виступ, сукупність висловлювань) — способи, форми організації мовної діяльності (писемної чи усної), тексти. Дискурс уживається як стиль (романтичний, модерний, постмодерний), а також як ідіолект — індивідуальний стиль митця. Є різні види дискурсу: філософський, художньо-літературний тощо.

У сучасній українській літературі функціонують такі типи дискурсів: модерний, неомодерний, заповідально-селянський, постмодерний. Зокрема, заповідально-селянський базується на реалістичній традиції із певними вкрапленнями романтизму та модернізму, будується на селянському ґатунку мислення і ментальності. Плекає свої символи й поняття: нація, традиція, Шевченко, Франко (Маланюк, Донцов, Стус), русифікація, державність, національна символіка, земля, праця. Постмодерний дискурс з'явився в кінці 80-х — 90-х роках і має характерні ознаки: екзистенція, рефлексія, відкритість, гра, карнавал, художній твір як відверта гра цитатами, ремінісценціями, алюзіями зі світового письменства. Існують окремі дискурси, пов'язані з іменами Валерія Шевчука, Емми Андієвської, Оксани Забужко і Юрія Винничука, неомодерний дискурс поетів «Київської школи».

Постмодернізм

Сучасні літературознавці (Тамара Гундорова, Соломія Павличко, Дмитро Наливайко) літературний процес кінця XIX— XX століть умовно поділяють на два етапи: 1) епоха модернізму: кінець XIX — перша половина й середина XX ст.; 2) епоха постмодернізму: 80-ті — 90-ті роки XX ст. Постмодернізм (лат. post — за, після, далі; франц. moderne — сучасний, новітній) як літературна течія виник у США та Європі в останню третину XX ст. Естетичну природу цього мистецького явища пов'язують із плюралізмом — поєднанням і органічним співіснуванням різних художніх систем. Постмодерний дискурс синтезує мистецтво й антимистецтво, елітарну й масову культуру, карнавальне, іронічно-сміхове та серйозне ставлення до дійсності.

Постмодернізм виник внаслідок відчуття письменниками кінця історії сучасної епохи. Тому він передбачає опозицію до модернізму і будується у таких параметрах: модернізм — постмодернізм; закрита форма — відкритість дискурсу; цілеспрямованість мистецтва — мистецтво як гра, карнавал; художня майстерність — деконструкція, мовчання; закінчений твір — хепінг, перфоманс (вистава), кітч (жанр масової культури, що спирається на фольклорну традицію і має виразне дидактичне спрямування). Український постмодерний роман (зокрема, «Рекреації», «Московіада», «Перверзія» Юрія Андруховича) заперечує оповідні стратегії реалістичного дискурсу: концентричність (причиново-наслідкові зв'язки сюжету), психологічну зумовленість поведінки персонажів,— деякими аспектами перегукуючись з американськими постмодерністами «чорного гумору», в канонах якого, наприклад, написано оповідання Юрія Винничука «Ги-ги-ги». Оповідач-абсурдист найдошкульніше висміює свого героя, діючи на читача епатажно, викликаючи огиду і відразу до ганебних вчинків персонажа.

Постмодернізм вибудовує особливу концепцію світу. Якщо модерністи прагнули виявити найменші відмінності і принципову несумісність усіх сторін зображуваної дійсності, то постмодерністи захищають позицію відстороненого і відчуженого спостерігача. Постмодерністи утверджують принцип загальної рівнозначності усіх явищ і аспектів життя, часто агресивно засуджують насильницьку дегуманізацію, асиміляцію людини зовнішнім світом, що були яскраво виражені в просторі радянської імперії (збірка поезій «Тінь великого класика та інші вірші» (1991), п'єси Олександра Ірванця «Маленька п'єса про зраду для одної актриси», «RECORDING» (1991), роман Юрія Іздрика «Воццек» (1996). В цьому аспекті український постмодернізм має свою специфіку як явище постколоніальної культури. Це засвідчує проза Юрія Андруховича: за грою, «витівками» у його творах прозирає віра в духовність народу, якої немає у західних постмодерністів. Те, що в текстах Євгена Пашковського, В'ячеслава Медвідя, Юрія Андруховича карнавалізм та інші елементи постмодернізму спрямовано проти негативних явищ в українській культурі та політиці, Богдан Рубчак розцінює як вияв глибокого патріотизму.

Визначальні риси постмодернізму:

- культ незалежної особистості;

- потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

- прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

- бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

- використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

- зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);

- суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

- сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

- запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

- як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача;

- іронічність та пародійність.

Літературні угруповання. Характерною особливістю розвитку художнього процесу кінця 80-х — 90-х років XX ст. в Україні стала поява нових літературних угруповань та об'єднань, різноманітних естетичних платформ, стильових манер і способів образного втілення світосприймання людини постколоніального суспільства.

Старше покоління письменників, відкинувши віджилі комуністичні постулати, а в естетиці — вульгарний схематизм «соцреалізму», беззастережно стало на позиції служіння Україні та її культурі. Ці митці, попри розмаїття творчих манер і стилів, захищають традиційну, реалістичну концепцію мистецтва, дедалі ширше й глибше охоплюючи дійсність, тим самим відповідаючи запитам життя. На їхній погляд, прогрес полягає у всезростаючій спроможності письменників пізнавати та відтворювати дійсність, у розвитку нових та омолодженні старих літературних жанрів та видів, у вдосконаленні зображальних засобів. У реалістів неприйняття антигуманних відносин має не естетичний, а етичний характер і базується на їхньому гуманізмі. Сучасні літературознавці такий дискурс називають заповідально-селянським. У ньому є відгомін народницьких принципів творення літератури. Проти нього були спрямовані виступи Володимира Моринця, Юрія Андруховича, Василя Махна та інших «бунтівників».

З появою асоціації «Нова література», лідерами якої стали прозаїк Євген Пашковський (нар. 1962 року), поет Володимир Цибулько (нар. 1964 року), виникла дещо некоректна літературна дискусія між молодшим і старшим поколіннями. Молоді письменники критикували художню спадщину митців, які творили в умовах радянської імперії. Відкидаючи догматизм і етнографічну псевдонародність, «шароварництво» у мистецтві, епігонство й комплекс меншовартості, вони пародіювали твори, що стали класикою. У такий спосіб утверджувалася постмодерністська деконструкція, яка дозволяє сміятися зі сліпої віри у псевдоідеали. Але дискусія мала і позитивні наслідки, допомагаючи старшим митцям переоцінити минуле, звернути увагу на творчі шукання молоді.

Оновлена в 1991 році на X з'їзді СПУ відокремилась від СП СРСР (тому цей з'їзд вирішили вважати Першим з'їздом письменників незалежної держави). Другий з'їзд відбувся в листопаді 1996 року і спілка одержала назву Національної спілки письменників України, Третій — у вересні 2001 року. П'ятнадцять років Спілку письменників очолював видатний прозаїк Юрій Мушкетик, на Третьому з'їзді письменників головою НСПУ було обрано відомого прозаїка і політика Володимира Яворівського. НСПУ охоплює понад півтори тисячі майстрів красного письменства. У 90-х роках цю організацію поповнили українські письменники діаспори.

Оскільки Спілка письменників України є всеохопною організацією, яка об'єднує у своїх лавах митців найрізноманітніших орієнтацій і поглядів — і вчорашніх привілейованих функціонерів, і письменників, заохочуваних преміями, тиражами книг, і недавніх дисидентів, котрі відбули покарання за вільнодумство у таборах,— деякі письменники молодшої генерації з її складу вийшли. У березні 1997 року відбувся установчий з'їзд нової письменницької організації — Асоціації українських письменників (АУП). До неї ввійшло понад 100 письменників. Президентом Асоціації було обрано відомого прозаїка й критика Юрія Покальчука, нині її очолює Тарас Федюк.

Поява нових літературних угруповань — характерна ознака доби 90-х років XX ст. Насамперед об'єдналися молоді митці, атакуючи вульгарне народництво, «соцреалізм» з його штампами і рутиною. Пошук нового, орієнтація на кращі здобутки західноєвропейського постмодернізму визначає пафос їхніх творчих зусиль. Літературні зрушення започаткували угруповання «Бу-Ба-Бу» (Бурлеск, Балаган, Буфонада), «Нова дегенерація», «Пропала грамота», «Західний вітер», «ЛуГоСад», «Червона фіра». Вони в цілому творили у постмодерному дискурсі, характерною ознакою якого на перших порах було іронічне, «серйозносміхове» (Михайло Бахтін) світорозуміння, епатаж, перенесення в стилістику, образність протилежних відображенню контекстів (травестії, бурлеску і патетики, футуризму й символізму, гротескних і реалістичних образів).

Літературне угруповання «Бу-Ба-Бу» виникло в 1985 році у Львові. До його складу входять Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Олександр Ірванець. Вони одними з перших відчули підсвідомий синдром зламу в свідомості мас, що виник внаслідок розпаду імперії, дуалістичність світу і психіки колоніальної людини, що супроводжується двома чинниками — суспільною депресією і масовою сміховою культурою. Це й визначило пафос творчості учасників «Бу-Ба-Бу». Вони звертаються до поетики карнавальності, культивують необароко на новому ґрунті. «Бубабісти» модернізують українську віршову барокову драму, бурлеск і травестію Івана Котляревського, поетичне кабаре перших десятиліть XX ст., витворивши новий різновид віршованої поезії — поетичне шоу. Тут позитивним героєм, як у безсмертних «Енеїді» Івана Котляревського та «Ревізорі» Миколи Гоголя, є Сміх. У 1995 році побачила світ книга «Бу-Ба-Бу. Т.в.о.[...]ри». Найвиразніший представник групи Юрій Андрухович — поет, прозаїк, перекладач, есеїст, один з найбільш знаних у Європі сучасних українських письменників, лауреат премії Антоновичів 2001 року.

«Нова дегенерація» (Івано-Франківськ) виникла в 1992 році. її складають троє цікавих митців: Степан Процюк (нар. 1964 року), Іван Ципердюк (нар. 1969 року) та Іван Андрусяк (нар. 1968 року). Оприлюднили себе молоді поети колективною збіркою «Нова дегенерація» (1992). У маніфесті угруповання розкрито зміст назви: дегенерація тому, що «ми — діти здегенерованої країни і здегенерованого часу. Тому, що ми виростаємо гнійними виразками на тілі деградуючого суспільства стандартів». Вони повстали проти свідомості колоніальної людини, прагнучи збентежити обивателя, розбудити інтелігентський загал. Епатаж, поетична самоіронія, сарказм, сповідування філософії трагічного бунту визначили характер художніх шукань представників «Нової дегенерації» на початку 90-х років. За їхньою концепцією, цей несправедливий світ — трагічний і абсурдний, консервативний і хаотичний. Тож молоді поети б'ють на сполох: «Покидає нас Бог. / Покидають нас звірі. / Заростається тернами світ. / Плодить червами / Божий сад» (Степан Процюк). Коли відбувалося руйнування тоталітарних суспільних структур, художніх систем і народження нових, незбагненних, молодим митцям хотілося втекти від цього Абсурду і Хаосу, але від себе не втечеш. Кожен з митців зреалізувався по-своєму. Зокрема, Степан Процюк видав поетичні збірки «На вістрі двох правд» (1992), «Апологетика на світанку» (1995), книжку повістей «Переступ у вакуумі» (1996). У поезії спирається на традиції українського авангарду 20-х років XX ст.

В іронічному, бурлескно-травестійному стилі працюють Юрко Позаяк, Віктор Недоступ, Семен Либонь — митці київської групи «Пропала грамота». У 1991 році вони видали поетичну збірку під цією ж назвою. У їхніх творах спроби знайти серед урбаністичної юрби живі людські душі зазнають поразки. Юрко Позаяк, використовуючи класичні форми поезій, систему віршування, пише авангардні твори, шокує обивателя, застосовуючи алогічність, жаргонізми й фразеологізми. Члени групи прагнуть будь-що порушити літературні табу різних рангів, заідеологізовану милозвучність вірша. Автори культивують персонажну (рольову) лірику, у їхніх творах висловлюються персонажі, які саркастично ставляться до порядків «найсправедливішого на землі суспільства»,— хіпі, «бомжі», дисиденти тощо. Тернопільське угруповання «Західний вітер» (1992) складають молоді поети Василь Махно (нар. 1964 року), Борис Щавурський (нар. 1964 року), Віталій Гайда (нар. 1970 року), Гордій Безкоровайний (нар. 1969 року). У 1994 році вони оприлюднили альманах «Західний вітер». їхній лідер Василь Махно у маніфесті «Конспекти з майбутньої Нобелівської лекції» проголосив «літературу самодостатньою цінністю будь-якої нації і великою потугою людської свідомості», підкресливши двоїсту сутність мистецтва слова. «Кращі поети мого народу, від Шевченка і до Стуса, мусили виконувати подвійну функцію — реалізації Духу і протистояння. Тому-то літературна творчість для українців йшла паралельно із зовнішнім і внутрішнім опором творчого індивіду». Поет заявив не про заперечення традицій, а про творення нового мистецтва як самодостатньої величини, прагнучи «віднайти ключ суспільних, мистецьких і особистих критеріїв сучасного мистецтва».

Львівський поетичний гурт «ЛуГоСад» складають поети Іван Лучук (нар. 1965 року), Назар Гончар (нар. 1964 року), Роман Садловський (нар. 1964 року). У 1986 році видали альманах «ЛуГоСад», захищають теорію поетичного ар'єргарду, тобто «охороняють з тилу поетичне слово, що знаходиться на марші». Естетичні засади групи виклав Тарас Лучук, брат Івана Лучука, у післямові «Лугосад»: канва канону». Це типова постмодерністська концепція мистецтва: всі надбання культури минулого потрібно переосмислити. «Лугосадівці» плекають естетичні знахідки українського бароко (зокрема поета Івана Величковського) й українського модерну. Іван Лучук культивує паліндроми, себто такі віртуозні тексти, в яких слова, фрази, речення можна читати зліва направо і навпаки при збереженні змісту (око, потоп). Роман Садловський творить візуальну (зорову) поезію, автор унікальної збірки «Два вікна» (1999). Назар Гончар запроваджує жанрові форми давньої віршової поезії Близького й Середнього Сходу, що будується як діалог з уявним суперником.

У Києві функціонує творча асоціація «500» (її очолює поет і політолог Максим Розумний), молоді митці якої гуртуються навколо видавництва «Смолоскип», де публікують свої твори окремими збірками та в альманахах «Молоде вино. Антологія поезії» (1994), «Тексти. Антологія прози» (1995), «Іменник. Антологія дев'яностих» (1997).

Літературне угруповання «Червона фіра» (1991) складають харківські поети Сергій Жадан (нар. 1974 року), Ростислав Мельників (нар. 1973 року), Іван Пилипчук (нар. 1974 року). Учасники групи задекларували себе спадкоємцями українського футуризму 20-х років XX ст., назвавшись неофуту-ристами. Творять у річищі постмодерного дискурсу, зокрема проповідують деконструкцію мистецтва, пишуть епатажні й пародійні вірші. Виділяється своїми невтомними пошуками й експериментами Сергій Жадан, вчителями якого є Михаиль Семенко та львівські «бубабісти». Він — автор збірок «Рожевий дегенерат» (1993), «Генерал Юда» (1994), «Цитатник» (1995), «Балади про війну і відбудову» (2001), в яких ліричний герой живе немов у ляльковому театрі, приміряє до свого обличчя то одну, то іншу маски. А тому вірші Жадана — постійна гра зі словом, травестія, виклик публічним смакам, опис гротескних ситуацій.

Постмодернізм (постмодерн, поставангард) (від лат. post – «після» і модернізм), сукупна назва художніх тенденцій, що особливо чітко позначилися в 1960-і роки і які характеризуються радикальним переглядом позиції модернізму і авангарду.

Відкинувши можливість утопічного перетворення життя за допомогою мистецтва, представники постмодернізму прийняли буття таким, як воно є і, зробивши мистецтво гранично відкритим, наповнили його не імітаціями чи деформаціями життя, але фрагментами реального життєвого процесу. Останній тут звичайно лише критично корегується, а не перетворюється цілком у щось нове і небачене. (Нерідко дане поняття застосовується розширено, називаючи «постмодерністської» всі останні десятиліття ХХ століття в цілому, з їхній новий, тобто комп’ютерною, науково-технічною революцією, розпадом соціалістичної системи і т.д.).

У своєму принциповому антиутопізмі постмодерн відмовляється від підміни мистецтва філософією, чи релігійною політикою (не відмовляючись, однак, від різноманітних видів художнього експрес-аналізу всіх цих сфер культури). Відновлення чистоти й автономії творчості спричиняє посилення його незалежної, по-своєму «постідеологічної» (тобто вільної) соціально чутливості.

Окремі передвістя постмодернізму не раз виникали в середовищі колишнього авангарду (наприклад у дадаїзмі), але першим етапним стилістичним рубежем з’явився постмодернізм в архітектурі (який протиставив чистому функціоналізму різноманітні іронічні діалоги з традицією), а також поп-арт. Тут, а також, трохи пізніше, у відео мистецтві і фото реалізмі були зняті всі залишки колишніх естетичних табу, усі розмежування між «високим і низьким», звично прекрасним і звично потворним. Старі засоби вираження (тобто традиційні види живопису, графіки, ліплення і т.д.) ввійшли в безпрецедентно щільне спілкування з новими технічними засобами творчості (крім фотографії і кінематографа, відеозапис, електронні звуко-, і світло- і цветотехніка), проявивши насамперед у поп-арті і кінетизмі. Цей електронно-естетичний синтез досяг особливих складності в «віртуальних образах» комп’ютерних пристроїв останнього покоління.

Мистецтво хеппенінга обновило взаємозв’язок образотворчих мистецтв із театром. Нарешті, концептуальне мистецтво як найважливіший поряд з поп-артом етап постмодерна, ставши творчістю «чистих» ідей, відкрило нові можливості діалогу зорових і словесних форм художньої культури. У відношенні до стилів минулого установилася принципово полістилістична чи історично-багатомірна позиція: архаїчна стародавність і суперсучасність, співіснують тут невимушено, наприклад, ганьбив-тік в архітектурі і дизайні сусідить з нарочито «варварською» чи «первісною» живописом «нових диких».

На відміну від колишнього неприйняття чи практики випадкових контактів з масовою культурою мистецтво поставангарда активно вступає в неї, іронічно її переосмислюючи і даючи їй випереджальні завдання в сфері моди, музики, танцю, реклами. Так складається єдине, пульсуюче художнє середовище, де колишні поняття «елітарного» і «масового» утрачають усякий зміст. Новації постмодернізму відзначені сильним впливом філософії структуралізму і «нової критики» (Р. Барт, Ж. Деррида, М. Фуко, Ю. Кристева, Ж. Бодрийяр, Ж. Делез, філософська спадщина М. М. Бахтина й ін.); критичний умогляд стає тепер навряд чи не самою впливовою формою літературного листа.

Постмодерністську культуру часто характеризують як явище, пройняте настроями «кінця історії», коли вже все сказано, немає підґрунтя для виникнення нових, оригінальних ідей, панує компілятивна естетика художнього ар’єргарду. Однак вагомішою, переконливішою є концепція постмодернізму як культури нового художнього змісту (Д. Барт), а зовсім не занепаду, вичерпності.

Зазначені концептуальні розходження, інші розбіжності в тлумаченні постмодернізму свідчать насамперед про недостатнє вивчення цього явища, його неоднозначність, відсутність усталених підходів. Навіть стосовно того, вважати найхарактернішими ознаками постмодернізму, існує дуже широкий спектр думок.

Фази постмодернізму

Предтечами літературного постмодернізму визнані Д. Джойс, У. Фолкнер, Г. Гессе, Р. Музіль, Х. Л. Борхес, Г. Міллер. Як самостійне художнє явище в мистецтві постмодернізм зароджується у США наприкінці 50-х, а на початку 60-х років вже вступає у свою першу фазу. Концептуальна новизна цього періоду полягає у неприйнятті усталеного на той час поділу мистецтва на елітарне й масове та у висуненні ідеї їхньої дифузії. Уже в цей час формується постмодерністська домінанта – іронічний синтез минулого і теперішнього, високого і низького в мистецтві, установка на полігамність естетичних смаків. (Теоретики: М.Маклюен, С.Зонтаг, Л.Філдер, І.Хассан, Р.Гамільон, Л.Еловей; письменники: Д.Селінджер, Н.Мейлер, Д.Керуак та ін.).

Друга фаза розвитку постмодерністського мистецтва пов’язана з його поширенням у Західній Європі в 70-ті роки. Її виразними особливостями стають плюралізм і еклектизм, а ключовою постаттю теорії постмодернізму – італієць У.Еко з його концепцією іронічного прочитання минулого, метамови та постмодерністської психології творчості. Серед письменників, яскравих представників цього періоду, називають І.Кальвіно, Г.Гарсіа Маркеса, С.Беккета та ін. Цю фазу вважають початком формування культури постмодернізму.

З кінця 70-х років постмодернізм вступає в період зрілості. Він поширюється і в країнах Східної Європи в його політизованому різновиді. Теоретиком-лідером цього періоду стає Ж.Дерріда. І хоча постмодернізм є явищем інтерконтинентальним, на різних континентах і в різних країнах він зберігає і свої регіональні ознаки (скандинавська неоготика, слов’янський соц-арт, латиноамериканський «магічний реалізм» та ін.). У кожному окремому випадку постмодерністські твори набувають національної забарвленості. У своїй сукупності ці національні риси і становлять той специфічний конгломерат, який спонукає говорити про постмодернізм як про особливий естетичний феномен.

Постмодернізм як напрям у сучасній літературі та літературній критиці спирається на теорію і практику постструктуралізму (у лінгвістиці) та деконструктивізму (у філософії). До його теоретиків та ідеологів належать Жак Лакан, Мішель Фуко, Жиль Делез, Фелікс Гваттарі, Юлія Крістева, Жак Дерріда, Ролан Барт, Жан-Франсуа Ліотар, П’єр Клоссовські та ін.

Постструктуралісти, досліджуючи феномен тоталітаризму і тотальної свідомості, їх зв’язки з мовою, оголосили боротьбу з тотальністю в усіх її видах. Вони не прийняли ті форми знання, які претендують на універсалізм, узагальнюючий характер інформації про світ, оволодіння абсолютною істиною. Звідси у постмодерністів «сумнівність істини», її множинність, «відсутність остаточної істини». Як зазначив у своєму романі «Ім’я троянди» У.Еко, один із найвизначніших представників людей, - вчити сміятися над істиною, вчити сміятись саму істину, тому що єдина тверда істина полягає в тому, що необхідно звільнятися від нездорової пристрасті до істини».

Постмодерністи сповідують принцип «методологічного розуму» щодо всіх «позитивних істин», установок, переконань, котрі існують в західному суспільстві. Стратегія «законодавчого розуму» розвіюється як авторитарна, замінюється стратегія. «розуму інтерпретуючого». Сама безкінечність світу передбачає (ще за Ніцше) безкінечну кількість інтерпретацій. Отже, постмодерністи відмовляються від догматизму, чітких кордонів. Натомість у них з’являється роздвоєність, багатозначність, рухливість, творче ставлення до традицій, відкритість.

Деконструктивісти (Жак Лакан, Жак Дерріда та ін.) висунули ідею деконструкції як основного принципу аналізу тексту. Деконструкція (за Деррідою) еквівалентна переконструюванню. Одне з найважливіших завдань деконструкції – у виявленні внутрішньої суперечливості тексту, у віднайдені в ньому прихованих, непомітних не лише для читачів, але й для самого автора, «залишкових смислів», які тут наявні як спадок минулих культурних практик.

Постмодернізм не заперечує класичні традиції, не конфліктує з ними, а прагне їх використати на новій теоретичній основі. Для постмодернізму наслідування реальності неможливе, оскільки він визначає, не одну, а безліч реальностей, і йому властива лише «віртуальна реальність».

Образ постмодернізму

«Образ» як основна категорія в класичній літературі у постмодернізмі замінена «симулякром». Симулякр – від лат. simylakrum – зображення, подібність, видимість. Природний світ замінюється його штучною подібністю, «другою природою»: реальність (річ) – образом. Симулякри сприймаються як об’єкти «третьої природи», вони є не подібністю світу, а подібністю його існуючого образу.

За Бодрійаром симулякр – це «псевдоріч», що замінює реальність постреальністю шляхом симуляції, видає відсутність за присутність, стирає відмінність між реальним та уявним, «сублімуючи зміст у форму».

Для прикладу можна взяти героя роману У.Еко «Ім’я троянди» Вільгельма Баскервільського. Автор створює його, орієнтуючись не на певну людину реального світу, на що натякає і прізвище героя, а на штучну конструкцію щонайменше з двох уже існуючих образів: Шерлока Холмса Конан Дойла – знаменитого детектива – та Хорсе Луїса Борхеса – відомого письменника, колишнього директора Аргентинської Національної бібліотеки. Як бачимо, відсутність відображуваної функції і штучність – визначальні для симулякра. Відомо, що символом класичної культури є дерево як образ світу взагалі. У ній все структуроване, ієрархічно упорядковано. Звідси класична ієрархія цінностей, їхні якісні відмінності.

Символ постмодернізму

Символ постмодерністської культури – різома, лабіринт.

Різома (від фр. Rhizone) – специфічна форма кореня, що не має чітко вираженого центрального підземного стебла (за І.Ільїним).

Книга – корінь – новий тип естетичних зв’язків, заплутана коренева система, в якій окремі відростки, волосинки, регулярно відмираючи і заново відростаючи, перебувають в стані постійного обміну з навколишнім середовищем. Крім того, різома втручається в чужі еволюційні ланцюжки і утворює «поперечні зв’язки». Тож якщо світ – хаос (а саме таким його бачать постмодерністи), то книга стає не космосом, а хаосмосом, не деревом, а кореневищем. У.Еко, створивши найпопулярніший і «еталонний» взірець постмодерністського роману, зізнався, що керувався різомою як прообразом символічного лабіринту, коли творив свій шедевр.

У різомі немає частки, яка була б для якоїсь іншої частки корінною чи стержневою. Вони рівні між собою, стосунки між ними постійно змінюються, як постійно змінюється структура різоми. Тут відсутнє ділення на «ліве – праве», «верх – них», «високе – піднесене», відсутній смисловий центр, будь-яка ієрархічність, лінійна односпрямованість. А тому і стосунки між мистецтвом і життям у цій культурі антиієрархічні, непаралельні, безструктурні, неупорядковані.

Центральною категорією класичної естетики є прекрасне. У постмодернізмі вона залишається, але змінюється її зміст. Прекрасним вважається безсистемність, безпорядок кореневища – різоми. Тут прекрасне – це поєднання морального з чуттєвим, краса асонансів і асиметрії, краса екологічна і алгоритмічна, дисгармонія як норма тощо. Естетизується потворне. Піднесене заміщується дивним, трагічне – парадоксальним, міметичне – іронічним, неміметичним. Центральне місце посідає іронія.

Іронія у постмодернізмі

Іронія стає «радикально, самодосконалою грою…» (І.Хасан). Іронія, пародія, принцип гри – широко вживані естетичні прийоми постмодернізму. Іронія як гра з дефініціями, категоріями, фактами, жанрами, стилями та ін. породжує необмежену кількість іронічних значень твору, тоді як модернізм шукав єдине, найостанніше, найсучасніше значення.

На думку У.Еко, «відповідь постмодернізму модернізмові полягає у визнанні минулого: оскільки його не можна зруйнувати.., його слід переглянути – іронічно, буз наївності».

Надзвичайна толерантність та відкритість постмодернізму до всесвіту гри допускає дифузію великих стилів, еклектичне змішування художніх мов, знищення меж між традиційними видами і жанрами мистецтва, розвиток тенденцій синестезії, в основі яких лежить іронія. Отже, іронізм стає повідним смислотворчим і формотворчим принципом мозаїчного постмодерністського мистецтва.

Відмовившись від класичної системи естетичних цінностей, постмодернізм зробив зрушення у напрямку до більшої толерантності, виробив нові стосунки з масовою культурою. Антитеза «високе – масове» мистецтво не сприймається постмодернізмом як актуальна. Масове має такі самі права у мистецтві постмодерністів, як і високе, традиційне, гуманістичне. Що є стосується ставлення до людини, гуманізму, то постмодернізм робить акцент на екології самого життя, умовах і чинниках виживання не лише окремої людини, а всього людства або його частини.

Постмодернізм як світовідчуття

Умберто Еко в статті «Постмодернізм, іронія, цікавість», вміщеній у циклі, названому письменником «Нотатки на берегах «Імені троянди», зазначає: «Мушу сказати, що я сам переконаний у тому, що постмодернізм – не фіксоване хронологічне явище, а такий собі духовний стан, сказати б kunstwollen (художницька воля) – підхід до роботи. В цьому сенсі правомірною є фраза, що будь-яка епоха в певний момент підходить до межі кризи…» Ця думка може бути відправною точкою у наших роздумах про постмодернізм.

Справді, постмодернізм – це насамперед особливе світосприйняття, духовний стан, що характеризує кризову епоху. Для цього стану характерні відчуття розчарованості, розгубленості, відчаю, вичерпності буття. Постмодернізм не лишає жодних надій, він засвідчує кризові моменти у розвитку суспільства й людини, які, за образним виразом У.Еко, «перебувають на самому краю прірви». Далі вже йти нікуди. Людині, що опинилася на її краю, відкривається зовсім в іншому ракурсі життя і смерть, саме існування, яке й підводить її до цього жахливого стану. І оскільки будь-який реальний крок у напрямку до себе, зазирнути в самого себе, поглянути на себе і світ з позиції цієї крайньої межі. І той погляд, відкриває всю неприховану правду невпорядкованого й досі належно не влаштованого людського життя, позбавленого високої мети, духовного смислу.

У.Еко розмірковує: «Якщо важко дивитися, то чи варто взагалі зазирати туди, куди, можливо, й не слід?..» Варто. Бо постмодернізм – це не просто кризове світосприйняття, а ще й усвідомлення кризи і самоусвідомлення себе у цьому неспокійному, несталому світі, де руйнуються самі засади буття. І сам це – усвідомлення й самоусвідомлення – визначає актуальність творів постмодернізму.

Кілька слів про термін «постмодернізм»

Термін «постмодернізм» виник у період Першої світової війни в роботі В.Паннвіца «Криза європейської культури» (1917). У 1947р. Тойнбі в книзі «Вивчення історії» використовує його у культурологічному розумінні. На його думку, постмодернізм символізує кінець західного панування у релігії і культурі. У працях Кокса 1970-х років, присвячених проблемам релігії в Латинській Америці, широко застосовується поняття «постмодерністська теологія». У 1960-1970-х роках на термін «постмодернізм» звернули увагу під час визначення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації й техніцизму. Поширення термін «постмодернізм» набув завдяки праці Ч.Дженкса «Мова постмодерністської архітектури» (1977). Невдовзі він з’явився і в літературі та малярстві.

Розвитку поняття «постмодернізм» сприяли міркування філософів Ж.Дерріди, Ж.Баттея, Ж.Ф.Ліотара, а також концепція семіотика і письменника У.Еко.

Сьогодні точиться чимало дискусій щодо того, що ж таке постмодернізм. Усі визначення, подані у сучасних словниках й довідниках, неточні. Однак, напевне, точності бути й не може, оскільки, по-перше, будь-яке літературознавче поняття є умовним і дати одне-єдине його визначення нереально, а по-друге, постмодернізм – явище, яке ще активно розвивається, і тому всі крапки над «і» тут ставити зарано. Втім, можна все ж таки визначити, що ж ми розуміємо під словом «постмодернізм» у загальному смислі.

Поняття «постмодернізм» у сучасному значенні охоплює передовсім тенденції або явища у мистецтві, які з’явилися в останній третині ХХ ст. і на початку ХХІ ст. Латинське post – префікс, що означає наступність, французьке modern – сучасний, найновіший. Тобто у самій назві терміна підкреслюється, що постмодернізм з’являється після модернізму. Однак точніше було б сказати, не після модернізму, а він просто не такий, як модернізм. Це вже щось інше.

Оскільки більшість літературознавчих понять є багатозначними, то не слід обмежувати хронологічні рамки постмодернізму лише кінцем ХХ – початком ХХІ ст., хоча стосовно сучасного мистецтва цей термін вже прижився й увійшов у широкий обіг. І все ж таки щодо хронології. Слушною є думка Д.В.Затонського, висловлена у його книзі «Модернізм і постмодернізм» (2000), про те, що постмодернізму притаманна певна циклічність, він виникає у різні періоди розвитку культури внаслідок своєї специфічної еклектичності, синтезу традиційного і новаторського, а також кризовості відчуття, що характерно для будь-якої зміни епохи.

Отже, слово «постмодернізм» означає і загальні тенденції у сучасному мистецтві, і різноманітні школи й течії, що виникають на межі ХХ – ХХІ століть, і художній напрям (розвиток культури дає підстави стверджувати, що постмодернізму вже притаманні всі ознаки мистецького напрямку). Водночас поняття «постмодернізм» використовується і як характеристика світовідчуття кризової епохи, і як особливий спосіб організації художньої реальності, що може виявитися за різних періодів розвитку культури. І вже настає час, коли поняття «постмодернізм» означає і певну добу в історії світового мистецтва, як це сталося, наприклад, за термінами «Відображення», «бароко» чи «романтизм». І якщо вже розуміти під «постмодернізмом» добу, то тут, звісно, мається на увазі передовсім сучасний етап. Отже, ми живемо за доби постмодернізму.

Поняття «постмодернізм» багатозначне й умовне, однак це не заважає його глибокому вивченню й визначенню характерних ознак, які, звісно, не є остаточними, оскільки це явище надзвичайно динамічне й не застигле у своїх формах.

Світ у творах постмодернізму

Постмодернізм відображає загальний абсурд життя, розрив соціальних і духовних зв’язків, втрату моральних орієнтирів у світі. Дисгармонія і деструкція – такі основні ознаки постмодерного художнього світу. Тут немає нічого певного, сталого. Цей світ жахливий і химерний. Він відлякує своєю заплутаністю й невизначеністю, глибиною кризи й безвиході. Тому не випадково у постмодерних творах стали знаковими такі просторові координати, як лабіринт, яма, прірва, глухий кут, стіна тощо. Художній світ у постмодернізмі не має завтрашнього, розвитку, замкнений лише сам собі. Неначе розбитий на друзки, розколотий, не цілісний, не органічний.

Створення художнього світу в творах постмодернізму відбувається у підкреслено умовному ключі. «Текст» зображується як «світ», а «світ як текст». Твір постмодернізму подається не як готова річ, а як процес взаємодії художника з текстом, тексту з митцем тощо. Тут ідеться про специфічну особливість постмодерного письма, що передбачає підкреслену умовність зображуваного.

Твір – це так званий умовний текст і умовний світ. І все у ньому підпорядковується правилам естетичної гри. Ігрове начало притаманне більшості творів постмодернізму. У читачів виникає враження, що герої не живуть, а граються у життя. І митець начебто не пише, а грається в літературу, грається з читачем. За законами гри в постмодерних творах можуть відбуватися різноманітні події на грані реального та ірреального. Гра дає можливість вільного переходу з одного часу в інший, з дійсності – у світ підсвідомості тощо.

Світ у творах постмодернізму зображується з позиції «ідеологічного поліфонізму» (термін М.Бахтіна), який реалізується в поєднанні різноманітних елементів, стилів, цитат, ремінісценцій тощо. Неоднозначність і суперечливість світобудови призводить до того, що правом на остаточну істину про світ не володіє ніхто. Д.В.Затонський відзначає: «Немає у цьому світі нічого певного, вповні завершеного: ні морального витоку, який не може бути переглянутий, ні морального заохочення, яке ніколи й нікому не здається незаслуженим.

Кожна брехня приховує у собі частинку істини, і кожна істина приховує у собі краплинку отрути, так слава й ганьба нерідко переходять одна в одну, навіть заміняють одна одну…» Тому монополією на знання про цей світ у творах постмодерну не володіє ніхто. Ні герої, ні автор, ні читач. І тому ці твори можна прочитувати по-різному. Вони лишають величезний простір для читацької уяви. Вони лишають величезний простір для читацької уяви. Вони змушують думку напружено працювати, шукати втрачені моральні домінанти та орієнтири. І навіть якщо вони не знайдені, ця праця розуму й душі надзвичайно корисна, а це ще раз свідчить про те, що твори постмодернізму варто вивчати у школі, щоб молода людина не заспокоювалася у своєму існування, щоб вона вчилася мислити, шукати.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу.