Взяти участь
Поспішайте взяти участь в акції «Методичний тиждень 2.0».
Головний приз 500грн + безкоштовний вебінар.
До визначення переможців залишилось:
3
Дня
3
Години
16
Хвилин
30
Секунд
Предмети »

Туристсько-краєзнавчий альманах Дубенщини (Випуск 1)

Курс:«Протидія шкільному насильству»
Черниш Олена Степанівна
72 години
2700 грн
390 грн
Свідоцтво про публікацію матеріала №TE465407
За публікацію цієї методичної розробки Кравець Наталія Володимирівна отримав(ла) свідоцтво №TE465407
Завантажте Ваші авторські методичні розробки на сайт та миттєво отримайте персональне свідоцтво про публікацію від ЗМІ «Всеосвіта»
Перегляд
матеріалу
Отримати код

Відділ освіти

Дубенської районної державної адміністрації

Комунальний заклад

«Дубенська районна станція юних туристів»

Дубенської районної ради

Наталія Володимирівна

Кравець

Туристсько-краєзнавчий альманах Дубенщини

Дубно 2017

Н.В. Кравець

Туристсько-краєзнавчий альманах Дубенщини. – 2017 рік, - 128 с.

Рекомендовано методичною радою комунального закладу «Дубенська районна станція юних туристів» Дубенської районної ради (протокол №__ від ________ р.)

В даному методичному посібнику зібрано та систематизовано матеріали туристсько-краєзнавчої роботи присвячені історії козачини на Рівненщині, а зокрема – в Дубенському районі, які нададуть змогу педагогам ефективно організувати навчально-виховний процес з учнями загальноосвітніх навчальних закладів та вихованцями позашкільних навчальних закладів туристсько-краєзнавчого напряму, сприяти розвитку їх пізнавальних інтересів.

Посібник розрахований на вчителів, педагогів позашкільних закладів, керівників туристських груп, юних туристів-краєзнавців, а також усіх, кого цікавить вивчення козацької історії краю.

Передмова

4

Туристсько-краєзнавча експедиція «Береженого Бог береже,

а козака – шабля»

6

Вступ

7

Розділ 1. Не усе ж то козак, що списа має.

11

Розділ 2. Козак без пістоля, що воїн без коня.

27

Розділ 3. Коли навколо вороги не житт, вила краще бери.

39

Висновки.

51

Список використаних джерел.

53

Туристсько-краєзнавча експедиція «Кінь, шаблюка, вітер в

полі і ніхто не здолає козацької волі»

56

Вступ

57

Розділ 1. Били копитами коні ординські.

61

Розділ 2. І Дубно в боротьбі тій прозвучало…

77

Розділ 3. Редуту камінь як ота межа, не зоряна, але й не пересічна

85

Висновки.

91

Список використаних джерел.

92

Туристсько-краєзнавча експедиція «Козацька слава не поляже,

а сама про себе розкаже»

94

Вступ

95

Розділ 1. Козацькими стежками краю.

103

Розділ 2. Відгомін віків – «Турова могила».

119

Замість висновків.

125

Список використаних джерел.

126

Для нотаток

128


Дубенщина належить до найбільш цікавих в історико-культурному контексті регіонів України, регіонів-заповідників, де ще збереглися ознаки різних часових прошарків. Це край-легенда, який таїть тисячі переказів про героїчні постаті, про звитяги і герці, про ніжність і мужність, вірність і зраду, смерть і невмирущість.

Нелегко реконструювати мозаїку багатовікових пластів, також важко дати однозначну оцінку подіям, які тут відбувалися, бо змінилися епохи, змінилися й критерії та стосунки не лише поміж містами, але й поміж цілими державами. Але історію потрібно сприймати такою, якою вона була, не осуджуючи і не прикрашаючи.

Тому працюючи з учасники експедиційного загону «Знайда» вже не перший рік ми займаємося пошуково-дослідницькою роботою, а саме беремо участі в Всеукраїнських експедицій учнівської та студентської молоді «Моя Батьківщина - Україна» та «Історія міс та сіл України», а ще незмінному зльоті юних туристів – краєзнавців, активістів руху «Моя земля – земля моїх батьків»

Саме така робота спонукає нас до пошуку, дослідження і збереження історичної інформації.

Ми маємо неоціненний скарб історії, адже саме нашого Тараса Бульбу описав у своїй творчості геніальний Микола Гоголь. Нехай Бульба – це лише плід творчої фантазії письменника, та в ньому викристалізовані патріотизм, сміливість, упевненість у правоті задуманого багатьох славних синів українського народу: козацьких ватажків П’ятигори, Наливайка, Хмельницького. Вони надихають нас вже не перший рік на творчі пошуки, дослідження історії козацтва в нашому краї.

І саме в нашій дослідницькій роботі ми хочемо з вами поділитися тим новим, про що дізналися з козацької історії Дубенщини.

На перший погляд Рівненщина, та й конкретно Дубенщина… Невже там були козаки? За свідченнями різних джерел козаків майже не було. І саме фраза «майже» зацікавила нас найбільше, адже «майже» - це і є якась часткова присутність. Тому ми вже не перший рік «розкопуємо» вікові пласти історії козацтва, що було на наших землях в далекі роки.

А ще, непевно ми не помилимося, якщо порівняємо наших сучасних воїнів АТО з тими козаками: «…в них тільки воля до перемоги і спис в руках…» Тому тема козацтва як ніколи актуальна в наш час. І саме в нашій дослідницькій роботі ми хочемо з вами поділитися тим новим, про що дізналися з козацької історії краю. І не важливо, чи це було 100 років тому, чи півстоліття, ми хочемо знати все, а інколи і трішки більше...

Україна зараз переживає найскрутніший час за весь період існування у якості вільної країни. Українську землю хоче цинічно загарбати кривавий ворог. Слуги зла вирізають серця у живих патріотів, як це робили бусурмани з козаками, але не можуть зламати їх бойовий дух, не можуть скорити дух цілої нації, що загартована вогнем, випростала крила і рветься у бій, продираючись крізь орди зрадників та яничарів. Боротьба ведеться на двох фронтах і проти зовнішнього і проти внутрішнього ворога і тому так тяжко дається кожний крок. Але люди збагнули, є дещо, що неможливо продати і неможливо купити – це рідна земля, це воля. Найбільше за все, наші козацькі пращури цінували свободу і воліли краще померти в бою, ніж стати рабом, на своїй власній землі. Так і ми, українці, нащадки козаків, показуємо всьому світу, що прагнемо волі, прагнемо жити на своїй власній, богом даній землі, і самим вирішувати що нам робити. Стиснемо кулаки і вдаримо по ворогам рішучіше, по всім фронтам, очистимо Україну від загарбників та зрадників, катів та іуд і тоді Україна розквітне, стане такою, якою її бачив Тарас Шевченко у віщому сні: великою, заможною, сильною. Слава Україні! Смерть ворогам!

Саме ота, ще по дитячому наївна, жага показати, що ми хочемо так само як і козаки жити у вільній країні. Наразі ж ми хочемо не лише зрозуміти козацьку звитягу, але й дослідити і відновити ту історію, що лишили діди-прадіди.

Здається, козаччина… Доволі знайоме і вивчене слово, але заглянути глибше, в ті «закаулки», про корті не розповідається в підручниках можна знайти те, що заворожує, що хвилює і тривожить. Ми знайшли це, і саме тому обрали темою нашого пошуку історію козаччини, а саме озброєння козаків і селян.

Прочитавши записи французького мандрівник XVI століття Блеза де Віженер, котрий писав: «Хто лише раз побував на Україні, той вже не зможе розлучитися з нею, бо вона притягає кожну людину до себе. Скрізь ростуть фруктові дерева і виноградні лози. В старих дубах і буках рої бджіл і джмелів. Звірини в лісах так багато, що зубрів, диких коней і оленів забивають лише для шкіри. Диких кіз вбивають тисячами, на ріках дуже багато бобрових хаток. Птахів так багато, що весною хлопці наповнюють цілі човни яйцями диких качок, гусей, журавлів та лебедів. На Волині вистачить виорати один раз і засіяти зерно, а вродить вдвічі…», нам ще більше стала притаманна жига пошуку, адже чи не найкраща наша земля, чи не найкращі наші люди, і гріх про них не дізнатися.

Загальновідомо, що зброя козаків була дуже різноманітною. Складалась вона зі зброї виготовленої самостійно, та зброї захопленої в боях з іншими народами. Частина зброї була дуже поширена, як то шаблі, пістолі, рушниці, інші навпаки зустрічалися нечасто - алебарди, аркебузи, бердиші. Козаки вміло застосовували наявну зброю, постійно підвищували свій рівень, а також вигадували нові прийоми застосування зброї, що надавало їм значної переваги

перед супротивником. Наразі ми хочемо познайомити вас із озброєнням козарлюг, що відточували свою військову звитягу у нас на Дубенській землі.

Початок роботи – вивчення краєзнавчої літератури.

Почали ми свої дослідження з роботи в бібліотеці а також з відвідування славних місць козацької слави нашого краю – Козацького редуту і Поля Берестецької битви. Багато цікавого матеріалу нам вдалося почерпнути з екскурсії в Дубенський краєзнавчий музей, де ми змогли не лише відвідати виставку а й попрацювати з окремими матеріалами з його архівів.

Під час дослідницької роботи ми з’ясували, що поняття «зброя» - невід’ємне від слова «козак», оскільки головним своїм завданням козаки вважали захист Батьківщини від ворогів. З цього можна зробити висновок, що зброя в житті козаків відігравала важливу роль. Вони обходилися з нею дуже дбайливо, всіляко оздоблювали і пишались нею. Та коли ми вивчали літературу з даної теми, то можна сказати частково розчарувалися, адже української зброї, як такої, не існувало: козаки здебільшого користувались трофейною зброєю - татарською, турецькою, польською, значно менш поширеною серед козаків була придбана зброя - західноєвропейська, московська, кавказька. Також ми хочемо Зауважити, що козаки не створили якигось характерного лише для них типу зброї. Вони билися тією зброєю, яку здобули на війні.

У бойових діях козаки зазвичай послуговувалися холодною зброєю. При вивченні літературних джерел ми знайшли багато різновидів класифікації холодної козацької зброї, але в Дубенському краї найбільш поширена класифікація на такі типи:

До праці – в Дубенський краєзнавчий музей

  • ударна

  • рубляча

  • колюча

  • метальна

До ударної зброї відносимо чекани, келепи та бойові сокири.

Чекан - це сокирка з вузьким, нахиленим вниз лезом, простим обухом і округлим або овальним провухом на довгому держаку. Держаки інколи прикрашали кільцевими нарізами або покривали залізною бляхою. Довжина чеканів коливалась від 60 до 85 см (залежно від зросту бійця). Леза козацьких чеканів помітно різнилися між собою за формою, проте їхньою спільною характерною ознакою були скошені донизу леза невеликого розміру. Вузьке лезо дозволяло пробивати панцир і полегшувало вагу чекана, забезпечуючи застосування його не лише як ударної, але і як ручної метальної зброї на близькій дистанції (до 30 м). Також ми дізналися, що володіння чеканом вимагало неабиякої вправності і швидкості рухів. Ми спробували у музеї ним скористуватися, але швидко зрозуміли – до вправності козаків ще потрібно вчитися і вчитися.

Знайомлячися з історією козацької зброї ми дізналися, що як у козацькому, так і у польському війську широко використовувалися келепи - зброя на

Холодну зброю ми також тримали в руках.

довгому держаку, що мала з одного кінця видовжений загнутий до низу дзьобом гострий клівець, з другого - короткий обушок - молоток. В руках міцної людини келеп був страшною зброєю, а завдані ним рани були здебільшого смертельними. Проте з розвитком вогнепальної зброї та зниженням ролі захисного спорядження поступово келеп вийшов з ужитку.

Бойові сокири з широкими лезами та розвинутими обухами були доцільними для рукопашного бою. Зауважимо, що бойова сокира була зроблена на зразок робочих однойменних інструментів, мала провух, уміщений в обухові та держак. Лезо бойової сокири широке, похилене вниз, знизу півколисто вирізане. Сокир; професійною та селянською холодною зброєю.

Ще одним видом ударної зброї козацького війська була дерев'яна булава - колотушка, вирізана з нарості на дереві. Довжина булави сягала від 50 до 80 см. Пізніше на зміну булаві з'являється пернач (різновид булави). Зауважимо, що протягом XVII - XVIII ст. на Дубенщині, та й в Україні булава й пернач утратили

Козацьку славу примножуємо і в родині, і в шкільному колі

суто бойове значення, залишившись символом влади гетьманів і, відповідно, військових начальників нижчого рангу - полковників, курінних отаманів тощо. Є свідчення, що в нашому краї бойова зброя масово перетворювалася на витвір декоративного мистецтва, це пов'язано з тим, що відбувалося широке застосування надзвичайно коштовних матеріалів і складних ремісничих технік для виготовлення булав і перначів, а також зазвичай високий рівень їхнього художнього оформлення.

Дерев'яні ж бойові булави мали округлу голівку та довгий простий держак. При вивчені матеріалів розкопок під Берестечком ми дізналися, що там знайдено кілька фрагментів дерев'яних булав, проте найкраще збережений екземпляр з переправи: він має неправильну (овальну у плані) голівку та обламаний знизу держак.

Рубляча зброя козацько-селянського війська.

До цього типу зброї належить бойовий серп. Бойовий серп - це зазвичай перемайстрований сільськогосподарський серп з розпрямленою робочою частиною (іноді з підсиленим бойовим кінцем), вертикально закріпленою на довгому держаку. На одному із знайдених під час розкопок місця Берестецької битви серпів збереглося клеймо майстра у вигляді двох заглиблених хрестиків з опуклістю в центрі та вісімкоподібного знака.

Козацькому роду нема переводу.

Найпоширенішим видом зброї була ударно-рубляча – шабля.

З книги Апановича О. М. «Збройні сили країни першої половини XVII ст.» ми дізналися, що вважаючи себе «лицарями», з усіх видів зброї запорожці віддавали перевагу шаблі, називаючи її «чесною зброєю». Шабля була набагато легшою та дешевшою за меч, її легко могли використати в бою як вершники, так і піхотинці. Якщо меч був в основному пристосований до удару, то шабля поєднувала в собі ударні та ріжучі функції, була легшою та зручнішою в бою й швидко витіснила меч з озброєння.

Козацькі шаблі були не надто криві і не дуже довгі. Середня довжина шаблі - приблизно 70 см, а лезо їїнадзвичайно гостре. За умови вдалого удару, запорожець міг розрубати супротивника по діагоналі від плеча до пояса. Козацька шабля має довгий, плавно вигнутий клинок з потовщеною задньою частиною, часто один або два рівці вздовж леза, просте перехрестя з так званими вусами (видовжено-трикутними виступами, що з обох боків охоплюють нижню частину руків'я та верх піхв).

Руків'я складається з прямокутної залізної плитки, вкритої з обох боків дерев'яними обшитими шкірою накладками. Під шкірою руків'я обмотане шнурком, що надавало йому ребристого вигляду і зручності у триманні

Частинка наших мандрів Дубенщиною.

шаблі в руці. Голівка руків'я рівно відігнута вперед, інколи похилена прямо чи скісно вниз, прикрита металевим ковпачком, так званим наперстком.

Нам вдалося також дізнатися, що більшість знайдених під час розкопок території Берестецької битви шабель належить до так званого угорсько-польського типу. Цей тип чорної (бойової) шаблі у XVII ст. потрапив у Європу з Туреччини. У деяких екземплярах нижня частина клинка переходить під прямим кутом у розширене гостре з обох боків лезо - так зване перо. Внаслідок археологічних досліджень було встановлено, що руків'я багатьох шабель не збереглися і самі шаблі також пошкодженні через тривале перебування у вологому ґрунті.

Різновидами колючої зброї на Дубенщині є списи, піки та якірці.

Списом як колючою зброєю у козацькому війську користувалась не лише кіннота, а й піхотинці. Спис ще називали ратищем. «Козакові без ратища, як дівчині без намиста» - говорили у народі. Козак, який втрачав коня, продовжував ще вправніше оборонятися від ворогів на землі за допомогою списа. Спис був зроблений із тонкого і легкого дерева, довжиною від 1,5 до 5 м., спірально помальований червоною і чорною фарбою. Вістря мало поперечну перетинку, яка запобігала тому, щоб спис глибоко не входив в тіло. На кінці списа був наконечник, а на ньому дві невеличкі, одна під одною дірочки для ремінної петлі, що одягалась на ногу і полегшувала утримання зброї. Деякі списи робили з вістрями на обох кінцях, ними можна було класти ворогів туди-сюди.

Піка - це полегшений різновид довгого списа. Вагою до 4 кг. Складалася з древка і три- чи чотиригранної або листової сталевої бойової частини. Довжина становила до 3,5 м (довжина пера 12 см). Серед знахідок на переправі є один екземпляр перської піки з обламаною втулкою і трикутним видовженим лезом. Можна зробити висновок, що ця зброя потрапила у козацькі руки, як здобич на війні з турками.

Частиною озброєння запорозьких козаків були якірці, або рогульки, відомі ще під назвою залізного чи троїцького часнику. Якірці нагадували собою чотири товсті цвяхи, дуже загострені на кінцях і з'єднані докупи в центрі. Очевидно, їх виготовляли з довгастого шматка заліза, який розщеплювався до середини, на три частини, а потім окремо виконувався вручну. Така зброя використовувалася також росіянами, поляками й татарами. Вона була призначена для боротьби з кіннотою супротивника. Якірці розкидали у великій кількості на шляху просування ворожої кінноти і своїми гострими кінцями ранили копита коней чим сповільнювали просування ворога

До метальної козацької зброї належать лук і стріли, метальні ножі.

Повідомлення про те, що козаки користувалися луками, ми знайшли у польських хроністів XVII - XVII ст і в «Літописі Самовидця». На місці Берестецької битви було знайдено сагайдак з дев'ятьма стрілами. Древка стріл звужуються до верхніх кінців, у які вбиті загостренні черенки наконечників різного типу: ромбоподібні, овальні, трикутні або округлі. На одному екземплярі збереглась кістяна накладка з вирізом тетяви. Сам сагайдак був, мабуть, із тканини, що не збереглась, так само, як і оперення стріл. Він мав дерев'яне дно, в яке впирались вістря стріл, і застібався на латунний ґудзик.

Вивчення козацтва проводимо за допомогою участі

у конкурсах і вікторинах.

Було знайдено також залізні вістря на стріли. У пригоді ставала також повна беззвучність пострілів з лука. Дальність польоту стріли лука досягала 200 - 300 метрів. За хвилину стрілець з лука випускав 8-12 стріл.

Ніж складається з руків'я та клинка. Особливість метального ножа полягає у зміщенні центра ваги на середину чи ближче до вістря, а також ряду конструктивних вирішень для леза та руків'я, покликаних підвищити ефективність цієї зброї як метальної. На деяких ножах, знайдених під час археологічних розкопок, є клеймо майстра.

Отже, арсенал холодної зброї козаків розмаїтий. Ми дізналися, що саме зброя показувала готовність учасників битви до бою, види зброї часто свідчили про соціальний статус її власника. Вивчаючи матеріали розкопок місця Берестецької битви ми дізналися, що там знайдено виявлено ударну, рублячу, колючу і метальну зброю. Кількісні показники знахідок свідчать про популярність того чи іншого виду зброї серед воїнів, а також про бойовий досвід учасників битви.

Вивчаючи козацьку зброю ми не могли лишити поза увагою історію розвитку ручної козацької вогнепальної зброї XVII ст. та приладів для її обслуговування в нашому краї. Ми також ознайомилися з вогнепальною зброєю, знайденою завдяки розкопкам поля Берестецької битви 1651 р. і її описам.

В нашому Дубенському краєзнавчому музеї зберігають різноманітні зразки старовинної зброї, серед якої немало і такої, яка була у вжитку в народних мас у боротьбі за соціальне та національне визволення.

Вивчаючи літературу, ми дізналися, що розвиток зброї як й іншого озброєння, тісно пов'язані з історією суспільства його економікою й використанням сил природи на даному етапі розвитку.

Завдяки співпраці з працівниками Дубенського краєзнавчого музею ми дізналися, що цінними джерелами для вивчення зброї є іконографічні матеріали - портрети козацької старшини, малюнки, гравюри, тощо.

Важливими джерелами для окремих даних періоду є пам'ятники писемності. Відомості про зброю зустрічаються в актових книгах, козацьких літописах, описах майна українських магнатів і козацької старшини.

Заняття нашого гуртка

Про поширення зброї на Рівненщині, в тому числі на Дубенщині яскраво свідчать і численні згадки в думах та історичних піснях. В усній народній творчості говориться і про «пищаль семип'ядну» і про «шаблю гостру», «тучий лучок» і «стрілочок» цілий пучок.

Коли ми збирали матеріали для дослідницької роботи, то дізналися також що в часи козаччини в озброєнні українського війська значне місце посідала ручна вогнепальна зброя, яка в житті козаків відігравала важливу роль. Вони ставилися до неї з великою прихильністю, дбали не тільки про її високі бойові якості, а й про красу, оздоблення. Зброя була різноманітною за походженням і належала до різних типів і систем.

Друга половина XVI ст. - перша половина XVII ст. - період інтенсивного розвитку ручної вогнепальної зброї, що дедалі більше вдосконалювалась, ставала легшою і зручнішою у користуванні. У цей час з ужитку виходить найдавніший тип рушниці - пищаль, що не мала прикладу, і для амортизації міцної віддачі її доводилося спирати у мур чи інший твердий предмет. В Україні назва цієї зброї збереглась у XVII - XVIII ст., але нею означали взагалі довгі й важкі рушниці, незалежно від їхніх типів. На зміну пищалям, близько 1560 р., сконструйовано рушницю - мушкет з прикладом, що прикладався до плеча і запальним отвором зверху задньої частини

Пошуковий загін «Знайда» під час проведення ПВД

довгого ствола. Незручність у користуванні такою зброєю полягала у труднощах синхронізації прицілу й пострілу. Ця рушниця не мала курка і її обслуговувало двоє людей: один цілився, другий прикладав тліючий гніт до запального отвору. Згодом цей отвір переміщено у бічну стінку ствола, перед ним вмонтовано полицю для підсипного пороху, а гніт затиснуто у роздвоєний кінець прикріпленого до ствола гака, що нахилявся над поличкою з порохом за допомогою гачка. Піхотинці користувались також спеціальними підпорками-форкетами, що з огляду на значну вагу мушкета збільшувало влучність пострілу.

Вогнепальна зброя не могла вживатись без пороху, що у козацькому війську був одним із найважливіших засобів ведення війни. Іноземні мандрівники по Україні багато уваги присвятили козацькому порохові, вихваляючи його високі якості. Як зазначалося за Г. де Бопланом, козаки були умілими у виготовленні пороху. Для цього вони брали селітру, сірку, деревне вугілля, змішували з водою у відповідних пропорціях, підігрівали на слабкому вогні до випаровування води, просушували і пропускали через волокнисте сито, отримуючи гранульований порох, який майже добу перетирали, зрошуючи його водою. Просушений після цього порох був готовий до використання.

Гранульований порох для ладнування зброї козаки носили у порохівницях, а дрібно розтертий для підсипання на полицю - у

Німі свідки козацьких подій

натрусках. Якщо вживана козаками вогнепальна зброя належала до поширених у Європі типів, то у виготовленні натрусок і порохівниць козацькі майстри виявили велику оригінальність. Ці вироби відмінні від подібних приладів у західноєвропейських і польській арміях. Порохівниці козаки носили на поясі. До кожної з них була прикріплена невеличка шкіряна сумочка з кулями, які, здебільшого, козаки виготовляли самостійно.

Значним прогресом у військовій справі був винахід у XVII ст. ладівниць, що значно спростив процес ладнування зброї. Ці прилади складаються із вставлених у залізну бляшану коробку з дном і кришкою циліндричних спаяних одна з одною, розташованих в одному або двох рядках тонкостінних залізних трубок, в яких знаходяться ладунки - всипана у паперовий мішечок заздалегідь відмірена порція пороху і куля. Козакові не потрібно було для кожного пострілу відмірювати порцію пороху з порохівниці і окремо вкладати у ствол кулю. Вистачало вийняти паперовий мішечок з трубочки ладівниці, розірвати папір і всипати готовий ладунок у ствол зброї. Про вживання козаками ладівниць відомо з народної думи «Смерть козака бандуриста», в якій співається, що «лежить козак посічений, порубаний а в ладівниці - ні однісінького набою».

Коли ми ознайомилися з матеріалами розкопок козацької переправи під

Відтворення подій козачини в шкільному театрі

Берестечком, то побачили надзвичайну різноманітність ручної вогнепальної зброї. В колекції репрезентовані майже усі типи рушниць першої половини XVII ст. Це мушкети, військові й мисливські аркебузи, карабіни і один бандолет. Вони польської, голландської, французької і російської роботи. Варте уваги те, що серед знахідок кількісно переважають рушниці з ударними замками, а зброя застарілих зразків представлена нечисленними екземплярами - знайдено всього один мушкет з ґнотовим замком і один з колісним. Тому не викликає сумніву, що армія Богдана Хмельницького була озброєна найновішими зразками тодішньої вогнепальної зброї. Форкетів козаки, очевидно, не застосовували - знайдено лише один екземпляр цього пристрою, а стріляли з вільної руки. Це підтверджується іконографічними даними. Всього під Берестечком знайдено два мушкети, дев'ять аркебуз, карабін і бандолет з повністю або частково збереженими дерев'яними частинами, стволи восьми мушкетів, трьох аркебуз, одного карабіна та одного пістолета.

Завдяки цим розкопкам отримано матеріал, що ілюструє комплекс обладнання, необхідного для використання вогнепальної зброї. На переправі знайдено свинцеві кулі, їх заготівки, злитки свинцю, кулелійки, а також порохівниці, натруски, ладівниці.

З вище викладеного випливає, що козацька армія періоду Визвольної війни не була неорганізованим збіговиськом випадкових людей, як її показують у своїх творах окремі польські дослідники і письменники (Л. Кубаля, Г. Сєнкевич), а регулярним, забезпеченим найновішою для свого часу зброєю, достатньо для тодішньої епохи дисциплінованим і впорядкованим військом. Відкидаючи характерний для окремих українських дослідників романтичний підхід до козацької тематики, слід

Традиційне свято в нашій школі – «Посвята в козачата»

об'єктивно визнати, що козацька армія періоду Визвольної війни за озброєнням стояла на одному рівні з іншими тодішніми європейськими арміями, перевищуючи їх своїми бойовими якостями і не раз насправді відчайдушною хоробрістю у боротьбі за ідею звільнення українського народу від магнатсько-шляхетського гніту .

Наша дослідницька робота не могла обійти стороною селян, їх особливості не лише побуту, а й те, чим вони захищали рідний край, адже саме селяни були рушійною силою Національно-визвольної війни українського народ під проводом Б. Хмельницького. Ми всі добре знаємо, що український народ прагнув скинути шляхетське ярмо і вбачав свій єдиний вихід у продовженні збройної боротьби. Із самого початку повстання, величезна маса селян включилася до лав козацтва й одночасно почала стихійний рух проти польського панства. Про важке становище українських селян на початку XVII ст. ми знайшли в описах французького офіцера, інженера Гійом де Боплан: «Тутешні селяни заслуговують співчуття. Вони мусять працювати власноручно зі своїми кіньми три дні на тиждень на користь пана, а також сплачувати йому залежно від наділу, який тримають, певну кількість мірок зерна, курей, гусей і курчат перед Великоднем, Трійцею, Різдвом. Крім того, повинні возити дрова для потреб пана та виконувати тисячі інших повинностей. У них забирають десятину з баранів, свиней, меду, всіляких плодів, а кожного третього року - третього вола. Немає нічого дивного, що ці нещасні ніколи нічого не відкладають для себе, перебувають у тяжких умовах залежності. Пани

Робота пошуково-дослідницьких загонів нашої школи «Знайда», «Волоцюги» і «Туристичні слоненята»

мають необмежену владу не тільки над їх майном, але й над їхнім життям. Бідні селяни опиняються у ще жалюгіднішому стані, ніж каторжники на галерах». Ще з шкільної програми ми знаємо, що покозачені повстанці виганяли панів, руйнували та палили їх замки, жорстоко поводилися з урядниками, а особливо з орендарями. Вони вірили, що по їх вигнанні вони дістануть свободу від кріпацтва. В записах Івана Крип'якевича так аналізуються повстанські війська: «Селянські загони здебільшого були піші, рідше кінні. Озброєння народних військ було різне. Селяни, особливо спочатку виступали з примітивною "сільською зброєю": косами, сокирами, ціпами, вилами, киями — що хто мав». Про селянську зброю також дізнаємося зі слів польського поета XVII ст. Мартина Кучваревича, який описує Зборівську битву: «Яка там битва була, при одній лиш згадці, Всемогутній Боже, страх бере людину! Коли козаки хто чим може, одні з палицями, а інші з косами, з осмаленою головешкою, з сокирою, з ціпами на наших майже наосліп кидаються. О сором! Чим хлоп снопи молотив, з тим до бою стає».

Детально дослідити і вивчити зброю селян XVII століття дозволили матеріали розкопок поля Берестецької битви 1651 року, які проводились під керівництвом доктора історичних наук Ігоря Кириловича Свєшнікова і тривали з 1970 по 1994 роки. Основні археологічні роботи були зосереджені на місці козацької переправи у східній частині села Острова, званій Циганівкою, а також в урочищах За Фосою та Попів Горб.

Селянську зброю знайдену на переправі можна віднести до таких груп: ударна, ударно-рубляча, колюча та колючо-ріжуча.

Робота у бібліотеці з метою збору і обробки краєзнавчих матеріалів

До ударної зброї можна віднести дерев'яні булави-колотушки, про які ми вже розповідали, адже вони відносяться також і до козацької холодної зброї.

Бойові сокири були дуже розповсюдженою зброєю, а за своїм виглядом не відрізнялися від робочих. Ця зброя за бойовим характером належить до ударно-рублячої. І. К. Свєшніков констатував, що знайдені на місці переправи та на острові Гайок сокири разом з іншими зразками не викликають сумніву щодо свого бойового характеру. Головною перевагою сокири перед іншою холодною зброєю була висока ефективність удару, що рубає. Сокира легко розносила ворожі щити і розрубувала шоломи. Також при використанні обуха сокира відразу ж ставала зброєю, що дробить. Великим плюсом сокири було те, що вона проста у виготовленні, а також дуже поширена, бо крім зброї вона була і господарським інструментом. Невелика сокира була в будь-якому господарстві, і вона легко змінювала мирну роль на бойову при необхідності вести бойові дії. Бойова сокира змінювалася з господарського інструменту на зброю шляхом нескладної операції: перестановки леза на більш довге сокирище.

Козацько-селянська зброя на Полі Берестецької битви.

(Ми були на реконструкції битви)

Сокирою не можна було наносити удари так часто і точно, як шаблею. На розмах нею ішло багато сил. Але переваги сокири у її застосуванні переважали недоліки. Важливим було те, що лезо сокири просто викувати, але важко зламати. У бою воно могло, у гіршому випадку, затупитися.

Прикладом колючої зброї селянських повстанців є знайдений поблизу села Острова саморобний спис. Цей екземпляр перероблений із сільськогосподарського знаряддя праці — наральника, його край було розклепано і загострено, а з основи було зроблено втулку для держака. Як описує І. Свєшніков, ці дії дозволили отримати вістря для списа з масивним овальним пером довжиною 15 см і такого ж розміру втулкою, краї якої не стикаються. У 1966 році біля острова Гайок випадково було знайдено ще один саморобний наконечник списа, грубої ковальської роботи, про що свідчить його нерівна поверхня на якій збереглись сліди від роботи молотом. Представниками колючо-ріжучої зброї є бойові коси та серпи. На місці козацької переправи було знайдено три екземпляри бойової коси, і стільки ж бойових серпів.

За Д. Тоїчкіним бойова коса - холодна поліфункціональна древкова січна колольно- різальна зброя. Зі знайдених кіс найкраще збереглась лише одна, її лезо дещо пощерблене, але гостре,

робоча частина підсилена двома реберцями жорсткості з рівчаками по боках. Місце кріплення до держака «п'ятка», зі збереженим на ній кільцем або наперстком, із зигзагоподібним візерунком, яким коса кріпилась до держака, знаходиться на одній площині з ним. Це підтверджує її бойове призначення. Коса має клеймо майстра у вигляді овальної опуклості. Другий знайдений екземпляр довжиною 79 см., також має зміцнене лезо, але лише з одним реберцем і двома рівчаками по боках. Коса позначена двома клеймами: півмісяцем і округлим заглибленням з двома опуклостями. Найгірше збережений третій екземпляр коси, у якої обламаний кінець, лезо з одним подовженим реберцем. Вона позначена цікавим клеймом у вигляді витисненого серця. Форма «п'ятки» кіс з-під Берестечка вказує на те, що вони були прикріплені до держаків горизонтально.

Селян, озброєних косами, називали косиньєрами, вони складали окремі загони в козацькому війську. Ми віднайшли численні письмові джерела, які розповідають про використання бойових кіс козаками під Берестечком, наприклад: «Вночі 4 липня козаки під проводом І. Богуна тихо підповзли до редуту на правому березі річки, вбили косами 8 рейтарів і захопили дві гармати». Яскравим епізодом Берестецької битви, де використовувалась коса, є бій останнього козака на болотному озерці 10 липня: «...козак боронився косою проти всього королівського війська.

Ми гордимося, що козацького роду!!!

Він уже був поранений 14-ма кулями, але продовжував завзято боронитися і всі, хто намагався підійти до нього, ледве не були перерізані навпіл його косою»

Селянська зброя знайдена на місці Берестецької битви є матеріальним доказом для вивчення озброєння козацько-селянського війська. Вона має для нас особливе історичне, наукове значення та культурну цінність. Цю зброю хоч і не можна віднести до професійної, але вона широко використовувалась козацьким військом, а особливо селянами-повстанцями, які були його основним поповненням, особливо під час масових повстань.

Як стверджує Д. Тоїчкін, у європейських країнах часів середньовіччя селяни, тобто люди, у своїй масі дуже далекі від військової справи, під час бойових дій користувалися найпростішою зброєю, часто власноруч перероблененою із сільськогосподарських знарядь праці. Це можна пояснити низькими матеріальними затратами на її виготовлення, легкістю оволодіння та простотою застосування у вигляді зброї.

Цікавим для нас стало спостереження Ланселота Лоутона, журналіста з Великої Британії, який сказав, що українське селянство є головним носієм українського національного руху та державницьких традицій.

Так швидко плине час… Змінюється все: люди, природа, історія. Соціальне становище впливає на думки, настрої, поведінку людей, і вони стають жорсткими, не люблять і не шанують рідний край. Та хіба ми можемо забути, що Україна – наша рідна земля, яка має чим гордитися, а «Поле Берестецької битви» - це місце бойової слави козаків, місце, де тисячі людей за визволення рідного краю поклали свої голови.

Більше ніж тисячоліття минуло з того часу, як замовкли останні громовиці цієї битви. Багато сотень козаків віддали тут своє життя. Але пам'ять наша свято зберігає і передасть з покоління в покоління спомин про одні із героїчно-трагічних битв за волю України.

Ми раді, що наша робота не пропаде безслідно і не припадатиме пилюкою в шафах історії, адже ми поповнили нашими пошуковими матеріалами шкільний музей, котрий нещодавно відкрився в школі с.Птича. А ще, ми хочемо похвалитися тим, що нашими дослідженнями користуються наші однодумці – гуртківці Дубенської райСЮТур на заняттях краєзнавчих гуртків, а також школярі нашого району на уроках історії.

Минають, і добре що минають ті часи, коли наші люди жили лише хлібом єдиним. Радує те, що хоча б молоде покоління, займаючись в гуртку, розширює свій інтерес до нашої славної історії, до зростання самосвідомості, задовольняє жагу пізнати своє коріння – це і є ті підвалини духовності, без яких немає дороги у майбутнє

  • Апанович О. М. Збройні сили країни першої половини XVII ст. - К.: «Наукова думка» - 1968. - 223 с.

  • Апанович О. Розповіді про запорізьких козаків. - К. 1991 р.

  • Блануца А. В., Бунятян К. П., Ващук Д. П. та ін. Історія українського селянства: Нариси в 2-х томах. К.: Наукова думка, 2006. - Т. І. — 632 с.

  • Бухало Г. Круг містечка Берестечка. - Рівне. Державне редакційно - видавниче підприємство, 1993. - 104 с.

  • Гійом Левассер де Боплан. Опис України. Пер. з фр., приміт. та передм. Я. І. Кравця - Львів: Каменяр, 1990. -301 с.

  • Голобуцький В. Запорозьке козацтво. - К., 1994. - 539 с.

  • Грабянка Г. Летопись Григория Грабянки. — К., 1854.

  • Денис Тоїчкін. Козацька шабля XVII - XVIII ст.: історико-зброєзнавче дослідження / Інститут історії України НАН України. — К.: ВД «Стилос», 2007. — 368 с.

  • Збірник тез наукової конференції «Життєвий та творчий шлях І. К. Свєшнікова», присвяченої 90-річчю від дня народження видатного українського історика-археолога, невтомного дослідника козацької доби. - Рівне, 2005. - 96 с.

  • Крип'якевич 1. П. Богдан Хмельницький. - К: видавництво Академії наук Української РСР, 1954.

  • Попенко В. Н. Холодное оружие: Энциклопедический словарь. Москва, 1996. - 480 с.

  • Свєшніков І. К. «Битва пій Берестечком». - Львів, 1993. - 304 с.

  • Телєгін Д. Я., Винокур І. С., Титова О. М., Свєшніков І. К. та ін. Археологія доби українського козацтва XVI-XVIIIст.: навчальний посібник. - К., 1997. - 336 с.

  • Тис-Крохмалюк Ю. Бої Хмельницького. Військово-історична студія. - Львів, 1994. - 196 с.

  • Тоїчкін Д. В. Козацька шабля XVII - XVIII ст.: історико-збросзнавче дослідження / Інститут історії України НАН України. - К.: ВД "Стилос», 2007. - 368 с.

  • Фонди музею Національного історико-меморіального заповідника «Поле Берестецької битви».

  • Фонди Дубенського краєзнавчого музею.

  • Щоденники археології експедиції на місці Берестецької битви 1651 р., доктора історичних наук Свєшнікова І. К. за 1974 р. (Фонди Державного історико-меморіального заповідника «Поле Берестецької битви»).

Історичне минуле – це частинка нашого життя. Кожен рядок тексту знайомить нас з багаторічним стражданням нашого народу, його надбаннями та поразками. Ми повинні цінувати те, що лишилося нам як спадщина від наших дідів та прадідів, які проливали за нею свою кров, і не рідко віддавали своє життя.

Наш край славиться своїми визначними місцями. Інколи ми проходимо по цій землі, дивимось історії в очі, але не помічаємо її. Нам стає боляче від нашої необізнаності і соромно за те, що ми ганьбимо наше минуле і не замислюємось над майбутнім. Гортаючи роботу французького мандрівника XVI століття Блез де Віженер ми знайшли чи не найкращий опис нашої Батьківщини: «Україна – обітована земля… Пливе вона молоком і медом. Хто лише раз побував на Україні, той вже не зможе розлучитися з нею, бо вона притягає кожну людину до себе. Скрізь ростуть фруктові дерева і виноградні лози. В старих дубах і буках рої бджіл і джмелів. Звірини в лісах так багато, що зубрів, диких коней і оленів забивають лише для шкіри. Диких кіз вбивають тисячами, на ріках дуже багато бобрових хаток. Птахів так багато, що весною хлопці наповнюють цілі човни яйцями диких качок, гусей, журавлів та лебедів. На Волині вистачить виорати один раз і засіяти зерно, а вродить вдвічі…»

Зрозуміло, що автор цих рядків допускає перебільшення в описі багатств України, але в його словах є велика частка правди. Адже Україна здавна славилася природними багатствами, які приваблювали до себе хижі погляди правителів різних народів – від монголо-татар, аж до польських магнатів, які в XV столітті розпочали експансію на Україну.

На заняттях гуртка, наш експедиційний загін «Знайда»

мав можливість узагальнити і систематизувати зібрані матеріали.

Після Люблінської унії 1569 року, яка поклала початок існуванню Речі Посполитої, польські магнати потоком ринули на Україну, захоплюючи кращі землі і перетворюючи українське населення на кріпаків.Польські пани на захоплених українських землях знайшли собі союзників в особі українських феодалів, які сподівались використати польську шляхту для зміцнення системи експлуатації селян, для придушення виступів селянства, яке не мирилося з нещадним зиском.

Не витримуючи панського тягаря, селяни масово втікали на південь – в степи де ще не було панів. На нових місцях хоч і жили під загрозою нападів кримських татар, але були вільними і називали себе «козаками». Слово «козак» тюрського походження і означає «вільна людина».

«Козаччина є не тільки найблискучішою, найефективнішою появою української історії, вона являє собою ще і добу найбільшого напруження сил українського народу і його державної, соціальної і культурної творчості, коли виявились яскраво найліпші ясні й найгірші темні боки української національної вдачі», - писав видатний історик України, державний і громадський діяч, Президент Української Вільної Академії наук, професор, доктор Дмитро Дорошенко, чиї твори в колишній Радянській Україні були під суворою забороною.

Український народ не раз повставав проти польських магнатів, боровся зі зброєю в руках за краще життя і долю. Великими повстаннями українського народу проти феодалів як іноземних, так і своїх, українських, позначені кінець XVI ст., та перша половина XVII ст. А в середині XVII ст.. вибухнула визвольна війна.

Всі учасники цієї війни мали спільну мету: вони боролись проти іноземного гноблення.

І знову Берестечко зустрічає нас немов рідних,

адже доріжку до нього протоптали вже не одноразово.

Битва під Берестечком улітку 1651 року вважається найбільшою, що виникла на території Європи від пізнього середньовіччя, до початку ХХ ст. у ній схрестили зброю понад 300 тисяч чоловік із обох ворогуючих таборів. Козаки і селяни – борці проти соціального і національного гноблення – проявили нечуваний героїзм і стійкість, відстоюючи свободу і незалежність України.

Тепер древнє Волинське містечко Берестечко, яке в історичних джерелах згадується в 1445 р., відоме не тільки в Україні, а й далеко за її межами.

Відгомін подій часів Богдана Хмельницького ми знайшли в козацьких літописах, а також у працях М.Костомарова, М.Макрковича, Д.Бантиш-Каменського у фондах Дубенського історико-краєзнавчого заповідника та на полицях бібліотек. Однак Тарасові Шевченку напевно найкраще, і головне на нашу думку найправдивіше сказати поетичне слово про битву під Берестечком:

Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?

Почорніло я од крові за вольную волю.

Круг містечка Берестечка на чотири милі

Мене славні запорожці своїм трупом вкрили…

А ще, ми вивчаючи інші твори Великого Кобзаря знайшли відгук на ці трагічні події у вірші «За байраком байрак», написаному в 1847 році в сирих застінках петербурзького каземату, куди його запроторили царські сатрапи за викривальний пафос сатиричних творів:

Ось так ми таборуємо і цікаво проводимо час на острові Журавлиха,

що поблизу с. Пляшева Радивилівського району

За байраком байрак,

А там степ та могила.

Як могутній козак

Встає сивий, похилий,

Встає сам уночі,

Іде в степ, а йдучи

Співа, сумно співає:

Наносили землі

Та й додому пішли,

І ніхто не згадає.

Нас тут триста, як скло!

Товариства лягло!

В нас, як учасників експедиційного загону «Знайда» вже стало традицією щороку в середині червня на острові Журавлиха, що в селі Пляшева Радивилівського району, поминати козаків, котрі в ті далекі часи на полі бою впали смертю героїв. Спілкуючись з старожилами, ми дізналися також, що в 30-ті роки юнаки і дівчата вирушали на козацькі могили по-святковому одягнені, в яскравих вишиванках, щоб низько вклонитися тим, хто виборював свободу народові України. Як згадує баба Соня, місцева жителька села Пляшева, такі патріотичні заходи нерідко закінчувалися кривавими сутичками з польською поліцією.Так, поле Берестецьке, - то національна святиня, де витає дух мужніх лицарів свободи. Поблизу Козацьких могил ми не раз чули, що колись був «Мурований стовп» заввишки 16 метрів. Дід Петро казав, що на ньому колись був напис, про те, що там похований син засновника Берестечка князя Фрідріха Пронського Олександр (помер у 1601 р.). Він був збудований з міцної цегли у формі піраміди, і він зберігся до наших днів.

Театральні дійства просто захоплюють, адже ти немов опиняєшся

в 1651 році і на свої очі бачиш яка відвага були в наших прадідів-козаків.

Напевно чи не кожен з місцевих жителів розповідав легенду про те, що всередині «Мурованого стовпа» висить труна на залізних ланцюгах. Дід Петро казав, що колись там був отвір і в нього можна було заглянути, але нажаль через темінь нічогісінько побачити не вдавалося. І лише місцевий учитель Григорій Стахович Філіпович, ентузіаст-дослідник, невтомний краєзнавець, з’ясував істинне підґрунтя легенди. Відомо, що в 1787 році польський король Станіслав-Август Понятовський, повертаючись з Канева після зустрічі з російською імператрицею Катериною ІІ. Зупинився в замку графа Замойського в Берестечку. Одного разу, оглядаючи мальовничі околиці міста над Стиром, він побачив високий пам’ятник. Такого раніше ніде не зустрічав. Зацікавившись цим рукотворним дивом, разом із почтом попрямував туди, щоб роздивитися краще. Перед королем Речі Посполитої виросла могила. Він велів розкопати її. У кам’яному склепі висіла на ланцюгах срібна труна. Відчинили віко, а там виявилася інша труна – дубова… з останками князя Олександра Пронського. Король наказав засипати могилу. Про своє перебування в Берестечку С.А.Понятковський залишив на одній із стін пам’ятника напис польською мовою: «Ст.-Август 1787».

Не раз на наші очі потрапляв курган, на якому стоїть капличка. В народі її називають «Свята Текля». Кажуть, що тут вічним сном спочивають черниці католицького монастиря на чолі з ігуменею Теклею, котрі були замучені татарами. За вчинений опір вороги їх жорстоко покарали: всім повідрізали груди і позабивали в голови цвяхи. Точних даних про кількість заборонених нема: за одними джерелами – 500, на іншими – 43.

В інсценізаціях все як в реальності, навіть шаблі справжні і барабан звучить в ритм боротьби.

Не одноразово ми чули ще одну цікаву легенду про «Дівочу греблю». В якій йшлося, що багато разів татарські наїзники нападали на волинські міста і села. Все нищили на своєму шляху, не щадили нікого. Після них кривавилися ріки, дороги. Ординці мучили і забирали в полон не тільки дорослих, а й діток. Волелюбні дівчата виявляти протест, не бажали ставати рабинями. Тоді татари жорстоко розправлялися з бранками.

За легендою, по той бік Стиру, напроти села Кутрова, у сосновому лісі тілами замордованих дівчат загатили греблю. Такі розповіді нагнали страх на нас. І так вдало Анатолій Карпяк передав наші почуття в своєму вірші:

Били копитами коні ординські,

Люто топтали трави волинські,

Росами плакав ранок туманний –

Скручені руки всіх полонянок.

В’їлась сириця в душу і тіло.

Чорне вороння обрій закрило.

Ті волинянки – горді дівчата –

В очі плювали зайдам проклятим.

А бусурмани шаблі гострили,

Тілом дівочим греблю гатили.

Коні татарські, гострі підкови…

Досі ще чути стогін діброви.

Багато місцевих легенд ми чули з вуст селян, вони розповідали, що за селом є урочище «Маруха», біля якого височіє 12-метровий курган на який козаки своїми шапками наносили землі. Легенда повідомляє, що курган насипаний на могилі княгині Марії Пронської

Напевно саме так виглядало вороже військо: «…одягнуті в залізні обладунки із золотими прикрасами на них, крилами на плечах, у шипаках, зі страусиними перами на головах…»

– дочки засновника Берестечка. Раніше, кажуть, ще й капличка там стояла.

Оскільки в часи середньовіччя татарські наскоки ставали щораз частішими і дошкульнішими, люди змушені були рятуватися під землею – у мурованих сховищах. За кілька кілометрів на північний захід од Берестечка, в урочищі Секція, в повоєнний час хтось натрапив на велике підземелля, яке, очевидно, ставало тимчасовим захистом від нападників.

Особливим ореолом слави овіяні легенди та розповіді про відвагу та стійкість козаків – учасників битви під Берестечком 364 роки тому, зокрема про тих триста сміливців, котрі до останньої краплі крові боролися на острові Журавлиха у Пляшевій. Оточені з усіх боків, вони не здавалися на ласку ворогів.

Ми працюючи з документами та книгами музею також заглянули в історію цих подій, і ось що дізналися:

30 червня 1651 року відбулася вирішальна битва між військом Богдана Хмельницького та противників. Світанок ворогуючі сторони зустріли в густому тумані, що ніби молоко, розлився стирською рівниною. Вороги не бачили один одного. О 9 ранку туман розвіявся і відкрилося видовище небачене досі. На просторі, скільки сягало око, стояли двома ворогуючими рядами воїни. Мовчки вдивлялися вони в один одного, ніби розгадуючи таємниць замислів, що привели їх на це поле. Королівське військо відрізнялося надзвичайною ошатністю, багатим одягом. Гвардійці були з тигровими та леопардовими шкірами на плечах. Гусари одягнуті в залізні обладунки із золотими прикрасами на них, крилами на плечах, у шипаках, зі страусиними перами на головах.

Ось такі знахідки найбільше зацікавили нас в музеї козацької звитяги і слави у славному Берестечку

Козаки і татари були одягнені просто. Селяни у бідних сердягах йшли в похід з дубинами замість зброї. Не багатше виглядали й татари.

Ніхто не наважувався розпочати бій першим. Минали години… вже й сонце стало в зеніті. А там завернуло з півдня. Тільки на третю годину дня розпочалася битва. Обидві армії наблизились і зіткнулись одна з одною. Дим та пилюка ховали від обох сторін тих, що бились. Минала довга і напружена година. Здавалося, що ця стіна ворогуючих народів так і не зрушить ні вправо, ні вліво. Король не переставав надсилати допомогу. Але даремно. В найвідповідальніший момент битви, коли потрібно було зосередити всі зусилля і вдарити по супротивнику татарське військо на чолі з ханом покидає поле битви. Богдан Хмельницький кинувся в слід за татарами, щоб зупинити їх. Але хан не послухався гетьмана. Більше того, він узяв Хмельницького у полон, позбавивши козаків свого отамана. Козаки не розгубились. Вони відступили до болотистої річки Пляшівки, окопалися там і зайняли кругову оборону.

Протягом 10 днів українське військо тримало оборону та наносило ворогові відчутний удар. Козаки сподівалися на повернення Хмельницького. Йшов час, всі чекання виявилися марними. Сили залишали оборонців, особливо тяжко стало тоді, коли поляки привезли зі Львова та Бродів важкі гармати. Артилерія почала обстрілювати козацький табір.

Від ядер гинуло все більше козаків, селян, жінок, дітей які також допомагали війську. Оточені з трьох сторін ворогами, а з четвертої – болотистим берегом річки, чекали вони своєї долі.

Переконавшись, що гетьман не повернеться, козаки збираються на збори і обирають наказним гетьманом Івана Богуна . В одну із ночей під

Чарівне Берестечко манить до себе знову й знову

його керівництвом оборонці вистроїли з гармат, кожухів, возів та іншого майна мости через болото і по цих переправах виводили козацьке військо.

Вранці поляки виявили козацький табір пустий. Від люті вони кинулись в наступ на загони, прикривали відхід основного складу війська.

Українська армія під Берестечком вийшла з оточення. Відступили десятки тисяч козаків та повстанців разом з кіньми, та так, що ворог не помітив цієї продуманої військової операції. Велика заслуга у цьому, насамперед, талановитого полководця Івана Богуна.

Шляхта заволоділа козацьким табором із запасами харчів і зброї, але переслідувати відступаючих не переставали і розійшлася по домівках. Козаки й селяни, вийшовши з оточення, відступили на Київщину і знову почали об’єднуватися у полки під проводом Богдана Хмельницького, який визволився з-під ханської неволі. Потрібно знову було збирати військо і боронити Україну.

В працях І.Крип’якевича ми знайшли напевно найвлучніший опис цих подій: «…поразка під Берестечком не тільки не викликала паніки, але ще більше посилила рішучість широких мас. Починалася справжня народна війна проти шляхти».

І хоча пройшло майже чотири століття, але все в на острову Журавлиха нагадує про часи минулі. Ніби сама земля промовляє до нас голосом предків.

Неподалік від колишньої переправи ми бачили болотяне озеро, яке в народі називають «Козаковою Ямою». За легендою саме тут загинув останній козак, що відмовився здатися в полон, вибрав смерть, а не принизливе життя. Кажуть, що після бою жителі навколишніх сіл

Робота в музеї завжди цікава і захоплююча, адже ми маємо можливість доторкнутися до чарівних витоків історії

зібрали тіла убитих і поховали їх за християнським звичаєм і поставили кам’яні хрести. Неподалік вій цього місця нині могутній музей-заповідник «Козацькі могили», де ми маємо можливість вклонитися унікальним експонатам музею, що бережно зібрані на полі бою, витягнені з боліт і води. Це німі свідки війни. Тож потрібно вклонитися їм і подумати про ту ціну, яку заплатив народ, ідучи до своєї незалежності, виборюючи право на життя.

Літератури про Берестецьку битву ми знайшли багато, адже є її описи, зроблені день за днем як сучасниками, так і пізніше істориками на підставі первинних джерел. А загалом ми ознайомилися з працями М.Маркевича, М.Костомарова, І.Каманина та інших. А зацікавило нас найбільше те, чи відігравало якусь роль у цій історичній битві Дубно, його околиці та гарнізон?

І в одному з друкованих видань (газета «Вісник Дубенщини» від 5 червня 1991 року) ми знайшли відповідь на свої питання. В ньому йшлося, що у травні 1651 року польське військо на чолі з королем Яном Казимиром стояло табором поблизу Сокаля. Для такого чисельного війська необхідно було мати багато провіанту та фуражу, отже польські загони роз’їжджалися щораз далі від табору, щоб все це добувати для армії. Татари, союзники Хмельницького, із свого боку розсилали свої загони для грабунку задля здобичі.

За свідченнями архівних джерел власником Дубна на той час був князь Домінік Заславський, воєвода краківський, який за тогочасним звичаєм мав значне власне військо, яке використовувалось для захисту замку і для участі у війнах, що вела Польща. У травні 1651 рок, коли королівське військо ще стояло під Сокалем, а про Хмельницького та про татарів ще не було відомо, де вони знаходяться, військо Заславського було в Дубні.

І ось з листа невідомого автора з-під Сокаля король довідується, що

Так цікаво хоч на мить опинитися в підземеллі де колись мешкали козаки, адже не спроста М.Гоголь описав саме наш замок у своїй повісті

«… необережних людей князя Домініка побили під Дубном татари, забрали їм коней і самих налякали не без шкоди».

Інший лист звідти ж від 4-го червня без підпису та адреси оповідає: «Князя Домініка не видно, його полк у Дубні, а люди довкруги грабують, але їх шляхетські селяни ловлять, в’яжуть і приводять до табору. Вчора 8 пов’язаних приведено і віддано маршалківському судді».

Ще два листи ж тією ж датою оповідають, що під Дубном 1000 козаків і 60 татарів розбили хоругов (підрозділ кавалерії) пана краківського (Заславського), якою командував пан Ціцель, 30 шляхтичів у полон захопили і вслід за поляками вскочили на передмістя Дубна, де «людей напсували», коні забрали і 2000 волів, які мали гнати до табору під Сокаль для князя Домініка.

Подібний лист звідти ж повідомляє: «Днями роз’їзд в 200 коней з наметами пішов під Дубно. Коли вони затримались на постій, на них вдарили козаки, одних забили, інших розігнали і зловили живцем. Але з Дубна виїхало кількасот людей князя Домініка, козаків розігнали, в болотах потопили і полонених звільнили».

У листі від Веніаміна Краузе від 2 липня з-під Берестечка невідомому адресату в Гданськ говориться: «… Коронний хорунжий (Конецпольський) і Вишневецький були послані з 6000 чоловік оточити ворога з другого боку (з правого берега р.Пляшівки). Для цього було наказано привезти з Дубна за 5 миль звідси 20 гармат».

Але повернімось на деякий час назад., коли польське військо вирушило з табору під Сокалем до місця майбутньої битви з козаками. Це місце не було остаточно вибране, а під Сокалем було незручно.

Завдяки роботі над експедицією ми мали можливість зустрітися з представниками Дубенської сотні Українського козацтва «Волинська січ»

Король з військовою радою вибрав для битви околиці Дубна, куди треба було йти через Берестечко з переправами через річку Стир та Ікву.

План поляків став відомий Хмельницькому і він мав намір використати його для себе. Перепинити ворогові шлях до Берестечка він не встиг, отже, надумав інше: він послав козаків, щоб ті зумисне попали в полон і сказали полякам, що мовляв гетьман спрямує всі сили під Дубно. Це зроблено було з тим наміром, щоб розділити польське військо і напасти на нього на обох переправах: на тих, котрі раніше прийдуть під Дубно – на переправі через Ікву, а на тих, котрі не встигнуть за ними – на переправі через Стир. Переправа через Ікву мала відбутися серед боліт та ярів, що давало перевагу козакам.

Спочатку цей план подіяв. Польські обози тоді ще не встигли переправитись через Стир і були ще на другому боці, а військова рада за наполяганням короля і всупереч запереченням Потоцького вже вирішила йти з кіннотою під Дубно. Там військо мало б перед собою великий простір для воєнних дій, а позаду міцну дубенську фортецю.

17 червня на світанку засурмили сурми і передові полки вирушили шляхом до Дубна. Сам король перед дорогою слухав службу Божу. А тим часом Потоцький одержав звістку, що козацько-татарське військо вже близько і побіг до короля, не дивлячись на те, що служба Божа ще не скінчилась. Він став благати короля не виступати принаймні до завтра, поки не буде повніших вістей про ворога. Король згодився припинити похід, хоч передові полки вже встигли підійти верств на чотири від табору.

Тут прибіг гонець від Яреми Вишневецького зі звісткою, що той вже встиг провести битву під Радивиловом і знає намір ворога, а саме: що Хмельницький йде до Дубна, щоб зупинити польське військо на

Результат нашої роботи –

участь у заходах присвячених примноженню слави козаків

переправі через Ікву, а хан хоче напасти на польські обози, що ще залишились на Стиру і вже зосередив свої сили біля Перетятина.

Тоді король наказав негайно повернутися і став переправляти решту похоти та обоз на правий берег Стиру. Це тривало увесь день і ніч при світлі смолоскипів і Хмельницький знав про всі рухи ворогів. Так і цього разу: полонені слуги сказали, що король вже йде до Дубна. Таким чином Хмельницькому стало відомо, що його план провалився завдяки Вишневецькому і він послав сильний загін козаків знищити свого заклятого ворога, який стояв зі своїм загоном збоку від табору. Це було б гетьманові вдалося, коли б не врятував Ярему в останню хвилину Конецпольський, котрий саме повертався з Бродів і випадково почув галас битви.

Лишається згадати ще про долю тритисячного загону козаків, знесилених боями та відступом з поля битви і голодом. Вони вже були не в силі відступати далі і поляки наздогнали їх поблизу Дубна між селами Плоска та Семидуби. Козаки ще пробували захищатися, зробивши за звичаєм оборонний табір, сліди якого видно й досі.

Та сили були нерівні і козаки полягли всі від одного, бо озвірілі поляки полонених не брали. Про цю сумну подію нагадують тільки кам’яні козацькі хрести.

Ще раз можна зауважити, що поразка козацьких військ під Берестечком не була повним розгромом, бо вже в серпні того ж року вони показали свою міць під Білою Церквою. А в травні наступного 1652 року козаки зуміли знову розгромити польські сили під проводом коронного гетьмана Калиновського в бою під Батогом, внаслідок чого значну частину України було очищено від польського війська, а важкі умови Білоцерківського договору втратили своє значення.

Ось так зустрічає нас Козацький редут між селами Плоска і Семидуби.

В кожну пору року він зачаровує по різному.

Не могли ми не згадати і наші рідні села Плоска і Семидуби, де серед рівного поля височить своєрідний курган. Це один із німих свідків тої само героїчної боротьби селянсько-козацьких військ проти шляхецьких поневолювачів.

Завдяки архівним джерелам ми дізналися, що 20 червня 1651 року «союзник» Богдана Хмельницького кримський хан Іслам Гірей, підкуплений шляхтою, по-зрадницьки залишив поле битви. Королівські війська безперешкодно зайняли залишені татарами позиції і замкнули козулько-селянські полки у трикутнику заболоченої заплави. Втративши оперативний простір, війська Богдана Хмельницького опинились в критичному становищі.

Основна частина війська Хмельницького, яка вийшла через переправи на правий берег річки, відбиваючись від насідаючи військ противника, відступила на схід до Білої Церкви. Невеличкі ж групи козаків, які не встигли з’єднатися з основними військами, відступили розрізнено. Аби успішно оборонятися від чисельно переважаючих загонів шляхти, вони будували серед чистого поля земляні оборонні редути.

Одним з таких оборонних редутів є «козацький курган» біля села Плоска. На початку оборонних боїв козаки ставили в коло наявні вози і з-за них оборонялися. При затяжній обороні вони засипалися землею,

Автор пам’ятного знаку на Козацькому редуті,

скульптор і поет Микола Тимчак

утворювався земляний оборонний вал з котлованом неправильної овальної форми всередині.

Трагічна подія, що сталась у липні 1651 року біля села Плоска, назавжди збереглася у пам’яті народній. Про неї нагадує козацький курган, овіяний легендами. Їх багато. В свою чергу наш експедиційний загін «Знайда» проводить науково-дослідницьку роботу з точки зору легенд і переказів старожилів.

За легендою на місці Козацького редуту було близько трьох тисяч курганів. Але взявши до уваги, що діаметр котлована оборонної споруди з півночі на південь – 26, а з сходу на захід 20 метрів, можна зробити висновок: там захищались всього десь до сотні козаків.

На овальному земляному валу стоїть чотири хрести з тесаного піщаника. Відомо, що наші предки ставили хрести на могилі покійного, а також на місці його загибелі. Можна припустити, що наявність трьох хрестів на оборонному валу свідчить про те, що захисники оборонного редуту загинули в тому бою смертю хоробрих.

При роботі в краєзнавчому музеї ми дізналися, що у 1953 році працівники, ще на той час, Дубнівського краєзнавчого музею прокопали пробний шурф на оборонному валу цього редуту, в якому виявили струхлявілі дерев’яні предмети і просо (залишки воза, засипаного землею, і предмети, що були на ньому). З того часу можна сказати, що почалися повноцінні і ґрунтовні дослідження пам’ятки козацької звитяги і слави.

А ще, у 1990 році на цьому місці був споруджений та освячений пам’ятний знак за проектом скульптора і поета Миколи Тимчака, його ж стараннями та Товариства української мови імені Тараса Шевченка «Просвіта», місцевого населення.

Не раз ми бували на Козацькому редуті і з впевненістю можемо сказати, що відгомін Берестецької битви стоїть над Селами Плоскою і Семидуби. Відгомоном стає і вшанування пам’яті полеглих козаків. І прикро, надто прикро, що з кожним роком нашої незалежності все менше людей на Берестецькому славному полі. Вже починають заростати бур’яном забуття пам’ятні місця, та ми будемо робити все для того, щоб пам'ять жила не лише на сторінках книг, а в нашій свідомості. І саме завдяки роботі над даною експедицією ми зрозуміли – не важливо коли відбуваються бої, не важливо кози загинув боєць, потрібно завжди пам’ятати таку актуальну і життєву фразу: «Герої не вмирають, вмирають вороги…», а ми ще б хотіли доповнити: «… Вони у наших серцях назавжди».

Підсумком нашої роботи є високе визнання як на районному

так і на обласному рівні:

2012-2015 р.р. – учасники експедиційного загону «Знайда»

нагороджені найвищою відзнакою «Золоте зернятко»,

2014 р. - учасники експедиційного загону «Знайда»

нагороджені премією обласної адміністрації.

Так швидко плине час… Змінюється все: люди, природа, історія. Соціальне становище впливає на думки, настрої, поведінку людей, і вони стають жорсткими, не люблять і не шанують рідний край. Та хіба ми можемо забути, що Україна – наша рідна земля, яка має чим гордитися, а «Поле Берестецької битви» - це місце бойової слави козаків, місце, де тисячі людей за визволення рідного краю поклали свої голови.

Більше ніж тисячоліття минуло з того часу, як замовкли останні громовиці цієї битви. Багато сотень козаків віддали тут своє життя. Але пам'ять наша свято зберігає і передасть з покоління в покоління спомин про одні із героїчно-трагічних битв за волю України.

Ми раді, що змогли хоч на деякий час поринути у вир цих подій. А також радує те, що наша робота не пропаде безслідно і не припадатиме пилюкою в шафахх історії, адже ми поповнили нашими пошуковими матеріалами шкільний музей, котрий нещодавно відкрився в школі с.Птича. Неоціненним є те, що нашими дослідженнями користуються наші однодумці – гуртківці Дубенської райСЮТур на заняттях краєзнавчих гуртків, а також школярі нашого району на уроках історії.

Минають, і добре що минають ті часи, коли наші люди жили лише хлібом єдиним. Радує те, що хоча б молоде покоління, займаючись в гуртку, розширює свій інтерес до нашої славної історії, до зростання самосвідомості, задовольняє жагу пізнати своє коріння – це і є ті підвалини духовності, без яких немає дороги у майбутнє…

  • Апанович О. М. Збройні сили країни першої половини XVII ст. - К.: «Наукова думка» - 1968. - 223 с.

  • Апанович О. Розповіді про запорізьких козаків. - К. 1991 р.

  • Блануца А. В., Бунятян К. П., Ващук Д. П. та ін. Історія українського селянства: Нариси в 2-х томах. К.: Наукова думка, 2006. - Т. І. — 632 с.

  • Бухало Г. Круг містечка Берестечка. - Рівне. Державне редакційно - видавниче підприємство, 1993. - 104 с.

  • Гійом Левассер де Боплан. Опис України. Пер. з фр., приміт. та передм. Я. І. Кравця - Львів: Каменяр, 1990. -301 с.

  • Голобуцький В. Запорозьке козацтво. - К., 1994. - 539 с.

  • Грабянка Г. Летопись Григория Грабянки. — К., 1854.

  • Денис Тоїчкін. Козацька шабля XVII - XVIII ст.: історико-зброєзнавче дослідження / Інститут історії України НАН України. — К.: ВД «Стилос», 2007. — 368 с.

  • Збірник тез наукової конференції «Життєвий та творчий шлях І. К. Свєшнікова», присвяченої 90-річчю від дня народження видатного українського історика-археолога, невтомного дослідника козацької доби. - Рівне, 2005. - 96 с.

  • Крип'якевич 1. П. Богдан Хмельницький. - К: видавництво Академії наук Української РСР, 1954.

  • Попенко В. Н. Холодное оружие: Энциклопедический словарь. Москва, 1996. - 480 с.

  • Свєшніков І. К. «Битва пій Берестечком». - Львів, 1993. - 304 с.

  • Телєгін Д. Я., Винокур І. С., Титова О. М., Свєшніков І. К. та ін. Археологія доби українського козацтва XVI-XVIIIст.: навчальний посібник. - К., 1997. - 336 с.

  • Тис-Крохмалюк Ю. Бої Хмельницького. Військово-історична студія. - Львів, 1994. - 196 с.

  • Тоїчкін Д. В. Козацька шабля XVII - XVIII ст.: історико-збросзнавче дослідження / Інститут історії України НАН України. - К.: ВД «Стилос», 2007. - 368 с.

  • Фонди музею Національного історико-меморіального заповідника «Поле Берестецької битви».

  • Фонди Дубенського краєзнавчого музею.

  • Щоденники археології експедиції на місці Берестецької битви 1651 р., доктора історичних наук Свєшнікова І. К. за 1974 р. (Фонди Державного історико-меморіального заповідника «Поле Берестецької битви»).

Минули роки, коли невмирущою славою покрили себе вірні сини україни – козаки, виборюючи свободу і незалежність своєї держави. Чимало народних переказів, пісень, балад ми знайшли в бібліотеках, музеях та архівах, вони дійшли до наших часів з пам’яттю і духом козаків. Їх поповняють архівними матеріалами, неспростовними доказами археологічних розкопок, творів вітчизняних та іноземних авторів.

Ми, учасники експедиційного загону «Знайда», неодноразово ставили перед собою запитання, хто ж такі козаки? Це насамперед славні захисники своєї держави від посягань як зовнішніх, так і внутрішніх ворогів. Вони відзначались відвагою та сміливістю.

Одного разу гортаючи книгу «Опис України» інженера та картографа Гійом Левансе де Боплана, який був безпосереднім свідком воєнних подій в Україні XVII століття натрапили на цікаве твердження: «Це благодатний люд, який називається нині запорізькими козаками і котрий протягом кількох літ заселяє різні місця вздовж Дніпра і в суміжних землях. Налічуючи приблизно 120 тисяч людей звичних до війни, вони готові за якихось вісім днів приготуватися до виконання будь-якого розпорядження… Це люди, які часто, майже щороку здійснюють наскоки на Евксінський Понт (давньогрецька назва Чорного моря), завдаючи великої шкоди туркам. Не раз вони спустошували Крим, який належав татарам, руйнуючи Анталію, здобували Трапезунд і навіть ходили до гирла Евксінського Понту, за три милі від Костантинополя, де винищували все вогнем і мечем. Серед козаків траплялись знавці усіх ремесел, необхідних людині: теслі для

Початок роботи – підбір теми і матеріалів на занятті гуртка «Літературне краєзнавство»

будівництва жител і човнів, римарі, шевці, бондарі, кравці, стельмахи, ковалі, кожум’яки та інші. Вони дуже добре виготовляють селітру і роблять з неї чудовий гарматний порох.

Козаки належали до грецької віри, яку називали руською; дуже шанобливо дотримуються релігійних свят і постів.

Вони добре загартовані, легко переносять спеку і холод, спрагу і голод, невтомні в битвах, відважні, сміливі, одчайдушні. Найбільш уміло й майстерно вони б’ються в таборі, під захистом возів (козаки дуже вправно стріляють з рушниць, своєї головної зброї), захищаючи кожен клаптик землі; вміють також воювати на морі, але в сідлі тримаються не найкращим чином. Правда й те, що сотня цих козаків, добре утаборившись, не боїться тисячі поляків чи навіть тисячі татар».

Та в нашій роботі ми хочемо повернутися до козацької звитяги тільки на Волині. Починаючи з XVI століття Волинь, а в її складі і Дубно, не стояла осторонь важливих історичних подій цих часів.

Перше козацьке повстання 1591 – 1593 років, кероване українським шляхтичем і гетьманом реєстрових козаків Криштофом Косинським, відгукнулося на Волині цілою низкою селянських, козацьких та військових повстань. Усі міста і повіти, котрі займав Косинський присягали, що будуть вірні війську Запорізькому. Усіх селян, що втікали від панів, він приймав у козаки, вони ставали на рівному праві з ними.

Варто зазначити, що історичні джерела свідчать про те, що не встигло вщухнути останнє відлуння одного повстання, як вибухнуло інше. Очолив його Северин Наливайко. Він зі своїм братом знайшов притулок у маєтку князя Острозького в Острозі. Дем’ян став священиком і відомим письменником, а сам Северин вирішив «добувати свій хліб козакуванням». На час повстання він служив сотником

Вивчаємо козацьку славу за допомогою

проведення патріотичних свят

надвірної хоругви князя Острозького. У загонах Наливайка у 1594 – 1596 роках діяли повстанці з Острога, Дубна, Корця, Степаня, Висоцька, Тучина, Губкова. У списку реєстрових козаків, які ходили на Москву, було чимало виходців з Волині, а саме: Турів – 12 чоловік, Дубно – 11, Острог – 10, Луцьк – 7, Рівне – 3… За цим списком, складеним 30.01.1581 року, козакам видавалось сукно і гроші.

Кривавою сторінкою в історію нашого краю увійшов 1633 рік, коли князівські війська люто розправилися з повстанням православних козаків Дубенського замку під проводом Чапика, Більця та Губки. Польські магнати та шляхта намагалися ополячити український народ за допомогою церковної унії, але населення не визнавало її.

Народна боротьба мала тривалий характер. У 1648 році вона перетворилася у визвольну війну проти іноземного поневолення. Того ж року ареною запеклих боїв стала Дубенщина. Міщани і селяни допомагали козакам у боротьбі проти польської шляхти. Вони вивідували шляхи пересування польських військ і попереджували авангардні загони війська Богдана Хмельницького, з цією метою підпалювали панські фільварки. Владика Луцький Афанасій прислав Кривоносу 70 гаківниць, 8 бочок пороху, багато олова і 7 тисяч грошей, щоб ударити на Олику і Дубно, а владика Львівський дав козакам 3 бочки пороху. Ця допомого була вчасною, бо влітку 1648 року Максим Кривоніс здобув Дубно. Проте військам Богдана Хмельницького не вдалося довго протистояти у місці. Польська шляхта знову захопила його і почала укріплювати. 2 червня 1649 року власник Дубна князь Заславський наказав примусово залучити всіх жителів до ремонту мостів та гребель. 5 червня 1651 року один з козацьких загонів, надісланих Богданом Хмельницьким, щоб здобути харчі та фураж захопив Дубно, де

Стежку до Козацького Редуту протоптали вже давно

козаки забрали 2 тисячі коней і волів яких шлях мала гнати до свого табору, розміщеного біля Сокаля. Коронний хорунжий О.Конецпольський доповідав М.Потоцькому, що не зміг захопити «язика», коли він наближався до Дубна.

Ось так коротко ми описали події, що передували одному з найбільших повстань як козаків, так і простих селян у липні 1651 року. Саме липень 1651 року закарбувався на стрижалях історії Дубенського краю, як найяскравіша доба, пов’язана з козаками.

Вивчаючи історії козацької доби, ми не раз зустрічали багато цікавих відомостей і про козаків, що були в Дубенському краї. А ще ми дуже зацікавилися матеріалами про Козацький редут, тому що саме він є безмовним свідком козацької боротьби, адже він не тільки наша історія, він – ще одна українська святиня, маленька українська Мекка, до якої кожного року в середині липня приходить багато люду, щоб вклонитися мужності своїх предків, безмежному їх героїзму. Та святиня, якою особливо пишаються оборонцями рідного краю у селах, що поблизу. Ще б пак! Там, на редуті, були і їхні прадіди, що приєдналися до козаків, ставши на боротьбу з лютим ворогом. Як найзахоплюючу казку слухають діти розповіді старих про події визвольної війни українського народу. Важливою часткою нашої краєзнавчо-пошукової роботи стало дослідження Козацького редуту. Адже ми поставили перед собою завдання вивчати глибше історію, бо мало мати тільки знання з багатьох шкільних предметів, важливіше росли духовно багатими, пам’ятати коріння свого родоводу. І у цьому велику роль відіграє краєзнавство, наше залучення до глибокого вивчення історії рідного краю. Адже становлення демократичної держави не можливе без відродження духовності народу, його моральних надбань. Ми, як учасники експедиційного загону «Знайда» під час проведення експедицій записуємо легенди, перекази, спогади очевидців тих чи інших подій. З’ясовуємо історію їх походження, збираємо фольклор. А ще, свою роботу ми зосередили в напрямі «Козацькими стежками». Вже 4 рік учні

Щорічне свято вшанування козацької слави

між селами Плоска і Семидуби

нашої школи на уроках історії та заняттях гуртка представляють цікаві матеріали про добу козацтва.

Берестецька битва, Козацькі могили, Козацький редут…

Є якась велика сила у цих словах: вони притягують до себе сотні людей з різних куточків нашої країни. Саме тут, у цих священних для українців місцях змагалися і гинули колись за волю наші славні предки.

Тут легко перенестися уявою в бурхливе XVII століття, серцем торкнутися героїки давніх часів, коли український народ під проводом Богдана Хмельницького відстоював свою незалежність у боротьбі з польськими й українськими магнатами.

… Червень 1651 рік. Вириваючись із ворожого оточення один із загонів І.Богуна опинився недалеко від старовинного міста Дубно. А, може, це був і загін, який стримував натиск ворога, поки основні сили війська відступали. Саме тут, між селами Плоска і Семидуби відбувся запеклий бій з польсько-шляхецькими військами. За правилами козацько-військового мистецтва оборону займали виставляючи вози чотирикутником, робили насип. У козацькому таборі боролося чоловік 200 козаків.

Довго відбивалися козаки від переважаючого чисельністю ворога, билися до останнього, та не зганьбили козацької слави, 70 козаків було вбито, 17 взято в полон, захоплено кілька возів зерна і 200 биків. Ми знайшли свідчення, що місцеві жителі по-християнськи похоронили полеглих козаків: насипали високу могилу, посадили дерева, кущі, калину. До нашого часу збереглися 4 кам’яні хрести на Могилах (так називали цю місцину жителі навколишніх сіл) і ще декілька біля Дитинич, Перерослі, що за 2 – 3 кілометри від місця основної битви. Варто зазначити, що козацькі люльки та зброя збереглись в сім’ях

На Редуті всіх охочих чекають веселі забави

і смачний козацький куліш

деяких жителів села Семидуби. З покоління в покоління вони передають ці реліквії, як безцінні скарби і зберігають їх пам'ять нащадкам.

Тощо ж відбувалося в ті часи на Редуті? Це питання ми досліджували і сьогодні хочемо поділитися нашими знахідками.

Вивчаючи праці дослідника Берестецької битви, археолога Ігора Свєшнікова ми знайшли матеріали в яких він схильний вважати, що це полковник Іван Богун наказав одному із загонів затримати польсько – шляхетське військо, таким чином давши змогу козацькому війську на певний маневр та перегрупування.

Скільки вояків налічувалося в цьому загоні, невідомо. Одні дослідники історії стверджують, що дві сотні, інші називають втричі більше число. Дехто навіть вимірює число захисників редуту тисячею чоловік. Прояснити відповідь на ці здогадки могли б розкопки кургану, здійснити які мав намір професор Ігор Свєшніков.

Але, на жаль, за життя Ігор Кирилович не встиг втілити задумане в реальність. Він провів лише археологічну розвідку в околицях сіл Плоска і Семидуби. У звіті з цього приводу, зокрема, зазначалося: «Обстежено земляне укріплення, що знаходилося між згаданими селами. Воно має форму правильного прямокутника із заокругленими кутами і складає близько 2 м заввишки та понад 2 м завширшки. Вал оточує майже круглий котлован, дно якого знаходиться на глибині близько 3 м від поверхні валу. Вздовж лінії північ – південь з невеликими відхиленнями до сходу і заходу ширина цього валу становить 35 м. У чотирьох місцях розміщені майже за сторонами світу чотири хрести з білого пісковика з обвітреною поверхнею. На південному хресті – рештки повністю затертого напису, на північному – невелике зображення хреста із заглиблених ліній. Назовні укріплення слід рову не

Щорічне свято запрошує в гості народних майстрів

простежується. Це вказує на те, що вал був насипаний із землі, вибраної із внутрішнього котловану…»

За переказами, що нам розповіли місцеві жителі, напередодні бою тутешні селяни встигли звести справжній земляний редут. Робота просувалася швидко, бо не тільки площани, а й селяни із Семидуб долучились до тої святої справи.

Що стосується самого бою на редуті, то Григорій Вознюк – дубенчанин, лікар за фахом, поціновувач історії за покликанням душі змальовує його так: «Сили були нерівні… Бій розгорявся, набирав сили. Знову зарясніло панським трупом, але й козацькі ряди почали помітно рідшати… І падали, падали козаки на всіх валах, від напираючих лав польського війська, яким здавалося, не буде кінця – краю. Та козаки стояли насмерть. «Допоможи нам, Господи, чесно вистояти до останку, - молились козаки, - і гідно зложити голови за славу України. Нащадки не забудуть нас!»

Ми знайшли свідчення, що за часів панської Польщі і при радянській владі заборонялось вшановувати пам'ять про полеглих козаків. Як не дивно, але перше вселюдне пошанування пам’яті полеглих на редуті козаків відбулося за часів німецько-фашистської окупації. Пояснення цьому факту слід шукати у початковому лояльному ставленні окупаційної влади до українських традицій. Протягом наступних століть польського панування українськи селяни потайки доглядали Козацькі могили.

І хоч польські пани ніколи не заохочували догляд за могилами, молодь і старі люди ніколи не забували про це священне місце. Лише за радянських часів поле довкола кургану в притул було розоране і зайняте буряками, картоплею…

Коли мало інформації – вирушаємо в бібліотеку або музей

На початку 50-х років нинішнього століття патріотично настрояна молодь села Семидубів ходила потайки до Могил, приносила сюди квіти. Але за доносом в сільську раду 5 дівчат було кинуто до в’язниці. Їх жорстоко катували. Це сестри Надія і Ганна Корженевські, Люда Степановська, Надія Бедзян, Євгенія Кохзачук. Жінки з болем згадують про це, хочадовгтий час змушені були тримато його в таємниці. Політика правлячої влади була такою, що там поховано невідомо кого, можливо, бандитів. І заросли на чотири десятиліття безпам’ятством могили. Вигнався терет та буряни. Лише на початку 90-х років разом з відродженням української державності постає перед нами героїчна історія Козацького редуту.

Жителька села Семидуби Лариса Савич згадує: «В липневий день 1942 року на козацьких могилах зібралося багато люду. Їм запам’ятався величезний тризуб на кургані. Його висипали піском. Вздовж кантів посадили квіти. Я, пригадую, запитала тоді у матері: що це, мовляв, за знак? А якийсь чоловік, почувши моє питання, із-за плеча несподівано розтлумачив: «Це, дитино, святий знак. Де він є, там, значить, є Україна».

Ще один семидубець Трохим Тимощук був свідком іншого випадку: «В 70-ті роки, - розповідає він, – коли почалося гоніння на церкви, вирішили сплюндрувати козацький редут. Приїхали до кургана на тракторі і тросом повитягували хрести. Мало того, посунули їх до річки, де мали намір втопити їх. Слава Богу, чутка про це звірство миттю долетіла до села. Декілька чоловіків вийшли навперейми варварам. І хтозна, чи злякалися, чи сором пройняв їхні душі, але нашвидкуруч відчепили від трактора трос і втекли. А вночі зібралася група семидубців, щоби повернути хрести на їхні попередні місця. Був там і я .

Козаки поруч з нами завжди

Нелегко нам давалась робота. Бо тягнути самотужки камінні хрести – це не трактором. Втім до ранку справилися . Чотири хрести знову зависочіли над останками козаків. Із тих пір вже ніхто не зазіхав на козацький редут. Правда, ще один гріх був на совісті людей – за їхньої мовчазної байдужості місцина почала заростати терном. І з роками настільки заросла, що утворилися суцільні хащі...

Ряд джерелознавчих досліджень про роль Дубна і його околиць у визвольній боротьбі українського народу 17 століття належить колишнім науковим співробітникам Дубенського краєзнавчого музею Е.Т.Нефедовському та В.Д.Селедцю, які шляхом археологічних розвідок досліджували козацькі могили на території Дубенщини. У 1981 році археологічна експедиція під керівництвом нашого земляка І.К.Свєшнікова провела розвідку в околицях сіл Плоски і Семидуби. Співставлення письмових джерел дозволили І.К.Свєшнікову припустити, що це рештки козацького табору, здобутого з посланцями гетьмана Конецпольського, ротмістрами Стжалковським та Суходольським. До виходу книги І.К.Свєшнікова «Битва під Берестечком» вважалося, що в цьому таборі загинуло 3 тисячі козаків. Спочатку постав над Редутом березовий хрест, невдовзі звелася фігура, пам’ятник, які споруджували толокою.

Так було до 1985 року. В час горбачовської перебудови, демократизації суспільства і гласності за ініціативи Миколи Пшеничного хащі на козацькому редуті були вирубані. До цієї справи долучились юнаки сіл Плоска і Семидуби». Микола Тимчак спроектував пам’ятник у формі стилізованої дзвінниці, а згодом, створив проект каплиці. Більше того, Микола Тимчак сам узявся зводити каплицю. Він мурував, а Микола Пшеничний готував розчин. Помічниками були

Так цікаво доторкнутися до місць, де були колись козаки…

місцеві просвітяни – активісти. Варто також відзначити розуміння та сприяння з боку тодішніх голів колгоспів Богдана Музики («Світанок») та Володимира Войтовича (ім. Лесі Українки). Споруджені пам’ятні знаки ще більше почали притягувати люд на це воістину славетне місце. Ще в період творення козацького редуту тут побував Микола Сивіцький - відомий в діаспорі український письменник, уродженець Дубенщини.

Так випало, що на Редуті збираються люди напередодні проголошення Акта про незалежність України. Це свято Козацької слави не дає нам забути про демократичну у Європі державу, якою була Запорозька січ. Про те, ще перша Конституція у світі була написана українським гетьманом Пилипом Орликом. Не дає нам забути про духовну твердиню краю! Відтоді щороку в першу неділю липня на козацькому редуті збираються мешканці навколишніх сіл, Дубна, Волині і Тернопілля для того, щоб вшанувати пам'ять героїв – козаків.

Священики сіл Плоска і Семидуби здійснюють молебень за загиблими козаками. Слава є невмирущою тоді, коли про неї дбають сучасники. Нинішнє покоління зробило поле між Плоскою та Семидубами своєрідним місцем духовно – патріотичного паломництва. Апогеєм цього паломництва цього річ стало 17 липня 2016 року, коли на місце останнього бою Берестецької битви з’їхалися тисячі людей. З’їхалися, аби насамперед у молитві віддати шану нашим славним предтечам.

Загалом ми дізнались, що на козацькому редуті побувало чимало знаних в Україні та поза її межами людей. Тут під високочолим небом звучали голоси народної артистки Ніни Матвієнко, квартету «Явір», гурту «Соколи», Волинського народного хору. Тут неодноразово бував знаний в Україні політик Василь Червоній. Тут залишилося і мудре

Для збереження пам’яті на Турову могилу ми запросили воїнів АТО, щоб започаткувати вшанування цього славного козака

слово відомого політика, академіка, письменника народного депутата України, лауреата Шевченківської премії Миколи Жулинського: «Це не просто колишній козацький редут. Це редут сьогоднішній, за який стають нині сущі козаки та козачки, щоби боронити Україну. Не списом, не шаблею, не мушкетом, а незламністю свого духу».

А ще ми дізналися, що на козацькому редуті можливі розкопки. Це сстане логічним завершенням тих сподівань, які висловив Ігор Свєшніков, що проводив розкопки на полі Берестецької битви, починаючи з 1971 року. Цілком реально, що в подальших роках відкриються нові таємниці козацького редуту, який від липня 2005 року почав носити ім’я славного Івана Богуна. Так вирішило велелюдне віче. Так розпорядився час. І так, вочевидь, потребували душі самих полеглих козаків. Слава їм! Слава Україні!

Дерево – символ життя козацької пам’яті

Одного разу вивчаючи різноманітну літературу та краєзнавчі нариси з історії Дубенського краю ми натрапили на цікавий і пізнавальний твір. В ньому описувалося місце поховання славнозвісного козака Тура. Нас, юних краєзнавців зацікавило, чи така могила є насправді, тому ми вирушили на пошуки, адже в творі йшлося:

« … Хоробрим воїном був старий козак Тур. Не раз підбирали його брати-козаки на полі борні порубаного і закривавленого, але лікувальні трави рідної землі загоювали його рани, і він знову сідав на коня із незмінною глиняною люлькою і гострою шаблею.

Побував козак Тур і в татарській неволі. На його руках залишилися сліди від татарських кайданів, що не змогли втримати голодного бійця у бусурманському полоні.

- Він заворожений, - говорили про Тура побратими. – Смерть боїться хороброго козака. Гляне він своїм орлиним поглядом їй у вічі і вона відступає.

Не раз Тур підстерігав татарську орду біля самого Чорного шляху. Сміливо нападав на ворога, визволяючи полонянок. Не раз ходив і в далекий Крим громити ненаситного хана Гірея.

Потім настали інші часи. Військо шляхетської Польщі все більше осідало на землях України. Будували свої замки, укріплення, встановлювали тяжку панщину.

Не витримав старий Тур знущань над народом і підняв козаків проти польських поневолювачів.

Козацькому роду нема переводу

- Не для нас ні бусурманська віра, не для нас панська неволя, - звернувся він до побратимів. – Вставаймо за нашу православну віру, за нашу волю!

- Веди нас батьку! – почув дружну відповідь. – Хай тікають пани за Буг і Віслу!

Жорстоко мстив Тур панам-поневолювачам, рубав направо-наліво вороже військо. Боялась шляхта хороброго козака.

Та, очевидно, підступна смерть цього разу зуміла обманути Тура. Вступивши в поєдинок з шляхтою, він не помітив, як залишився без дружини. Звідусіль налетіли на нього вороги і вдарили списом в спину.

- Батьку! – завели його побратими. – Вставай, батьку!

- Підніміть мене, брати і покажіть схід сонця, - промовив він тихо, - бо я мертвим хочу дивитися на схід, туди, де стоїть наш славний Київ. Там наша сила.

Вирішили козаки-побратими похоронити безстрашного воїна в дрімучому лісі, щоб не знайшов і не поглумився лютий ворог над могилою. Вночі попрощалися з убієнним, а коли над лісом спалахнули перші спалахи сонця, не груди Тура впала перша грудка землі кинута сивим полководцем

До могили підходили козаки і мовчки і мовчки висипали з шапок землю. Відходили, козаки набирали її знову і знову. Давно вже була засипана могила, над нею виріс великий курган. А козаки продовжували рухатися по замкнутому колу, спорожняючи шапки від землі.

- Шановне панство! – звернувся сивочолий козак – Славні козаки! Старий Тур заповідав нам шанувати дружбу між народами. Він говорив, що на ворожнечі і насиллі державу не збудуєш. Насилля не

будує, а руйнує. Зло продовжує зло. Старий Тур закликає нас стати мудрими.

Наш побратим попросив покласти його головою на схід, щоб він завжди бачив свою Україну. Клянемося ж і ми, браття, бути вірними його заповіту.

- Клянемося! – громом пронеслося над лісом – Клянемося!»

Саме така легенда передається з уст в уста в маленькому Дубенському селі Костянець, адже там стоїть великий курган – Турова могила. Саме місцеві жителі з покоління в покоління передають цю так звану легенду, можливо саме тут, в селі Костянець, як в на славнозвісному Козацькому редуті відбувалися ще більші бої козаків з загарбниками за волю і незалежність України. Тому ми, юні дослідники-краєзнавці будемо продовжувати свою роботу з вивчення і знаходження цікавих місць, які зможуть розповісти нам про козацьку славу і показати, що на нашій рідній Дубенщині козаки посідають чільне місце в історії. І не даремно Микола Гоголь писавши твір «Тарас Бульба» основний його сюжет пов’язав з нашим Дубенським замком і нашим Дубенським краєм. Ми козацького роду!!!

Підсумком нашої роботи є високе визнання як на районному, обласному так і Всеукраїнському рівні:

2012-2016 р.р. – учасники експедиційного загону «Знайда»

нагороджені найвищою відзнакою «Золоте зернятко»,

2016 р. - учасники експедиційного загону «Знайда» взяли участь у зборі переможців ІІІ туру Всеукраїнської краєзнавчої експедиції учнівської молоді «Моя Батьківщина – Україна».

Ми прийшли з давнини, з глибини правіків,
З родових попелищ, з підневільної скрути.
Ми - таки проросли із могил козаків.
Поза нами - козацькі редути.

Поміж нами є всі: і свої, і чужі,
І рідня, і «братва», і голота, і панство.
На козацькім редуті, на вічній межі
Нас не раз полишало гетьманство.

Дяка Богу, ще є поміж нас Богуни!
Може, виведуть знов із багнкжи хохлацтва
Ти, надщерблений дзвоне, гучи-стугони,
Хай злітаються душі козацтва.

Повростали у пам'ять камінні хрести.
Нам стояти на смерть, або гнити в неволі
Українонько, дай нам до тебе прийти
Й помолитись на Плосківськім полі.

Піднімімо серця до високих небес -
Ми ж Покровою ще не забуті.
Її Син у тортурах вмирав - і воскрес,
Аби встояли ми на редуті.

Микола Тимчак

  • Апанович О. М. Збройні сили країни першої половини XVII ст. - К.: «Наукова думка» - 1968. - 223 с.

  • Апанович О. Розповіді про запорізьких козаків. - К. 1991 р.

  • Блануца А. В., Бунятян К. П., Ващук Д. П. та ін. Історія українського селянства: Нариси в 2-х томах. К.: Наукова думка, 2006. - Т. І. — 632 с.

  • Бухало Г. Круг містечка Берестечка. - Рівне. Державне редакційно - видавниче підприємство, 1993. - 104 с.

  • Гійом Левассер де Боплан. Опис України. Пер. з фр., приміт. та передм. Я. І. Кравця - Львів: Каменяр, 1990. -301 с.

  • Голобуцький В. Запорозьке козацтво. - К., 1994. - 539 с.

  • Грабянка Г. Летопись Григория Грабянки. — К., 1854.

  • Денис Тоїчкін. Козацька шабля XVII - XVIII ст.: історико-зброєзнавче дослідження / Інститут історії України НАН України. — К.: ВД «Стилос», 2007. — 368 с.

  • Збірник тез наукової конференції «Життєвий та творчий шлях І. К. Свєшнікова», присвяченої 90-річчю від дня народження видатного українського історика-археолога, невтомного дослідника козацької доби. - Рівне, 2005. - 96 с.

  • Крип'якевич 1. П. Богдан Хмельницький. - К: видавництво Академії наук Української РСР, 1954.

  • Попенко В. Н. Холодное оружие: Энциклопедический словарь. Москва, 1996. - 480 с.

  • Свєшніков І. К. «Битва пій Берестечком». - Львів, 1993. - 304 с.

  • Телєгін Д. Я., Винокур І. С., Титова О. М., Свєшніков І. К. та ін. Археологія доби українського козацтва XVI-XVIIIст.: навчальний посібник. - К., 1997. - 336 с.

  • Тис-Крохмалюк Ю. Бої Хмельницького. Військово-історична студія. - Львів, 1994. - 196 с.

  • Тоїчкін Д. В. Козацька шабля XVII - XVIII ст.: історико-збросзнавче дослідження / Інститут історії України НАН України. - К.: ВД "Стилос», 2007. - 368 с.

  • Фонди музею Національного історико-меморіального заповідника «Поле Берестецької битви».

  • Фонди Дубенського краєзнавчого музею.

  • Щоденники археології експедиції на місці Берестецької битви 1651 р., доктора історичних наук Свєшнікова І. К. за 1974 р. (Фонди Державного історико-меморіального заповідника «Поле Берестецької битви»).

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу

Опис документу:
В даному методичному посібнику зібрано та систематизовано матеріали туристсько-краєзнавчої роботи присвячені історії козачини на Рівненщині, а зокрема – в Дубенському районі, які нададуть змогу педагогам ефективно організувати навчально-виховний процес.
  • Додано
    28.02.2018
  • Розділ
    Туризм
  • Клас
    5 Клас, 6 Клас, 7 Клас, 8 Клас, 9 Клас, 10 Клас, 11 Клас, 12 Клас
  • Тип
    Інші методичні матеріали
  • Переглядів
    258
  • Коментарів
    0
  • Завантажень
    0
  • Номер матеріала
    TE465407
  • Вподобань
    0
Курс:«Активізація творчого потенціалу вчителів шляхом використання ігрових форм організації учнів на уроці»
Черниш Олена Степанівна
36 годин
1400 грн
290 грн
Свідоцтво про публікацію матеріала №TE465407
За публікацію цієї методичної розробки Кравець Наталія Володимирівна отримав(ла) свідоцтво №TE465407
Завантажте Ваші авторські методичні розробки на сайт та миттєво отримайте персональне свідоцтво про публікацію від ЗМІ «Всеосвіта»
Шкільна міжнародна дистанційна олімпіада «Всеосвiта Зима – 2018-2019»

Бажаєте дізнаватись більше цікавого?


Долучайтесь до спільноти