Українознавче дослідження .Стаття " Українська діаспора в об’єктиві сучасності."

Опис документу:
Розвиток людської цивілізації завжди супроводжувався міграційними процесами племен, народів, держав, окремих особистостей. Міграція є об’єктивним процесом.Причинами таких міграцій були історичні, соціальні, економічні, політичні, релігійні ситуації. Про ппричини і еміграційні хвилі розповідається у статті .

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Гутуюся до уроку українознавства

Українознавче дослідження

Українська діаспора в об’єктиві сучасності

  1. Історична довідка

          Розвиток людської цивілізації завжди супроводжувався міграційними процесами племен, народів, держав, окремих особистостей. Міграція є об’єктивним процесом, але у кожній конкретній ситуації має суб’єктивні причини. Впродовж історичного процесу формується певна національна формація зі своєю унікальною культурою, але з часом неминуче наштовхується на ті чи інші кризові явища, які і спонукають до більш чи менш масових переміщень народів. Найбільш частими причинами таких міграцій були історичні, соціальні, економічні, політичні, релігійні катаклізми. Не стали виключенням у цих процесах й українці. Поява емігрантів з України сягає сивої давнини., Вони залишили помітний слід у культурі тодішньої Європи. Згадаймо просвітителя ХV cт. Юрія Дрогобича, філософа, астронома, медика, ректора Болонського університету в Італії, знамениту Конституцію Пилипа Орлика, чи героїчного козака і першовідкривача кави на європейському континенті Юрія Кульчицького, або блискучого вченого Миклухо-Маклая. Особливе місце у світовій науці належить Сергію Подолинському, який розв’язує складну проблему різноманітності перебігу енергетичних процесів у живій і неживій природі. Започаткована Сергієм Подолинським та продовжена Володимиром Вернадським і Миколою Руденком школа фізичної економії досі не має аналогів, що дозволяє вважати її новітньою науковою школою світового рівня.

Одначе масового характеру процес міграції набув на зламі Х1Х-ХХ століть. Історію української еміграції прийнято ділити на чотири хвилі: перша – з останньої чверті Х1Х ст. до початку Першої світової війни; друга – період між двома світовими війнами; третя – період після Другої світової війни; четверта – з часу проголошення незалежності України у 1991році. Проте умови існування еміграцій фундаментально відрізняються: перші три хвилі українські емігранти жили, творили у країнах поселення в умовах бездержавності ( за виключенням короткого періоду існування УНР), а так звана четверта хвиля еміграції навпаки має уже свою суверенну державу Україна. Цей факт є надзвичайно важливим для дослідження і аналізу історичної ролі діаспори у становленні незалежної України, у примноженні загальнолюдських цінностей в царині культури, науки, освіти, а також проблем і завдань новітньої діаспори як потужного чинника розбудови і утвердження модерної європейської держави України. Одначе питання новітньої діаспори будуть предметом наступних розвідок. А зараз спробуємо хоча б побіжно окреслити ті досягнення, які створила своєю титанічною працею, своїм інтелектом наша українська діаспора перших 3-х хвиль у різних країнах світу. Безперечно, це будуть лише віхи, лише штрихи до широкомасштабної діяльності української діаспори у світових широтах, які ще чекають на своїх фундаментальних дослідників.

  Джерелом першої хвилі масової еміграції останньої третини ХIХ ст. стали селяни з відсталих національних окраїн Австро-Угорщини та царської Росії, а також частина міських ремісників. Це були, як правило, неписьменні люди, які через соціально-економічні причини змушені були покидати свою рідну землю. Але вражає їх глибока духовність. У далекі незвідані краї вони їхали з Богом у серці, Кобзарем та вишиваним рушником. Після тяжкої виснажливої праці вони вперто здобували освіту, створювали хори, драматичні гуртки, танцювальні групи, відновлювали “Просвіту”, будували церкви. Першими країнами масового переселення українців були Бразилія та Аргентина, а з середини 90-х років Х1Х ст. найбільш привабливими стали США, Канада, а згодом Австралія, Нова Зеландія, Гавайські острови.1 Безперечно серед цих емігрантів траплялися освічені люди, священнослужителі, політики (особливо після революції 1905 р.). Але у своїй масі це були селяни (переважно із Галичини, Буковини і Закарпаття). Цікавим є той факт, що і тоді, як і сьогодні, в суспільстві точилися суперечки щодо доцільності такого відчайдушного кроку з боку численної кількості українців. Певна частина свідомих громадян вважали, що масовий виїзд українців спричинить заселення покинутих ними земель польським, румунським та угорським населенням, що негативно в подальшому позначиться на визволенні цієї частини України від національного гноблення. Показово, що великий інтерес до проблеми еміграції та долі злидарів-переселенців на чужині виявляли видатні прогресивні діячі України. Так, Іван Франко цілком негативно ставився до процесу української трудової еміграції( хоча добре розумів її соціально-економічні причини), вважаючи, що знедоленому людові слід згуртуватися і боротися за своє визволення на Україні. У своїх віршах “До Бразилії” Іван Франко зобразив повний страждань і поневірянь шлях українських переселенців та їхнє буття в незвичних умовах тропічного клімату. Збереженню національної самобутності українців на чужині допомагали твори українських класиків Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Драгоманова, Михайла Павлика, Юрія Федьковича, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки. Великий вклад у збереження національно-культурної самобутності здійснили Товариства “Просвіта”, Товариства ім. Михайла Качковського та інші. Важливу роль у збереженні тотожності українців першої хвилі еміграції відіграла хоча малочисельна, але дуже активна політична еміграція. Яскравим її представником був виходець із знатного військового роду з Полтавщини Павло Крат (навчався у Харкові, Москві, Петербурзі, в Київському і Львівському університетах), який утік від царської охранки до Канади у1907 р. і зробив багато корисного для розвитку громадських взаємин між українцями в Канаді та Україні. До підтримки духу першої еміграції багато приклалася церква і, насамперед, її наставник митрополит Андрей Шептицький, який направив до Канади священнослужителів з ордену василіан (1902 р.), а у 1908 р. сам здійснив поїздку по Канаді від Монреаля до Ванкувера.

          Так поступово, крок за кроком, у надзвичайно складних економічних і соціальних умовах адаптації та вживання у чужинецькі традиції, перша хвиля української еміграції творила духовний ґрунт для наступних поселенців, свято плекаючи свої національні обереги для майбутньої Української держави, в яку вона твердо вірила і ця непохитна віра допомагала їй вижити. ЇЇ праця не пропала, а стала міцним підмурівком для подальшої розбудови національно-політичних, соціально-економічних і духовно-культурних підвалин української державності.

До цієї категорії трудової еміграції у другій і третій хвилі долучилася політична еміграція, яка фактично і стала тим національно-політичним і духовно-культурним феноменом, який творив Україну як державу поза її географічними межами, розбудовуючи для цього різні інституції. Наполегливою і послідовною працею вони створили потужний культурний пласт, який не лише збагатив світову цивілізацію, а став духовним мечем, що спричинився до руйнації стіни тюрми народів і повернув втрачену національну пам’ять українцям.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»