! В а ж л и в о
Приклад завдання з олімпіади Українська мова. Спробуйте!

Українознавчі оповідки. Кохання, про яке відає Шевченків дуб

Опис документу:
Добірка матеріалів з історії рідного краю

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Кохання, про яке відає Шевченків дуб

У селі Липів Ріг, що розташоване поблизу Ніжина, ось уже кілька століть колише свої правічні думи старезний Шевченків дуб… Якої б пори до нього не завітав, стоїть він гордо й урочисто, як живий символ незрадливої вірності Кобзаря своєму народові і народу – великому Кобзареві. Разом із ним тут живе Пам’ять, яка з покоління в покоління передає найяскравіші факти історії.

Шевченків дуб – чи не найсвятіше з усього, що так дбайливо плекають липіврізькі трудівники. Бо знає він бурі і люті грози. Знає давні легенди й таємниці. Знає всіх поіменно Тарасових друзів і його ворогів. А найліпше, напевно, ту, якій так ніжно адресував палкі свої почуття одержимий поет.

В біографію Великого Кобзаря колишнє кріпацьке село Липів Ріг увійшло неспроста. Змучений багаторічним засланням, поет прагнув створити свій запізнілий домашній затишок. За свідченням троюрідного брата Варфоломія, «обов’язково хотів одружитися з простою селянкою: щоб була сирота, наймичка і кріпачка».

Цю історію з життя Т.Шевченка записав Г.Васильківський від співробітниці Ніжинського педагогічного інституту ім. М.Гоголя В.Жуковської, яка в 60-х рр. ХХст. працювала лаборантом кафедри англійської мови. Була родом із дворян, внучкою ніжинського поміщика М.Я.Макарова. Того самого М.Макарова, випускника Ніжинського юридичного ліцею, якому належали село Липівці (Липів Ріг) і кріпачка Ликера Іванівна Полусмакова (1840-1917) – безталанна наречена Т.Шевченка.

Тарас був особисто знайомий з М.Я.Макаровим. Через нього він переслав О.Герцену у Лондон екземпляр свого «Кобзаря». Йому присвятив у 1860р. свій вірш «Барвінок цвів і зеленів», навіяний спогадами про нерозділене своє останнє кохання. Ось розповідь В.Жуковської, яку вона почула від бабусі:

«Познайомилась я з Шевченком десь в кінці 50-х років, після повернення його із заслання. Трапилось це на одній зустрічі в Петербурзі, на квартирі моєї дочки Варвари Карташевської. Були там подружжя Кулішів, Білозерських, Марковичів, Кібальчич. Здається, був і І.С.Тургенєв. Посеред вечора прибув Т.Г.Шевченко, який нещодавно повернувся із заслання.

За столом гостей обслуговувала приваблива українська дівчина в національному одязі – Ликера. На ній були різнокольорові стрічки, намисто, плахта. Круглолиця, з легкими веснянками, кароока, губи повні, рум’яні, риси грубуваті, коса темна, густа. Росту середнього, фігура струнка, чудова. Взагалі, своїм зовнішнім виглядом вона привертала увагу всіх, хто її бачив уперше.

Т.Шевченко звернув на дівчину увагу. Коли за вечерею він попросив мене розповісти про Ликеру, я відповіла, що дівчина з-під Ніжина, з села Липівці. Народилася в 1840 році. Батьки були нашими кріпаками, померли. Сироту ми взяли до себе, трохи навчали грамоті, а потім, за проханням моєї дочки Варвари, привезли до Петербургу, де вона прислуговує за столом.

Тарас закохався відразу і серйозно. Всі ми були неприємно вражені такими обставинами. Адже вони були у всьому різні: йому – 45 років, Ликері – 20. Та справа, навіть, і не в роках. Тарас Григорович все ж таки людина вчена, академік живопису, поет, а вона не мала путньої грамоти, ні культури, ні поведінки, мужичка, та ще й кріпачка. Ну, що вона, проста селянська дівчина, знала про літературу, живопис? А нічого. В її очах Шевченко з цього боку нічогісінько не коштував. Інша справа, що Шевченка називають паном, посилають за ним екіпаж, карету. Значить, він багач. Але чи можна за це щиро покохати людину?

Ми всі хотіли розкрити йому на ці обставини очі, намагалися довести, що Ликера йому не пара. Але Шевченко ображався за кохану дівчину. Не раз різко заперечував: «Вибачте, пані! Але звідкіль ви знаєте, що Ликера мені не пара? А хто ж мені пара? Може, яка-небудь панночка! Ви знаєте, що я рідний син і брат нашого безталанного народу. Та й що панночка буде робити в моїй мужицькій хаті! Нічого! От тому я й знаю, що Ликера мені до пари».

Після таких відповідей ми відстали від Тараса й звернулися до Ликери. Виявилось, що вона дала згоду на одруження з поетом тільки тому, «що він багатий і пан».

А Шевченко готувався до весілля. Звільнив Ликеру з кріпацтва, найняв їй окрему кімнату в місті, приходив до неї, знайомився ближче. Мав надію, що таки навчить дівчину розумітися в поезії. Купував все необхідне до вінця. Куплене віддавав Ликері, а та кудись відносила і ховала…

Якось Ликера застудилась і захворіла. Тарас закупив ліків, панчіх, теплу хустку і хрест на шию. Коли ці речі віддали нареченій, вона перше, що зробила – взяла хрест і почала скребти його ножем. Та побачивши, що він не золотий, з досадою кинула його сердито від себе: «Бог знає що!.. Я думала золотий!..»

Одного разу, літом, Шевченко приніс Ликері з поля букет польових квітів і чекав, з якою радістю зустріне цей подарунок наречена. Випадок стався у будинку Карташевських, саме в неділю, коли всі були вдома. Шевченко зійшов на ґанок, де стояли гості, уклонився всім, а потім ввічливо передав букетик квітів Ликері… Те, що трапилось, дуже схвилювало і засмутило всіх: дівчина почервоніла, схопила букет, розмахнулась і, крикнувши з гнівом «хіба це квіти», кинула їх з ґанку на подвір’я. Квіти розсипались. Ми всі оторопіли. Такої грубості ніхто не чекав. Що з нею? Невже вона ніколи не бачила, як пани дарують квіти панянкам? Так, бачила. Та тож були садові, декоративні квіти з розаріїв. А Шевченко приніс польових! «Невже йому грошей було жаль, щоб купити справжніх квітів? А ще наречений!» - сердито бубоніла дівчина. Ні, вона таки не розуміла Тараса!

Чекали скандалу. Та його не сталося. Тарас Григорович стримався. Він почервонів, обвів усіх поглядом, ніби говорив: «Ви цього хотіли: радійте!», вийняв з кишені хустину і повільно став витирати спітніле чоло. Потім узяв капелюх, мовчки розкланявся з усіма й пішов з ґанку. А як же Ликера? Вона стояла, намагалась сміятись, та побачивши, що ніхто не сміється, відвернулась і заплакала.

На другий день Тарас Григорович зайшов вранці до неї на квартиру і застав у кімнаті безлад. Потім мені розповідала сама Ликера: «Шевченко як побачив усе це, кинувся на мене і вперше закричав: «Хіба я такої жінки чекав від тебе. Просив одного: будь чепурненька. Я нічого не хочу, аби чепурненькою була. Важкого ти у мене нічого не будеш робити, звариш борщу та пошиєш мені сорочку. От і все. А головне, щоб все було чепурненько, бо неохайних я не терплю. Неохайної жінки мені не треба…». А я кажу йому: «І мені не треба такого чоловіка! Старий та сердитий! Я думала ти наймеш для мене служницю, щоб я жила, як панянка, а ти примушуєш мене саму працювати!» – та й вийшла з хати».

- А як же тепер буде? – спитала її бабуся.

- А так і буде, що заберу все, що він мені купив чи подарував, і піду від нього, от тільки перевезу речі і кину його.

І дійсно, Ликера перевезла всі речі від нас до якихось своїх знайомих і віддала їм на зберігання. Але скористатись ними не змогла. Знаю, що вже після смерті поета, всі речі були знайдені й подаровані рідним Тараса Григоровича. А Ликера, тоді вже вільна, почала працювати швачкою у магазині.

Шевченко після всієї цієї історії продовжував бувати у нас у Петербурзі майже кожен день, але тепер завжди мовчазний і сумний. Жорстокий моральний удар по мріях поета про сімейну радість, прекрасних пориваннях душі переповнив чашу його страждань і в якійсь мірі прискорив кінець недовгого Тарасового віку».

Життя Ликери, після її розлуки з Т.Шевченком у 1860 році, склалося тяжко. Певний час вона працювала в Петербурзі. Потім переїхала в Царське Село. Але й там не знайшла собі втіхи. Заміж вийшла за перукаря Яковлєва, безпробудного пияка, народила йому багато дітей. Звістка про Тарасову смерть приголомшила Ликеру. Каяття й розуміння Кобзаревої величі прийшли до неї занадто пізно. У травні 1904р., після смерті чоловіка, Полусмакова покинула столицю й переїхала до Канева, де до кінця своїх днів жила нетлінною пам’яттю про того, з ким, не побравшись, розійшлася.

У Каневі безталанна Тарасова наречена своєї домівки не мала, тому весь час переселялася з однієї квартири на іншу. Найбільше подобалося їй жити біля підніжжя Тарасової (Чернечої) гори в старенькій хатині з маленькими вікнами, на мальовничій вулиці Монастирок. Звідти найближче було до Шевченкової могили.

Тут її відвідували такі прогресивні діячі української культури, як Г.П.Затиркевич, Л.П.Ліницька, Л.Квітка, Тарасів правнук по сестрі Катерині Д.Ф.Красицький та інші. До самої смерті її покровителькою була дочка відомого українського драматурга Людмила Михайлівна Старицька. Зустрічі з цими людьми збагачували Ликеру духовно. Ще ширше розкрила їй очі на поета його творчість.

За свідченнями місцевих жителів, щоб заробити на шматок хліба, Ликера Іванівна займалася вишиванням, шила верхній і спідній одяг, наволочки, підрублювала хустки. Була незрівнянною рукодільницею: вишивала лиштвом – білим по білому, що зуміє далеко не кожна майстриня.

Багатьом, хто її тоді знав, запам’яталось «тяжке, сивіюче волосся, закладене позаду, великі карі очі, одухотворене обличчя, жвавість і говірливість». Одягалася вона завжди в чорну, довгу, по кісточки, спідницю, плаття або пальто. Носила чорну хустину. До глибокої старості не втратила своєї краси й привабливості.

Неабияку любов Ликера Іванівна виявила до народної пісні. Особливо зворушливо виконувала сумовиту Шевченкову «Ой, одна я, одна», яка нагадувала їй власну сирітську долю.

«Було прийде на гору, – часто розповідали ті, хто її добре знав, – схилиться на білий хрест і плаче – плаче… І так цілісінький день, лише вечором іде додому».

Для шанувальників Тараса Григоровича нічого не шкодувала. Завжди справляла по ньому панахиду. На його могилу клала хлібину, яблука, цукерки. Наймала півчу з батюшкою. Під час панахиди часто виносила коливо і кожному, хто підходив, давала його, раз по раз повторюючи: «За Тараса!.. За Тараса…»

У книзі народних відгуків про поета, яка завжди лежала в Тарасовій світлиці перед його портретом, якусь годину побувши на самоті, Ликера Іванівна, хвилюючись, записала й своє сердечне слово: «13 травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Сьогодні мій день ангела. Подивись на мене, як я каюсь».

Свої останні дні нещаслива наречена Тараса доживала в Канівській богодільні. Над її ліжком висів невеличкий поетів портрет. І всіх, хто заходив, щоразу бентежило слізне її звертання: «Він прийде! Правда прийде! Скажіть йому – я його чекаю…»

Там, у Канівській богодільні, 4 лютого 1917 року Полусмакову й підкосила тяжка невиліковна хвороба. Поховали її на кладовищі Сільце в Каневі. Зберіг від забуття могилу Шевченкової безталанної нареченої мешканець Канева Іван Бондаренко, із вдячності за те, що та врятувала йому життя. Залишив він і свої спогади, в яких повідав, що Ликера Іванівна зналася на ліках і травах, і буквально витягнула із могили його, сина Аврама Бондаренка, у котрого винаймала житло. Від жару й болю у грудях хлопця лікували натиранням грудей керосином. «Якби не втручання цієї жінки, я помер би в п’ятирічному віці», – казав він, показуючи обпечені керосином груди й проводжаючи до могилки своєї рятівниці всіх бажаючих. «Я не вірю в те, що така чудова жінка могла бути причиною смерті великого поета», – переконував Бондаренко, згадуючи Ликеру як культурну, освічену жінку й дуже вмілу майстриню.
Єдине, що залишилось від Ликери на згадку людям, це столітній рушник із домотканого полотна з вишитою посередині першою літерою її імені та розкішним квітковим орнаментом. Рушник, який вишивала для Тараса Шевченка.

(За В.Білокрил)

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Курс:«Малюк у світі економіки та фінансів»
Часнікова Олена Володимирівна
36 годин
590 грн
590 грн