Творчий проект "Не забувайте незабутнє. І не знецінюйте коштовне"

Опис документу:
Матеріали проекту зібрані з метою донести до підростаючого покоління, що патріотизм – основа духовного життя кожної людини, прагнення до волі та процвітання своєї країни. Патріотизм становить одну з найважливіших складових частин національного світогляду і поведінки людини у її ставленні до рідного краю, до інших націй і народностей. Збереження історико-культурних традицій народу, знання героїчного минулого – це основа патріотичного виховання.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код

матеріали проекту зібрані з метою донести до підростаючого покоління, що патріотизм – основа духовного життя кожної людини, прагнення до волі та процвітання своєї країни. Патріотизм становить одну з найважливіших складових частин національного світогляду і поведінки людини у її ставленні до рідного краю, до інших націй і народностей. Збереження історико-культурних традицій народу, знання героїчного минулого – це основа патріотичного виховання.

Керівник : Вчитель початкових класів Літвінова Олена Арторівна

Учасник : Учениця 4 класу Леленко Яна Миколаївна

Консультант: Ярмиш Тетяна Вячеславівна

  • Розповісти про історичні події 1942 -1947років, про вплив політичних дій того часу на життя людей;

  • Розкрити сутність основи, на якій ґрунтується суспільство держави, що патріотизм – основа духовного життя кожної людини, її прагнення до волі та процвітання своєї країни. Патріотизм становить одну з найважливіших складових частин національного світогляду і поведінки людини у її ставленні до рідного краю, до інших націй і народностей;

  • розвивати інтелектуальні, духовні, трудові якості;

  • стимулювати прагнення до самовираження, самореалізації та самоствердження, активної діяльності; здатність до виконання громадянського обов’язку;

  • формувати високий рівень національної, правової свідомості і самосвідомості, громадянської, соціальної відповідальності.

  • Підготовка (вибір теми й визначення мети) ;

  • Планування;

  • Самостійне дослідження (збирання інформації, формулювання питань для керівника);

Аналіз проектних завдань.

Збирання ідей для розвязання проектного завдання.

Визначення етапів індивідуальної діяльності.

Пошук способів і засобів розвязання поставленої проблеми.

індивідуальний

15 жовтня 1936 року

Польща село Боротинь Ярославського району.

Учасник Великої Вітчизняної війни

Ветеран праці

Коли з Польщі німці відійшли на Схід, ми приходимо до школи і нам дають каву й булочку, в обід йдемо додому, після обіду – знову до школи, щоб по вулицях менш ходили. Так за нами спостерігали у війну цілими днями.[Додаток 1.1] Але хочеться розповісти все з самого початку.

Скільки німці стояли в нашому селі, в нас голоду не було. Було таке, що німецькі солдати ходили з котелками за пайком, а наші хлопці з села, які були більшими за нас, їм тоді було по років 12 – 13. Вони чекали солдат біля колодязя. Солдати отримували пайок, але увесь не з’їдали. Те, що залишалося з їжі, відносили хлопцям, а ті вже нас годували. Потім ми мили котелки й назад солдатам повертали вже чистими. За те, що хлопці вимили посуд, солдати давали їм шпроти (сигарети). .[Додаток 1.2]

В 1942 році , в школі, ми ще й концерт готували. Пам’ятаю батько, ще живий був, приходив з мамою подивитися на мій виступ. А я маленький, виступаю на сцені. У руках тримаю маленьку сокирку і читаю вірш.

А я тесляр будівничий,

Збудую вам хату ,

І велику і простору,

Немов би палати,

Ціле літо я не трачу

Не одній години.

Війна село понищила,

А я відбудую.

Шість років мені тоді було, вірш пам’ятаю й досі. А ще пам’ятаю як до нас в школу приходив батюшка з церкви, для того, щоб займатися нашим вихованням.

Тільки в 1945 році , в березні російські війська вступили на нашу землю. Ось тоді і стали висиляти українців. .[Додаток 1.3.,1.4.2.1.]

Як увійшли російські війська жодного вистрілу не було. Зранку стояли в селі німці, а в 19.00 годин вечора вже російські пісні лунали з патіфону.

Мати з міста прийшла і почала розповідати, що люди магазини розбивають, все тягнуть з магазинів, грабують… Але це було в місці, а у нас в селі все спокійно. Тільки попередили про те, що може бути небезпека, тому треба рити окопи, щоб було куди сховатися, як що розпочнеться бій. Окопи викопали, але вони нам не знадобилися.

Материні брати рідні зараз в Ярославлі, один машиністом робив, а другий ревізором, їх тоді на залізниці про виселення попередили.

В березні 1945 року.[Додаток 1.5.] розпочали виселення українців. Все робили швидко: що на бричку встиг покласти, з тим і від’їжджай. Ми відігнали корів до тітки, зерно віддали й поїхали…

Нас привезли на станцію в Ярославль, .[Додаток 1.6] мати повела нас до брата покупати, а в них вже була електрика, ванна була. Тільки мати нас покупала, як глянемо у вікно : дядько йде,менший брат матері моєї, а у дядько була хвороба серця.

Так мати нас бігом через другий хід виводить, щоб він нас не побачив, бо як розхвилюється погано буде.

Ми вийшли, й пішли на вокзал. .[Додаток 1.7.]Посадили нас в вагон й повезли в Херсон. Приїхали, оселилися в Берзовсонській області Новотроїцького району села Калинівки, колхоз імені Ворошилова.

Почали нам будувати хату. Через півтори роки , сказали, що пускають нас додому, відкрита дорога. Брат Іван сторожував на волах,він крав зерно, продавав його для того,щоб зібрати нам гроші на повернення додому. Ось на ці гроші ми й добиралися додому. Хто чим міг тим і їхав. Ми товарняками добиралися. Доїхали до Львова, Іван на останні гроші купив хліба,поділив на нас всіх,пів буханки залишив на ранок. Ліг Іван, голову поклав на чемодан і заснув. Але сталося лихо,чемодан вкрали. Ми вранці прокинулися, а у нас не має нічого : ні документів, ні хліба, все ж воно в чемодані було!

І ми зі Львова до Стамбура доїхали,там клуня така була, нас вигрузили з товарняка і жили ми в тій клуні, а з нами ще 17 сімей.

Встала мати вранці, п`ятеро дітей,ні копійки грошей, ні грама нічого немає. Підійшла до головного, до нашого керівника, каже:

- Займи на хліб

- В мене немає

Вийшла мати й пішла до церкви, а час якраз під Пасху. Одна жіночка довго дивилася на матір, потім запитала, яке горе її спіткало, чому вона так плаче? Мати розповіла, що приїхали, діти голодні, далі їхати не дозволяють, в Польщу не пускають, сказали поживіть поки тут, потім квартири вам знайдемо. Незнайома жінка порадила підійти до попа ,він розповість прихожанам , а люди допоможуть.

І справді, коли батюшка розповів людям про наше горе, вони нанесли повну ряднину їжі. Принесла матір всю цю їжу в ту клуню. Поклала посередині, всі разом, всі 17 сімей почали їсти, всі враз поїли продукти, що принесла мати.

А через кілька днів нас вже розселили, сказали хто куди.

Розселили нас по хатах. Поляк на прізвище Шостак в Польщу уїхав, а нам квартиру його дали. Стали ми там жити, а колгоспів ще не було, це 1946 рік, [Додаток 2.2.] якраз голодовка розпочалася. [Додаток 1.8.] Мати почала жебракувати, ходити по селах, просити їжу. А в 1947 році розпочалася жорстоке голодування. В цей час кинулася сюди Бессарабія вся, Росія, дорослим вже нічого не подають, не звертають на них уваги. Згадую 1947-й рік, найбільш голодний післявоєнний рік. Кругом, куди не кинь, голод, холод, страшнюча розруха. В селі кожнісінький день мруть люди, від маленьких дітей до старих.Люди вмирали скрізь: вдома, в полі, на дорозі. Нам, дітям, на все це страшно було дивитися. А ще тяжче і страшніше, коли це стосується тебе особисто .Тоді ми з сестрою Валею пішли жебракувати. Хто картоплинку, хто дві – три дасть, то хліба, ну дітворі все одно щось давали обов`язково.

Потім Ваня пішов працювати на трактор, працював прищепщиком. [Додаток 1.9] Галя – помічником кухаря в тракторну бригаду, мати в саду охоронцем працювала. Тоді вже краще стали жити.

Ваня зустрічався з дівчиною – полькою, а хлопці поляки, знайомі, влаштувалися працювати в міліцію. Прийшли хлопці вже в формі, запропонували Івану працювати в міліції. Розповіли вони йому, що видають форму, взуття, платять гроші. .[Додаток 1.10.]Іван спочатку не хотів йти в міліцію, але вирішив, що коли піди працювати зможе допомагати матері. І в перший робочий день він з дільничим потрапив в засаду під кулеметний розстріл. [Додаток 2.3.]

Згодом мати з Валею, моєю сестричкою, пішли в найми працювати. [Додаток 1.11.] Через деякий час Валя запропонувала і мені піти у найми, весною корів пасти.

Повела мене мати в лютому місяці, а там жінка хворіла язвою шлунку, так я її чоловікові допомагав їсти готувати, господарство доглядати. Побув я там два тижня, як заскучав за домом. А мати, коли мене привела, забрала мої черевики, бо господарі дали мені відразу чобітки, кожушок. Прийшов я до Валі і попросив у неї її черевики додому збігати. Але Віля відказала, їй тоді не було б у чому працювати.

Встав я зранку і побачив, що сніг починає сипати. Речі залишаю господарів залишив. Зостався одягнений: штанці, сорочка, піджачок й кепка. А додому йти 16 кілометрів. Побіг я по білому снігу, а він все з неба сиплеться, сиплеться, а я босий. Забіг в одну хату погрітися, як глядь, а там двоє молодят обнімаються, цілуються, я хлопнув дверима й пішов далі. Пробіг якусь відстань, знову в хату грітися, а то виявилась та хата, що ми з мамою в неї грітися заходили як вона мене в найми вела. Жіночка – господиня, коли побачила, що я роздягнутий, босий, сказала, що піде до сільради і попросить, щоб мене відвезли. Коли я почув про сільраду, вибіг з хати й швидше додому, мені залишилось ще 4 кілометра. Я і їх подолав. Побачивши мене, як я біжу, у матері ледь запаморочення не сталося.

1952 рік, приїжджає Бабенко В.С. зі Спірного й починає вербувати людей. Він запропонував збирати речі, розбирати хати, все це в вагони. Розповідав Бабенко, що селище там гарне, що будемо добре жити.

Багато нас людей зібралося, Шурдаки, Криллі, Сенькіни….

Спершу привезли нас на Нирково, там ми не залишилися. Повезли нас на Пісоцьке, а там три хатки, а четвертий курятник. Побілили той курятник і нас, три сім`ї туди поселили. Маленькі дві кімнати, неймовірний сморід – ось таке наше житло було.

А весною вже почали будувати нам хати. [Додаток 1.12.]

В 1958 році нам дали квартирку в селі Спірному, там ми стали жити. [Додаток 1.13]

Розповідь закінчилася, а на столі залишилися фотографії людей, які пройшли важкий шлях свого життя. Але всі вони,ці люди,не розгубили людські цінності, крокуючи тернистим шляхом життя.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»