Українознавче дослідження " Особливість соціально-правового життя на Буковині XIX - XX ст."

Опис документу:
Робота " Особливість соціально-правового життя на Буковині XIX - XX ст." висвітлює .Менталітет і стереотипи поведінки як основу звичаєвого права буковинського селянства . Аналіз правового звичаю дозволяє зробити висновок, що українське право розвивалося, спираючись в основному, на власну традиційність і звичаєвість. стаття стане матеріалом до підготовки уроку українознавства.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Українознавство

Особливість соціально-правового життя

на Буковині XIX - XX ст.

1.Менталітет і стереотипи поведінки – основа звичаєвого права

буковинського селянства

Тогочасне українське населення Буковини, можна віднести до суспільства, якому була абсолютно чужою ідея чогось нового, прогресивного. Одним із перших хто приділив увагу характеристиці селянства в період перебування краю у складі Молдавського князівства , був його колишній воєвода Д. Кантемір, який у своєму «Описі Молдавії» подав досить змістовну інформацію: «…вони не турбуються, щоб примножити достаток своєю працею, але задовільняються лише тим, що їм вистачає на прожиття на один рік, або як кажуть вони, до нового хліба…» [10,11 ]. Голова окупаційних властей - австрійський генерал Карл фон Енценберґ характеризував буковинських селян як людей не призвичаєних до дисципліни, порядку і господарства. Будучи консервативними, а також проявляючи недовіру до кожної новації, селяни дуже міцно трималися за звичаї своїх предків і їх майже неможливо було переконати в безпідставності своїх переконань [15 ].

Головною цінністю у буковинців була земля. Садибні ділянки обгороджувалися парканами, межами, купами землі тощо. Змінити межу вважалося тяжким гріхом, за народними уявленнями - сусіди, які не живуть у злагоді через межу, на тому світі будуть рвати один одному волосся. Спільною власністю у селян вважалися: вода в струмках і річках разом з рибою, вигін, церква, дороги, криниці у полі, містки, каміння на річках, сухе дерево в лісі, колоски, що залишалися на полі після жнив, гриби, ягоди і малина, дичина в лісі [ 14 ]. Поняття законності у буковинців відповідало уявленням будь-якого народу: «Що мені приємне і добре, те правильне; тому я повинен намагатися не робити іншому те, що мені було б неприємно, бо це незаконно і карно» [ 15]. Правосвідомість буковинського селянина визначалася його поглядами на соціальне життя і були доволі однобічними, грунтувалися на старих нормах звичаєвого права. Так, на їхнє переконання, красти не можна, бо за це чекало покарання, однак крадіжка дичини, риби або дерев з лісу не вважалася жодним гріхом, оскільки Бог це створив для усіх людей. Якщо вкрасти з нужди або з голоду, то це також не гріх, тому що Бог не бажає, аби хтось голодував [ 15 ].

Говорячи про осіб, які серед селян користувалися авторитетом, у першу чергу треба назвати поміщика. Селяни з пошаною ставилися до панів, висловлюючи свою смиренність і відданість, але, за словами етнографа Л. Симигіновича-Штауфе, доки нужда не змусить його - з великою неохотою виконує поміщицькі бажання [ 13]. Дослідник зазначав наступне: «…якщо назустріч йому (селянинові ) йде хтось у камзолі - однаково, чужий чи свій, виявляючи свою привітність і люб’язність, селянин дивиться на нього з недовірою і навіть після кількагодинного спілкування він не зрадить навіть виразом свого обличчя, що він, нарешті, схильний виявити довірливо свої знання і вміння, свої почуття і свій спосіб мислення» [ 15 ].

Вчителя селяни розглядали як основу для існування школи і, оскільки вони не любили її, то не дуже прихильно ставилися до нього. Важливими особами у селі був дяк або даскал, багаті, заможні господарі та старі відставні солдати [ 14 ].

У разі хвороби селяни зверталися по допомогу не до лікаря, а до старих людей і відставних солдатів, які явно користувалися значно більшим авторитетом, ніж лікар [ 14 ].

Якщо селянин мав якийсь правовий спір, то він охочіше звертався з цього питання до голови громади або до священика, ніж у суд.

Адвоката селяни боялися, «як пекельного вогню, бо вважав, ніби той має око на його майно» [ 14 ], при цьому буковинські селяни говорили про адвокатів, що «адвокат пише й пише, але завжди по твоїй шкірі» [36,с.255]. Не менш критично ставилися селяни і до судді, про що свідчить вислів: «Товстий як суддя, огрядний як попадя!» [ 14 ] Селяни намагалися уникати свідчень у суді, де обов’язковою умовою була клятва. Душа тих, хто порушив клятву, за народними уявленнями, діставалася чортові, але якщо хтось під час принесення клятви сховав під пахвою камінь, тому не зашкодить його брехлива клятва і кара за гріх у такому випадку падала на камінь [ 15 ]. Священною вважали русини клятву, зокрема, якщо вона була висловлена в церкві на розп’ятті. Фальшиве свідчення у суді траплялося рідко, оскільки селяни вірили, що в того, хто неправдиво клянеться, відсохне права рука або в його помешкання вдарить блискавка, у будь-якому випадку його душа потрапить чортові в руки [ 13].

Сімейні стосунки буковинців можна визначити як типово патріархальні. За свідченнями Е. Фішера, чоловік керував у сім’ї деспотично. Погляди, його воля служили єдиним мірилом добра і зла у всіх сімейних справах. Дружина і діти повинні його слухатися, а найменша спроба спротиву батьківській волі придушувалася найжорстокіше [ 15 ]

Беззастережне підпорядкування жінки чоловікові засвідчується вже під час весільного обряду. Як зазначали автори нарису про буковинських русинів

Р. Кайндль і О. Манастирський, «…ті три удари, котрі молодий завдає молодій, як тільки вона збирається залишити разом з ним батьківський дім, символізують все життя русинської сільської жінки. Так само, як батьки демонструють своє право на володіння нею тим, що вони видають її за кого хочуть, і так само, як право розпоряджатися сестрою, старший брат продає її молодому, так і молодий тими трьома ударами показує, що жінка тепер перейшла у його власність. Хоч наречена на весіллі захищена від ударів подушкою, та все ж цей ритуал залишається зловісним символом на майбутнє [14 ], недарма русинське народне прислів’я каже: «Жінка не бита, як коса не клепана». [1] Особливістю національної самосвідомості буковинців було те, що вона базувалася на церковному грунті. Лексема «бог» була настільки часто вживаною в буковинському середовищі, що втрачала в окремих випадках лексичне навантаження і використовувалася у мовленнєвих штампах [ 15].

Українці Буковини зберегли дохристиянські звичаї та обряди: у них збереглись і колядки, і весільні пісні, і поховальні обряди. «…Гуцули під час похорону все ще возять покійника на санях навіть влітку, як це було в часи Русі. У гуцулів не лише збереглись заклинання і заговори, але серед них славляться знахарі і чаклуни, які вміють не лише лікувати різні недуги, але й приворожувати серця і виганяти бісівюю…» [ 15 ].

Серед гуцулів великим авторитетом користувалися знахарі, які спеціалізувалися на відвертанні природних стихій (грому, граду, блискавки .

Підсумовуючи вищесказане, можемо констатувати, що менталітет буковинського селянства визначали такі риси, як архаїзм і консервативність поглядів на умови праці.

Духовний світ мешканців краю відображав стихійно-матеріалістичні погляди селян як на природу в цілому, так і на окремі природні явища, господарство та побут. [15]

2.Історичні форми звичаєвого права

Звичаї Буковини – особлива сторінка в етнографії України, а отже, і звичаєве право сформувалося на підгрунті особливих принципів і моральності не без впливу історичного фактору. Аналізуючи суспільні процеси на Буковині ХІХ – ХХст., прослідковуємо правову систему Австрійської імперії, яка формувалася зведенням звичаїв і традицій австрійських провінцій у крайові права. В цьому і особливості звичаєвого права на Буковині.

Важливе місце в системі звичаєвого права належало правовим традиціям, звичаям і поглядам, що регламентували і закріпляли відносини власності в селянському середовищі. Їх характерна риса полягала в тому, що на відміну від державного законодавства основним джерелом власності визнавалась праця, трудове набуття матеріальних благ. Цей важливий правовий принцип, що закономірно випливав із способу життя та ідеології трудового люду, зумовлював, з одного боку, повагу і освячення власності, здобутої чесною працею, а з другого — негативне ставлення, а то й невизнання всякого нетрудового або злочинного збагачення.[4]

Характерною особливістю звичаєвого права на Буковині була його різноманітна й своєрідна обрядовість .Майже кожний процесуальний акт мав свої обряди-символи. У звичаєвому праві яскраво проявлялися колективність, публічність — усі правові акти здійснювалися привселюдно. По мірі розвитку офіційного законодавства звичаєве право витіснялося з громадського життя селян, але історичні форми звичаєвого права на Буковині стали міцною основою правопорядку серед буковинців.

Правовий звичай — це історично перша форма існування правових норм, першоджерело права.

Історичними формами правового звичаю на Буковині стали:

1) нормативні акти;

2) символи — умовні факти;

3) словесні формули.

З моменту фіксації звичаю в нормативному акті звичай не перестає бути звичаєм. Зафіксований у нормі, набуває ознак, властивих для правової норми. Тому звичай є джерелом права в poзумінні поxoджeння, народження права.

Історично першою формою права є правовий звичай, тобто правило, яке увійшло у звичку народу і виконання якого забезпечується державою. Сільська практика покарання аморальної поведінки, прирівнювала мораль до права.

Нормативними актами стали:

Договір купівлі-продажу угода, за якою продавець зобов’язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов’язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. У давнину угода про купівлю-продаж укладалася усно і мала символічний характер.

Договір оренди — це форма землекористування, за якою власник землі надає свою земельну ділянку іншій особі на певний термін за винагороду (орендну плату). Та із сторін, яка б хотіла розірвати договір або змінити його умови, мала зустрітися з іншою стороною на день свята Стрітення. Переважала натуральна форма орендної плати, яка передбачала виплату орендарем частки уpoжaю. Поширеною формою найму була скіпщина — звичай передавати орну землю на один посів в оренду за певну частину врожаю.

Договір зажину та замолоту укладався тоді, коли хліб вже поспів остаточно і працівник був упевнений, що його праця не буде марною і він отримає винагороду. Винагородою зазвичай служили 3 або 4 снопи.

Супряга - звичай взаємодопомоги під час оранки. Він полягав у спільному запряганні худоби. Зазвичай договори супряги укладалися усно без сторонніх осіб, але істотною умовою було визначення меж особистої участі кожного, черговості.

Договір позики передбачав повернення боргу з відсотками.

Договір дарування спрямований на безповоротне припинення права власності дарувальника і передачу його обдарованій особі.

Спадкове звичаєве право включає:

  • Дідизна - майна, нажитого дідом, успадкованого батьком;

  • материзна — майно, що є власністю матері. Становить цю власність придане матері і жіночі речі, а також нерухомість;

  • Заповіт (духівниця) за звичаєвим правом укладався словесно, його можна було змінити навіть декілька разів, проте від заповідача вимагалася добра пам’ять і розум.

Земельні відносини.

Земельні відносини регулювалися нормами звичаєвого права.

У ХІХ ст. існували два типи громадського землеволодіння: общинно-подушний та общинно-подвірний. За першим із них одиницею розподілу землі була душа, за другим — двір. Періодичні переділи землі відбувалися прилюдно з додержанням певних звичаїв. Сільська громада мала право відібрати общинний наділ в одного господаря при несправній сплаті податків і передати іншому.

Щодо форм землеволодіння і землекористування, то І. Франко писав, опираючись на дослідження німецького науковця П. Гаймштетта, що в окремих районах Буковини в 1819 р. побутувало общинне землеволодіння з регулярними переділами, які здійснював війт.

Сімейне право – це галузь права, що регулює відносини шлюбу, сім'ї, усиновлення, а також питання опіки та піклування. Сім'я становить соціальну систему, глибинний сенс і природне призначення якої – продовження роду та виховання нащадків.

Злочин і покарання

Особливу увагу варто звернути на діяльність суддів звичаєвого права, які мали багатий правовий досвід та користувалися повагою сільського населення. На всіх стадіях судового процесу важливе значення мали докази . Серед форм доказування найчастіше трапляються пояснення сторін, покази свідків, присяга, особисте зізнання обвинуваченого, покази, одержані завдяки застосуванню «інквізиції» (тортур), ордалії (суд Божий), документальні та речові докази тощо. Незалежно від того, яку розглядали справу – цивільну чи кримінальну – під час її розгляду однаково використовували усі ці види доказів ,оскільки поділу судового процесу на кримінальний та цивільний не було.

Процес доказування розпочинався з процедури подання позову, яка була чітко регламентована звичаєвим правом. [ 2,3,6,7]

3. Обряди – символи – характерна особливість звичаєвого права

Характерною особливістю звичаєвого права українців була його різноманітна й своєрідна обрядовість. Майже кожний процесуальний акт мав свої обряди-символи. У звичаєвому праві яскраво проявлялося начало колективності, публічності — усі правові акти здійснювалися привселюдно. По мірі розвитку офіційного законодавства звичаєве право витіснялося з громадського життя селян. Але його корені були такими глибокими, що з ними уряд мусив рахуватися.

Однією з форм закріплення в народній пам’яті норм звичаєвого права є обряди-символи, судові формули та народні приказки. Обряди-символи виявляли звичаєве право у формі певної дії, а формули й приказки – у словесній формі. Обряди-символи використовувалися в процесуальному праві. Ініціативна роль у процесі належала скривдженому позовникові. Скривджена особа сама розпочинала процес, проводила слідство й ставала перед судом із готовим обвинуваченням. Роль суду обмежувалася тільки проголошенням санкцій та наданням кари. Такому характеру давнього процесу відповідали процесуальні акти, утворені звичаєвим правом. Всі ці акти супроводжувалися різноманітними обрядами-символами : «гонення сліду», «свод», «лице», «приводити до присяги», «Поволання».

Використання обрядів-символів свідчить про використання звичаєвого права, про публічність права, участь у правовому процесі широких кіл населення, а не тільки заінтересованих осіб. Сторони під час судового процесу користувалися звичаєвим правом під час досудового слідства, збираючи докази, оскільки роль суду в процесі була зведена до мінімуму, до контролю виконання процесуальних правил та обрядів та отримання платні.

Учасники процесу протягом довгого часу використовували стислі правові звичаєві норми, які стали народними приказками : «холопу на правду не вилазити» (невільна людина не може бути свідком); «в холопі і в право »

«кожний винний не отказує у праве» ( хто почуває свою вину, той ухиляється від суду); « шо судді межи ними найдуть, того мають терпіти» (формула обов’язковості судового вироку); « всі за одного, один за всіх»; «хто став у ряду, держи й біду»;

Обряди – символи:

«Ведення (гоніння) сліду» — громадський звичай пошуку злодія.З села, де скоївся злочин, громада повинна була по гвалту потерпілого вести слід до іншого села. Там вона передавала його іншій громаді, а з себе відповідальність знімала.

«Грабіж» («грабіж брати») — різновид взиску з майна за вчинене злодійство (розбій, підпал, крадіжку тощо), відомий з давньоруських часів. У пережитковій формі зберігся у багатьох місцевостях України до XIX ст. Потерпілий сам приходив до двору свого кривдника і забирав якусь річ або худобу собі.

«Заклад» — один із давніх правових звичаїв, за яким той, хто позивав до суду, на доказ своєї правоти ставив заклад, а звинувачений або приймав, або не приймав його. 

«Личкування » — традиційний спосіб підтвердження злочину шляхом особистого засвідчення та речових доказів. Звичаєве право вимагало, щоб лице (тобто річ) було показано ще до суду комусь із сільської влади. За "лице" вважали особисті мітки на крадених речах, надрізи вух у коня, вола тощо.

«Присяга»  — давня форма випробувань у системі традиційних доказів законності і справедливості якоїсь дії. Вважалася достатньою підставою для виправдання (вивестися присягою). Великого значення

«Пам'ятковий прочухан »— звичай своєрідної підготовки майбутніх свідків у земельних спорах. Щорічно оглядаючи межові знаки, посадові особи сільського уряду брали з собою і кількох молодих хлопців (14-15 років). Десь на межі їх сікли, примовляючи: Оце щоб ти пам'ятав, що тебе бито, щоб знав, де межу проведено! Виконання такої дії пов'язують також із обрядом вікової соціалізації.

« Могорич  » — обрядова дія остаточного узаконення будь-якої угоди, що надавала їй непорушності. Полягала в тому, що обидві сторони на знак згоди випивали (вдома або в корчмі) певну кількість горілки. Якщо Могорич. не було випито, то договір не набував чинності. Укладання договорів, як правило, відбувалося при свідках (могоричниках).[7,3,4]

4.«Немає краю без звичаю». Звичаєве право у Заставні.

Старожили Заставни про словесні формули

звичаєвого права.

Громадське життя у Заставні ХІХ початку ХХ століття як і на Буковині значною мірою регулювалось звичаєвим правом, яке було наслідком соціально-економічного і культурного розвитку.

Правова культура була заснована на старовинних уявленнях, що побутували в народі і деякі збереглися до сьогоднішнього дня. Вона керувалась високими моральними принципами і звичаями.

Обряди – символи, судові формули, народні приказки – це способи, закріплення в народній пам’яті, норм звичаєвого права, яке було утворене минулими поколіннями та мають вплив на виникнення нових норм права. До цього часу старожили Заставни пам̕ятають народні перлини, що стали правовими символами. «Немає краю без звичаю»,- твердить відома народна приказка. Звичаї Заставни яскраво відображають менталітет і стереотипи поведінки буковинців-русинів. Породжені високими моральними принципами, мудрістю народу, звичаї ставали законом, які впорядковували життя людей.

Словесні правові звичаєві норми :

Учасники процесу протягом довгого часу використовували стислі правові звичаєві норми, які стали народними приказками :

«хлопу на правду не вилазити» (невільна людина не може бути свідком);

«З болота і в право » ( будь –хто шукає правду); «кожний винний шукає правду» ( хто почуває свою вину, той ухиляється від суду); « шо судді межи ними найдуть, того мають терпіти» (формула обов’язковості судового вироку); «кожному шкода не мила» (містять у собі принципи копного суду: кругову поруку, участь у розшуку злочинця).

Звичаєві правила купівлі-продажу закарбувалися у фольклорі, зокрема в приказках та прислів’ях: «Твої гроші, твої й очі, не сподобалось — не бери, а на торг не гніви » — так виправдовували нечесний торг. «Хоча очі й заливав, але крамом торгував » — так підтверджували правочинність угоди, укладеної продавцем у нетверезому стані. « Ціну бери, а мірою не гніви, бо дивись, і без хліба зостанешся, ніхто купувати не буде » — таким чином застерігали непорядних продавців від обмірювання та підміни одного товару іншим.

Цей принцип знайшов відображення у народному прислів’ї — «Дарованому коню в зуби не дивляться» [8,9.10]

Література

1.Макарчук С. Звичаєве право / Степан Макарчук // Етногенез та етнічна історія населення Українських Карпат : в 4 т. – Т. 2 : Етнологія та мистецтвознавство. – Львів : Афіша,2006. – С. 385–408.

2. Гошко Ю. Звичаєве право населення Українських Карпат та Прикарпаття XІV–XІХ ст. /Юрій Гошко. – Львів : Інститут народознавства НАН України, 1999. – 336 с

3. Вановська О. П. І-22 Звичаєве право в Україні. Етнотворчий аспект : навч. посіб.

/ О. П. Івановська, П. О. Івановський. – К. : Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2014. – 383 с.

4.Гримич М.В. Звичаєве цивільне право українців XIX - початку XX століття. - К.: Арістей, 2006. - 560

5.Борисенко В.К. Весільні звичаї та обряди на Україні / В.К.Борисенко. – К.: Наукова думка, 1998. – 192 с.

6.Лащенко Р. Лекції по історії українського права / Р.Лащенко. – К.: Наукова думка, 2009. – 790 с.

7. Павлусів Н. Філософсько-правові погляди західноукраїнських письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст.: дис. …канд. філософ. наук: 12.00.12. – 225 с.

8. Скуратівський В. Що маємо – не цінуємо, що втрачаємо – не жалкуємо, або який спадок залишився нам з традиційної культури / В.Скуратівський // Берегиня: Всеукраїнський народний часопис. – 2005. – № 4. – С.45– 57.

9. Присяжнюк Ю. П. Ментальність українського селянства в умовах капіталістичної трансформації суспільства (друга половина XIX - початок XX ст.) // УЖ. - 1999. - №.3. - С. 23-33.

10. Кожолянко Г.К. Етнографія Буковини. Т. 1. - Чернівці: Золоті литаври, 1999. - 384 с.

11. Вановська О. П. І-22 Звичаєве право в Україні. Етнотворчий аспект : навч. посіб./ О. П. Івановська, П. О. Івановський. – К. : Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2014. – 383 с.

12. Гостюк А., Козак О. Молдавські літописи XV - XVIII ст. та опис Д. Кантеміра як джерело до реконструкції ментальності населення буковинського краю в епоху пізнього середньовіччя та раннього модерного часу // Буковинський історико-етнографічний вісник. - Вип. 6. - Чернівці: Прут, 2004. - С. 157-161;

13. Кайндль Р. Ф. Гуцули: їхнє життя, побут та звичаї. - Чернівці: Молодий буковинець, 2003. - 197 с.;

14.Стринадко Т. Ментальність буковинців за творами Юрія Федьковича // Буковинський історико-етнографічний вісник. - Вип. 6. - Чернівці: Прут, 2004. - С. 205-210;

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

Приклад завдання з олімпіади Українська мова. Спробуйте!
До ЗНО з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ залишилося:
0
1
міс.
2
5
дн.
0
5
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!