Не докорю ніколи і нікому,
Хіба на себе інколи позлюсь,
Що в двадцять літ в моєму серці втома,
Що в тридцять — смерті в очі подивлюсь.
Моє життя — розтрощене корито,
І світ для мене — каторга і кліть…
Та краще в тридцять повністю згоріти,
Ніж до півсотні помаленьку тліть.
Ці пророчі слова написав безмежно обдарований поет – шістдесятник Василь Андрійович Симоненко, доля якому відміряла всього лише 28 років життя. Чи доводилось вам бачити, як падає зірка? Гайне темним небом – і згасне, не долетівши до землі. То – метеор, посланець космосу, що дощенту згорає в повітрі, котрим дихаємо. І нам на мить стає гарно і трохи сумно... Ось таким метеором промайнув рідним небосхилом Василь Симоненко, який, можливо, теж був посланцем із космосу на нашу стражденну і грішну планету – і, мов маленький принц Екзюпері, просто повернувся на свою далеку Батьківщину? Втім, його Батьківщина – Україна, де він виріс, навчився любити і страждати – і в нестримному прагненні до високого згорів у земній атмосфері.
