і отримати безкоштовне
свідоцтво про публікацію
До визначення переможців залишилось:
3
Дня
3
Години
16
Хвилин
30
Секунд
Поспішайте взяти участь в акції «Методичний тиждень».
Щотижня отримуйте приємні подарунки.
Взяти участь

Туристсько-краєзнавча робота в контексті діяльності сучасного закладу освіти

Передплата на журнал
Бібліотека
матеріалів

Відділ освіти

Дубенської районної державної адміністрації

Комунальний заклад

«Дубенська районна станція юних туристів»

Дубенської районної ради

Наталія Володимирівна

Кравець

Краєзнавча робота в контексті навчально-виховної діяльності

сучасного закладу освіти

Методичний посібник

Н.В. Кравець

Краєзнавча робота в контексті навчально-виховної діяльності сучасного закладу освіти. – 2016 рік, - 156 с.

Рекомендовано науково-методичною радою Дубенського районного методичного кабінету (протокол №2 від 12.12.2016 року)

В даному методичному посібнику зібрано та систематизовано матеріали туристсько-краєзнавчої роботи, які нададуть змогу педагогам ефективно організувати навчально-виховний процес з учнями загальноосвітніх навчальних закладів та вихованцями позашкільних навчальних закладів туристсько-краєзнавчого напряму, сприяти розвитку їх пізнавальних інтересів.

Посібник розрахований на вчителів, педагогів позашкільних закладів, керівників туристських груп, юних туристів-краєзнавців, а також усіх, кого цікавить вивчення історії краю.

міст

Розділ 1. Краєзнавча робота в системі навчально-виховної діяльності

4

Суть, значення, завдання краєзнавства в системі навчально-виховної роботи школи

5

Історія становлення та розвитку краєзнавства в Україні

10

Особливості роботи юних дослідників-краєзнавців

25

Організаційні форми краєзнавчої роботи в системі діяльності школи

30

Розділ 2. Туристсько-краєзнавча діяльність в контексті пізнання рідного краю

35

Джерела краєзнавства, їх класифікація та характеристика

36

Методи збирання джерел з шкільного краєзнавства

47

Обробка матеріалів, зібраних під час екскурсій і туристичних подорожей

52

Дослідження – головний спосіб пізнання рідного краю

56

Краєзнавчі спостереження. Їх види та загальна характеристика

58

Екскурсія – один з найпоширеніших способів взаємодії людини та природи

64

Методика організації та проведення польових досліджень

68

Розділ 3. Туристсько-краєзнавча підготовка в контексті роботи школи

75

Туризм – один із способів пізнання рідного краю

76

Туризм і природа – поняття нероздільні

81

Патріотичне виховання юного громадянина засобами туристсько-краєзнавчої діяльності

85

Методика організації та проведення туристсько-краєзнавчих походів (подорожей)

93

Контроль за підготовкою і проведенням походів (подорожей)

124

Підбиття підсумків туристсько-краєзнавчого походу (подорожі)

126

Розділ 4. Зміст і форми роботи краєзнавчих музеїв навчальних закладів у сучасних умовах

131

Шкільний краєзнавчий музей

132

Схема оформлення експозицій шкільного краєзнавчого музею

140

Просвітницька робота

149

Список використаної літератури

153

Для нотаток

154

озділ 1

Краєзнавча робота в системі навчально-виховної діяльності

уть, значення, завдання краєзнавства у системі навчальновиховної роботи школи

Туристко-краєзнавча робота в школі та позашкільних закладах планується відповідно до вимог та загальних навчально-виховних завдань.

Краєзнавчий принцип – один з педагогічних принципів навчання, який означає уточнення, конкретизацію, розкриття та підтвердження наукових понять прикладами з навколишнього середовища. Основним завданням шкільного краєзнавства є всебічне вивчення рідного краю, збирання та узагальнення краєзнавчого матеріалу. Краєзнавчий принцип передбачає систематичне встановлення зв’язків між вивченням географії і тими знаннями, які здобувають учні в результаті безпосереднього дослідження краю. Обов’язкове використання у викладанні здобутих краєзнавчих знань – головне призначення навчального краєзнавства.

Суть туристко-краєзнавчої роботи в школі полягає у тому, щоб відшукати, обґрунтувати, розкрити (обов’язково у взаємозв’язках та взаємозалежностях) всю сукупність особливостей, зосереджених на певній території. І дати таким чином комплексну генетичну картину життя цієї території у природно-історичному, соціально-економічному відношенні.

Об’єктом туристсько-краєзнавчої діяльності є сукупність (комплекс) географічних об’єктів і явищ суспільного життя та їх взаємозв’язків на певній території (урочище, сільський та міський населені пункти, район, область тощо).

Виходячи із навчально-виховних завдань школи, краєзнавчо-туристична діяльність характеризується трьома основними функціями, з яких випливають основні аспекти педагогічної мети: навчально-освітній, формування практичних умінь і навичок.

Головні завдання туристсько-краєзнавчої полягають у тому, щоб:

  • допомогти школі у навчанні та вихованні учнів, відродити духовність, моральність, національну самосвідомість людини, сформувати у неї риси високої громадянськості;

  • прищеплювати любов до праці, виявляти і всебічно вивчати індивідуальні особливості характеру учнів та їхні нахили, допомагати їм у свідомому виборі майбутньої професії;

  • виховувати міцний і дружний учнівський колектив, установлювати і зміцнювати зв’язки між дітьми різних шкіл, міст, сіл, національностей;

  • оздоровлювати дітей, зміцнювати їх фізично і морально;

  • поповнювати зібраними у походах і під час екскурсій матеріалами існуючі або створювати нові шкільні краєзнавчі музеї, кабінети, краєзнавчі кутки;

  • підвищувати кваліфікацію вчителів-предметників, педагогів-організаторів, удосконалювати їх навички в організації науково-дослідної та суспільно корисної роботи.

Шкільний туризм та екскурсії – позапрограмне краєзнавство, завдання і зміст якого відповідні плану виховної роботи школи. Школярі беруть участь у цій справі на добровільних засадах, під час подорожей та експедицій вони збирають краєзнавчий матеріал, проводять різноманітні спостереження за місцевими явищами і об'єктами. Відвідування промислових і сільськогосподарських підприємств, будов, походи по рідному краю обов'язкові для учнів, передусім для старшокласників. Та навіть для 1 класу програма передбачає екскурсії за темами «Осінь» і «Весна», а також прогулянку довкола школи – збирання природних матеріалів, які можна було б використати на уроках праці, У початкових класах учитель вперше знайомить учнів з природою і життям людей рідного краю. Вони набувають знань для розуміння і засвоєння курсу природознавства та для наступного вивчення географії.

Чим більше діти побачать своїми очима і глибше відчують, тим багатшими будуть їх географічні уявлення. Ось чому рекомендується в початкових класах частіше проводити екскурсії в природу і на виробництво.

Програма з географії для 5 – 9 класів передбачає систематичне проведення як в урочний, так і в позаурочний час практичних робіт у природі, виконання яких забезпечує вироблення в учнів практичних умінь і навичок. Цьому великою мірою сприяють екскурсії в природу, в процесі яких учні проводять знімання 20 території, метеорологічні, гідрологічні, геоморфологічні, фенологічні та інші спостереження, дослідження ґрунтів тощо. На екскурсіях, які проводять згідно з вимогами програми в кожному класі, школярі здобувають конкретні знання про свій рідний край, відповідно накопичуючи краєзнавчий матеріал для кращого розуміння і засвоєння географічних закономірностей.

Тут доречно буде нагадати, що пізнавальні інтереси учнів 5 – 8 класів ще не досить диференційовані, а навички самостійної пізнавальної діяльності не стійкі, тому доцільно застосовувати такі форми навчально-виховної роботи, які б не вимагали від учня значних зусиль і витрат часу.

Залежно від спрямованості, змісту й характеру пізнавальних операцій туристично-краєзнавчу роботу можна поділити на такі види:

  • пізнавальна,

  • дослідницька,

  • практична (прикладна).

Пізнавальна діяльність учнів пов'язана із спостереженням навколишнього середовища. Характерною особливістю цього виду туристично-краєзнавчої роботи є те, що в процесі її учні здобувають знання з безпосереднього оточення.

Така діяльність розвиває інтерес дітей до туристично-краєзнавчої роботи, формує позитивне ставлення до різних сторін життя.

Дослідницька діяльність передбачає не пасивне спостереження, а різноманітну активну роботу. Це науковий пошук, відкриття раніше невідомих фактів. У дослідницькій діяльності особливо яскраво виявляється активність учнів, вміння їх самостійно здобувати знання.

Творчий пошук ведеться на високому рівні пізнавальної, практичної ініціативи, активності та емоційного настрою, що створює сприятливі передумови для розвитку високих моральних якостей особистості. Кожний учасник подорожі, експедиції або екскурсії під керівництвом учителя може проводити спостереження та елементарні наукові дослідження. Це підвищує увагу учнів до об'єктів дослідження, сприяє активізації розумової діяльності дітей.

Практична (прикладна) діяльність виникає і розвивається під впливом цілеспрямованого дослідницького пошуку. Вона формує активне ставлення до навколишньої дійсності, перетворює здобуті в процесі пошуку знання на переконання, а здобуті результати ставить на службу практиці державного будівництва. В процесі практичної діяльності завдяки єдності емоційних і прикладних чинників інтенсивно формується світогляд.

Отже, краєзнавчо-туристичну діяльність можна розглядати як об’єктивну потребу суспільства пов’язувати навчально-виховний процес з актуальними питаннями соціально-економічного будівництва, культурно-духовного відродження народу України, з підготовкою учнів до суспільно корисної роботи і трудової діяльності.

Краєзнавство поширюється на дидактику, теорію виховання і пронизує своїми різноманітними функціями весь багатогранний навчально-виховний процес.

сторія становлення та розвиток краєзнавства в Україні

«Для України краєзнавство завжди було не лише

міцним фундаментом історичної пам'яті,

але й формою самозахисту від ударів долі»

(Петро Тронько)

Актуальною й для наших днів залишається проблема періодизації історії розвитку краєзнавства в Україні. Останнім часом українські науковці-краєзнавці (П. Тронько, Г. Денисюк, Я. Жупанський, Я. Мартиняк, М. Пістун, О. Шаблій, М. Костриця та ін.) у ряді праць оприлюднили своє бачення етапів періодизації історії краєзнавства в Україні.

Як і кожна наука, краєзнавство у своєму розвитку пройшло чотири основні етапи, а саме:

  • витоки,

  • зародження,

  • становлення,

  • організація.

Витоки краєзнавства (стихійно-описовий етап за М. Пістуном). Тут варто виокремлювати три періоди:

  • найдавніший,

  • античний,

  • середньовічний - від появи найдавнішої людини (140 тис. років тому – до XVII ст.)

Зародження наукового краєзнавства в Україні (цілеспрямовано-описовий етап за М. Пістуном). Цей етап також поділяється на три періоди:

  • анкетно-описовий,

  • експедиційний,

  • статистичний.

Він охоплює період від початку XVIII ст. до середини XIX ст.

Становлення українського краєзнавства. Охоплює останню третину XIX ст. – початок XX ст.

Організація краєзнавства в Україні. Період включає хронологічні межі від 20 - 30 - х pp. XX ст. до сьогодення

Перші краєзнавчі відомості стародавніх людей на регіональному рівні мали прикладний характер і були пов'язані з їх насущними життєвими потребами – мисливством, рибальством, кочівним скотарством, примітивним землеробством. Для ведення господарства були необхідні знання про місцеві природні умови та погоду, особливості життя диких тварин, хід риби в річках та озерах, про родючість ґрунтів тощо.

Отже, можна стверджувати, що витоки краєзнавства зародилися разом з пізнанням навколишньої місцевості людиною. Прямих (писемних) доказів про природознавчу діяльність стародавніх людей не збереглося. Але матеріали, виявлені під час проведення археологічних розкопок у Середньому Подніпров'ї, Подільському Придністров'ї та на Волині, свідчать, що територія, яку займали окремі роди і племена наших пращурів, вже на ті часи була добре знайома їм, а її окремі ресурси продуктивно використовувалися для здобуття людьми необхідних засобів для свого існування і безпечного життя. Окремі знахідки кістяних пластинок з піктограмами дають українським археологам підстави стверджувати, що ще 30–20 тис. років тому в мешканців території сучасної України існувала передача інформації про свій рідний край від покоління до покоління з використанням примітивних кістяних картосхем-піктограм.

Першим географом-краєзнавцем, істориком й етнографом, що описав терени України, по праву можна вважати античного логографа з малоазійського грецького Галікарнаса Геродота (484–425 pp). В одній з книг свого 9-томного трактату «Історії» Геродот, на підставі відвідання причорноморського міста Ольвія, мандрівки у пониззя Дніпра та спілкування з місцевими мешканцями, описав природу, історію, культуру та побут населення Північного Причорномор'я.

У добу Великої Скіфії (VII–III ст.) лісостепову частину України населяли праслов'янські племена, їх Геродот називав «скіфи-орачі» (на відміну від пастуших племен – «скіфів-кочівників» і панівної верхівки – «скіфів царських»). Орачі займалися експортно-орієнтованим землеробством, вели жваву мінову торгівлю з країнами Егейського та Середземного узбережжя, мали розгалужену мережу селищ і укріплених городищ. Одне з таких городищ – град Гелон (сучасне Більське городище на Ворсклі у Полтавській області) – Геродот описав як величезне місто з дерев'яними стінами-зрубами, дерев'яними храмами й дерев'яними житловими будівлями-теремами.

Значну увагу краєзнавчим дослідженням території України приділяли видатні вчені античності: грецький географ й історик Страбон(66–20 рр. до н. е.), римський астроном, картограф, етнограф Клавдій Птолемей (бл. 90-160 pp.).

Клавдій Птолемей першим серед європейських учених відрізняв географію і хорографію – загальну географію і країнознавство (у сучасному розумінні до хорографії віднесено і країнознавство, і краєзнавство).

Уже з середини І тис. н. є. південно-західна група східних слов'ян (Прикарпаття, Поділля, Полісся і Наддніпрянщина) стала відомою на всю тогочасну ойкумену під назвою «анти», а згодом «руси/роси».

Чимало краєзнавчих описів ранньодержавних утворень давніх українців (що передували утворенню Київської Русі) донесли до наших днів путьові збірники арабських купців і мандрівників. Вони розповідають про три царства русів (Куяба, Славія, Артанія), про звички і традиції мешканців України, про їх ремесла, побут і вірування.

Ось, зокрема, як описує наш край і його люд арабський учений АльБалхі у «Книзі образів землі»: «Руси складаються з трьох племен, одне з яких ближче до Болгара, а їхній володар живе в місті під назвою Куява (Київ. Авт.), що є більше від Болгара. Друге плем'я, далі від першого, зветься Славія. Ще інше плем'я зветься Артанія, а його володар живе в Арті. Його люди приходять торгувати до Куяви...».

Ще до захоплення Києва (де княжив рід Кия) варязькою династією Рюриковичів й розбудови Київської Русі на давньоукраїнських землях набула широкого поширення писемність. Давньоукраїнські купці (особливо з придніпровського племені уличів –«Артанія» арабських джерел) вели жваву міжнародну морську торгівлю з Візантією, країнами Заходу, Закавказзя й арабського Сходу, що вимагало від них вільного володіння прогресивною системою лічби й письма.

Систематичні краєзнавчі пошуки стали проводилися у добу розквіту Київської Русі укладачами літописів держави. Перший збережений український літопис «Повість врем'янних літ» датує початок «руської землі» 860 роком. Є всі підстави вважати цей літопис першим географічно-краєзнавчим описом нашої батьківщини, а одного з його головних авторів – Нестора Літописця – першим вітчизняним географом і краєзнавцем. У Київському літописі вперше вжито назву «Україна» (1187 p.), подано багато інформації про окремі землі і події, явища природи, рослинний і тваринний світ нашого краю, про його народ. Його традиції продовжив Галицько-Волинський літопис (1209-1292 pp.), де міститься ще більша кількість цінної історико-краєзнавчої інформації.

Починаючи з XIII ст., краєзнавча інформація про Україну подавалась у звітах і друкованих творах європейських мандрівників. Адже українські міста і транспортні шляхи тривалий час відігравали (і досі продовжують відігравати) важливу роль посередників у торгівлі між Сходом і Заходом.

Поява відомостей про культуру та побут українського народу відноситься до XV ст., коли українці остаточно сформувалися як окремий цілісний етнос.

Першим докладним описом географії нашої країни була книга (1549 р.) Зигмунда Герберштейна– німецького мандрівника. Першою картою українських земель є карта географа БітістаАн'єзе (1548 p.). Французький військовий інженер Г. Л. де Боплан у 1650 р. видав першу спеціальну працю про Україну та її мешканців–козаків «Опис України...». У ній міститься також перша цілісна карта регіонів (країв) України з найдетальнішим серед тогочасних географів переліком давніх українських поселень.

Нова (ренесансна) хвиля відродження українського краєзнавства припала на XVI–XVII ст. з розвитком братських шкіл і поширення шкільництва серед широких верств українського населення.

Книжки того часу були насичені краєзнавчим матеріалом, цікавими прикладами історико-географічного характеру, вчили студитів орієнтуватися на місцевості, складати простий план. Загалом, за рівнем освіченості (у тому числі географічної) український народ у XVI-XVII ст. посідав чи не найперше місце серед усіх європейських народів

Буремним для України XVII ст. завершується стихійно-описовий етап витоків краєзнавства в Україні. На зміну йому з XVIII ст. настає другий етап початку (зародження) наукового краєзнавства, який тривав до середини XIX ст.

У XVIII ст. сталися якісні зміни в методах краєзнавчих досліджень. Окрім суто описових, які були характерними для попереднього етапу розвитку краєзнавства, тепер усе частіше стали застосовувати анкетний, опитувальний, статистичний, експедиційний, картографічний та інші методи дослідження. Тогочасні краєзнавчо-географічні описи набувають комплексного характеру і представляють собою синтез картографічних, фізико-географічних, економіко-географічних і демографічних характеристик певної території.

На початку XVIII ст. на розвиток краєзнавства в Україні впливали ідеї вчених Росії, до складу якої входила більша частина України, зокрема Михайла Ломоносова. Він вперше організував комплексне краєзнавче дослідження окремих регіонів на науковій основі, залучивши до цієї справи не лише вчених, але й місцеве населення. Тоді ж з'явились перші краєзнавчі монографії з історії міст і сіл, зародилось шкільне краєзнавство.

У 1715 р. вихованцем Києво-Могилянської Академії Г. Новицьким написане дослідження «Краткое описание о народе остяком», що є однією з найбільш ранніх у світовій літературі етнографічних монографій. Перший опис російської імперії, включаючи й Україну, належить Івану Кирилову. У 1731 р. він видав книгу «Цветущее состояние Всероссийского государства». У 1745 р. Академія наук випустила «Атлас Российской империи», в якому зібрана цінна інформація і про Україну.

Краєзнавчі ідеї і задуми І. Кирилова розвинув В. М. Татіщев (1686-1750 pp.). Для повного географічного опису Росії в 1737 р. В. М. Татіщев склав програму, яка містила 198 різноманітних питань краєзнавчого характеру з географії, статистики, економіки, етнографії, історії, антропології, медицини тощо. Поєднання в одній програмі питань з історії та географії було новим кроком у розвитку науки. Це дало змогу вченому застосувати комплексний географічний підхід і пов'язати історичні події з природним середовищем. Програма В. М. Татіщева стала першою науковою спробою краєзнавчого, комплексного фізико-економіко-географічного, історичного та етнографічного дослідження Російської імперії.

У 1765 р. утворилося Вільне економічне товариство з метою «поширення в державі корисних для землеробства і промисловості відомостей». Це було перше наукове товариство в Російській імперії, що займалося вивченням і сприянням розвитку сільського господарства. Члени Товариства розробили спеціалізовану краєзнавчу анкету, яка мала економіко-географічний характер і включала 65 запитань. Більшість тогочасних анкет мали переважно вузькогалузевий, відомчий характер. Тому в країні виношувалася ідея проведення загального економіко-географічного опису в межах усієї імперії. Безпосереднім поштовхом для реалізації цього завдання стало проведення Генерального межування Російської імперії, яке у своєму розвитку й конкретній реалізації тісно пов'язане з губернською реформою 1775 р.

Визначення територіальних меж губерній та повітів і складу їх населення повинно було безпосередньо виходити з даних межувань, а здійснення економічних і фіскальних завдань опису губерній посилювали роль землемірів і цінність їхньої роботи, яка мала краєзнавчий характер. Кінцевим результатом Генерального межування було складання атласів. У 1777 р. при Академії наук був створений Топографічний комітет, який розробив «Проект топографічного опису Росії», заклав фундамент для такої копіткої роботи, як складання топографічних описів губерній і намісництв, що була проведена наприкінці XVIII ст. і сприяла розвитку краєзнавчих досліджень.

Першу суто наукову експедицію по Лівобережжю України у 1768-1775 pp. організував академік А. Гюльденштедт. Зібрані ним матеріали про культуру і побут українців і нині залишаються унікальними. Відомості з різних галузей культури українського народу містилися у працях історика Г. Міллера, академіка В. Зуєва та інших авторів, що подорожували Україною. У 1790 р. в Москві видано книгу Я. Маркевича «Записки про Малоросію, її жителів та виробництво».

Після приєднання у 1795 р. частини земель України (Волині, Київщини, Поділля) до складу Російської імперії у правлячих колах виникли потреби в отриманні різнобічної інформації про економічний стан території з метою якнайефективнішого використання її багатств. У новоутворених губерніях розпочався збір необхідних статистичних матеріалів краєзнавчого характеру.

У 1795 р. побачила світ «Генеральна табель по Волинській губернії». Переписи проводилися за спеціальною формою. У 1798 р. з'явився більш достовірний «Географічний й економічний опис Волинської губернії 1798 р.». В органічному зв'язку з топографічними описами стоїть урядовий указ 1783 р. «Про складання генеральних атласів обмежуваних губерній». Атласи намісництв містили стислі топографічні описи.

Топографічний опис є надзвичайно цінним джерелом з погляду методики організації краєзнавчого дослідження та наявності фактичного краєзнавчого матеріалу. Наприкінці XVIII ст. – на початку XIX ст. було здійснено комплексний опис більшості територіальних одиниць Російської імперії, зокрема й українських

У перших десятиліттях XIX ст. в Україні сформувався ряд місцевих культурно-просвітницьких, у тому числі етнографічних, центрів: Полтава, Одеса, Ніжин, Харків, провідним з яких згодом став останній. Початок народознавчих досліджень поклав Харківський університет, заснований у 1805 р. Університетська друкарня видавала журнали й альманахи, книжки з українського народознавства. Викладачі та студенти ВНЗ розгорнули роботу зі збору пам'яток матеріальної культури серед місцевого населення, зразків усної народної творчості. Професор Г. Успенський опублікував змістовну працю з історичної етнографії «Опыт повествования о древностях руських» (1811 - 1812 рр.).

У стінах Харківського університету обмінювалися поглядами й творили національне наукове краєзнавство такі відомі вчені, як І. І. Срезневський (ректор університету) та М. І. Костомаров (1817-1885 рр.) – основоположник народницького напрямку в історіографії України, етнограф, поет і драматург.

М. Костомаров у 1846 р. у Києві разом з В. Білозерським, М. Гулаком, П. Кулішем, Т. Шевченком та іншими заснували КирилоМефодіївське Братство. Наукова краєзнавча спадщина Братства величезна, з-під пера його членів вийшли фундаментальні праці з історії України XVI-XVIII ст., низка етнографічних студій, матеріали етнографо-статистичної експедиції у Правобережну Україну.

У 1830-1840-х pp. широко розгортається народознавча і краєзнавча діяльність в Одесі. Тут засновується Одеське товариство історії і старовини (1839 р.). Цінні пам'ятки старовини, документальні та етнографічні матеріали були зосереджені в археологічному музеї Товариства, який у 1859 р. об'єднався з Одеським міським музеєм старовини.

З кінця першої половини XIX ст. центр народознавчої діяльності поступово переміщується до Києва у зв'язку з заснуванням тут університету (1834 p.). Цьому значною мірою сприяла діяльність видатного фольклориста, історика та етнографа, першого ректора університету М. О. Максимовича, який разом з М. Костомаровим сформував своєрідний центр історико-краєзнавчого дослідження України. У 1834 р. у Києві створено Тимчасовий комітет для дослідження старожитностей, який зініціював створення музею старожитностей при Київському університеті.

Значну роль у вивченні та публікації джерел з історії України, консолідації українських істориків й археологів відіграла «Тимчасова комісія для розгляду давніх актів» або ж «Київська археологічна комісія» (1843-1921 pp.). Наукові дослідження цієї комісії сприяли формуванню в українській історичній науці допоміжних дисциплін, а зібрані нею колекції історичних документів стали базою для заснування першого в Україні державного історичного архіву –Київського центрального архіву давніх актів.

На півдні України основним осередком краєзнавчих досліджень стало Одеське товариство історії та старожитностей. За період свого існування (1839-1922 pp.) це товариство випустило 33 томи наукових записок, більша частина яких має суто краєзнавче спрямування.

Третій етап становлення українського краєзнавства – охоплює останню третину XIX ст. – початок XX ст.

У другій половині XIX ст. краєзнавство розвивалося в руслі статистично-економічних та фольклорно-етнографічних досліджень народного побуту. Ця діяльність з залученням великого кола краєзнавців-аматорів велася практично в усіх регіонах країни. Звіти про ці дослідження частково публікувалися У місцевих виданнях статистичних комітетів та губернських архівних комісій, у періодиці.

Третій період розвитку національного краєзнавства розпочався важливою науковою подією – проведенням етнографічно-статистичної експедиції Географічного товариства до Південно-Західного краю, тобто на всю Правобережну Україну. Керував експедицією видатний український етнограф і фольклорист, правник за освітою, автор тексту українського національного гімну «Ще не вмерла України», географ-краєзнавець Павло Чубинський. Під час цієї експедиції П. Чубинський відвідав 36 повітів Правобережної України. Експедиція зібрала величезний краєзнавчий матеріал – 12 томів. Обробка та друкування зібраних матеріалів зайняли шість років і були завершені в 1878 р. Праці вийшли під загальною назвою «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край», 1872 – 1878 pp. За цю унікальну працю П. Чубинського нагороджено золотою медаллю РГТ (1873 p.), премією Російської Академії наук (1879 р.), а також золотою медаллю виставки Міжнародного географічного конгресу в Парижі (1875 p.).

Систематичні краєзнавчі дослідження розпочаті церковно-історичними товариствами в усіх регіонах України. Найбільш плідними на оригінальні краєзнавчі студії виявилися церковно-столичне та археологічне товариство Київської духовної академії, Подільське єпархіальне історико-археологічне товариство та Полтавський церковний історико-археологічний комітет.

Творець народної національної школи в Україні, видатний педагог К. Д. Ушинський (1824–1871 pp.), автор підручників «Рідне слово» і «Дитячий світ», теоретично обґрунтував необхідність використання краєзнавчого матеріалу в навчально-виховному процесі та поклав початок практиці шкільного краєзнавства. Краєзнавство як педагогічне явище К. Д. Ушинський розглядав всебічно, вбачаючи в ньому могутній засіб вивчення Вітчизни. Він першим запропонував увести до навчальних планів початкових шкіл України предмет вітчизнознавство й постулював таку тезу: «успішним є навчання, яке здійснюється на базі краєзнавства».

Інший видатний український педагог – Софія Русова (1856–1940 pp.), автор першого українського шкільного підручника «Початкова географія»(1911р.), виданого українською мовою, – нерозривно пов'язувала вивчення географії з краєзнавством. Вона запропонувала створити товариство організації подорожей – прототип сучасних центрів туризму і краєзнавства сучасної молоді.

У 1908 р. у Петербурзі видана книга Миколи Аркаса«Історія України-Русі з малюнками». Це була перша видана українською мовою узагальнююча праця з історії України, яку справедливо розкритикував як дилетантську М. Грушевський, «забувши», однак, що це – підцензурне видання, яке зазнало нищівних правок російських жандармів-цензорів.

З кінця XIX ст. у розвитку української етнографії і краєзнавства спостерігається певний застій у зв'язку з репресіями царизму щодо української мови і культури. Провідним центром українознавства на цьому етапі стає Львів.

У 1868 р. серед університетської молоді Галичини зароджується ідея створення товариства «Просвіта», яке, за словами його організатора, посла Степана Качали, повинно б «спомагати народну просвіту у напрямах моральнім, матеріальнім і політичнім через видання практичних книжок і брошур в тій мові, якою нарід говорить». 2 вересня 1968 р. розпорядженням Віденського міністерства освіти за № 3491 прийнято Статут і дозволено заснування Товариства «Просвіта». 8 грудня 1868 р. У Львові в залі польської міщанської «Стрільниці» на Курковій вулиці (суч. вул. М. Лисенка) відбувся Перший загальний збір Товариства «Просвіта», в якому взяло участь 65 членів-засновників, студентів, урядовців, учителів. Головною місією товариства визнано поширювати просвіту українському народові. «Просвіта» займалася не тільки освітою народу, але й економічним його піднесенням.

З «Просвіти» вийшли згодом багато різних наукових, політичних, економічних, освітніх, громадських організацій та установ:

  • «Рідна школа»,

  • «Сільський господар»,

  • «Союз українок»,

  • «Товариство українських лікарів»,

  • «Зоря»,

  • «Сурма»,

  • «Пласт» тощо.

У 1873 р. було засноване «Наукове товариство імені Т. Г. Шевченка», яке друкувало наукову літературу, найбільше про українську історію і письменство.

Кінець XIX ст. – початок XX ст. – це період комплектування й оформлення збірок про пам'ятки матеріальної і духовної культури регіонів, створення місцевих музеїв. Вагомий особистий внесок у краєзнавство і музейництво зробили такі провідні вчені того часу, як М. Білянівський, Б. Ханенко, Д. Щербаківський, Д. Яворницький, І. Манжург та ін.

У березні 1905 р. митрополит Андрей Шептицький засновує Церковний музей, експозиція якого складалася із зібраних ним рукописів, стародруків, ікон, актів, церковних речей.

Наприкінці XIX ст. започатковано проведення промислових та сільськогосподарських виставок. У 1880 р. у Коломиї була організована виставка домашнього промислу, яка мала комплексний краєзнавчий характер. Активізації краєзнавчого руху, збиральницької діяльності сприяли Тернопільська етнографічна виставка (1887 р.), Львівська крайова виставка (1896 р.), Стрийська хліборобська виставка (1909 p.).

У Наддніпрянській Україні в цей період особливого розвитку набула етнографічна й антропологічна діяльність Ф. К. Вовка, який видав 455 друкарських праць з найважливіших проблем етнографії, антропології, мистецтвознавства, фольклористики, і серед них перший узагальнюючий нарис «Етнографічні особливості українського народу». Учений-краєзнавець світового рівня Ф. К. Вовк був професором Сорбонського, Санкт-Петербурзького і Київського університетів.

В Україні туристично-краєзнавча робота активізувалась у 20-х роках. З виникненням товариств і гуртків по вивченню свого краю в краєзнавчу роботу залучаються широкі маси трудящих. В цей час відкриваються шкільні екскурсійні станції. Поглибилась краєзнавча основа навчальних програм. З метою вивчення рідного краю велика увага приділялась організації та проведенню екскурсій.

У 50 – 60-х роках регулярно виходить краєзнавчий збірник «Краєзнавство в школі», ініціаторами створення якого і постійним редактором був проф. О. Т. Діброва.

Було видано серію книжок з географії кожної області. Проф. О. Т. Діброва випускає підручник з географії Української РСР. Головне управління геодезії та картографії видає навчальні карти областей. Підвищенню ролі краєзнавства у навчальній і виховній роботі значно сприяв прийнятий у 1958 р. «Закон про зв'язок школи з життям». Виходячи з цього закону, у 1960 р. школи переходять на нові програми з географії, які будувалися на краєзнавчій основі. До краєзнавчої роботи поступово залучаються всі школи. До того ж, якщо раніше вивчення свого краю здійснювалося переважно в гуртках, котрі охоплювали невелику кількість учнів, то після прийняття закону ця робота урізноманітнюється, набирає нових форм, стає масовою. Особливо масовими і популярними стали туристські походи по рідному краю, експедиції та екскурсії. На краєзнавчому принципі все більше будується навчально-виховна робота з географії в школі.

При написанні багатотомної історії міст і сіл України у 60 – 70-х роках до краєзнавчої роботи залучається численний загін істориків та географів, а також кращих краєзнавців республіки.

Серед вчених-краєзнавців можна виділити праці методистів вищої школи та методистів-учителів. У 50 – 60-х роках з'являються праці М. Г. Русакова з методики краєзнавчих досліджень населених пунктів. У 70-х роках були опубліковані праці з методики організації краєзнавства М. Ю. Костриці, у 80-х роках – з методики організації туристсько-краєзнавчої роботи М. П. Крачило.

З метою активізації краєзнавчої роботи в Україні Українським географічним товариством проводиться перша краєзнавча конференція (1992 р.) на державному рівні.

Обов'язкове використання у викладанні географії та інших шкільних предметів місцевого краєзнавчого матеріалу тісно пов'язує позапрограмне краєзнавство (туристсько-краєзнавчу роботу) з навчальним краєзнавством, зміст і характер якого визначається навчальною програмою, затвердженою Міністерством освіти України у 1992 р.

собливості роботи юних дослідників-краєзнавців

Діяльність юних дослідників–краєзнавців є клопіткою і нелегкою. Вивчення і осмислення історичних фактів стимулює розумову діяльність краєзнавців, робить їх ніби співучасниками історичних подій і таким чином забезпечує наслідування і спадкоємність поколінь. Це сприяє формуванню громадянської зрілості і активної життєвої позиції.

Об’єктами краєзнавства можуть бути як різні періоди історії краю в цілому, так і окремі населені пункти, споруди, пам’ятні місця.

Протягом багатьох років такі історичні явища і події трактувались упереджено й однобічно. Це призвело до того, що практично з пам’яті народу був вилучений цілий пласт історії.

На розкритті таких маловідомих і недостатньо досліджених процесів і подій минулого потрібно зосереджувати зусилля краєзнавців-істориків. Походи учнівської молоді сприяють більш глибокому вивченню та осмисленню історії країни і її окремих регіонів.

Пошукова робота допоможе відновити у пам’яті людей імена національних героїв визвольного руху, Великої Вітчизняної війни, взяти під охорону пам’ятники і могили загиблих. За наслідками краєзнавчої роботи повинні створюватись краєзнавчі музеї, окремі експозиції, музеї національного одягу, побутово-етнографічні музеї.

Краєзнавцям слід використовувати такі методи збирання краєзнавчого матеріалу:

  • особисте ознайомлення з предметами матеріальної культури і шляхом їх фіксації;

  • спостереження за повсякденним життям місцевого населення;

  • анкетування населення;

  • виявлення рівня духовного життя за пам’ятками матеріальної культури.

За визначенням сучасних вітчизняних педагогів, краєзнавство у поєднанні з туризмом – це організована під керівництвом учителя багатогранна навчально-освітня, пошуково-дослідницька та суспільно корисна діяльність школярів у процесі комплексного вивчення рідного краю.

Краєзнавство поширюється на дидактику, теорію виховання і пронизує своїми різноманітними функціями весь багатогранний навчально-виховний процес. Звідси зрозуміло: краєзнавство не може бути поза розвитком усієї системи наук і, безсумнівно, має своєрідно відображувати єдність цієї системи. Проте ефективність цієї роботи в школі гальмується через недостатній розвиток теорії, наукового узагальнення здобутків практики й розробки методики краєзнавства. Одні вчені зважають краєзнавство науковою дисципліною, навчальним предметом, інші – дидактичним принципом, методом навчання тощо. Як бачимо, сьогодні єдиної думки щодо визначення місця краєзнавства в педагогічній роботі немає. Така неоднозначність особливо небажана нині, коли туристсько-краєзнавчий напрям посідає одне з чільних місць у навчально-виховному процесі школи.

Краєзнавчу роботу потрібно проводити планово і дотримуючись наступності. Корисно при цьому підтримувати зв’язки з відповідними установами та організаціями, поєднувати комплексні дослідження з докладним вивченням окремих питань.

Принципи краєзнавчої роботи :

  • Ідейно-моральна спрямованість. Діяльність юних краєзнавців підпорядкована завданням відродження духовності і національної свідомості, формуванню високої громадянськості.

  • Науковість передбачає уникнення в проведенні краєзнавчої роботи (незважаючи на доступні для учнів методи дослідження) спрощенства, поверховості і схематизму. Методика краєзнавчих досліджень повинна ґрунтуватися на глибокому вивченні літератури, широких зв’язках і консультаціях із спеціалістами.

  • Комплексність і систематичність. Краєзнавче навчання має здійснюватись одночасно за всіма напрямами і протягом року.

  • Плановість і наступність у роботі. Розпочинаючи краєзнавчо-туристську роботу слід мати продуману програму досліджень і складені на певні відрізки часу деталізовані календарні плани. Краєзнавчою роботою слід займатися безперервно. Вивчення ряду природних та соціально-економічних явищ потребує тривалого часу, бо, чим довше триватимуть спостереження, тим достовірніші будуть результати. Наступність у краєзнавчій роботі здійснюється встановленням зв’язків між різновіковими краєзнавчо-туристськими об'єднаннями школярів.

  • Зв'язки туристсько-краєзнавчої роботи з навчально-виховними цілями школи полягають у тому, що з одного боку, результати краєзнавчих досліджень використовуються на уроках, а з другого – під час програмних екскурсій, спостережень, практичних робіт на місцевості тощо. Розв’язуються завдання дослідження особливостей природи, господарства, історії та культури рідного краю.

  • Оптимальне поєднання туристсько-краєзнавчої роботи із суспільно корисною діяльністю досягається за рахунок тісного зв’язку школи з місцевими організаціями, науковими установами і навчальними закладами.

  • Поєднання дитячого самоврядування з педагогічним керівництвом туристсько-краєзнавчою роботою. Самоврядування учасників краєзнавчої роботи полягає в самостійному вирішенні учнями під керівництвом учителів усіх організаційних питань проведення пошукової роботи і оформлення матеріальних результатів дослідження.

  • Популяризація туристсько-краєзнавчої роботи школи полягає в тому, що результати досліджень повинні бути відповідним чином оформлені і експоновані для широкої громадськості.

Туристсько-краєзнавча робота найефективніша тоді, коли має ідейно-моральну спрямованість, підпорядкована навчально-виховним завданням школи, пов’язана із життям та практикою будівництва незалежності України, а її методи відповідають віковим особливостям та інтересам учнів.

Здійснення краєзнавчого принципу дає найефективніші результати за таких умов:

По-перше, якщо керівник гуртка добре знає рідний край, вміло підкреслює його географічну специфіку та володіє прийомами встановлення органічного зв'язку матеріалу програми з явищами та процесами навколишнього середовища.

По-друге, якщо вчитель володіє необхідним туристсько-краєзнавчим мінімумом знань, методами га прийомами організації та проведення туристсько-краєзнавчої роботи.

По-третє, якщо учні володіють певним мінімумом краєзнавчих знань, мають достатнє уявлення про місцеву географію.

Розвиток краєзнавства неможливий без туризму, туристських походів та подорожей по рідному краю.

Шкільне краєзнавство поділяється на навчальне, характер і зміст якого визначаються шкільною програмою, та програмне, що будується відповідно до плану виховної роботи школи та позакласної установи.

Взаємозв’язаний та комплексний розвиток туризму та краєзнавства становить суть і зміст туристично-краєзнавчої роботи.

організаційні форми краєзнавчої роботи в системі діяльності школи

Туристсько-краєзнавча діяльність характеризується надзвичайною різноманітністю її організаційних форм. Найпоширеніші з них: гурток, секція, клуб, товариство.

Туристсько-краєзнавчий гурток самодіяльна група підлітків, що займаються поглибленим вивченням рідного краю. Це основна і найпоширеніша форма краєзнавчо-туристської роботи з географії, біології, історії тощо. Відомий географ М. М. Баранський, надаючи особливого значення гуртку, писав: :«Гурток є та ланка, за яку треба зачепитися, щоб витягнути весь ланцюг різноманітних форм позакласної роботи... За умов правильної організації позакласної роботи вся справа повинна організовуватися не тільки через гурток, а й від гуртка по можливості за його ініціативою».

Робота краєзнавчо-туристських гуртків підпорядкована вимогам програм, які розроблені Міністерством освіти України.

Членами гуртка стають школярі, які цікавляться предметом. Для забезпечення наступності в роботі гуртка, цілеспрямованого розширення і поглиблення знань учнів, для розвитку в них практичних умінь і навичок треба добиватися стабільності його складу.

У процесі організації гурткової роботи в школі виникає питання: якими критеріями слід користуватися при виборі тематики, конкретних напрямів і змісту занять гуртка? В узагальненій формі на нього можна відповісти так: тематика і зміст роботи у гуртках повинні сприяти успішному розв’язанню тих завдань, що випливають із об’єктивної необхідності патріотичного виховання учнів як свідомих громадян України.

Визначаючи зміст роботи гуртка, необхідно враховувати вікові особливості учнів, рівень їхньої підготовки.

У школах, де працює один учитель-предметник (географії, біології, історії та ін.), доцільно створювати один різновіковий гурток з різними секціями і розробити такий план його роботи, який задовольняв би інтереси учнів усіх класів.

Важливо, щоб члени гуртка були ініціаторами організації і проведення масових заходів (походів, конференцій, вечорів тощо) для всієї школи.

Заняття гуртка проводяться в позаурочний час один-два рази на тиждень. План роботи складається на кожне півріччя. У невеликих гуртках з кількістю до 18 учнів, коли немає поділу на секції, обирають старосту і секретаря. Якщо в гуртку налічується 18-25 членів, то з голів секцій, секретарів і керівника створюється бюро. У спеціальному журналі ведеться облік роботи. Гурток випускає свою стінгазету.

Секція – первинна форма шкільних краєзнавчо-туристських учнівських об’єднань (гуртків, клубів, товариств), їх складова частина. Кількість членів кожної секції гуртка, як правило, не перевищує десяти. Це дає можливість ефективно керувати роботою кожного учня зокрема і всієї секції в цілому. Секції організовуються в гуртках, де налічується від 18 до 25 членів.

Клуб – найвища форма організації краєзнавчо-туристської роботи. Він об’єднує різні секції і гуртки. До кожного клубу може входити 60 і більше учнів переважно середнього шкільного віку.

Роботою клубу керує рада, до складу якої входять старости гуртків, редактор стінної газети, голова ради і його заступники. Членами ради є також консультанти: вчителі, працівники наукових установ, спеціалісти-господарники та ін.

Члени клубу приймають статут, затверджуючи емблему, вибирають пісню (гімн), кожному з них видається облікова картка. Секретар ради клубу веде протоколи загальних зборів.

Товариство самодіяльна організація із 40-60 старшокласників, які цікавляться туризмом і краєзнавством. Товариство складається із трьох-п’яти споріднених за змістом роботи секцій. Наприклад, товариство краєзнавців може мати такі секції:

  • географічну,

  • біологічну,

  • історичну,

  • літераторів-етнографів,

  • туристів-краєзнавців.

Очолює товариство правління (виконавчий орган), яке збирається загальними зборами. Виборними також є голови секцій, відповідальний секретар, головний редактор стінгазети, консультанти.

Між загальними зборами (вищим органом самоуправління товариства), що проводяться не частіше як двічі-тричі на рік, роботою керує президія на чолі з головою правління і його заступником.

На загальних зборах обирають почесних і дійсних членів товариства. Щоб стати його членом, треба протягом 2-3 місяців попрацювати в одній із секцій на правах кандидата.

Почесними членами товариства обирають відомих учених, передовиків виробництва, ветеранів. Їм вручають членські квитки і запрошують на ювілейні та інші святкові загальні збори товариства. Почесні члени листуються з учнями, надсилають їм свої друковані праці, дають поради, консультують тощо.

На загальних зборах затверджують девіз товариства, статут, вручають членські квитки.

У шкільній краєзнавчо-туристичній роботі виділяють стаціонарні і туристські форми діяльності.

Стаціонарні форми: робота на географічному майданчику, фенологічні спостереження, зустрічі із видатними земляками, уявні подорожі по країні, краєзнавчі олімпіади; конференції, лекторії, шкільні краєзнавчі естафети, конкурси, виставки, вікторини, випуски краєзнавчого журналу, радіо і стінної газет та обмін краєзнавчою літературою, видання альманахів та інші заходи, що проводяться на місці,в умовах школи. населеного пункту.

Туристські форми: прогулянки, екскурсії, одноденні і багатоденні походи, подорожі на різних видах транспорту, експедиції, туристські зльоти (шкільні, районні, міські, обласні, республіканські).

Учителі застосовують різноманітні форми краєзнавчо-туристської роботи з учнями, пам’ятаючи, що краєзнавство не існує без туризму, а туризм – без краєзнавства. Адже тільки туризм надає шкільному краєзнавству дійового, творчого, суспільного характеру.

Основні етапи краєзнавчо-туристських форм роботи – це підготовчий, польовий і заключний (або камеральний).

У підготовчий період учні, як правило, ознайомлюються з програмою і методикою проведення того чи іншого виду краєзнавчих досліджень, вивчають територію маршруту за літературними і картографічними джерелами, складають картосхему району і план маршруту, готують усе необхідне для спостережень.

Під час планування краєзнавчо-туристської роботи враховують можливості щодо виховних заходів. Передбачаються зустрічі з цікавими людьми, відвідування пам'ятних місць бойової і трудової слави свого народу. Планується також участь учнів у суспільно корисній праці. Укладається кошторис досліджень, чітко розподіляються обов'язки між членами туристсько-краєзнавчої групи.

Польовий період – це дослідження під час екскурсій, походів чи експедицій за складеним у підготовчий період планом. Польові дослідження – це збирання відомостей про природу і економіку краю, а також історичного, топонімічного, археологічного, етнографічного та інших матеріалів.

У заключний, або камеральний період проводяться оформлення та облік результатів туристсько-краєзнавчої роботи, створення нових і поповнення існуючих шкільних краєзнавчих музеїв експонатами і матеріалами.

озділ 2

Туристсько–краєзнавча діяльність в контексті пізнання рідного краю

жерела краєзнавства, їх класифікація та характеристика

Шкільне краєзнавство – складові частина загального краєзнавства, галузь прикладної історії, сфера активної практичної діяльності краєзнавців, яка направлена на популяризацію знань про історію рідного краю та історичних пам’яток.

Відомості про історію свого краю, населеного пункту, конкретної вулиці можна зібрати, вивчаючи літературні і картографічні джерела, архівні документі і архіви періодичної преси, проводячи бесіди з людьми похилого віку.

В шкільному краєзнавстві методика роботи з різними видами історичних джерел докладно розроблена. Цей розділ у загальних рисах ознайомлює з основними видами історичних джерел, їх особливостями.

Речові джерела. Найдавнішим видом речових джерел вважаються археологічні матеріали – предмети і знаряддя людської праці, що були видобуті з надр землі. Для археологічних матеріалів характерним є наочність і загадковість далекого минулого, що викликає найбільшу зацікавленість. Використовуючи наукові відомості і уявлення про той історичний період, до якого належать археологічні матеріали, можна отримати закладену в таких матеріалах певну історико-культурну інформацію.

На заняттях слухачі повинні одержати загальне уявлення про основні типи археологічних пам’яток – поселення і поховання.

Поселення бувають:

  • неукріпленими (селища, стоянки)

  • укріпленими (городища).

Розкопки поселень дають велику кількість знахідок, серед яких особливий інтерес становлять залишки житла. Дослідження типів житлових будівель за археологічними матеріалами дають можливість робити певні висновки про рівень соціального розвитку суспільства на той період.

Поховання поділяють на дві основні групи:

  • з надмогильними спорудами (гробниці, кургани),

  • звичайні ( ґрунтові поховання ).

Схожість типів поховань, речових знахідок та інших ознак дає можливість говорити про певну єдність – археологічну культуру, яка полегшує дослідження етногенезу різних народів, дозволяє археологам систематизувати та узагальнювати свої спостереження.

Нa території сучасної України до могил стародавнього заселення відносять кургани (термін «курган» тюркського походження, що означає пагорб).

У ландшафті українського степу часто можна побачити земляні пагорби з похилими або крутими схилами правильної форми, що піднімаються серед полів. Деякі з курганів мають власні назви:

  • Чортомлик,

  • Товста Могила,

  • Козацька Могила,

  • Лита Могила,

  • Огуз,

  • Солох та ін.

З курганами пов'язано безліч легенд та переказів.

Перші кургани виникли в степах Північного Причорномор'я близько 5 тис. років тому. Вони ровесники єгипетських пірамід,тільки будували їх не з каменю, а з земельних вальків та вирізаної з дерну цегли і вже потім посипали землею. Грандіозності в них було не менше, ніж у пірамідах. Так, курган Чортомлик (скіфського часу) мав висоту понад 20 м і діаметр до 350 м. За підрахунками вчених, в українських степах сотні тисяч курганів: від 20-сантиметрових карликів до 20-метрових гігантів.

Більшість курганів використовувалася племенами періоду бронзи, кімерійцями, скіфами, тюркськими кочівниками і слов’янами як місця поховання.

У похованнях, як правило, знаходять рештки кераміки, а також предмети праці, зброю, кістяні і металеві прикраси, стародавню фарбу – вохру та ін. Так, досліджуючи кургани, вчені знайшли суцільні дерев’яні колеса, що дало можливість судити про перші транспортні засоби, які людина почала використовувати в наших степах ще 5 тис. років тому. А в 1971 р. в кургані Товста Могила (Дніпропетровської області) була знайдена знаменита золота пектораль – нагрудна прикраса скіфського царя. Тепер шедевр стародавніх ювелірів зберігається в Музеї коштовностей України.

Дослідження археологічних знахідок курганів поповнює наші знання про технологію виготовлення та форму кераміки певних археологічних культур, вірування, рівень розвитку ремесла, торгівлі та культурні зв’язки племен, що населяли сучасну Україну.

На жаль, у результаті господарської діяльності і будівництва інтенсивно змінюється історичний ландшафт українського степу, а разом з ним зникають археологічні пам’ятки, зокрема кургани.

Для знаходження основних археологічних пам’яток – поселень і поховань – організовуються археологічні розвідки.

Археологічні дослідження – це не тільки складна і копітка робота, а й творчий захоплюючий процес. Проте слід пам’ятати, що ведення археологічних робіт здійснюється лише за спеціальним дозволом (відкритим листом). Тому краєзнавцям-археологам слід установити контакти з відповідними науковими установами, які можуть допомогти їм, взявши посильну участь у роботі археологічної експедиції, що проводиться в даній місцевості.

Своєрідним видом речових джерел будуть також пам’ятки архітектури, що оцінюються як з естетичної точки зору, так і за

важливістю закладеної в них історичної інформації.

Для того, щоб зрозуміти значущість пам’ятки, потрібні знання історичної епохи, історії, архітектури,спостережливість і художній смак. Вони допоможуть відтворити те архітектурне середовище, у якому з’явилася та чи інша пам’ятка, простежити її зв’язок з навколишньою місцевістю і життям людей.

Об’єктами дослідження можуть бути як загальновідома пам’ятка, так і невідома сільська церква. Головне – навчитися відповідним чином бачити і показувати їх історичну і художню цінність. Слід не забувати, що сила естетичного впливу пам'ятника – в досконалості його пропорцій, закінченості силуету, адже будь-яка деталь його конструкції – це зразок уміло відібраної на протязі часу відповідності між «юрмою» і змістом.

У багатьох дерев'яних і кам’яних пам’ятках виражена майстерність ремісників, їх здатність, незважаючи на прості інструменти, досить тонко відчувати матеріал. Головне тут – побачити, як у пам’ятках архітектури виявився талант простого народу, його споконвічний потяг до духовності і краси.

Досить цікавим для краєзнавців матеріалом можуть бути забуті дворянські садиби, які неважко виявити в різних куточках нашої країни. Їх вивчення не тільки розкриває історичну епоху («золоте століття дворянства», друга пол. XVIII – перша пол. ХІХ ст.), а й відображає нові ідейні віяння епохи, що відбивається і в зміні архітектурних стилів.

Важливими краєзнавчими об’єктами можуть бути історичні пам’ятки і місця, які пов’язані з життям і реальністю видатних людей, історичними подіями, а також зображувальні джерела (гравюри, картини, фотографії із зображенням населених пунктів, національних костюмів, побутових сцен та ін.).

Кожне покоління має право з’ясовувати, як йому жити, у тому числі і в яких пам’ятках утверджувати свій час. Залишені нащадкам пам’ятки історії, культури і архітектури передусім символізують періоди конкретної історичної епохи.

У цивілізованих суспільствах зберігаються традиції спадковості культури поколінь, і тому жодному поколінню не спадає на думку ревізувати свою спадщину і вилучати з неї все, що йому не до вподоби. Так, у багатьох місцях зберігаються пам’ятники різних століть – королям та імператорам, великим церковним і політичним діячам, хоч відомо, що не всі вони відіграли в історії прогресивну або гуманістичну роль.

Історія нашої країни складна і суперечлива. Її можна вивчити, пояснювати, осуджувати, але в жодному випадку не виправляти і не переписувати. Нерозуміння цієї істини завдавало тільки шкоди. Згадаймо, як у 20-ті роки під гаслом будівництва «нового світу» руйнувались і знищувались пам'ятники, храми, церкви, дворянські садиби.

Над фактами відторгнення минулого слід замислитись і зрозуміти, що у нас немає морального права руйнувати і громити зроблене нашими попередниками, їх життя і пам’ять про них – це наша історія.

Писемні джерела. Писемні джерела дають можливість простежити історичні події і зафіксувати знання, погляди, образи людей того чи іншого історичного періоду.

Відомі стародавні писемні джерела – це рукописи ( датовані до середини XVI ст.). Серед них – рукописні книжки, юридичні акти, листи, офіційна документація та ін.

Матеріалами для письма спочатку були пергамент ( шкіра, оброблена особливим способом), береста (кора берези), і потім папір.

Опрацювання стародавніх рукописів – справа клопітка і потребує значної професійної підготовки. Ряд оригінальних рукописів XI – XVI ст. опубліковано і перекладено сучасною літературною мовою. Основна ж маса рукописів (XVIII—XIX ст.) зберігається в архівах. До них належать: офіційна переписка губернських, повітових чиновників, селянські скарги.

У Дніпропетровському обласному історичному музеї ім. Ц. І. Яворницького зберігається одне з найбільших в Україні зібрань рукописів та стародруків. Накопичене воно зусиллями великих ентузіастів – О. М. Поля та Д. І. Яворницького. Серед 127 ретельно описаних книг є справді унікальні. Насамперед це видання Івана Федорова «Апостол» (Львів, 1574) та Біблія ( Острог, 1581), ряд релігійних та світських книжок, зокрема таких українських письменників. XVII – XVIII ст., як Петро Могила, Лазар Баранович, Антоній Радзивиловський. Здебільшого вони зберігалися в церковних, монастирських та приватних бібліотеках XVII – XVIII ст.

Нерідко власниками цих книжок були запорізькі козаки, про що свідчать їхні імена, записані на книгах. Вони ж дарували свої книжки церквам та монастирям, рідше – приватним особам. Це засвідчує високий рівень культури запорізьких козаків, взагалі українського населення півдня України у XVII – XVIII ст..

Кваліфікований підхід до цих документів дає можливість не тільки зрозуміти світогляд минулого, а й досить часто, здійснюючи науковий пошук, пізнати радість самостійного відкриття.

Друковані видання становлять для краєзнавців інтерес не тільки як історичні джерела, а й як історико-культурні цінності.

Церковні друковані книжки поклали початок книгодрукуванню. Розвиток книжкової справи XVII - ХІХст. багато в чому залежав від поглядів, зокрема, правлячої монархічної особи, запитів певної історичної епохи тощо.

Безперечно, заслуговують на увагу різні довідкові видання, путівники, краєзнавчі збірники. Довідкові видання поділяють на два основні види:

  • історико-статистичні,

  • історико-біографічні.

У всі часи особливою популярністю користувалися путівники, присвячені губерніям, повітам, місцям ярмарків, релігійного паломництва.

З видань, присвячених містам, слід виділити цікаво написані і добре ілюстровані монографії, наприклад серію «Русские города –рассадники искусства».

Значний краєзнавчий матеріалі міститься у пресі і періодичних виданнях: газетах, журналах. Перша купована газета «Ведомости» вийшла ще за часів Петра І (1702). Газети того часу відігравали важливу роль у поширенні суспільно – політичних поглядів, розгортанні громадського руху.

Серед журнальних видань слід виділити історичні журнали (особливо друга половина XIX – поч.ХХ ст.) – «Русская старина», «Русский архив», «Київська старовина». В цілому журнали, як і газетні видання, використовувались офіційними і приватними особами, на сторінках яких висвітлювалися певні суспільно-політичні, літературні та інші погляди.

У наш час місцевий матеріал у великій кількості містися в центральних, обласних, районних газетах. Під час роботи з газетними матеріалами можна скористатися відповідними довідковими виданнями (напр., «Летопись газетних статей» з 1936 р.). Перш ніж почати вивчення архівних або літературних джерел, необхідно ознайомитись із бібліографією в архівах і музеях. Слухачам потрібно знати, що територія України згадувалась у багатьох джерелах. Серед матеріалів до 1917 р., у яких є дані про населені пункти, слід виділити періодичні видання «Акты Южной и Западной России», «Архив Юго-Западной России». Певний інтерес можуть викликати статистично-економічні збірники, описи окремих губерній, путівники, «Материалы подворных переписей», «Материалы сельского хозяйства (1916)», «Географическо-статистический словарь Российской империи» П. П. Семенова (1863 – 1885)», «Россия» (ред. П. П. Семенов–Тян–Шанский) та ін.

Усні джерела. Мова – найдавніша форма спілкування людей. Мова – основа духовності нації, зникає мова – зникає нація. Вмирати мова починає із втратою зв’язків з традиціями і фольклором, із пересиханням історичного коріння... Усна мовна традиційно протягом багатьох століть служила основним сховищем багатовікового історичного досвіду. Тому вивчення історії слів, виявлення їх початкового тлумачення є цікавою дослідницькою працею.

Серед наук, що вивчають різні аспекти мови, слід виділити науку про власні імена – ономастику і її розділи – топоніміку і антропоніміку.

Топоніміка (від гр. «топос» - місце, «оніма» - ім’я) досліджує, географічні назви – топоніми – слова і короткі словосполучення, що використовуються для позначення окремих географічних об’єктів і вираження одиничних географічних понять.

Топоніміка використовує специфічні методи дослідження, серед яких основну роль відіграють збір первинного матеріалу, вивчення природних, історичних і етнографічних особливостей даного регіону, тобто тих особливостей, які виявили своєрідність топонімів.

Серед вдалих видань щодо використання топоніміки в історико-географічних дослідженнях слід виділити: «Географическо-статистический словарь Российской империи» П. П.Семенова-Тян-Шанского; «Историко-географическая номенклатура Переславль-Залесского края» М. И. Смирнова (1909); «Словарь местных географических терминов» Э. В. Мурзаэвых (1959) та ін.

На карті України можна знайти тисячі неповторних географічних назв, з допомогою яких зафіксовані своєрідність її природні умов та історія народу. Це дає можливість вивчати форми розселення, досвід ведення сільського господарства і земельні відносини в минулому, поширення ремесла і промисловості. Тисячі назв населених пунктів утворилися від імен, прізвищ, багато з яких пов’язані з першопоселенцями. Ландшафтні назви населених пунктів вказують на природні умови території. Вони споріднені з назвами фізико-географічних об’єктів (річок, боліт, лісів тощо).

Назва кожного села, міста – це, як правило, унікальне явище. Вони обросли переказами, легендами. Ці назви ніби коріння, яке тримає кожне поселення на землі. А як легко, іноді навіть бездумно ми в офіційному порядку змінювали ці найменування. Фактично ж перейменовувалися історичні назви, які дав своїм поселенням сам народ.

В результаті на сьогодні загублено сотні топонімів – пам’яток історії народу України. Нові назви, як правило, давались не корінними жителями, а чиновниками – людьми сторонніми і байдужими до історії того чи іншого населеного пункту. Тому зрозуміло, що процес таких перейменувань відбувався без урахування думки корінного населення, без належаних консультацій із спеціалістами-краєзнавцями. З цієї причини маємо багато топонімів-новаторів, які не лише не вписалися в місцеву топонімічну систему, а й виявилися в мовній ізоляції, не даючи можливості навіть утворити прикметники і назви жителів населеного пункту (Дружба, Райдужне тощо).

Як бачимо, топоніми тісно пов’язані із соціально-економічною історією України, окремого регіону, з природним середовищем, багатющою культурою, історією мови. Назви часто служать своєрідними доповненнями свідчень, що їх дають нам архівні документи і пам’ятки матеріальної культури. Тому проблема відновлення історичного обличчя топоніміки України є актуальною і потребує свого розв’язання. На хвилі національного відродження повертається розуміння того, що назви – це такі ж пам’ятки старовини, які треба охороняти. А тому будь-яке перейменування повинно бути історично виправдане. Останнім часом відбувається повернення старих назв. Краєзнавці своєю копіткою працею можуть не тільки сприяти поверненню незаслужено забутих старих топонімів, а й виявити нові, які розкривають яскраві сторінки історії краю.

Антропоніміка – наука про власні імена людей. Імена певною мірою відображають етнічні, соціальні і культурні особливості тієї чи іншої спільності людей. Багато імен пов’язано з певною місцевістю. Вивчення їх дає змогу простежити цікаві історичні події, міграційні процеси, що відбуваються в суспільстві, дослідити родовід людини.

Збирання і вивчення пам’яток усної народної творчості (казок, бувальщин, легенд, пісень та ін.) має величезне значення для виховання у підростаючого покоління почуття національної гордості і патріотизму.

Кожний із фольклорних жанрів, передаючи в притаманних йому формах образи, уявлення, судження, характерні соціальні і побутові явища, розкриває багатогранну картину життя народу, доносить і зберігає його ідеали і духовні цінності.

етодика збирання джерел з шкільного краєзнавства

Виділяють три основні шляхи збирання історико-краєзнавчих матеріалів:

  • планомірний систематичний збір;

  • експедиційний збір;

  • випадкові та епізодичні надходження матеріалів.

Найбільш масовим є планомірний систематичний збір історичних краєзнавчих документів і матеріалів. Він дає можливість не тільки охопити історико-краєзнавчою роботою значну кількість школярів, а й планувати для них досить значне коло питань, передбачити поступовий перехід від простих до складніших методів дослідницької роботи.

Починають розгляд запланованого питання із аналізу місцевих періодичних видань (газет, журналів), що зберігаються в архівах, рідше – в бібліотеках. Відбираючи краєзнавчий матеріал, слід мати на увазі науковість джерела, його типовість для історії краю; доступність матеріалу для школярів; наочність і переконливість матеріалу.

Аналізують історичне джерело за такою схемою:

  • Назва газети (чий орган), характеристика газетного матеріалу (передовиця, спеціальна рубрика, рецензія і т. д.).

  • Тема і зміст матеріалу, що розглядається.

  • Коротка характеристика наведених у матеріалі фактів, подій, явищ.

  • У якій соціально-політичній і економічній обстановці мали місце наведені факти (події, явища). Висновки про причини появи фактів (явищ, подій), їх оцінка. Який зв’язок фактів, подій, явищ з минулим і сучасністю?

  • Які закономірності або суттєві риси розвитку краю виявляються в цьому факті (події, явищі)? Чи буде цей факт (подія, явище) типовим для краю?

В історико-краєзнавчій роботі широко використовуються мемуари – твори, які складаються за спогадами авторів. При опрацюванні мемуарних джерел потрібно мати на увазі суб’єктивний характер будь-яких спогадів. Тому для перевірки достовірності і повноти фактів (подій, явищ), що згадуються в мемуарах, слід ретельно вивчити з інших матеріалів той період, до якого відносяться ці факти (події, явища).

Одним із способів накопичення історико-краєзнавчого матеріалу може стати листування з цікавими людьми і архівними організаціями, державними установами тощо. З цією метою заводиться спеціальна книга обліку листів.

Збиранню історико-краєзнавчих матеріалів буде сприяти також участь в операції «Пам’ять». Так, виявивши учасника Великої Вітчизняної війни чи АТО, йому пропонують заповнити спеціальну анкету:

  • Прізвище, ім’я, по батькові, рік народження.

  • Національність.

  • Домашня адреса.

  • Склад сім’ї.

  • Коли і в якому віці був призваний в армію?

  • На яких фронтах перебував, у яких військах, у якому званні

  • Як і за що були одержані нагороди?.

  • Чи брав участь у боях за рідний край?

  • Які битви і чому стали пам’ятними?

  • З ким із своїх однополчан підтримує зв’язки? Їх адреса.

  • Дата заповнення анкети.

  • Дані про краєзнавця, який проводив анкетування.

Участь у русі учнівської молоді «Моя земля – земля моїх батьків» допоможе визначити не тільки тематику пошуку, а й організації, в яких можна зібрати матеріали.

Кожна пошукова група заводить спеціальну папку, в якій накопичується і зберігається зібраний з теми матеріал, складається бібліографія, а пізніше картотека.

Поле діяльності краєзнавців може бути досить широким:

  • ознайомлення з краєзнавчою літературою;

  • пошук цікавих людей і їх анкетування;

  • опрацювання зібраних матеріалів;

  • підготовка повідомлень і виступів;

  • написання літопису.

Підсумки проведеної роботи передаються у фонди шкільного музею або кабінет історії.

Робота в архівах і музейних установах не тільки сприятиме набуттю певних дослідницьких навичок і вмінь, одержанню достовірних матеріалів, а й допоможе при організації шкільного музею (організація обліку та зберігання неповного і допоміжного фондів).

Працюючи з документальними джерелами, слід дотримуватися певної послідовності:

  • визначити історичні умови виникнення даного джерела;

  • з’ясувати, представник якого класу, стану, соціальної групи його автор;

  • проаналізували основні питання і проблеми, які порушуються в документах;

  • узагальнити, зробити висновки про результати самостійної роботи з документами.

Другий спосіб збирання історико-краєзнавчих матеріалів експедиційний. Екскурсії, експедиції дослідницького характеру передбачають організаційний похід краєзнавців з метою вивчення пам’ятних місць, окремих споруд, природних об’єктів, експозицій музеїв, картинних галерей, виставок та ін.

Польовий зошит із списком зібраного експедицією матеріалу – основний показник практичної роботи краєзнавців. Тому важливо, щоб учасники правильно за певною схемою фіксували всі джерела:

  • порядковий номер;

  • назву предмета і його короткий опис;

  • спосіб його використання;

  • від кого одержано предмет;

  • ким знайдено предмет.

Важливим документом походу експедиції є зошит запису спогадів і розповідей. Правила ведення в ньому записів такі:

  • Завчасно визначати мету бесіди і складати спеціальний перелік запитань.

  • Запис спогадів вести групою в 2-3 чоловіки – один веде бесіду, інші записують.

  • За допомогою навідних питань точно визначати час подій і фактів, уточнюючи дати, прізвища, географічні назви.

  • Записані спогади слід зачитувати розповідачу для перевірки.

  • Проведений запис відповідно оформляти і переписувати в спеціальний зошит.

Слід серйозно поставитися до паспортизації кожного запису, який буде зроблено в поході. Від розповідача або виконавця записуються такі дані:

  • місце запису (область, район, сільський чи міський населений пункт, підприємство);

  • від кого одержані відомості (прізвище, ім’я, по батькові інформатора, рік і місце народження, його національність, освіта, спеціальність, чи давно проживає в напій місцевості, повна адреса);

  • хто проводить запис, дата запису.

Важливим документом є також щоденник експедиційної роботи. Його записи необхідні для майбутньої праці в ньому напрямі. Наступні експедиції, використовуючи щоденник, збагатяться цінним досвідом і зможуть ефективніше здійснювати науково-дослідницьку роботу. Крім того, кожний краєзнавець повинен вести індивідуальний експедиційний поденник, у якому фіксуватиме свою щоденну роботу:

  • записи спогадів,

  • зібрані джерела,

  • особисті враження і спостереження,

  • зарисовки,

  • аналіз ходу пошукової роботи тощо.

До ведення особистого щоденника ставляться такі вимоги:

  • На лицевій стороні пишеться прізвище, ім’я, по батькові власника, назва експедиції, строки її, обов’язки в поході як краєзнавця.

  • Записи в щоденник вносяться простим олівцем, чітко і акуратно. На кожній сторінці залишаються великі поля для наступних записів і доповнень.

  • Слід уникати помилок у географічних назвах, не робити скорочених записів.

бробка матеріалів, зібраних під час екскурсій і туристських подорожей

Під час екскурсій та подорожей учні збирають і приносять у школу багато матеріалів, які треба упорядкувати, вивчити, обробити, систематизувати й відповідним чином оформити, щоб їх можна було використати на уроках і в позакласній роботі, а також зацікавленими організаціями, установами.

Обробка туристично-екскурсійних матеріалів може бути важливою складовою частиною позакласної гурткової роботи учнів. Якщо під час екскурсій і подорожей групи були поділені на бригади, то кожна бригада обробляє свій матеріал. Однак ряд робіт має загальний характер, що потребує зведення однорідного матеріалу, зібраного кожною бригадою окремо. Так, складаються загальна систематизована колекція гірських порід, мінералів і корисних копалин, колекція ґрунтів, гербарій рослин, які характеризують територію в цілому. До такого виду робіт належить також складання комплексної географічної характеристики і виготовлення плану або карти всієї території з позначенням маршруту екскурсії чи походу, розташування окремих ділянок і загальної площі, охопленої вивченням. Тому керівник з самого початку має чітко визначити обсяг і характер роботи, яку виконує кожна бригада над зібраним нею матеріалом, а потім доручає кожній бригаді обробку того чи іншого однорідного матеріалу, зібраного по всій території. Наприклад, першій бригаді можна доручити складання загальної систематизованої колекції гірських порід, мінералів та корисних копалин і колекції ґрунтів, другий – складання гербарію рослин, третій – виготовлення планів, карт і т. д.

Деякі керівники туристично-краєзнавчої роботи ці загальні роботи розподіляють не за бригадними принципом, а залежно від бажання самих учнів. Такий принцип обробки зібраного матеріалу має свої переваги, які полягають насамперед у виявленні учнями Інтересу і уміння до виконуваної роботи. Це великою мірою сприяє активізації учнів. Позитивним моментом принципу добровільної заінтересованості учнів в обробці зібраного матеріалу є продовження ними тієї роботи, яку вони виконували під час екскурсії чи походу, виконуючи обов'язки картографа, геолога, метеоролога, гідролога, ботаніка, зоолога тощо. Так, усі креслярські роботи можна доручити кільком учням на чолі з картографом – саме тим, які цікавляться картографічною роботою та мають кращі уміння і навички в цій справі, незалежно від того, членами яких бригад вони були під час екскурсії чи походу. Другій групі учнів на чолі з геологом можна доручити складання загальної систематизованої колекції гірським порід, мінералів і корисних копалин, бо саме ця група учнів виявляла найбільший інтерес до мінеролого-петрографічного матеріалу і вміє найкраще його визначати та обробляти. А третя група на чолі з ботаніком може найкраще обробити та оформити гербарій.

Основними моментами процесу впорядкування, вивчення, обробки, систематизації й оформлення польових туристсько-екскурсійних матеріалів є такі.

  • Перевірка польових щоденників. Польові щоденники учнів, що містять опис географічних об'єктів, явищ і процесів, поряд із зразками гірських порід і мінералів, потрібно розглядати як свого роду науково-дослідницький матеріал, котрий є основою краєзнавчої характеристики території.

Ось чому розпочати обробку туристично-екскурсійних матеріалів найкраще з перевірки польових щоденників, щоб заздалегідь попередити можливість неточностей, а то й значних помилок при складанні підсумкової комплексної характеристики території

  • Обробка зразків. У школі проводять перевірку і уточнення визначення зразків гірських порід, чого зрозуміло, не можна було зробити в польових умовах.

Коли перевірку і визначення зразків завершено, складають загальну систематизовану колекцію, яка повинна передати геолого-петрографічний вигляд дослідженої території в цілому, а також геологічні епохи нашарувань. Колекцію гірських порід можна скласти відповідно до окремих вікових товщ. Для загальні колекції слід відбирати кращі зразки – великі, з більш – менш чітко вираженою прямокутною формою, яскравими зовнішніми ознаками, різними включеннями тощо.

  • Графічна та картографічна обробка зібраних матеріалів. Цей вид обробки польових туристсько–екскурсійних матеріалів об'єднує все креслярське та картографічне оформлення матеріалів екскурсій і туристських походів: креслення різних профілів, планів, окремих ділянок, перенесення з планшетів на загальну карту дослідженої території планів окремих ділянок, виготовлення топографічних і географічних карт тощо.

  • Складання загальної географічної характеристики дослідженої території. Після того як всі зібрані польові матеріали оброблені, учні під керівництвом учителя географії складають загальну географічну характеристику території. Для виконання цієї роботи уважно вивчають та аналізують записи польових щоденників, а також використовують зібраний раніше місцевий матеріал і літературу.

Загальну географічну характеристику дослідженої території пишуть побригадно. Для цього за кожною бригадою закріплюють якийсь розділ. Так, перша бригада пише розділ, в якому висвітлюється географічне положення, подається коротка історична довідка і відомості про населення дослідженої території; друга – описує геологічну будову та особливості геологічного розвитку території в минулому, рельєф, корисні копалини; третя – характеризує клімат, поверхневі та підземні води; четверта – описує ґрунти, рослинний і тваринний світ тощо.

Під час написання учнями загальної географічної характеристики дослідженої території вчитель постійно спостерігає за їх роботою, дає настанови, поради і безпосередньо бере участь у роботі, розкриваючи її специфічні особливості і прийоми виконання. Після закінчення складання і написання такої характеристики вчитель сам її прочитує, виправляє, редагує.

  • Оформлення туристично-екскурсійного матеріалу для виставки. Оброблені й систематизовані туристсько-екскурсійні матеріали рекомендується оформляти у вигляді невеликої виставки, в кабінеті географії чи в якомусь іншому спеціально відведеному для цього місці школи.

Основна мета виставки – підбивання підсумків та показ усієї виконаної учнями туристично-краєзнавчої роботи. Виставка демонструє організацію, зміст, методи і результати самостійної навчально-дослідницької і науково-дослідницької краєзнавчої роботи учнів.

Після закінчення оформлення всієї виставки необхідно підбити підсумки туристично-краєзнавчої роботи, провівши тематичний вечір. Продумане і розумно організоване підбивання підсумків роботи служить чудовим засобом її популяризації. Разом з тим звіт про виконану роботу та громадська оцінка діяльності юних дослідників виховують у них відповідальність за доручену справу, мобілізують їх на нові корисні справи.

ослідження – головний способів пізнання рідного краю

Дослідження відіграє чи не найбільшу роль у вивченні рідного краю. Саме завдяки цьому юні туристи-краєзнавці досліджують історію, систематизують зібрані матеріали.

Під час походів та екскурсій складаються умови для робіт дослідницького характеру, що сприяє розвитку творчої ініціативи і цілеспрямованому використанню енергії дітей. Дослідницька робота може проводитись за різноманітною тематикою залежно від віку школярів, рівня їхньої підготовленості до виконання певних завдань, а також від проблеми використання досліджуваної теорії.

Обсяг дослідницьких спостережень та досліджень які проводять під час походів та екскурсій, визначається в основному рівнем оснащеності юних дослідників спорядженням, інструментами, приладами, навичками дослідницької роботи а також часом, витраченим на дослідження.

Дослідницька робота учнів на екскурсіях та в походах допомагає їм міцно закріпити та розширити знання, здобуті в школі, сприяє формуванню у дітей навичок наукового дослідження. Відчувши стан творчої роботи, багато хто з дослідників уже не хоче розлучатися з наукою і закінчивши середню школу, йде через вуз у велику науку.

Всі компоненти історії та природи вивчаються окремо, за певним планом, простежується їх взаємозв’язок. Юні дослідники вивчають історію, природу району подорожі згідно із загальноприйнятим планом.

До плану кожного походу чи екскурсії повинно обов'язково входити проведення різноманітних досліджень, причому краєзнавчі дослідження необхідно проводити постійно, як під час багатоденних подорожей, так і під час одноденних екскурсій. Слід зазначити, що одноденні походи по рідному краю та екскурсії дають змогу проводити тривалі дослідження одних і тих самих об’єктів, явищ та процесів. Це дає можливість зібрати значний матеріал для теоретичних узагальнень та практичних рекомендацій.

краєзнавчі спостереження. Їх види та загальна характеристика

Краєзнавство, як народні знання про свої рідні місця, зародилось в далекому минулому. У всіх народів світу завжди були люди, які добре знали оточуючу їх місцевість, її природу, минуле і сучасне життя. Свої знання усно або в різних документах вони передавали поколінням.

В різних частинах країни були створені краєзнавчі науково-дослідні інститути і музеї, які розгорнули різносторонню роботу по вивченню свого краю. Ці краєзнавчі установи в своїй діяльності спирались на масовий самостійний рух краєзнавців-любителів.

Важливу роль в розвитку шкільного краєзнавства зіграв К. Д. Ушинський, який в ряді своїх робіт теоретично обґрунтував «Вітчизнознавчий принцип» у навчанні, показав велике виховне і освітнє значення вивчення свого краю.

Краєзнавчу роботу в школах ведуть самі учні під керівництвом вчителів. При цьому об’єм, зміст і форми краєзнавчої роботи залежать від віку учнів, від їх загального кругозору, рівня знань і вмінь. Вже в перших класах учні отримують елементарні уявлення про свій край, його природу і життя людей. З введенням курсів природознавства, історії, географії, біології краєзнавчі знання учнів збагачуються, оскільки матеріал цих предметів вивчається в значній мірі на краєзнавчій основі. Особливо великий вплив на знання учнів має краєзнавство в старших класах при вивченні таких предметів як література, основи правових знань, історія та географія. Разом з тим розширюються можливості для позакласної краєзнавчої роботи.

Форми краєзнавчої роботи різноманітні:

  • гуртки,

  • товариства,

  • екскурсії,

  • туристські походи,

  • зустрічі з місцевими краєзнавцями,

  • вечори,

  • конкурси,

  • олімпіади та ін.

Поряд із спостереженнями, записами і замальовками на екскурсіях, читанням додаткової літератури про свій край, підбором матеріалу з газет та журналів все більшого значення набуває пошукова робота, активізується участь школярів у роботі краєзнавчого гуртка чи музею.

Шкільне краєзнавство – важливий фактор ідейно-політичного, морального, трудового, естетичного, екологічного і фізичного виховання, воно сприяє патріотичному вихованню учнів, розширює світогляд і розвиває пізнавальні інтереси, залучає до творчої діяльності, формує практичні та інтелектуальні вміння, допомагає у виборі професії.

Об’єктами краєзнавства є:

  • природа,

  • населення,

  • господарство,

  • історичне минуле,

  • мистецтво,

  • культура.

Все це об’єкти різних наук і, отже, при вивченні використовуються різні методи, які притаманні відповідним галузям знань. В усіх напрямках краєзнавчої діяльності є спільний предмет вивчення – край. Поняття «край» – умовне і залежить від того, хто і з якою метою його вивчає. Для школи край, як правило, район, відомості про який можуть бути використані як місцевий матеріал.

Це може бути місцевість, де знаходиться школа, місто, область, республіка.

Краєзнавство справа, значення якої не може бути перебільшене, – писав М. Горький. –Ми повинні знати нашу землю всю до останнього атома... Все це необхідно знати для того, щоб зрозуміти і відчути: земля наша – не тільки як те, на чому ми, люди, живемо, але і як те, з чого ми створені... Краєзнавство – велика справа... Ця робота не тільки вказує нам шлях до збагачення країни, але і як всяка розумна праця, дає моральне задоволення, що сприяє швидкому зростанню почуття нашої людської гідності, допомагає нам впевнитися в творчих силах нашого розуму. Краєзнавство, як і інша наукова діяльність, вимагає суттєвої підготовки.

Перш ніж вирушити в туристсько-краєзнавчу подорож, слід визначити її мету (краєзнавчу). Мета подорожі може бути різною. Важливо, щоб вона відповідала головному завданню туристської роботи – вивченню нашої Батьківщини і була під силу даному колективу школярів. Мета подорожі повинна відповідати виду краєзнавчих спостережень.

Розглянемо коротко основні роботи, які проводяться по тому чи іншому виду краєзнавства.

Спостереження дітьми природних явищ, проникнення в їх суть стануть необхідними кроками на шляху формування наукового світогляду.

Найбільш доступними і поширеними видами природного краєзнавства є спостереження за геологічною пудовою, рельєфом і корисними копалинами, кліматичними і гідрологічними умовами, рослинним і тваринним світом.

В полі вивчення геологічної будови краю в походах туристи-краєзнавці можуть і найчастіше вивчають в основному склад гірських порід, послідовність і форми їх залягання. Це доступно краєзнавцю лиш в не багатьох місцях, там, де гірські породи звільнені від ґрунтового і рослинного покриву, тобто в кар’єрах і шурфах, де проводиться видобуток корисних копалин, або ж в природних геологічних відшаруваннях.

Найбільш поширеними видами відшарувань є урвища (їй берегах великих ровів, річкових долин, на схилах гір, скельних масивів). Великі геологічні відшарування складені шарами гірських порід, які чергуються. В деяких з них або в уламках біля підніжжя урвища можна знайти скам’янілі рештки, що дають можливість встановити їх вік, тобто коли і в яких природних умовах утворились ці шари землі.

Об’єктами краєзнавчого вивчення служать також цінні в господарському відношенні або цікаві для науки мінерали і гірські породи, які зустрічаються в геологічних відшаруваннях, на місці видобутку корисних копалин або в мінералогічних заповідниках.

З геологічною будовою території тісно пов’язані форми рельєфу місцевості, що вивчається.

Кліматичні дослідження будь-якого району ґрунтуються на оцінці трьох кліматоутворюючих факторів:

  • радіаційного,

  • циркулярного,

  • фактора підстилаючої поверхні.

Тобто рельєфу місцевості, наявності водних просторів, типу рослинності і її густоти. В поході краєзнавець має можливість провести деякі свої найпростіші самостійні спостереження за погодою – режимом температур, видами і режимом опадів, напрямком і силою вітрів, хмарністю і формою хмар. В плані гідрологічних спостережень туристу в поході можна зробити опис ріки, озера, льодовика і т. д.

Дані про ріку, які входять в її характеристику, можуть бути приблизно такими:

  • назва,

  • басейн (до якої системи відноситься),

  • місцезнаходження витоків і впадіння,

  • морфологічні дані ріки і окремих її ділянок (довжина, ширина, глибина),

  • гідрологічні показники (швидкість течії, падіння і нахил),

  • витрата води,

  • річний стік,

  • джерела живлення,

  • режим коливання рівня за сезонами року,

  • час льодоходу і замерзання,

  • робота річки (глибина, бокова ерозія),

  • характер русла,

  • наявність перекатів, порогів, водопадів,

  • тваринний світ (рибні багатства, рідкісні та особливо цінні тварини),

  • господарське використання,

  • охорона і раціональне використання ресурсів ріки.

В такому ж плані дається опис озер, боліт і т. п.

В плані краєзнавства предметом пошуку і дослідження також можуть бути різні сторони історії та культури суспільства.

Логічним продовженням є характеристика зібраного матеріалу за:

  • змістом,

  • новизною (нові історичні факти, адреси. прізвища учасників подій, пам’ятні місця і т. д.),

  • видами (архівні документи, предмети, запис спогадів або розповідей очевидців, літературні джерела та ін.),

  • складання описів.

Головним в історичному описі є виклад подій і фактів місцевої історії, виявлених в результаті пошуку, а також опис пам’яток історії та культури, пов’язаних з цими подіями.

Кожному виду досліджень передує ґрунтовна передпоходова підготовка. Вона включає в себе вивчення спеціальної літератури, яка характеризує район майбутньої подорожі. Складається історична довідка про об’єкти дослідження і район подорожі. При необхідності організовують зустрічі, переписка з організаціями і окремими особами в районі походу.

Кожному учаснику групи дається конкретне завдання, спрямоване на розкриття загальної теми досліджень.

По ходу подорожі обраний план може бути змінений, корегуватися в залежності від умов, у які потрапляє група, але головна мета залишається незмінною.

Результатом дослідницької роботи є оформлення звітів, передача зібраних матеріалів в фонди шкільного або державного музею.

кскурсія – один з найпоширеніших способів взаємодії людини та природи

Екскурсії бувають різними за змістом, місцем проведення і способом пересування. Екскурсія – це цілеспрямований процес. Організовуючи екскурсію, потрібно мати чітке уявлення про те, що екскурсанти будуть бачити, чути, відчувати і до яких висновків вони можуть прийти. Основою екскурсії є наявність двох основних елементів – показу і розповіді.

Екскурсія – це результат двох важливих процесів, її підготовки та проведення. Підготовка екскурсії включає підбір об’єктів, матеріалів та їх вивчення. В процесі підготовки екскурсії виділяють ряд основних етапів:

  • Визначення мети і теми екскурсії.

Мета екскурсії – це те, заради чого показують екскурсантам музейні предмети. Кожна екскурсія повинна також мати свою чітко визначену тему, якає предметом показу і розповіді. Вивчення теми становить короткий, концентрований виклад основного змісту екскурсії. Тема є стержнем, що поєднує всі об’єкти екскурсії в єдине ціле.

Підбір і вивчення різних джерел (музейних, літературних, статистичних, архівних та ін.) покликані визначити наближений об’єм фактичного матеріалу, необхідного для створення контрольного тексту, екскурсії.

  • Складання маршруту екскурсії.

Маршрут огляду будується залежно від найбільш правильної для даної екскурсії послідовності огляду об’єктів, теми екскурсії. Основне завдання маршруту – сприяти найповнішому розкриттю теми.

  • Підготовка контрольного та індивідуального тексту, складання методичної розробки.

Завдання контрольного тексту:

  • забезпечити ідейну направленість екскурсії,

  • викласти певну точку зору на процеси, явища, події, факти, яким присвячена екскурсія.

У контрольному тексті цитати, цифри і приклади обов'язково супроводжуються індивідуальним текстом, який становить підготовлену для екскурсії розповідь. Побудова всіх індивідуальних текстів майже однакова (вступна розповідь, основна частина, висновок). Крім того, для екскурсії готуються наочні матеріали, які повинні відновити відсутні зорові ланки під час показу. Це карти, схеми, малюнки, зразки сировини і продукції підприємств, гербарії і колекції та ін.

Після підготовки контрольного тексту приступають до складання методичної розробки, яка показує, як провести дану екскурсію, як краще організувати демонстрування експонатів, які методичні прийоми слід використати для того, щоб екскурсія була проведена успішно і ефективно.

На завершальному етапі підготовки екскурсії одержують відгук методиста на текст і методичної розробки екскурсії. Відгук становить позитивну оцінку якості основних документів екскурсії, її змісту, можливості проведення на основі даного тексту і методичної розробки.

Методика проведення екскурсій охоплює цілий ряд важливих питань, серед яких головним є вміння показати матеріали, розказати про них і про події, пов’язані з ними.

Завдання екскурсовода також полягає в тому, щоб не тільки просто показати і розказати, передаючи свої знання екскурсантам, а й організувати пізнавальну діяльність екскурсантів, їх самостійну роботу під час екскурсії.

Отже, екскурсійна методика потребує, щоб усі прийоми і способи показу на екскурсії були правильно відібрані, ретельно апробовані на практиці, критично і вимогливо оцінені.

Серед основних методичних прийомів екскурсійного показу виділяють:

  • попередній огляд, який дає можливість сумістити вже існуюче індивідуальне уявлення екскурсанта про конкретний експонат (об’єкт, матеріал) з тим, що в даний момент він бачить перед собою;

  • зоровий аналіз, що становить дослідження шляхом уявного розчленування об’єкта спостереження на складові частини з наступною їх характеристикою;

  • зорову реконструкцію, що означає відновлення початкового вигляду предмета, об’єкта за речовими залишками або описами;

  • зорове порівняння, яке побудоване на порівнянні різних явищ, предметів, об’єктів або зіставленні різних ознак, елементів одного предмета, об’єкта.

Серед інших прийомів показу на екскурсії використовують прийоми зорового монтажу, локалізації подій тощо.

Методику проведення будь-якої екскурсії побудовано на використанні ряду прийомів (видів) розповіді:

  • екскурсійна довідка, в якій подаються основні дані про експонат, об’єкт;

  • характеристика експоната, об’єкта передбачає детальніший виклад фактичного матеріалу;

  • прийом пояснення передбачає не тільки виклад фактичного матеріалу про події, явища, а й пояснення, чому вони виникли;

  • прийом літературного монтажу становить композицію з уривків різних літературних творів, документів, спогадів, що розкривають окремі питання екскурсії.

Серед інших прийомів розповіді виділяють прийоми репортажу, коментування, цитування тощо.

Крім методичних прийомів показу і розповіді, на екскурсії використовуються інші прийоми, які допомагають краще засвоїти зміст матеріалу (наприклад, зустріч екскурсантів з учасником Великої Вітчизняної війни, що надасть екскурсії більш документованого і доказового характеру).

Таким чином, екскурсовод під час екскурсії повинен:

  • допомогти екскурсантам побачити, почути і відчути все те, що мас відношення до теми екскурсії;

  • сприяти екскурсантам у набутті практичних навичок бачити і розуміти («читати») музейні експонати;

  • акцентувати стійку увагу до теми, її показу і розповіді протягом усієї екскурсії.

Організація екскурсій у шкільному музеї значною мірою підсумовує працю тих, хто створював музей. Тому підготовка екскурсії і її проведення потребують від екскурсоводів серйозного ставлення, мобілізації багатьох знань, умінь, навичок, творчого піднесення. Підготовка учнів-екскурсоводів заслуговує особливої уваги. Як правило, найкращими екскурсоводами стають ті краєзнавці, які беруть активну участь у комплектуванні фондів і побудові експозиції.

етодика організації та проведення польових досліджень

Матеріали, зібрані під час безпосереднього спостереження і вивчення живої дійсності, серед етнологів прийнято називати польовими етнографічними матеріалами, а робота по збору таких матеріалів і відомостей отримала назву польової етнографічної роботи чи польових етнографічних досліджень.

Предметом вивчення під час проведення польових етнографічних досліджень виступають різноманітні елементи традиційної та духовної культури етносу, його побут, звичаї, фольклорна спадщина. Основними об’єктами польового дослідження є традиційні поселення (селище, село, хутір, слобода). Головними перевагами польових досліджень є об’єктивність і репрезентативність отриманих наукових матеріалів і фактів. Провідною і найбільш розповсюдженою формою польових етнографічних досліджень є експедиція, тобто безпосереднє збирання фактичного матеріалу на місцевості.

Залежно від тривалості та завдань такого дослідження серед експедицій розрізняють:

  • короткотермінові,

  • довготермінові(стаціонарні).

Короткотермінові експедиції є нетривалими за часом, вимагають менших витрат на організацію та проведення, а тому більшу частину польових матеріалів етнологи збирають саме в таких експедиціях. Тривалість короткотермінових експедицій, в залежності від завдань і умов роботи, може варіюватися від кількох тижнів до кількох місяців. Такі експедиції, зазвичай, охоплюють значні регіони, а в ході їх обстежуються кілька груп етносу (сіл, районів, областей). Короткотермінова експедиція найефективніша під час дослідження тих елементів етнічної культури, вивчення яких не потребує (і не вимагає від етнографа) обов’язкового і тривалого перебування на певній локалізованій території етнічного ареалу. Так, за порівняно короткий термін можливо зібрати досить повні відомості про житло, одяг, начиння, народну кулінарію і харчування, більшість інших явищ матеріальної культури та побуту етносу. Короткотермінові експедиції доцільно використовувати і для проведення етнографічних розвідок, перевірки отриманих раніше відомостей, уточнення зон розповсюдження тих чи інших явищ народної культури.

Довготермінова або інакше стаціонарна експедиція орієнтується на комплексне, ґрунтовне і, як правило, тривале (рік або кілька років) дослідження якогось невеличкого району, окремого населеного пункту чи навіть певної групи його мешканців. До цього типу експедицій вітчизняні етнографи особливо часто вдавалися у ХІХ ст. У 1862 р. тоді молодий український етнограф Петро Єфименко (1835–1908), висланий царською владою до Архангельської губернії, зайнявся вивченням звичаєвого права російських поморів і підготував спеціальне наукове дослідження. Доля іншого вітчизняного етнографа – Миколи Маркевича (1804–1860), навпаки, склалася так, що він був вимушений після розгрому Кирило–Мефодіївського братства тривалий час безвиїзно жити у своєму маєтку в с. Турівці Прилуцького повіту на Чернігівщині. Збираючи місцеві матеріали він створив капітальну працю «Внутрішнє життя Малоросії від 1600 року до нашого часу». Спеціальні стаціонарні дослідження у ХІХ ст. проводили такі відомі етнографи як Л.Штернберг, В.Богомаз, М.Миклухо-Маклай. Останній, як відомо, тричі виїздив до Нової Гвінеї, в цілому провівши серед аборигенів 18 місяців, застосувавши найскладніший у етнографії метод повного занурення у групу, що вивчається. Все ж стаціонарні дослідження, як правило, проводяться без повного занурення. Стаціонарний метод має як сильні так і слабкі сторони. Його недоліком є невелике територіальне охоплення етнічного ареалу. Позитивною ж рисою стаціонарного етнографічного студіювання є можливість етнологу у такий спосіб ґрунтовно та всебічно вивчити і зафіксувати певні локальні прояви традиційної народної культури. Стаціонарні експедиції є особливо ефективними при вивченні громадського і родинного побуту, звичаєвого права, обрядової сфери, інших елементів духовної культури етносу.

У польовій етнографії відомо два основних методи обстеження і збирання етнографічних матеріалів:

  • маршрутний,

  • кущовий.

Найпоширенішим є кущовий метод. Він передбачає проведення досліджень у кількох групах населених пунктів певного регіону. У цьому випадку етнограф припускає, що необстежені пункти цього ж регіону не дуже вплинуть на загальні висновки та не збільшать рівень похибки при виявленні типових явищ культури. Щоб запобігти таких помилок, попередньо вивчаються основні соціально-культурні, етнічні та демографічні характеристики району експедиції. При кущовому обстеженні в районі вивчення обираються головні (базові) пункти, а найближчі населені пункти обстежуються для перевірки та уточнення відомостей, отриманих під час збору матеріалів у базовому поселенні. Під час кущового обстеження на роботу в базовому пункті, як правило, відводиться 5-7 днів, а на дослідження сусідніх по 1-2 дні.

Метод кущового дослідження дозволяє поєднати позитивні сторони напівстаціонарних поглиблених польових досліджень на базовому пункті з маневреністю маршрутного дослідження сусідніх поселень. Коли експедиція має у своєму складі доволі значний штат співробітників, то кожен із них вивчає на базовому пункті свою окрему тему. Після узагальнення результатів учасники експедиції за 1-2 дні можуть охопити контрольними маршрутами велику територію навколо базового поселення, ведучи збір матеріалів за всіма темами експедиції.

Маршрутний метод експедиції використовується у випадках, коли виникає потреба в обстеженні великого району, або ж для розвідувального (пілотажного) обстеження, аби на підставі одержаного матеріалу скласти загальне уявлення про район дослідження, вносячи попутно деякі корективи у наукову програму. Класичним прикладом маршрутних експедицій можна назвати ті, що у 60 – 70-х рр. ХХ ст. здійснювали київські етнографи, готуючи атласи з традиційної культури українського народу. Тоді, згідно з розрахунками, потрібно було обстежити кожен другий район, а в районах – кожне третє село, в селі – п’ять-шість респондентів. При маршрутному обстеженні етнографічна експедиція переміщується в регіоні по безперервному лінійному маршруту з послідовними зупинками у кожному вибраному пункті для збирання матеріалів. Тривалість таких зупинок, зазвичай, становить 2-3 дні.

Кущове обстеження можливо у різноманітних варіантах поєднувати з маршрутним. У такому випадку експедиція може застосувати об’єднаний єдиним маршрутом ланцюг кущових досліджень, або послідовно здійснювати кущове обстеження в найцікавіших (із точки зору тематики та завдань експедиції) пунктах.

Залежно від тематики і завдань експедиції під час обстеження об’єктів дослідження застосовуються різноманітні прийоми, що забезпечують репрезентативність зібраного матеріалу. Традиційно провідними прийомами експедиційного польового дослідження в етнографії є вибіркове та суцільне обстеження.

Складання вибірки – це розрахунок такої кількості одиниць обстеження (сіл, груп мешканців чи окремих людей), яка дозволила б без суттєвих помилок виявити всі особливості досліджуваних явищ. При вибірковому обстеженні визначаються основні об’єкти, що і привертають головну увагу етнографа, а решта об’єктів докладно не вивчаються. Застосувавши прийом вибіркового обстеження дослідник може заощадити час і дозволити собі ґрунтовніше обстежити вибрані основні об’єкти. Проте у цьому випадку можливі помилки. Наприклад, при виборі об’єкту обстеження той може виявитися не досить типовим для даного поселення чи регіону. Небезпеку суб’єктивних похибок при вибірковому обстеженні можна звести до мінімуму попередньо застосувавши так зване оглядове обстеження. За його результатами підбирають об’єкти для вибіркового обстеження. Оглядове обстеження проводиться або шляхом звичайного спостереження, або ж одночасно з фіксацією основних рис і особливостей досліджуваного явища етнічної культури. Вибіркове обстеження етнографи найчастіше застосовують при вивченні давніх пережиткових форм і явищ культури та побуту. Вивчаючи ж прояви сучасної народної традиційно-побутової культури значно надійніше користуватися методом масового суцільного або статистично-вибіркового обстеження. Суцільне обстеження застосовують і коли потрібна абсолютно точна інформація про об’єкт вивчення. Під час суцільного обстеження етнограф досліджує всі об’єкти підряд: наприклад усі будівлі певного населеного пункту, всі родини тощо. Під час такого обстеження з’являється масовий матеріал, що дозволяє етнографу при його наступній лабораторної обробці застосовувати статистичні методи дослідження.

Значно полегшують збір матеріалу різноманітні види анкет. Найчастіше етнографами застосовуються:

  • анкети для самостійної відповіді респондентів (тип А);

  • тематичні анкети для заповнення дослідниками (тип Б);

  • тематичні анкети та анкети-бланки, що складаються завчасно до початку експедиції (тип В);

  • анкети, що складаються в ході експедиції (тип Г).

Анкети типу А розсилаються на місця завчасно та на них самостійно відповідають мешканці регіону експедиції. Основна вимога до таких анкет – ясне та чітке формулювання запитань. Анкети цього типу не мають бути перевантажені запитаннями.

Тематичні анкети (тип Б) охоплюють запитаннями лише окрему тему експедиції. Кількість запитань у таких анкетах не обмежується та вони можуть бути поставлені у стислій, зрозумілій фахівцю, формі.

Анкети-бланки (тип В) мають містити невелику групу основних для вивчення теми запитань. Застосовуються такі анкети, як правило, для отримання масового порівняльного матеріалу з вузької проблематики на досить великій території. Вони є надзвичайно зручними для визначення меж розповсюдження тих чи інших явищ традиційної культури етносу.

Якщо виникає необхідність швидко та точно визначити типові явища і особливості традиційної культури і побуту то етнографи користуються тимчасовими анкетами (тип Г). Вони складаються на основі попередніх оглядових спостережень під час обстеження конкретних об’єктів у ході експедиції.

Експедиційна практика свідчить, що анкетне обстеження є найефективнішим під час вивчення проявів сучасної етнокультури або таких культурних елементів, що зникли не так давно і ще продовжують триматися в пам’яті респондентів старшого покоління. Анкети дозволяють зібрати масовий доступний для статистичного вивчення польовий матеріал, а це об’єктивно підвищує вагомість зроблених дослідником висновків. Анкетний матеріал також дає можливість через порівняння різночасових даних прослідкувати динаміку і закономірності розвитку явищ сучасної етнічної культури, ступінь її модернізації під впливом надетнічних етнокультурних процесів, тощо. Дуже обережно слід використовувати анкетні відомості під час збирання матеріалу до історії традиційної народної культури, адже до нашого часу збереглися далеко не всі етнокультурні явища давнини, а співвідношення збереження реліктових (пережиткових) форм у сучасній етнічній культурі зовсім інше ніж у минулому.

озділ 3

Туристсько–краєзнавча підготовка в контексті роботи школи

уризм – один із способів пізнання рідного краю

Туризм походить від французького «tourisme» прогулянка подорож – подорожі у вільний час пов'язані з від'їздом за межі постійного проживання , один з видів активного відпочинку, який поєднує відновлення продуктивних сил людини з оздоровчими, пізнавальними , спортивними та культурними розважальними цілями.

Оздоровча цінність. Туристична діяльність пов’язана зі зміною місця перебування, організовується за любої погоди і вимагає від людини виконання всіх правил і положень туристсько-краєзнавчої подорожі. Одночасно діють три важливих фактори: чергування оточуючого середовища, кліматичні умови і види діяльності. Регулярна туристична діяльність і участь в туристичних змаганнях являється ефективним замінником фізичної праці, пробуджують в людині радість до життя ,служать гарантуванню і підвищують фізичну життєдіяльність організму.

Пізнавальна цінність. Під час своїх мандрівок і походів, як в межах своєї країни і за кордоном знайомляться з країною і її людьми, їх життя, знайомляться з національною культурою. Вони розширюють і поглиблюють свої знання в області ботаніки, зоології, геології, географії, метереології, астрономії, сільського і лісного господарства, історії культури і мистецтва.

Виховна цінність. Туризм сприяє вивченню історії і формуванню світогляду, веде до зауваження і активного захисту природних багатств. Оскільки туристична діяльність проводиться в більшій мірі в колективі, коли один залежить від другого і в обов’язковому порядку вимагається тактичність, уважне відношення один до одного, коли власні інтереси не можна ставити вище інтересів колективу, то все це представляє великі можливості для інтенсивного виховання таких цінних рис характеру, як впевненість в собі, здатність прийти на допомогу.

Туризм можна сміло визнати як один із способів природокористування, оскільки перебуваючи на природі, людина так чи інакше використовує навколишнє середовище, його ресурси. У даному випадку йдеться мова про використання рекреаційних ресурсів довкілля:

  • природні ландшафти,

  • мінеральні води,

  • ріки,

  • моря,

  • озера,

  • ліси,

  • чисте повітря,

  • сонячна радіація тощо.

Під туризмом слід розуміти теорію і практику різного роду походів, сходження на гори і подорожування з цілю спортивного змагання, активного відпочинку, науки та виховання.

Туризм залежно від мети подорожі поділяється на:

  • спортивний

  • пізнавальний (екскурсійний),

  • діловий,

  • любительський (мисливський, рибальський),

  • релігійний та інший.

Залежно від засобів пересування:

  • пішохідний,

  • лижний,

  • автобусний

  • автомобільний,

  • авіаційний,

  • велосипедний,

  • водний,

  • залізничний,

  • комбінований.

Різні форми туризму віддають перевагу засобам організації раціонального дозвілля, активного відпочинку і проявлення здорового способу життя для широких верст населення і різних за віком.

Регулярна туристична діяльність і участь в туристичних змаганнях являється ефективним замінником фізичної праці, пробуджують в людині радість до життя, служать гарантуванню і підвищують фізичної життєдіяльності організму.

Для подорожей у відпустку з використанням громадського або особистого транспорту, в яких головне місце займають розмови і відпочинок, все більше підходить слово туризм. Туризм складає частину фізичної культури і спорту, оскільки він служить проявленням здорового способу життя, розвитку, досконалістю і збереженню фізичної робото здатності і усесторонньої підготовки. В туристичній діяльності в центрі уваги знаходяться різні форми планомірних і організованих туристичних походів, вело туризм, подорожей на човнах і лижних походів. Крім того, туризм пов'язаний з культурними цінностями. Особливо важливе значення туризму заключається з організації дозвілля для молоді.

Туризм надає велику допомогу у вивченні історії і формування світогляду, веде до поваги і активного захисту природних багатств. Оскільки туристична діяльність проводиться більшою частиною в колективі, коли одне залежить від другого і в обов'язковому порядку вимагається фактичність, уважне відношення один до одного, коли особисті інтереси не можна ставити вище інтересі колективу, і все це формує такі риси характеру як воля, витримка, самостійність, рішучість і готовність прийти на допомогу. Успіх виховання залежить від того, наскільки глибоко було переживання і настільки велика ступінь складності в даному туристичному поході.

Туризм – це екскурсії, походи і подорожі в яких відпочинок поєднується з пізнавальними і освітніми цілями.

Щодо питання раціонального природокористування і туризму, то слід зазначити, що в теперішній час розгорнулась широка мережа добре обґрунтованих молодіжних туристичних баз, тимчасових турбаз, кемпінгів і туристичних станцій. Завдяки великій підтримці державних органів, мережа туристичних баз постійно розширюється, щоб задовольнити потреби населення.

Таке положення речей покращує збереження природних ресурсів, допомагає контролювати туристичний рух і туристів під час відпочинку на природі.

Молодіжні туристичні бази - це державні організації з приміщеннями для ночівлі, перебування і харчування, а також установи для культурної, спортивної і туристичної діяльності. Подача заявок і їх розприділення гарантовані прийнятими законами.

Природа – невичерпне джерело для людини. Починаючи від матеріальних багатств, які вона дає, закінчуючи такими ресурсами, як рекреаційні.

Слід сказати, що використання рекреаційних ресурсів – це не просто можливість оздоровити людину, але й хороша нагода внести до економіки суттєвий вклад. Так, Іспанія, Італія та інші країни, де широко розвинений туризм, отримують біля 80% валового національного продукту саме з галузі туризму.

В Україні також є чималі можливості для природокористування в області рекреації. Південні береги України (Одеська, Херсонська області, Крим), Карпатський край, басейн Дніпра, Полісся – чимале поле для розвитку і використання рекреаційних ресурсів.

Однак, говорячи про економічну сторону такого природокористування, не варто забувати про екологічні питання, які неминуче пов'язані з туристичною галуззю.

Обживаючи нові місця, туристи нерідко завдають чималої шкоди природі, і тому на перший план виходить проблема раціонального природокористування, питання культури туристичної галузі. Тільки комплексний підхід до цього питання як зі сторони державних органів, так і зі сторони самих громадян, може дозволити розумно використовувати природні ресурси в цілях оздоровлення, активного відпочинку та пізнавальної діяльності.

Туризм – це можливість наблизити сучасну людину до природного довкілля, це унікальна можливість мирного взаємозбагачення.

уризм і природа – поняття нероздільні

Турист сприймає від природи багато корисного – здоров’я, чудовий настрій, емоційний заряд, знання, навички. Мальовничі місця, рослинний і тваринний світ благодійно діють на людину, його фізичний та емоційний стан. Турист захоплюється красою дібров та лісових озер, барвистими квітами, метеликами і птахами. Звуки, кольори, запахи нікого не можуть залишати байдужими.

Де ще, як не в природному середовищі можна побачити таку велику кількість видів деревних та трав’янистих рослин, почути чудовий спів птахів, побачити красу звірів, різних комах. Туристська подорож в природу знайомить нас з цінним світом нового, цікавого. Чисте лісове повітря, шелест листя, блискуча роса, золотий захід сонця і фіолетові присмерки, віртуозний спів соловейка – все це б’є на людину як цілющий бальзам, дає заряд, бадьорість на багато днів.

Мандрівки, туристські подорожі, як ніяка інша форма відпочинку дозволяє доторкнутись до чудових творінь матері-Землі, але ця можливість нерідко створює в людях ілюзію «свободи поведінки». В дійсності поведінка людини в природі повинна ґрунтуватися на розумінні законів природи. Деякі люди про це забувають й поводять себе так, ніби знаходяться з природою у стані війни і головне їх завдання – перемогти.

Безумовно, туристи повинні бути в перших рядах захисників природи. Знати, розуміти її й берегти – ось їхнє непорушне правило. Обізнаний, культурний турист не дозволяє собі у поході знищувати рослини, лякати птахів, залишати після себе сміття. Похідна етика передбачає й тактовне використання дарів лісу. Збір ягід, грибів, лісових сувенірів для різних виробів, лікарських рослин не повинна бути грабіжницьким для природи, не повинна завдавати шкоди рослинним і тваринним угрупуванням.

Особливо інтенсивно індустрія туризму експлуатує наші ліси. Сюди у вихідні дні прямують багато мешканців міст назбирати ягід, грибів, лікарських рослин.

Вже саме ходіння по лісу викликає ущільнення ґрунту, втоптування лісової підстилки. Дуже страждають такі рослини як підсніжник, медунка, анемона, ряст, зірочки жовті та інші ранньоквітучі. Врешті-решт ущільнення ґрунту послаблює ріст і розвиток дерев, кущів, руйнується підрост, або повністю припиняється природне поновлення лісу.

Зміни в лісових угрупуваннях негативно впливають і на стан фауни. Наприклад, освітлення лісу, часткове або повне знищення кущів або підросту значно погіршують умови життя співочих птахів. Немає птахів – інтенсивно розмножуються шкідники лісу, для яких птахи були справжньою бідою.

А все починається з невинних кроків по лісу. Стан природно-територіальних комплексів – об’єктів туризму – залежить від багатьох інших причин, серед яких в першу чергу слід назвати культуру поведінки туристів, їх екологічну грамотність.

Запобігти руйнуванню природно-територіальних комплексів можна різними шляхами. Це, наприклад, створення екологічних стежок, прокладання туристських маршрутів, визначення місць для привалів, організація стоянок із спеціальними місцями для обладнання бівуаку.

На жаль, так звані «любителі» природи часто гублять її. Навесні вони тисячами на різному транспорті, із сокирами та ножами, каністрами та бідонами виїжджають до лісу для збору березового соку. Через ці рани, що вони наносять дереву, за добу виливається до 5 літрів соку, берези всихають. А як деякі «туристи» збирають гриби? Вони піднімають гриб рогачем разом з грибницею , а ті гриби, які вони вважають неїстівними, збивають, топчуть, забуваючи що це ліки та корм тварин.

Кожен турист повинен розуміти: користуватись природою стихійно, без екологічної свідомості, не можна. В туристських походах, екскурсіях, прогулянках, як правило, закладаються основи розуміння життя природи, формується сучасний екологічний світогляд, що є складовою частиною загальної культури людини.

Ось чому важливим завданням туризму є поширенням природоохоронних знань, вмінь і навичок. В екологічно грамотного туриста не з’явиться бажання топтати лісовий ґрунт, ламати дерева і кущі, рвати квіти для букетів, різати кору дерев, руйнувати мурашники, лякати птахів, вбивати жаб і ящірок, куди завгодно кидати запалені сірники та недокурки, забруднювати водойми, винищувати ягідники, порушувати тишу та спокій мешканців лісу.

Туристи, однак, повинні не тільки дотримуватись правил поведінки на природі, але й активно сприяти відтворенню її ресурсів. Туристи виступають ініціаторами посадки псових культур і догляду за ними, створення екологічних стежок, огородження мурашників, створення штучних гніздівель. Заготівлі кормів для лісових звірів, збирання насіння рослин, врятування молоді риби, боротьби з браконьєрами,гасіння лісових пожеж.

Туристи мають вести постійний фенологічні спостереження за найбільш цікавими явищами живої та неживої природи. Фенологічні спостереження – один із способів пізнання природи. Турист, насамперед, - спостерігач природи. Його характерні риси – наполегливість і допитливість. В поході турист прилучається до різних знань: він і краєзнавець, і ботанік, і зоолог, і метеоролог.

Природно, що зустрічі з природою будуть корисними лише при глибокому розумінні сезонних явищ, які притаманні конкретній місцевості. Турист повинен бути добре ознайомлений з рідним краєм.

патріотичне виховання юного громадянина засобами туристсько-краєзнавчої діяльності.

Національно-патріотичне виховання має здійснюватися на всіх етапах навчання дітей та молоді, забезпечувати всебічний розвиток, гармонійність і цілісність особистості, розвиток її здібностей та обдарувань, збагачення на цій основі інтелектуального потенціалу народу, його духовності й культури, виховання громадянина, здатного до самостійного мислення, суспільного вибору і діяльності, спрямованої на процвітання України.

Нині можна констатувати, що за роки незалежності в Україні створено передумови для оновлення змісту й технологій патріотичного виховання, формування гуманістичних цінностей та громадянської позиції підростаючого покоління. У центрі патріотичного виховного процесу постала особистість дитини як найвища цінність. Поглибився громадський характер патріотичного виховання, освітні заклади стали відкритими для батьків, громадських організацій. Успішно здійснюються загальноукраїнські заходи, акції, спрямовані на активізацію патріотичної, моральної позиції дітей та учнівської молоді. Широко вживані форми та методи виховання спираються на народні традиції, кращі надбання національної та світової педагогіки і психології.

Краєзнавству в наш час належить провідна роль у формуванні духовності молодого покоління. З нього починається вітчизнознавство. Краєзнавство в поєднанні з туризмом має великі виховні можливості: поглиблює знання про рідний край, сприяє фізичному розвитку дитини, розширює коло її спілкування.

Основне навантаження з реалізації завдань національно-патріотичного виховання дітей та учнівської молоді несуть на собі гуртки краєзнавчого напряму. Важко переоцінити виховну роль краєзнавства, що різноманітними формами роботи дає можливість молоді виконувати відповідальні доручення, вступати в рівноправні стосунки з близьким оточенням. Це сприяє розвитку творчості, ініціативи, самостійності, організаторських здібностей.

Метою роботи туристсько-краєзнавчих гуртків є: розширення та поглиблення знань з історії, народознавства, природничих дисциплін, формування громадян незалежної демократичної держави, виховання в української молоді дбайливого ставлення до природи, духовних надбань українського народу, загальнолюдських християнських цінностей. Саме на цих гуртках учні ознайомлюються з природними багатствами рідного краю, геологічною будовою, корисними копалинами, гідрографією, кліматом, рослинним і тваринним світом, вивчають історію та культуру свого краю, пам’ятники архітектури, мистецтва, археології, усної народної творчості, закріплюють вміння та навички виконання простих пошукових завдань музеїв, архівів. Програми передбачають проведення навчальних екскурсій, туристських прогулянок та подорожей, вивчення народних традицій, проведення пошукових експедицій.

Пріоритетним напрямом освіти та виховання є формування у молоді саме громадянської компетентності, яка є однією з ключових компетентностей, що повинні формуватись у навчально-виховному процесі загальноосвітньої школи, позашкільного закладу.

У психолого-педагогічних дослідженнях громадянську компетентність, як і інші види компетентностей, розглядають у структурі цілісного формування особистості людини, для якої престижними є такі цінності, як патріотизм, громадянськість, порядність і гідність.

Основними складовими виховання особистості на гуртку є:

  • експедиції, подорожі, екскурсії пошукових загонів;

  • участь у краєзнавчих та екологічних конкурсах, акціях;

  • участь у Всеукраїнських краєзнавчих експедиціях;

  • участь у роботі районних та обласних краєзнавчих конференціях;

  • екскурсії визначними місцями і музеями рідного краю;

  • поповнення експонатами музею закладу;

  • зустрічі з народними умільцями і майстрами декоративно-ужиткового мистецтва;

  • участь у народознавчих та фольклорних святах;

  • масові заходи.

При роботі туристсько-краєзнавчих гуртків перед їх керівниками постають такі завдання:

  • Постійно утверджувати у свідомості і почуттях особистості патріотичні цінності, повагу до культурного та історичного минулого України, її законів та державної символіки.

  • Показати велике значення пошуково-дослідницької роботи, участі у Всеукраїнських експедиціях, у вихованні патріотичних почуттів підростаючого покоління.

  • Сприяти підвищенню ролі родинного виховання, поглибленню духовної єдності поколінь.

  • Формувати потребу отримувати нові знання з історії рідного краю.

  • Підтримувати сталий інтерес до пізнавальної діяльності.

  • Ефективніше використовувати національні традиції, територіальні, соціальні та національні особливості при підготовці до занять гуртка.

На нинішньому етапі розвитку освіти серед методів і форм національно-патріотичного виховання пріоритетна роль належить інтерактивним методам, що ґрунтуються на демократичному стилі взаємодії, спрямовані на самостійний пошук істини і сприяють формуванню критичного мислення, ініціативи й творчості особистості дитини.

До таких методів належать:

  • ситуаційно-рольові ігри,

  • метод відкритої трибуни,

  • соціально-психологічні тренінги,

  • інтелектуальні аукціони,

  • «мозкові атаки»,

  • ігри-драматизації,

  • створення проблемних ситуацій,

  • ситуацій успіху та інші.

Крім названих, існують також більш традиційні методи. Це бесіди, диспути, лекції, семінари, різні форми роботи з книгою, періодичною пресою тощо.

Важлива роль у формуванні особистості дитини належить сімейному вихованню. Виховання дітей – найважливіший наш обов'язок. Наші діти – це майбутні громадяни нашої країни, громадяни світу. Вони творитимуть історію. Наші діти – це майбутні батьки і матері, вони також будуть вихователями своїх дітей. Вони повинні вирости прекрасними громадянами, свідомими батьками і матерями. Так, відповідальність батьків перед державою, перед народом за те, як вирощують вони тих, хто завтра стане «творити історію», кому довіримо ми долю Батьківщини, надзвичайно велика.

Виховання активної, діяльної любові до Вітчизни, набуття досвіду патріотичної поведінки найлегше відбувається в процесі поступового залучення людини до справ і турбот Батьківщини. І тут батьки використовують далеко не всі педагогічні можливості. Не так важко виховати людину, яка спроможна відверто захоплюватися навколишніми пейзажами, соковитістю рідної мови, розмахом народної душі, сучасними досягненнями нашої науки, техніки, спорту, тому що це й насправді варте захоплення. Милування рідним - природне. Але Батьківщині потрібні не зворушливі споглядальники, а господарі, будівники, захисники. Якщо ти справжній патріот, то твоя «хата» ніколи не буде «з краю», ти не зможеш бути стороннім спостерігачем на своїй землі. Господарське ставлення до дійсності - перша ознака істинно громадянського характеру.

Коли вдумливо поставитися до патріотичного виховання, то батьки багато що встигнуть ще до школи. Задовольняючи дитячу допитливість, вони розкажуть малюкові про рідну місцевість, про її минуле, про людей, які вклали часточку себе в її розвиток. Справжнього патріота треба виховувати. Позиція батьків у житті, їхня власна громадянська активність – перша умова такого виховання.

На сьогоднішньому етапі розвитку освіти приділяється велика увага роботі керівника гуртка з батьками. І тому перша зустріч з батьками, яка проходить на початку навчального року, присвячена проблемі виховання в наших дітей загальнолюдських цінностей. У галузі суспільної активності приклад дорослих чи не найзахоплюючий. Якщо ж батьки і самі намагаються якомога менше проявити себе в житті, то й дитина звикає заглушувати внутрішній сором і закривати очі на все, що хоча й не закликає до її громадянської совісті, але й не входить до офіційно закріплених за нею функцій. Справжній громадянин відчуває і потребу втручатися в життя і перебудовувати його згідно зі своїми ідеалами. Він не повинен бути білоручкою, він має бачити зло і боротися з ним.

 Минуло багато років після Перемоги... З вуст в уста, з покоління в покоління народ передає згадки про подвиги, хоробрість і безстрашність тих, хто кров'ю своєю утверджував мир, життя на землі. Та й зараз наші діти бачать війну, яку всі чомусь називають АТО… Від сім'ї до сім'ї повинні сприймати юні серця любов і відданість своїй Вітчизні, беззастережну готовність і вміння захищати її. Так, ми дивимось кінофільми, читаємо книжки, вшановуємо загиблих... А як передати дітям живу пам'ять серця, як найкраще вплинути на їхні почуття, щоб розкрилися перед підростаючою людиною в усій красі і силі моральні джерела колективного подвигу народу незалежної України? У повсякденному спілкуванні з дітьми знайдеться чимало приводів для розмови про героїзм, честь, воїнський обов'язок, вірну дружбу. Хіба прочитана книга, переглянутий фільм про війну, зустріч з ветеранами та учасниками АТО не покладуть початок такій бесіді? Духовна близькість з дітьми тим і дорогоцінна, що на кожному кроці дає дорослим можливість виявити в присутності дитини своє ставлення до життя. Хто, як не батьки і ми, вчителі, керівники гуртків можуть зрозуміло і просто пояснити, хто така хоробра людина і хто такий боягуз, як розуміти обов'язок, справедливість, сміливість.

Ми добре знаємо про те, що у нашому районі не знайдеться жодного клаптика землі, жодного куточка, де б війна не залишила своїх слідів. Зустрічі з ветеранами та учасниками бойових дій мають велику виховну роль. Діти з перших вуст дізнаються про героїчні сторінки історії нашого краю, всієї України. Разом з дітьми ми здійснюємо походи по місцям бойової слави. Невичерпні екскурсійні ресурси багатьох регіонів нашої країни. Екскурсії є джерелом нової інформації, нових вражень і відчуттів. У практичній діяльності екскурсія розглядається як захід одного із напрямків виховання - патріотичного, трудового, естетичного, а також як частина процесу формування всебічно розвиненої особистості. Цей захід - найулюбленіший для всіх вихованців гуртків. Діти також люблять подорожувати і своїм краєм, який захоплює чарівними краєвидами.

В основі краєзнавства лежить туристична робота. В системі позашкільної освіти туристсько-краєзнавчій роботі сьогодні приділяється дуже багато уваги. Адже саме туризм створює добре підґрунтя для виховання у дітей патріотизму, трудових і вольових якостей. Досвідчені туристи знають, що в похід потрібно йти підготовленими і матеріально і теоретично.

Займаючись пошуковою роботою потрібно вибудувати певну систему роботи. Сюди входить – вибір об’єкта, що буде досліджуватись, збір теоретичного матеріалу про цей об’єкт: робота у архівному та архітектурному відділах, редакції газети, бібліотеках, музеях. Далі йде виїзд на місце розташування об’єкта, зустрічі і бесіди з очевидцями і потім – обробка і оформлення матеріалу.

Саме пошукова робота є одним із найвагоміших засобів формування всебічно розвиненої особистості. Юні краєзнавці вивчають і описують нерухомі пам’ятники України, які з точки зору своєї унікальності могли б стати одним з «чудес» України. Ця робота сприяє вихованню у дітей любові до рідної землі, її природи, історії і культури; приверненню уваги широких кіл громадськості до історико-культурного та природного надбання України і його дійсного стану в нашій державі.

Разом з дітьми потрібно збирати спогади, розшукувати незнайомі документи, що ілюструють минуле Батьківщини, досліджувати творчий доробок та життєвий шлях майстрів літератури і мистецтва, їх внесок у національну та загальнолюдську спадщину; збирати фольклор, вироби декоративно-ужиткового мистецтва свого краю, як зразки самобутньої творчості своїх земляків; повертати до життя народні обряди, свята, традиції; займатися розробкою та описом тематичних маршрутів.

Велике значення на заняттях туристсько-краєзнавчого гуртка потрібно приділяти вихованню у дітей бережливого ставлення до природи. Це вивчення «Червоної книги України», акції «Допоможи птахам», «Посади дерево», «Первоцвіт», екологічні екскурсії, конкурсна програма «Екологічний бумеранг», вікторина «Рослинний і тваринний світ рідного краю», пошукова діяльність. Слід сказати і про значення фізичного виховання, якому на гуртках приділяється велика увага, адже ті, хто займається туристсько-краєзнавчою роботою повинні бути здоровими і витривалими.

Застосування наведених форм і методів патріотичного виховання передбачають вироблення умінь міркувати, аналізувати, ставити питання та шукати власні відповіді, брати участь у громадському житті, набувати вмінь та навичок адаптації до нових суспільних відносин, захищати свої інтереси, поважати інтереси і права інших, самореалізуватися тощо.

методика організації та проведення туристсько–краєзнавчих походів (подорожей)

Останнім часом туризм дедалі впевненіше входить у життя школи, посідаючи вагоме місце у позакласній позашкільній виховній роботі. Однак, незважаючи на те, що дитячий туризм у багатьох школах став одним з важливих засобів всебічного розвитку учнів, питання педагогіки туризму ще й досі мало розроблені.

Екскурсійно-туристична робота характеризується комплексом позитивних моментів педагогічного процесу; вона:

  • розширює і збагачує кругозір учнів;

  • активізує розумову діяльність;

  • сприяє розвитку цінних якостей (колективізму, товариськості, взаємовиручки, поваги один до одного тощо);

  • виховує вольові якості;

  • розвиває інтелект;

  • прищеплює уміння самостійно робити висновки на основі спостережень;

  • виробляє практичні навички (уміння орієнтуватися на місцевості, вибирати місце та розбивати бівуак, готувати їжу, надавати першу медичну допомогу потерпілому тощо);

  • розвиває естетичні смаки;

  • залучає дітей до доступних для їх віку форм пошуково-дослідницької роботи;

  • забезпечує фізичний розвиток;

  • загартовує організм;

  • тісно пов'язує навчання з життям;

  • поглиблює процес трудового виховання;

  • зміцнює міжпредметні зв'язки.

Всі ці позитивні сторони екскурсійно-туристської роботи сприяють підвищенню ефективності навчально-виховного процесу в школі.

Залежно від змісту і напрямів роботи краєзнавчого товариства чи гуртка перед учасниками майбутньої подорожі ставиться певна мета. Вона передбачає ознайомлення на місці з районом подорожі, пошуково-дослідницькі роботи, забезпечення фізичного розвитку, спортивного вдосконалення, здорового відпочинку школярів тощо. Виходячи з поставленої мети, визначають конкретні завдання. Вони можуть бути різними, залежно від віку та фізичної підготовки учасників туристської подорожі, її складності тривалості, від фінансових можливостей, забезпеченості належним спорядженням та високоякісними продуктами харчування, а також інших умов.

Ні в якому разі головною метою туристської подорожі не може бути розважальна. Важливою умовою будь-якої подорожі є дослідження рідного краю чогось іншого району, виконання суспільне корисної роботи.

Туристська подорож, як правило, передбачає не одне завдання. Проте головне з них – це виконання прикладних пошуково-дослідницьких робіт. Учасники подорожі нерідко виконують завдання різних державних організацій, установ, місцевих Рад народних депутатів, науково-дослідних інститутів, вищих навчальних закладів тощо. Керівник та учасники подорожі повинні добре знати, яку пошуково-дослідницьку і суспільно корисну роботу можна виконувати під час мандрівки. Всі мають усвідомити, що кожна туристська подорож – це поглиблене пізнання Батьківщини.

Мандруючи своєю країною, учні ознайомлюються з її героїчною історією, унікальною природою, творчою працею людей, важливими проблемами і досягненнями господарства.

Вибір і вивчення району подорожі. У підготовчий період вибирають і вивчають район майбутньої подорожі. При цьому її керівники повинні знати, що забороняються далекі подорожі, якщо учні не ходили у туристські походи по своєму краю. Лише з нагромадженням туристського досвіду можна планувати багатоденні подорожі за межі області. Крім того, для здійснення далекої подорожі всі її учасники повинні виконати норматив «Турист».

Таким чином, розпочинати подорожі найкраще у своєму районі чи області. Перші місцеві походи не потребують тривалого часу на під'їзди, великих витрат на переїзди і туристське спорядження. А після походів по рідному краю можна вибирати для подорожей інші райони країни. Перевага надається тому, який має найбільший пізнавальний інтерес. Разом з тим слід враховувати його віддаленість від своєї місцевості, наявність зручних шляхів, час перебування, транспортні та інші витрати.

Вибраний район майбутньої подорожі детально вивчають за допомогою науково-популярної літератури, довідників, путівників, періодичних видань, метеорологічних спостережень, лоцій річок та озер, картографічних матеріалів тощо. Корисними порадниками можуть бути журнал «Мир путешествий», а також письмові звіти туристських груп про подорожі в цьому районі. У таких звітах можна почерпнути довідкові відомості про подорож, її організацію та район, його туристські можливості, екскурсійні об'єкти; знайти технічний опис маршруту, графік руху, поради щодо подолання природних перешкод, транспортне сполучення, кошторис, списки групового та особистого спорядження, перелік продуктів харчування, склад ремонтного набору та похідної аптечки; підсумки подорожі, висновки та вказівки.

Район подорожі рекомендуємо вивчати всім складом її учасників. Колективне вивчення згуртовує групу, поглиблює процес засвоєння необхідного матеріалу, потрібного для кращого сприймання та пізнання побаченого. На основі опрацьованого матеріалу складають географічний опис району майбутньої подорожі, до якого включають дані про природні умови, передусім про рельєф місцевості, перепади температури у місцях, де пролягає маршрут походу, про кількість опадів, найбільш імовірну погоду на всі дні продовження маршруту, місцезнаходження екскурсійних об'єктів.

Плануючи подорож, керівник встановлює прямі контакти з місцевими установами та організаціями, повідомляє письмово про намічені строки подорожі, робить запит про надання відомостей, які допоможуть до неї підготуватися (про тип і стан шляхів сполучення та засобів зв'язку, можливість придбання на місці спорядження і продуктів харчування та ціни на них тощо). З'ясовує також питання про проведення під час подорожі суспільно корисної роботи, організовує переписку з учителями та учнями шкіл, краєзнавцями, старожилами, лісниками, мисливцями. Попереднє детальне вивчення району подорожі потрібне для розробки маршруту туристського походу, так для гарантування його безпеки.

Розробка маршруту походу. Після детального вчення району майбутньої подорожі вибирають і розробляють маршрут, визначаючи насамперед його часткову та кінцеву точки, а також основні через які він проходитиме. Обираючи маршрут, керуються метою та завданнями подорожі. При цьому слід пам'ятати про тривалість походу, фінансові можливості туристську підготовку та засоби пересування. Основною вимогою до вибору туристського маршруту є його пізнавальне значення. Розробляючи маршрут, керівник намічає можливі місця ночівлі, екскурсійні об’єкти для огляду, зустрічі з місцевим населенням ознайомлення з його життям та побутом.

Складність маршруту походу повинна відповідати стану фізичної підготовленості учасників і набутому ними досвіду. Саме від цього залежить категорія складності походу. Якщо його учасники мають досвід проходження простих маршрутів, то плануються складніші. Виходячи з цього збільшують протяжність маршруту, передбачають додаткові природні перешкоди. При подоланні гірських перевалів, перешкод на пересіченій місцевості, лісових і заболочених ділянок туристи повинні розраховувати насамперед на власні сили, досвід та уміння. Однак навіть при задовільній фізичній підготовці учасників походу не варто захоплюватися складними маршрутами, особливо по безлюдній місцевості. Це ускладнить подорож, обмежить можливості детального ознайомлення з наміченими для огляду цікавими об'єктами, порушить календарні строки походу, викличе фізичну перевтому дітей, моральне їх незадоволення, а то й призведе до виникнення надзвичайних ситуацій, які можуть мати негативні наслідки.

При плануванні маршруту намічають поступове зростання протяжності та складності природних перешкод. Проходження технічно найскладніших ділянок планується на другу третину походу, оскільки до цього маса рюкзака ще велика та й учасники походу ще не повністю увійшли у робочий ритм переходів. На цій частині маршруту передбачається подолання найважчих ділянок, відвідання найбільшої кількості екскурсійних об'єктів. На 4 – 5-ту добу планується перша днівка для відпочинку, припасування та лагодження спорядження.

Плануючи маршрут, треба дотримуватися такої практики, щоб по можливості зменшити навантаження на учасників походу. Для цього заздалегідь намічають пункти, куди можна надіслати поштою або транспортом частину продуктів і де можна поповнити їх каси. Рекомендується також створювати базові табори, з яких проводити радіальні маршрути з мінімальним навантаженням. Окрім основного маршруту подорожі планують полегшений запасний варіант. Він знадобиться тоді, коли неможливо буде йти основним маршрутом через хворобу, одного з учасників походу через несприятливі природно-погодні умови (погіршення погоди, розлив річок, підвищення лавинонебезпечності, пожежа в лісі тощо).

Залежно від конкретних умов, специфіки подорожі, підготовленості групи обирають і тактичний варіант маршруту:

  • лінійний (наскрізний);

  • радіальний або лінійно-радіальний;

  • кільцевий.

Лінійний маршрут – це такий, у якого початкова та кінцева точки розташовані в протилежних кінцях. Він передбачає проходження значних відстаней, що дає можливість досить повно ознайомитися з районом подорожі. Лінійні маршрути найскладніші, але й найбільш пізнавальні. Тому ними найчастіше користуються у практиці туризму, незважаючи навіть на певні незручності (на таких маршрутах немає можливості створювати базові табори, де можна залишити частину вантажу та поповнити запаси продуктів).

Радіальний маршрут передбачає кількаденні походи від базового табору, далекі екскурсії або розвідувальні виходи з відхиленням від основного маршруту. Радіальні виходи, як правило, роблять від основного маршруту для огляду цікавих у пізнавальному значенні об'єктів.

Кільцевий варіант характерний тим, що початок і кінець маршруту розташовані в одній точці. Він зручний, бо туристи повертаються в початкову точку походу, де можна заздалегідь замовити квитки на зворотний шлях.

Одна з обов'язкових вимог до туристського маршруту – наявність зручних під'їздів і підходів. При цьому дотримуються такого правила: час на під'їзди до маршруту та на зворотний шлях, а також транспортні витрати не повинні перевищувати чверті затрат часу та коштів на всю подорож. ;

Під час розробки майбутнього маршруту орієнтовно визначають категорію його складності, користуючись нормативами, вказаними у Правилах організації самодіяльних туристських подорожей (для школярів від І до III категорії). Складність маршруту насамперед від рівня туристської підготовки учасників і керівників.

  • У походах І категорії складності дозволяється брати участь здоровим дітям віком від 14 років.

  • У походах II категорії допускаються діти віком від 15 років причому група випускається на маршрут, якщо 3/4 її складу брали участь у поході І категорії, а інші виконали норматив «Турист».

  • У туристський похід ІІІ категорії складності мають право виходити діти не молодші 16 років. При цьому склад групи повинен бути таким: 2/3 юних туристів брали участь у поході II категорії складності.

Основними чинниками, що характеризують категорію складності туристського маршруту, є загальна його довжина та протяжність ділянок з природними перешкодами. На пішохідних маршрутах це ділянки з дуже пересіченою місцевістю, наявністю буреломів та завалів, стелюхів або чагарників, заболочених земель, осипів, скельних виходів, гірських перевалів, переправ через водні перешкоди тощо. Природними перешкодами для лижних подорожей є: снігова цілина, на якій потрібно прокладати лижню; дуже пересічена місцевість, ліс з густим переліском, бурелом; суворі погодні умови (низька температура, сильні вітри, висока вологість повітря); відсутність дров.

Чинники, що визначають складність гірської подорожі:

  • кількість перевалів і трудність їх подолання;

  • складність і тривалість підходів до них;

  • кількість ночівель вище снігової лінії;

  • середня та максимальна висота маршруту;

  • наявність палива на бівуаках;

  • тривалість перебування на висоті.

До природних перешкод у водній подорожі належать швидкість течії річки, наявність перекатів, порогів, бистрин, завалів, волоків тощо. При визначенні складності водного маршруту враховуються також греблі, шлюзи, заплави, розсипний сплав; рух проти течії за допомогою жердин або мотузки; складність підходу до початку водного маршруту; рух по відкритих водних просторах (море, озеро, водосховище) на віддалі, що дорівнюють денному переходу або перевищують його.

Траса маршруту подорожі повинна проходити через найзручніші природні шляхи (польові дороги, стежки, долини річок, струмки, обладнані переправи через водні перешкоди, гірські перевали), а також населені пункти, бази, метеорологічні станції, гідромости. Проміжні населені пункти та різноманітні бази і станції є опорними пунктами для туристських груп. У них туристи влаштовують ночівлі та днівки, лагодять і припасовують спорядження, поповнюють запаси продуктів телеграфують про проходження маршруту.

Маршрут наносять на карту району подорожі, причому за картою та описами виявляють всі можливі ділянки з природними перешкодами та підраховують загальний кілометраж. Для кращого дослідження географічної обстановки вздовж маршруту виготовляють «маршрутну стрічку». Відмірюють по обидва боки маршрутної лінії невеликі відрізки завдовжки 10 – 15 км і переводять їх на кальку або прозорий папір, Стрічку можна виготовляти з кількох частин, але обов'язково на кожній ставити стрілочку, яка б вказувала напрямок «північ – південь». Стрічка розміром приблизно 30*150 см складається гармошкою. На неї можна детально наносити географічні відомості про маршрут.

Враховуючи наявність природних перешкод, рівень фізичної і технічної підготовленості учасників походу, масу їхніх рюкзаків, темп руху, час для пошукової роботи, розташування населених пунктів і наявність екскурсійних об'єктів, для огляду яких необхідні зупинки, розробляють календарний план походу, графік руху в цілому і денних переходів зокрема. При цьому потрібно залишати резервний час на випадок негоди, непередбаченої природної перешкоди, хвороби когось з учасників походу тощо. Для п'яти –, семиденного походів рекомендується мати в резерві один день, а для двотижневого – два дні.

Складаючи графік руху, потрібно керуватись таким правилом: тривалість подорожей для учнів 7 – 8 класів не повинна перевищувати 20 днів з добовими переходами 14 – 16 км, а для учнів 9 – 10 класів – 30 днів з добовими переходами 17 – 18 км.

Розроблений маршрут детально обговорюється на зборах групи та затверджується на педагогічній раді школи у присутності всіх учасників подорожі. Тут учителі історії, біології, літератури та інших предметів можуть давати завдання групі щодо вивчення питань і збирання матеріалів, цінних для школи.

Після розробки маршруту складають план подорожі, який відображає головні завдання походу (пізнавальне, спортивне, суспільне корисне). У плані конкретизують краєзнавчу та суспільне корисну роботу на маршруті, перелічують екскурсійні об'єкти для відвідування, подають відомості про маршрут, графік руху подолання природних перешкод тощо.

Формування групи та розподіл обов'язків. Практика свідчить, що найкраще, коли у групі 12 - 16 чол. Наявність більшої кількості учасників викликає певні труднощі під час переїздів, ночівель тощо. Важливо, щоб учасники подорожі були приблизно однакові за віком, фізичною та спеціальною підготовкою, витривалістю, психологічно сумісні. Бажано, щоб вони були об'єднані спільними інтересами.

З виховною метою до складу групи можна включити учнів з низькою успішністю та недисциплінованих. Нерідко такі учні, потрапляючи у згуртований дитячий колектив, починають відчувати себе повноцінними його членами і докорінно змінюють свою поведінку та ставлення до навчання, виявляють певні інтереси і здібності. Чимало так званих «важких» учнів поліпшують успішність, стають активними туристами-краєзнавцями та помічниками учителів.

Важливим моментом в організації подорожі є розподіл обов'язків у групі. При цьому повинні бути враховані туристський досвід, фізичні дані, практичні навички, бажання виконувати ті чи інші доручення.

Керівника групи призначає та затверджує педагогічна рада. Це один з керівників гуртків чи учителів, ним може бути і один з батьків або представник шефської організації. Керівник відповідає за підготовку і проведення подорожі, формує групу та організовує всіх її членів. Він відповідає за безпеку учасників подорожі та успішне проходження маршруту. Після закінчення подорожі керівник очолює підготовку звіту.

Заступником керівника може бути вчитель, лаборант, батько якогось учня, представник шефів, студент-практикант, досвідчений учень тощо.

Заступник є головним помічником керівника його розпорядження обов'язкові для всіх учасників подорожі, довше діє відповідно до рішень керівника. У разі відсутності керівника на окремих етапах підготовки до подорожі або у випадку тимчасового поділ групи на маршруті він виконує роль керівника.

Завгосп відповідає за харчування групи: закупляє продукти, розподіляє їх по рюкзаках, веде облік продуктів, турбується про їх збереження і поповнення на маршруті, в разі необхідності разом з керівником перерозподіляє продукти в поході.

Відповідальний за спорядження відає обліком і ремонтом, турбується про збереження спорядження.

Шеф-кухар відповідає за складання меню, приготування їжі та збереження кухонного інвентарю, разом із завгоспом стежить за збереженням, витратою та поповненням продуктів.

Медичний працівник (лікар) ще до початку подорожі знайомиться із засобами першої допомоги хворому або потерпілому: комплектує, зберігає та поповнює похідну аптечку; видає ліки, стежить за здоров'ям членів групи, виконанням юними туристами санітарно-гігієнічних правил; дбає про санітарний стан бівуаку, а в разі потреби разом з керівником групи або його заступником надає першу медичну допомогу хворому або потерпілому.

Журналіст-кореспондент веде щоденник подорожі, у який записує події, що відбулися в поході, складає хронометраж ходових днів. Щоденник може доповнюватися записами інших членів групи.

Фото-, відео- оператор відповідає за виготовлення фотографій та відео для звіту, альбомів і стендів.

Культорганізатор відповідає за культмасову роботу (вечори туристських пісень біля багаття, концерт художньої самодіяльності для місцевих жителів), проводить культпоходи в кіно та театри, турбується про відвідання музеїв.

Інструктор по спорту проводить ранкову зарядку, влаштовує спортивні і туристські ігри й змагання серед учасників подорожі, а також з місцевими жителями.

Костровий відповідає за своєчасне розпалювання вогнища за будь-яких погодних умов і гасіння його .

З метою кращої організації руху на маршруті призначають направляючого та замикаючого. Це переважно досвідчені учні, добре фізично розвинені та витривалі. Бажано, щоб вони мали певний туристський досвід. Направляючий задає та регулює темп руху, а замикаючий стежить за тим, щоб під час руху групи на маршруті не було відстаючих. В разі потреби замикаючий надає допомогу відстаючим.

Для проведення пошуково-дослідницької роботи призначають відповідальних за окремі види робіт і спостережень залежно від інтересів, здібностей, нахилів і знань того чи іншого учня: топограф, геолог, метеоролог, гідролог, ґрунтознавець, ботанік, зоолог, ландшафтознавець, історик, етнограф, економіст-географ тощо.

Розподіляючи обов'язки, керівник повинен враховувати цінну ініціативу юних туристів. Він дає більше персональних завдань і вимагає особистої відповідальності кожного. У невеликих за кількістю групах виконання обов'язків може поєднуватися. Розбивкою бівуаку, заготівлею дров, забезпеченням водою, приготуванням їжі та іншими господарськими роботами займаються по черзі всі учасники подорожі – чергові. Кожний член групи повинен навчитися виконувати ці нескладні господарські справи, сумлінно виконуючи обов'язки. Це знадобиться в житті.

В разі потреби в нічний час встановлюються по черзі змінні чергування. Чергові підтримують багаття, охороняють нічний відпочинок товаришів, сушать їхній одяг і взуття, своєчасно готують сніданок і будять групу. Для збереження сил учасників походу і кращого нічного відпочинку можна не організовувати нічних чергувань. Так роблять перед або після важких переходів, якщо цьому сприяють похідні умови (віддаленість бівуаку від населених пунктів, відсутність, небезпечних диких і здичавілих тварин, протипожежна безпека, відсутність загрози стихійних природних явищ тощо).

Сумлінне виконання покладених на учнів обов'язків у поході є відмінною школою трудового і професійного виховання.

Складання кошторису. Кошторис подорожі складався ще під час розробки маршруту та формування групи. Він передбачає витрати на харчування, придбання і виготовлення спорядження, переїзди, ночівлі у населених пунктах або на турбазах, екскурсії, придбання квитків у музеї, фото-, кіноматеріали; оформлення звіту; резервний фонд (затримка на маршруті, аварійні ситуації). Резервний фонд виділяється в розмірі 10 – 15% загальної суми витрат.

Гроші зберігаються у керівника подорожі та його заступника. Для обліку і контролю витрат бажано створити фінансову комісію, в яку вводять керівника, завгоспа і шеф-кухаря. В кінці походу фінансова комісія звітує перед групою за витрачені кошти.

Одержання дозволу на подорож. Перед виходом у туристський похід оформляються відповідні маршрутні документи. За місяць до початку походу беруть дозвіл у маршрутно-кваліфікаційної комісії (МКК) обласної дитячої туристично-екскурсійної станції на організацію категорійної подорожі за межі своєї області. Для одержання такого дозволу в МКК подається заявочна книжка, підписана директором школи та завірена печаткою; завірена копія наказу про проведення туристської подорожі, призначення її керівника та його заступника; медичні довідки про стан здоров'я учасників подорожі; кваліфікаційні документи, що підтверджують рівень спортивно-туристської підготовки кожного члена групи.

У заявочну книжку вносять такі відомості:

  • план подорожі;

  • список групи та розподіл обов'язків;

  • схема маршруту та його варіанти;

  • матеріальне забезпечення групи (перелік групового та особистого спорядження);

  • раціон харчування;

  • кошторис витрат;

  • заходи, передбачені в разі надзвичайних обставині нещасних випадків, відхилень від маршруту та графік руху;

  • заходи безпеки при різкому погіршенні погоди;

  • порядок зв'язку.

У плані вказують:

  • маршрут подорожі (включаючи переїзди від місця проживання і назад);

  • графік руху (дати, ділянки маршруту, кілометраж);

  • способи пересування;

  • екскурсійні об'єкти, які передбачають відвідати;

  • суспільне корисну та пошуково-дослідницьку роботу.

Список групи оформлюють за такою формою:

  • прізвище, ім'я та по батькові;

  • вік (дата народження);

  • місце роботи чи навчання;

  • посада (клас);

  • домашня адреса;

  • туристська підготовка (перелік подорожей, здійснених у даному виді туризму кожним з учасників і керівником із зазначенням району та категорії складності);

  • обов'язки в групі.

На схемі маршруту вказують місця передбачених ночівель і днівок. Крім основного, наноситься запасний варіант (на випадок, якщо неможливо пройти за основним варіантом). Категорійність маршруту туристського походу обґрунтовується, виходячи з прийнятих у спортивній класифікації норм. До схеми додають короткий опис найскладніших ділянок походу та способи їх проходження.

Залежно від виду туризму, пори року, району подорожі та можливостей групи готується спеціальне групове й особисте спорядження, а також ремонтний інвентар. Спорядження повинно бути порівняно легким і мінімальним кількісно. У переліку його вказують масу кожного предмета. Правильно підібране спорядження є важливою умовою успішної подорожі.

У переліку продуктів харчування вказують найменування продукту, його масу, в тому числі у середньому на одного учасника в день і всього на групу на весь похід; вказують також продукти, які група бере з собою (перелік і маса), та продукти, які передбачається придбати на маршруті.

На схемі вказують перелік предметів похідної аптечки, загальну кількість і масу кожного предмета; наводять кошторис витрат, у тому числі витрати по статтях (на одного учасника і разом на всю групу); вказують контрольні строки і пункти, з яких повідомлятиметься про проходження групою маршруту радіограмами, телеграмами, телефонограмами, листами.

Після затвердження маршруту категорійного туристського походу група отримує друкарський бланк маршрутної книжки. Якщо такого бланка немає, його можна видрукувати на машинці. Для не категорійних сходів видається бланк маршрутного листа. Бланк маршрутної книжки заповнює керівник подорожі або його заступник.

У маршрутну книжку заносяться такі відомості:

  • ударний план подорожі (дні дороги, ділянка маршруту, способи пересування, відстань у кілометрах);

  • список групи (прізвище, ім'я та по батькові, рік народження, місце роботи чи навчання, клас, домашня адреса);

  • строки проходження маршруту і контрольні пункти, з яких група зобов'язана повідомляти про проходження маршруту;

  • особливі застереження групі від МКК та консультантів; відмітки про проходження контрольних пунктів.

Маршрутна книжка завіряється підписом директора школи та печаткою. Після цього вона вважається офіційним похідним документом, який дає право на здійснення туристської подорожі.

Заповнена і завірена маршрутна книжка реєструється у МКК обласної дитячої туристично-екскурсійної станції.

Підготовка групи до виходу на маршрут. Ретельна підготовка групи до виходу на маршрут повинна забезпечити проведення змістовного, цікавого і безпечного туристського походу. Для цього сформована туристська група задовго до виходу на маршрут здійснює відповідну підготовку: проводить систематичні фізичні тренування, вдосконалює елементи спортивної і туристської техніки (подолання природних перешкод, робота з картою та компасом, розбивка бівуаку, подання першої допомоги «потерпілому» тощо). Взагалі учитель, готуючи школярів до туристської подорожі, фактично цілий рік проводить з ними тренування. З цією метою регулярно проводяться заняття туристського гуртка. Перед виходом у похід на останньому контрольному зборі керівник особисто перевіряє готовність кожного члена групи до подорожі.

Основи техніки туризму. Техніка туризму передбачає цілий ряд прийомів, за допомогою яких можна у різних типах місцевості та при різній погоді раціонально й безпечно пересуватися, орієнтуватися, долати природні перешкоди, подавати першу медичну допомогу та влаштовувати привали. Покажемо це на прикладі пішохідного туризму, найбільш популярного серед школярів.

У туристському категорійному поході важливе значення має подолання природних перешкод. Під час руху на маршруті техніка ходьби спрямована на вироблення найраціональнішої і найлегшої ходи. При такій ходьбі на рівнинній місцевості ногу ставлять спочатку на п'яту, потім переходять на всю ступню, обидві ступні ставлять паралельно одна одній. Масу тіла з однієї ноги на другу переносять плавно. При сповільненому русі на підйомах ногу ставлять на всю ступню. На спусках, особливо на крутих схилах, йдуть на ледь зігнутих ногах, трохи відкинувши назад корпус. Таке положення тіла зменшує затрату зусиль і полегшує спуск. Підйом на крутий схил долають не в «лоб», а «серпантином», поперемінне то правим, то лівим боком до схилу, поступово набираючи висоту. Під час руху по трав'янистому схилу вздовж нього (траверсування) ступня ноги, розміщеної вище, ставиться на всю підошву поперек схилу, а ступня другої повертається носком на певний кут донизу. По второваній стежці з легким рюкзаком можна спускатися бігом, якщо схил пологий. При цьому ноги майже не згинаються і ставляться якнайдалі вперед, а корпус відхиляється дещо назад. На крутіших ділянках спускаються на напівзігнутих ногах. На спусках треба бути особливо обережним, щоб не розтягнути зв'язки в гомілковостопному суглобі. Це може трапитися внаслідок прискореного спуску, коли під час руху зростає навантаження на ногу приземлення. По кам'янистих схилах і курумах потрібно йти зигзагоподібно, щоб при падінні зрушеного каменя ніхто не потерпів.

У густих лісових заростях темп руху знижується. Група рухається строєм у колону по одному. При цьому дотримуються дистанції 1 – 1,5 м. Обережно просуваючись уперед, передній притримує гілки, щоб вони не завдали травми тому, хто йде позаду. Рух у густому лісі може сповільнюватися внаслідок перегороджений шляху завалами і буреломами. Завал краще обходити з боку окоренка лежачого дерева, а бурелом – обминати.

Проходячи заболочені ділянки, спочатку розвідують шлях, випробовуючи і промірюючи сумнівні місця жердинами завдовжки 2 – 3 м. Пересуваються повільно та обережно, користуючись купинами і корінням низькорослих поодиноких дерев і кущів, для того щоб мати порівняно тверду опору при пересуванні.

У малонаселених і слабко обжитих районах туристам доводиться нерідко долати водні перешкоди. Переправляючись через річку вбрід, ідуть під кутом проти течії. Для переправи вибирають порівняно мілке поряд з твердим дном. Переправляються бродом у взутті, обережно ступаючи, щоб не потрапити у вимоїни-ями. При швидкій течії річки користуються таким таджицьким способом. Суть його в тому, що одночасно переправляються кілька чоловік, міцно взявшись за плечі і повернувшись до протилежного берега. При цьому сильні йдуть вище за течією. В разі сильної течії організовують страхування, натягуючи по трасі переправи вище за течією мотузкові поручні Для цього використовується капронова (основна) мотузка. На переправах через бурхливі гірські потоки надійне страхування забезпечує зачеплена на карабін-гачок грудна обв'язка, що легко переміщується вздовж поручнів. Грудна обв'язка робиться з капронового шнура 5 – 6 мм завтовшки і близько 4 м завдовжки. Той, хто переправляється останнім, відв'язує закріплений на березі кінець основної мотузки і переходить убрід за допомогою цієї самої мотузки на протилежний берег.

У туристських походах важливе значення надається організації бівуаку. Бівуак – це місце відпочинку туристів. Тут вони харчуються, відпочивають, розважаються, сплять і готуються до наступних переходів. Бівуак розбивається у мальовничому, затишному і зручному для організації ночівлі місці, де є порівняно рівний сухий майданчик для встановлення наметів і розпалювання вогнища, джерело питної води і сухе паливо для приготування їжі та розведення нічного багаття. Однією з найважливіших вимог при виборі місця для бівуаку є гарантування безпеки. Отже, тут не повинно бути загрози затоплення, обвалу, каменепаду, лавини, селю тощо. Не рекомендується розбивати бівуаки на краю урвищ берегів річок або озер. Під ударами хвиль стрімкі береги можуть обвалитися разом з наметами. Не варто розбивати бівуаки поблизу низьких і заболочених берегів, улоговин та западин.

Рекомендується розбивати бівуак подалі від шляхів з інтенсивним рухом, населених пунктів, водопоїв худоби.

Організовуючи бівуак, передусім встановлюють намети входом до вогнища. Якщо немає можливості розбити бівуак у закритому від вітру місці, то намети ставлять задньою стінкою до вітру. При встановленні наметів на вологому ґрунті під днища їх настеляють шар із сухої трави, листя, моху, хвої тощо. Та найкраще розстелити клейонку чи поліетиленову пляшку а на неї постелити пінопластові килимки.

Вогнище розпалюють з підвітряного боку на відстані 6-8 м від наметів, для безпеки обкопуючи його рівчаком.

Для приготування їжі розкладають багаття типу «курінь» або «криниця». Багаття використовується як для приготування їжі, так і для обігрівання, сушіння одягу та взуття. Розпалюють багаття папером, березовим лубом, сухими дрібними ялиновими гілками і сучками. При негоді, коли дрова зволожені, для розігріву використовують сухий спирт і солярку.

Відповідальною роботою для юних туристів є знімання бівуаку і приведення в належний порядок його території. Значно менше роботи, коли всі члени групи дотримуються чистоти, виконуючи санітарно-гігієнічні правила. Все горюче сміття спалюється, а негорюче – закопується. Вогнище заливається водою, а місце його обкладається дерном. Все придатне для інших туристів акуратно складається на видному місці (альпенштоки й кілочки для встановлення наметів, дрова, підстилка тощо).

Після згортання бівуаку керівник групи або його заступник оглядає і перевіряє його санітарний стан.

Основи тактики походу. Успішне проведення походу великою мірою залежить від уміння туристів правильно розподіляти час і сили, вибирати найраціональніший темп і порядок руху групи, володіння способами пересування по різній місцевості і прийомами подолання природних перешкод.

Кожний туристський похід; як правило, розпочинається з переїздів до початкового пункту маршруту. Якщо дорога далека і транспортні умови дозволяють, час переїздів використовується для консультацій, перевірки знання учнями маршруту, техніки і тактики походу, підготовленості їх до виконання обов'язків у поході тощо.

Враховуючи те, що найбільш поширеним серед школярів є пішохідний туризм, розкриємо основи такого походу на прикладі цього виду туризму.

  • Перед виходом на маршрут для кожного визначається місце в строю.

Місце керівника повинно забезпечувати йому зручність управління групою. Керівник може йти зразу за направляючим, час від часу Допомагаючи йому знаходити потрібний напрям руху підказуючи правильні рішення. На складних і небезпечних ділянках маршруту (переправа, осип, болото) керівник особисто перевіряє прохідність їх, залишаючись на найнебезпечніших ділянках і страхуючи юних туристів, поки вся група не вийде на легшу ділянку.

  • Як правило, фізично слабші йдуть за керівництвом, а найсильніші замикають стрій.

Темп руху визначається за фізичними можливостями тих учасників походу, що рухаються за керівником. Якщо хтось відстав з тих чи інших причин, замикаючий колони надає йому допомогу. В разі потреби він установленим сигналом (криком, свистком тощо) дає знати ведучому про необхідність зупинки або зниження швидкості.

  • На маршруті група рухається переважно колоною по одному.

Рух у колоні один за одним є першою ознакою організованості туристів. Такий вид пересування на місцевості виховує почуття колективізму.

  • Під час руху на маршруті між юними туристами зберігається інтервал приблизно 2 м.

Це робиться для того, щоб вчасно побачити на шляху природну перешкоду і швидко зорієнтуватися, для її подолання. При пересуванні у лісі чи серед чагарників інтервал зменшується. Це потрібно робити для того, щоб кожен член групи бачив своїх сусідів, а також для притримання гілок, які можуть поранити того, хто йде позаду. Під час руху на маршруті не допускається, щоб туристи йшли один від одного на відстані, що виходить за межі зорового або голосового зв'язку

  • Неабияке значення має естетичний вигляд колони.

Якщо туристи йдуть з однаковим інтервалом, спорядження припасоване і вигляд у всіх охайний, це справляє гарне враження і підвищує настрій. Добра екіпіровка групи сприяє організованому рухові на маршруті, полегшуючи подолання природних перешкод.

  • Швидкість руху туристів на маршруті залежить від їхньої фізичної підготовки, характеру місцевості, наявності природних перешкод, техніки і тактики походу.

Так, на рівнинній місцевості з незначною пересіченістю середня швидкість для нормально підготовленої групи 3 – 4 км/год.

  • Ритмічність руху є одним з важливих засобів збереження сил туристів і підвищення їхньої працездатності.

На рівному шляху ритмічність виявляється У сталій швидкості групи, а в умовах пересіченої місцевості – у сталій кількості кроків за однаковий відрізок часу. З метою збереження ритмічності в роботі організму крок туриста на легких спусках довшає, а на важких ділянках і підйомах – скорочується. При переходах досить пересіченою місцевістю швидкість значно зменшується, частіше робляться зупинки. На крутих підйомах швидкість падає, а на пологих – прискорюється.

При цьому швидкість на спусках збільшується до 6 – 7 км/год, а на підйомах зменшується до 1 – 2 км/год.

Змінювати ритм руху потрібно плавно, поступово набираючи швидкість на початку руху і знижуючи її за кілька хвилин до кінця. Найчастіше за нормальних умов дотримуються такого ритму руху групи: 45 хв ходу і 15 хв відпочинку. Інтервал малих привалів при потребі може скорочуватись до 10 хв. Великий привал з приготуванням їжі і відпочинком протягом 1,5 год робиться через 4 год руху. Після великого полуденного привалу група рухається ще 4 год. Наприкінці денного переходу підшукується місце для розбивки бівуаку. Після 8-годинного переходу група зупиняється на бівуак – привал з ночівлею.

  • Вибір лінії руху визначається характером рельєфу, рослинності, наявністю стежок і польових доріг.

Відкриті легкопрохідні ділянки без стежок і польових доріг необхідно проходити за азимутом. Густі ліси, зарості чагарників, території з дуже пересіченим рельєфом краще переходити стежками, якщо навіть доведеться дещо ухилятися від потрібного напрямку. Якщо маршрут походу проходить через ліс, де немає стежок, то для руху обирають шлях уздовж річок. Особливо зручний такий шлях у болотистій місцевості, де найсухіші ґрунти простягаються вузькою смугою, уздовж водотоків.

У покритому лісами середньогір’ї лінія руху вибирається вздовж похилих гребенів. На них краще орієнтуватись і легше йти, ніж унизу, у похмурих непривітних ущелинах. На відкритих ділянках трав'янистих схилів, гірських луках, осипах для руху вибирають опуклі форми рельєфу. Тут практично відсутня небезпека каменепадів, зсувів і відкриваються найбільш мальовничі краєвиди.

Твердим правилом похідного життя є суворе дотримання режиму та графіку руху групи. Для цього розробляється орієнтовний розпорядок дня, який повинен виконуватись усіма без винятку членами групи.

  • З метою реалізації на практиці педагогічного принципу самоврядування та самообслуговування у дитячому колективі кожний юний турист веде групу на певних ділянках маршруту і в окремі дні виконує функції керівника групи або його заступника.

При цьому практикується сумісництво і заміна у виконанні обов'язків у групі.

Спорядження для походу. Умови і характер туристських походів визначають вибір та підготовку спорядження, ставлять до нього цілий ряд вимог. Туристське спорядження повинно відповідати таким умовам: бути легким, міцним, надійним, зручним, водонепроникним, простим у користуванні, невеликим за габаритами, тобто таким, щоб його можна було використовувати в умовах холоду, жари та підвищеної вологості. Крім того, багато видів спорядження повинні задовольняти ще й додаткові умови. Зокрема, вони повинні відповідати кліматичним умовам району подорожі та строкам її проведення. Наприклад, для літнього походу спорядження потрібно брати менше, ніж для зимового. Зимовий одяг повинен бути теплим, захищати від вітру, не сковувати рухів, зберігати теплоізоляційні властивості у зволоженому стані. Але навіть у жарку пору року в поході по південних районах країни варто мати з собою зміну одягу. Якщо мандрівники потрапляють, навіть під теплий дощ, у мокрому одязі спати неї можна.

За характером використання туристське спорядження поділяється на:

  • особисте (потрібне кожному туристові);

  • групове (необхідне для всієї групи);

  • спеціальне (призначене для пошуково-дослідницьких робіт)

Туристське спорядження має бути в кожній школі. Його можна взяти також на прокатних пунктах, які є в кожному обласному центрі, в окремих районних центрах і на турбазах.

За призначенням туристське спорядження поділяється на такі види:

  • засоби пересування;

  • засоби транспортування вантажів;

  • бівуачне;

  • спеціальне;

  • допоміжне.

До засобів пересування належать:

  • лижі;

  • велосипеди;

  • мотоцикли;

  • автомашини;

  • плавзасоби (човни, байдарки, катамарани, плоти, понтони тощо).

До засобів транспортування вантажів можна віднести:

  • рюкзаки;

  • різні види сумок;

  • інші види упаковок вантажів у велосипедних та водних походах;

  • санки;

  • нарти;

  • волокуші в лижних походах;

  • причепи двоколісних видів транспорту в авто - мотопоходах.

До бівуачного спорядження належать:

  • намети;

  • спальні мішки;

  • поліетиленові плівки;

  • клейонки;

  • килимки;

  • кострове приладдя;

  • примуси;

  • каністри для бензину і харчових продуктів;

  • посуд для приготування їжі;

  • бівуачний інструмент (альпенштоки, кілочки, сокири, пилки, лопати тощо).

До спеціального спорядження можна віднести різні засоби гарантування безпеки:

  • мотузки;

  • льодоруби;

  • кішки;

  • карабіни;

  • каски;

  • захисні окуляри;

  • рукавиці для роботи з мотузкою та ін.

До допоміжного спорядження відносять:

  • ремонтні набори;

  • засоби освітлення (свічки, ліхтарі);

  • фотоапарати;

  • кінокамери;

  • біноклі;

  • підзорні труби;

  • горни та ін.

Із зазначених видів спорядження одні предмети належать до групового, а інші – до особистого. Правда, можуть бути і проміжні варіанти. Наприклад, лижі, велосипед, мотоцикл є особистими засобами пересування, а тандем, двомісна байдарка, чотиримісний надувний пліт – частково груповими. Майже все бівуачне спорядження є груповим, за винятком спальних мішків, килимків, клейонок, поліетиленових плівок тощо, які можуть бути й індивідуальними. Спеціальне спорядження (засоби страхування) теж є як груповим (мотузки, карабіни), так і особистим (обв'язки, особисті карабіни, репшнури для самострахування, льодоруби, рукавиці, каски, захисні окуляри). Так само і з допоміжним спорядженням. У піших, гірських і лижних походах особистим засобом транспортування вантажів є рюкзак. Крім того, в лижних походах такими засобами є санки, нарти, волокуші.

Залежно від виду туризму похідне спорядження має специфічні особливості. Отже, потрібно враховуйте конкретні різновиди предметів групового спорядження, вимоги до їхньої якості, можливі варіанти використання їх в окремих видах туризму (пішохідного, гірського, лижного, водного тощо.

Одяг має бути легким, зручним, охайним, відповідати порам року і погодним умовам. Кількість його залежить не тільки від метеорологічних умов і виду туризму, а й від тривалості подорожі. Проте за будь-яких умов у мандрівника має бути комплект нижньої білизни та верхнього одягу.

Харчування у поході. Для успішного проходження маршруту дуже важливо правильно і раціонально організувати харчування. Забезпечення юних туристів продуктами харчування повинно покривати витрати їхньої енергії під час походу. Фізичне навантаження і витрати енергії у туристському поході значно збільшуються. Навіть в умовах нескладного маршруту ці витрати становлять щодня на кожну людину 3500 – 4000 кал. Тому їжа має бути калорійною. Калорійність добового раціону дорівнює близько 4000 кал.

Продукти необхідно раціонально підібрати. Вони повинні містити оптимальну кількість жирів, білків вуглеводів, бути насичені вітамінами і мінеральними солями, мати мінімальну масу, добру транспортабельність, тривалий строк зберігання. Важливо, щоб з похідних продуктів легко й швидко можна було приготувати різні страви.

Взявши за основу відомості про калорійність різних продуктів, вміст у них білків, жирів і вуглеводів, враховуючи вид туризму, технічну й фізичну складність маршруту, матеріальне забезпечення кожного члена групи і добові витрати енергії, складають раціон харчування. Добовий раціон можна розподілити так: на сніданок приблизно 40 % усього добового раціону (за калорійністю), а на обід та вечерю – по 30%. Старанно продуманий набір різноманітних продуктів дає можливість скласти різноманітний, калорійний і поживний раціон.

Виходячи з наявних продуктів складають меню на 3 – 5 днів. При цьому треба виходити з середньої норми основних продуктів у день на одного туриста.

На основі розрахункових норм і меню визначають загальну кількість усіх продуктів на всі дні походу: кількість (середню норму) продуктів у день на людину множать на кількість туристів і днів. При цьому береться до уваги і поповнення запасів продуктів на маршруті. Якщо це неможливо, то беруть більше висококалорійних продуктів.

Готуючи продукти до походу, розраховують і на ті з них, які можна дістати на місці. Для цього заздалегідь з'ясовують, що можна придбати на маршруті.

До меню можуть входити ягоди, горіхи, гриби, які зустрічаються на маршруті походу. Проте треба пам’ятати таке правило: збирати і споживати можна лише добре відомі ягоди та гриби. У туристських походах, як правило, харчуються тричі на день. Денне меню залежить від тактики походу, але за будь-яких умов рекомендується два рази на день готувати гарячу страву.

Медичне забезпечення подорожі. Туристські походи, зокрема категорійні, доступні лише цілком здоровим, фізично добре тренованим людям. Готуючись до таких походів, кожен учасник зобов'язаний пройти медичний огляд і мати довідку від лікаря, що засвідчує добрий стан здоров'я і дає право вирушати у подорож.

У походи вихідного дня можуть виходити і не зовсім здорові люди, навіть з деякими фізичними вадами. Перебуваючи у поході, вони рухаються, дихають чистим повітрям, долають фізичні навантаження. Тим самим вони тренують і загартовують свій організм, зміцнюючи здоров'я.

Юні туристи вже у походах вихідного дня знайомляться з найпростішими прийомами подання долікарської медичної допомоги, із складом похідної аптечки, з призначенням окремих медикаментів та з найпростішими легкодоступними способами транспортування потерпілого.

У процесі підготовки до подорожі за допомогою й під керівництвом лікарів її учасники вивчають призначення медикаментів, вчаться обробляти рану або місце опіку, робити перев'язки, штучне дихання, оволодівають навичками транспортування потерпілого підручними засобами (ноші з жердин і штормівок, волокуші з лиж або жердин тощо). Під час подальшого навчання та набуття туристського досвіду ці знання і уміння розширюються та поглиблюються.

Готуючись до походу, необхідно дуже ретельно укомплектувати медичну аптечку. Приблизна маса похідної аптечки становить 1,5 – 2 кг.

Медикаменти найкраще зберігати у зручній малогабаритній санітарній сумці. Ампули доцільно тримати 8 пластмасових і дюралюмінієвих коробочках, прикритих тугими кришками. Рідкі речовини (розчин йоду, валеріанові краплі, спирт, настойку беладонни) рекомендується перелити із скляних аптечних флаконів у пластмасові або поліетиленові. Таблетки і перев'язочний матеріал зберігають і транспортують у поліетиленових пакетах.

Обсяг медичної допомоги у подорожі визначається насамперед кількістю її учасників. При цьому необхідно враховувати район подорожі, від чого залежать реальні строки транспортування потерпілого.

Медична допомога в туристській групі здійснюється у вигляді само- і взаємодопомоги під керівництвом осіб, які найкраще знають цю справу. Проте кожен з членів групи повинен мати елементарні навички надання першої медичної допомоги. Спеціально підготовлений санінструктор групи повинен уміти:

  • проводити реанімаційні заходи; ефект реанімації (відновлення життєвих функцій) прямо залежать від своєчасного надання допомоги, отже, при нещасному випадку кожен учасник походу повинен вміти робити штучне дихання способом «рот в рот» або «рот в ніс» (в разі зупинки дихання) і зовнішній масаж серця (при зупинці серцевої діяльності);

  • зупиняти кровотечу джгутом;

  • проводити профілактику простудних захворювань;

  • забезпечувати профілактику харчових отруєнь;

  • проводити профілактику травм;

  • проводити профілактику перевтоми;

  • надавати медичну допомогу при травмах, з яких найбільш небезпечними вважається травматичний шок, забої і розтягнення, рани та садна, переломи кісток і вивихи, опіки, відмороження, замерзання, снігова сліпота, ураження блискавкою;

  • надавати медичну допомогу при захворюванні внутрішніх органів, гострій серцево-судинній недостатності, гірській хворобі, запаленні легенів, ангіні, гострому гастриті, харчовому отруєнні, алергійних реакціях, укусах змій, ужалюваннях та укусах комах, сонячному і тепловому ударах, гострих захворюваннях органів черевної порожнини (гострий апендицит, гострий холецистит, перфоративна виразка шлунку та дванадцятипалої кишки, непрохідність стравоходу, защемлення грижі), запаленні гемороїдних вузлів;

  • вміти ліквідувати фурункули, карбункули, гідраденіти;

  • вправно усувати сторонні тіла, що попали в око;

  • лікувати натертості шкіри.

онтроль за підготовкою і проведенням походу (подорожі)

Обласна або районна станція юних туристів здійснює контроль за підготовкою і тренуванням групи, оснащенням її необхідним спорядженням, дотриманням установлених строків проходження маршруту.

Перед виходом групи, не пізніше як за два тижні до від'їзду, станція юних туристів відправляє повідомлення у контрольно-рятувальну службу, розташовану в районі подорожі, із зазначенням точного маршруту, контрольних строків проходження окремих ділянок маршруту.

Якщо маршрут походу проходить через район, в якому є контрольно-рятувальна служба, то група по приїзді повинна стати на облік у найближчому контрольно-рятувальному загоні (на посту) і одержати додаткову консультацію щодо проходження окремих ділянок маршруту.

Під час походу туристська група зобов'язана робити відмітки у маршрутній книжці про проходження маршруту в місцевих органах влади і спортивних організаціях, а у виняткових випадках (скажімо, у вихідні дні) – в поштових філіях.

При проведенні категорійних походів група повинна повідомляти обласну дитячу туристично-екскурсійну станцію про проходження контрольних пунктів маршруту. У випадку, коли група порушила встановлені нею контрольні строки і не повідомила про це станцію або школу, останні терміново зв'язуються з відповідними радами туризму та екскурсій для з'ясування місця перебування групи та подання їй необхідної допомоги.

Якщо під час туристського походу в групі трапився нещасний випадок, керівник зобов'язаний повідомити про це у місцеву контрольно-рятувальну службу, станцію юних туристів і школу.

ідбиття підсумків туристсько–краєзнавчого походу(подорожі).

Після закінчення подорожі група звітує перед школою, станцією юних туристів та перед тими організаціями, які дали їй пошуково-дослідницькі завдання. Це необхідний і важливий етап будь-якої туристської подорожі.

Головною метою підбивання підсумків подорожі є узагальнення досвіду її підготовки і проведення, досвіду проведення пошуково-дослідницької та суспільно корисної роботи, виявлення недоліків для недопущення їх у майбутньому.

Підбиваючи підсумки подорожі, важливо проаналізувати і обговорити, чим була вона цікавою у пізнавально-оздоровчому відношенні, чи відповідав маршрут походу рівню підготовки юних туристів, як проявили вони себе при доланні найскладніших природних перешкод. Для керівника подорожі цей важливий етап є ще однією можливістю глибше вивчити і пізнати характери, смаки, нахили та інтереси своїх вихованців.

Підбивання підсумків подорожі – ефективний засіб пропаганди туризму серед школярів.

У практиці дитячого туризму встановився певний порядок підбивання підсумків подорожі. Закінчивши туристський похід, група ще на зворотному шляху, якщо дозволяють умови, обговорює пройдений маршрут, з'ясовує причини відхилення від плану, допущені групою або окремими учасниками помилки.

Головний підсумковий документ – письмовий звіт про туристську подорож, який складає керівник групи за участю учасників подорожі. Обсяг і характер звіту для категорійних подорожей визначає МКК під час розгляду заявочних матеріалів на проведення походу. Він повинен складатися з таких розділів.

  • Довідкові відомості про подорож.

У цьому розділі вказують вид туризму, категорію складності, час проведення, район, дають детальні відомості про лінію маршруту (протяжність і тривалість, перелік окремих його ділянок з подоланням природних перешкод різними способами пересування), назву та шифр МКК, яка дала дозвіл на заявлений маршрут; склад групи, прізвище, ім'я та по батькові, домашня адреса, туристський досвід з переліком найцікавіших і складних маршрутів, обов'язки в групі).

  • Відомості про район подорожі.

Цей розділ містить коротку загальногеографічну характеристику району з описом природних особливостей; відомості про населення, населені пункти і транспортне сполучення між ними; визначні місця; туристську характеристику, що ґрунтується на власних спостереженнях і висновках групи, матеріалах, зібраних групою завдяки листуванню з краєзнавцями і під час проходження маршруту (де важливо для забезпечення наступних туристських груп конкретними відомостями про при особливості району, екскурсійні об'єкти, шляхи сполучення, транспортні засоби, про можливості поповнення запасів продуктів); дані про походи, які проводилися тут раніше, прокладені траси маршрутів тощо.

Під час написання цього розділу необхідно максимально використати наявну літературу та картографічний матеріал по даному району, розповіді місцевих краєзнавців і звіти інших туристських груп. В кінці розділу подається список літератури, вказуються прізвища, ім'я та по батькові консультантів, їхні адреси (або телефони).

  • Організація подорожі.

В цьому розділі розглядаються такі питання: підготовка подорожі; обґрунтування вибору маршруту; з'ясування правильності початкового плану подорожі; особливості передпохідної підготовки і тренування; особливості розробки маршруту, обґрунтування вибору основного та запасного варіантів.

В разі зміни початкового плану подорожі вказуються причини, які викликали ці зміни. Тут же наводяться відомості про проходження маршруту кожним членом групи.

  • Графік руху і технічний опис маршруту.

Тут вміщується технічна характеристика маршруту. Відомості наводяться у вигляді таблиці, яка складається з таких пунктів: дні в дорозі, дата, ділянка даного переходу, протяжність у кілометрах, чистий ходовий час у годинах, характер дороги, природні перешкоди, небезпечні ділянки, метеорологічні умови. Всі ці пункти базуються в тексті звіту, де наводяться: характеристика пройденого шляху, умови та можливості пересування; складні ділянки маршруту (перевали, переправи, місця з складним орієнтуванням тощо); засоби подолання природних перешкод, що застосовуються групою; заходи щодо безпеки групи в складних умовах. Крім того, подаються відомості про наявність палива, придатної для пиття води, зручних майданчиків для розбивки бівуаків, хронометраж пересування, метеоспостереження.

Складні ділянки маршруту описуються детальніше, з вказівкою дій групи на цих ділянках. Особлива увага приділяється опису заходів щодо безпеки на маршруті, а також способам орієнтування в складних умовах місцевості і в умовах обмеженої видимості.

  • Підсумки подорожі, висновки, рекомендації

В цьому розділі підбиваються підсумки походу; характеризується його пізнавальна цінність; робляться висновки щодо прийнятих у поході технічних і тактичних рішень; наводяться рекомендації для інших груп щодо проходження маршруту, подолання окремих природних перешкод; пропонуються найцікавіші варіанти, дається конкретна оцінка спорядження, техніки пересування і заходів безпеки.

  • Додатки.

Тут наводяться списки особистого та групового спорядження; склад похідної аптечки та ремонтного набору, їхня маса; робиться оцінка придатності інвентарю, який використовувався у поході; вміщуються рекомендації щодо підбору спорядження та інвентарю; вказується список продуктів, їхня маса і раціон харчування на маршруті; даються рекомендації щодо можливості поповнення запасів продуктів, в тому числі й тих, що можна зібрати в природі; зазначається загальна маса продуктів і спорядження на групу та в середньому на одного учасника; вміщується кошторис витрат.

До звіту додають щоденник походу, а також окремі цікаві уривки з індивідуальних щоденників, розповіді краєзнавців, видатних людей, спогади старожилів тощо.

В кінці звіту наводиться список використаної літератури; перелік звітів туристських груп, карт, схем та інших джерел інформації, використаних під час підготовки до походу і складання звіту. Додаються до звіту газети, журнали, листівки, в яких говориться про подорож.

До звіту додається також картографічний матеріал, який використовувався у поході (загальна картосхема з нанесеним маршрутом, його запасними варіантами і місцями ночівель, маршрутна стрічка, ескізи (кроки) найскладніших ділянок з вказівкою шляхів подолання основних природних перешкод).

Звіт ілюструється фотографіями та рисунками, які характеризують складні ділянки маршруту та дії групи на кожній з них, природу і визначні місця району подорожі.

Звіт друкується у двох примірниках переплітається. Один примірник звіту здається у МКК станції юних туристів, яка розглянула, затвердила маршрут, дала дозвіл на проведення походу і перед якою група звітує, другий – передається школі для краєзнавчого музею.

озділ 4

Зміст і форми роботи краєзнавчих музеїв навчальних закладів у сучасних умовах

кільний краєзнавчий музей

Одним із принципів організації краєзнавчої роботи є краєзнавчий музей. Він є організаційним центром краєзнавчої роботи в школі. Музей – це науково – дослідницька, науково – освітня установа, яка відкриває великі можливості для організації самостійної творчої роботи учнів.

Музей є однією із форм розвитку творчої самодіяльності і громадської активності учнів у процесі збирання, дослідження, обробки, оформлення і пропаганди матеріалів з історії, природи і суспільства, які мають виховну науково – пізнавальну цінність.

Мета і завдання музею:

  • сприяти формуванню в учнів почуття патріотизму;

  • розширення їхнього світогляду;

  • виховання пізнавальних інтересів і здібностей;

  • розвиток суспільно-політичної активності;

  • вироблення практичних навичок науково-дослідницької роботи;

  • вдосконалення навчально-виховного процесу.

Різновидністю громадських музеїв є шкільні музеї, які організовуються в школах, Палацах дитячої творчості, на дитячих туристських станціях та ін. Особливістю шкільних музеїв є те, що вони комплектуються, створюють експозиції і використовують їх відповідно до навчально-педагогічних і виховних завдань школи. Кращі шкільні музеї функціонують як шкільні навчально-методичні центри і лабораторії, що відкривають значні можливості підвищення ефективності навчально-виховного процесу. Важливу роль при цьому відіграє самостійна робота школярів під керівництвом педагогів.

Профіль шкільного музею залежить як від напряму навчально-виховної роботи в школі, так і від особливостей конкретної місцевості. Найпоширеніші в школах музеї широкого профілю, що відображають особливості природи, історію, економіку і культуру свого регіону. Краєзнавчими є більшість музеїв, робота яких розгорнута в одному з напрямів вивчення краю.

В шкільному краєзнавчому музеї зберігаються наступні документи:

  • Акт обстеження музею (у 3 екземплярах).

  • Наказ про створення музею.

  • Положення про музей.

  • Склад ради музею.

  • План роботи.

  • Перелік екскурсій.

  • Інвентарна книга.

  • Книга обліку екскурсій.

  • Книга відгуків.

Якщо створений музей відповідає вимогам Положення про музеї, то комісія по огляду шкільних музеїв виносить рішення про присвоєння йому звання «Шкільний музей», вручається спеціальне посвідчення і одночасно заводиться паспорт шкільного музею. Це рішення підтверджується один раз на три роки.

Серед конкретних напрямів роботи шкільного музею можна виділити:

  • музейно-організаційний,

  • освітньо-виховний,

  • навчально-програмний,

  • напрям, пов’язаний з організацією вільного часу школярів.

Музейно-організаційний напрям забезпечує функціонування шкільного музею. Координаційним центром діяльності шкільного музею є музейна рада, до складу якої входить голова, відповідальний за зберігання фондів і його помічник, секретар, кілька членів. Створюються також секції фондової роботи: експедиційно-пошукова, експедиційно-тематична, організаційно-масова.

Музейний актив виконує таку роботу:

  • комплектує основні фонди музею, виготовляє матеріали допоміжного фонду;

  • налагоджує листування з різними організаціями, музеями, школами, окремими особами тощо;

  • вивчає зібрані матеріали;

  • створює стаціонарні експозиції і пересувні виставки;

  • організовує екскурсії та інші культурно-організаційні ні ходи в музеї або поза його межами;

  • здійснює підготовку екскурсоводів та лекторів;

  • сприяє використанню експозиції і музейних матеріалів у навчально-виховному процесі;

  • організовує суспільно–корисну роботу учнів; відповідно до профілю музею.

Планування діяльності музею є необхідною умовою його успішної роботи. Робота шкільного музею здійснюється за перспективним, річним і поточним планами, які розробляються музейною радою. З метою використання матеріалів музею у навчально-виховному процесі плани роботи музею погоджуються з робочими планами вчителів-предметників, класних керівників та планами гурткової роботи. Окремо складають плани пошуково-експедиційної, фондової, тематико-експіедиційної та екскурсійно-масової роботи.

Навколо краєзнавчого музею розгортається діяльність туристсько-краєзнавчих гуртків, що працюють за певними напрямами пошуково-дослідницької роботи.

Діяльність музею сприяє правильному вибору тем і напрямів наступної роботи з вивчення рідного краю.

З роками діяльність шкільного музею неминуче виводить за рамки шкільного життя. Він стає пошуково-творчою лабораторією педагогічного колективу, в якій здійснюється науково-педагогічна обробка зібраних матеріалів, створюються дидактичні посібники для навчально-виховного процесу. Шкільні музеї перетворюються на організаційно-методичні центри шкільного краєзнавства, сприяючи розширенню загальноосвітнього кругозору і спеціальних знань учнів, формуванню у них наукових інтересів і професійних нахилів, організовуючи суспільно корисну працю учнів.

Освітньо-виховний напрям значною мірою зорієнтований на розв’язання загальноосвітніх завдань. З одного боку, краєзнавці в музеї мають можливість оволодівати прийомами самостійної пізнавальної діяльності, розширювати свій кругозір, поглиблю вати знання, а з другого – сприймання експозиції потребує значних інтелектуальних зусиль, творчого піднесення, що сприяє формуванню особистої активності учнів, патріотизму.

Освітньо-виховний вплив музею значною мірою базується на використанні специфічних особливостей експозиції – можливості викликати у відвідувачів конкретні чуттєві враження, наочно-образне мислення і на цій основі створювати умови для пізнавального процесу і передачі знань.

Специфіка пізнавального процесу в музеї виявляється в тому, що вже відомі події і явища підкріплюються задокументованими музейними предметами. Наочність не тільки стимулює спостережливість, а й сприяє формуванню навичок предметного сприймання, коли спираються на вивчення окремого експоната, реліквії.

Слід пам’ятати, що у дітей більше розвинуте конкретне мислення, в той час як у дорослих переважає абстрактне. Тому і здатність до здорового переживання у дітей розвинута більше, ніжу дорослих Школярі дають роботу очам і вчаться бачити, сприяючи активізації, поглиблюючи запам’ятовування, розвиваючи уявлення.

Безпосередній контакт з музейною реліквією викликає у школярів почуття особистої причетності, і в результаті емоційної реакції, що виникає, підсилюється образне уявлення про ці події і явища.

Викликаючи різноманітні емоції у школярів, музей одночасно створює основу для виховного впливу, адже пізнання через емоції – найефективніший шлях у вихованні переконань, моральних цінностей і норм, естетичних ідеалів.

Отже, шкільні музеї покликані сприяти ідейному, моральному, трудовому та естетичному вихованню підростаючого покоління.

Ефективність освітньо-виховного впливу музею в цілому багато в чому буде залежати від того, наскільки учні підготовлені до сприймання музейної інформації. Мова йде про певний рівень «музейної культури», тобто здатності орієнтуватися в музейному середовищі і користуючись музейною мовою, бачити експозицію. Під цим розуміють уміння людини оцінювати музейні предмети не тільки як пам’ятки матеріальної культури, а й із суспільно-історичних позицій, як частину історії, багатогранність зв’язків якої поєднує минуле з сьогоденням.

Навчально-програмний напрям передбачає безпосереднє використання музейної експозиції і музичних фондових зібрань для навчання учнів. Воно здійснюється як з допомогою організованих форм, так і шляхом самостійної роботи школярів за навчальною програмою.

У шкільній практиці склалися різноманітні форми використання музейної експозиції і фондових матеріалів на уроках:

  • розробка, організація і проведення в музеї уроків, навчальних екскурсій;

  • використання вчителем музейних предметів і експонатів як наочних посібників на уроці;

  • організація бесід, рольових ігор;

  • підготовка доповідей і повідомлень учнів з матеріалів екскурсії на уроці;

  • написання творів, пов’язаних з одержаними враженнями і здобутими знаннями в музеї;

  • організація шкільних факультативів.

Шкільний музей є однією із форм розвитку творчої самодіяльності і громадської активності школярів. Діяльність музею спрямовується таким чином, щоб кожне нове покоління учнів, критично оцінивши роботу своїх попередників, продовжувало її. При такій цілеспрямованій праці зберігається наступність музейно-краєзнавчої роботи. Важливо, щоб до праці в шкільному музеї школярі прилучались під впливом батьків.

Участь батьків у розвитку шкільної музейної справи сприяє зростанню їхнього авторитету серед дітей, що в сімейному вихованні дуже важливо. В наш час здійснення принципу співдружності школи, сім’ї і громадськості в роботі шкільного музею стане однією з важливих ланок відродження національної свідомості і культури.

Комплектування фондів музеїв.

Шкільні музеї здійснюють збір пам’яток історії, матеріальної і духовної культури людини, матеріалів і предметів, що мають суспільну, історичну або естетичну цінність. їх фонд комплектується відповідно до завдань і профілю музею.

У період функціонування музею напрям пошуку і комплектування фондів визначається орієнтовним змістом і структурою експозиції, яку планується розгорнути.

У період створення музею комплектування фондів підпорядковується завданням побудови музейної експозиції. Наприклад, якщо створюється краєзнавчий музей, то починати слід із вивчення природи та історії краю. Якщо ж музей меморіальний, то напрям вивчення визначає біографія особи, якій присвячене створення музею.

Музейний актив повинен бути ознайомлений із структурою майбутньої експозиції, з напрямами пошуку, основними його етанами, відповідною методикою.

Для керівника важливо, враховуючи інтереси, рівень знань і вмінь учнів, розподілити між ними теми майбутнього дослідження. Важливо також, щоб учні навчилися користуватись бібліотечними каталогами, бібліографічними покажчиками, статистичними довідниками, адже ці навички є основою справжнього пошуку

Спочатку вивчають загальні питання. Використовуючи краєзнавчу довідкову літературу (енциклопедії, путівники, музейні довідники), готують реферати і повідомлення.

Спеціальна література допоможе з’ясувати можливості одержання матеріалів на місцях (фотографування, зарисовки та ін.), поінформує, що можна замовити в архіві, як шукати той чи інший музейний предмет тощо. Музейний актив складає перспективний план комплектування фондів, у якому міститься перелік необхідних музею матеріалів, указані місця їх пошуку.

Комплектування фондів музею здійснюється в процесі організації пошукових експозицій, походів і екскурсія, систематичних спостережень за природними явищами і процесами, обстеження різних ланок соціально-економічного і культурного життя краю, бесід, листування із спеціалістами – учасниками подій. Ця багатогранна робота дасть змогу зібрати чимало матеріалів, документів, речей тощо.

Необхідно дотримувати продуманої системи планування з виділенням ряду етапів. Перший етап – перспективне планування, яке передбачає розгортання пошукової, дослідницької роботи музею і показ її наступності. Другий етап включає складання річного плану, в якому визначаються мета і завдання пошуково-краєзнавчої роботи. На третьому етапі намічається і розробляється різні пошуково-краєзнавчі заходи(експедиції екскурсії, вечори, конференції).

хема оформлення експозицій шкільного краєзнавчого музею

  • Географічне положення свого краю

  • Положення краю на карті світу позначено стрілками, що показують найкоротшу відстань від свого населеного пункту до екватора, північного та південного тропіків, південного та північного полярних кіл, північного і південного полюсів, нульового меридіана, а також до деяких столиць та найбільших міст світу.

  • Положення краю на карті України. Показані найкоротші відстані від свого населеного пункту до крайніх її точок, до Києва та деяких обласних центрів.

  • Положення свого району і населеного пункту на карті області. Показані відстані від свого населеного пункту до крайніх точок області, до районного та обласного центрів, до центрів сусідніх адміністративних районів, а також відстані до найбільш визначних об’єктів (пам'яток історії та природи, заповідників, заказників тощо).

  • Положення свого населеного пункту на карті району. Показані відстані від свого населеного пункту до крайніх точок району, найбільших сільських населених пунктів, найближчих автобусних та залізничних станцій.

Картографічні матеріали про географічне положення свого краю супроводжуються коротким лаконічним текстом.

  • Геологічна будова, рельєф та корисні копалини

  • Таблиця геологічної хронології. Коротка історія розвитку життя на Землі.

  • Таблиця геологічних періодів, відклади яких розповсюджені в країні.

  • Схема геологічної будови та геологічний профіль краю.

  • Схема четвертинних відкладів краю.

  • Картини типових ландшафтів геологічних періодів.

  • Схема геологічного розрізу певного відслонення що відображує склад материнських порід місцевості.

  • Геологічна колонка з натуральних зразків порід, що складають товщу земної кори поблизу школи.

  • Схема тектоніки краю.

  • Геоморфологічний профіль.

  • Колекція корисних копалин.

  • Фізико-географічна карта краю з позначення родовищ корисних копалин.

  • Фотографії і картини типових форм рельєфі краю.

  • Матеріали до вивчення основних форм рельєф та їх опис (гори, горба, яру, річкової долини, карстової западини тощо).

  • Слайди, які характеризують геологічну будову, рельєф і корисні копалини.

  • Клімат

  • Матеріали метеорологічних спостережень (графіки абсолютних і середніх температур, виведених по місяцях, за рік і за кілька років; діаграми опадів по місяцях, сезонах і роках; графіки висоти Сонця над горизонтом, тривалості дня і ночі; діаграми стану марності по місяцях; діаграми висоти снігового покриву по декадах; роза вітрів по сезонах і по роках; зведення про погоду по місяцях і роках).

  • Таблиці та графіки фенологічних спостережень, фенокалендар свого населеного пункту.

  • Місцеві ознаки і передбачення погоди.

  • Календар сільськогосподарських робіт.

  • Характеристика пір року (опис з фотоілюстраціями).

  • Опис аномальних кліматичних явищ.

  • Кліматична карта краю, на якій показано середні температури січня та липня, річна кількість опадів.

  • Картини, фотографії, слайди та кінофрагменти, на яких зображено місцевість і різні пори року.

  • Матеріали з питань охорони атмосфери краю.

  • Внутрішні води

  • Матеріали географічних спостережень за місцевою річкою, озером.

  • Опис джерела.

  • Макет «Утворення меандр і стариць».

  • Розріз колодязя з показом шарів і глибини залягання ґрунтових вод.

  • Макет стадій заростання озера або стариці.

  • Макет утворення болота.

  • Таблиці режиму місцевих водойм (час замерзання і скресання, тривалість льодоставу, висоти рівня води за порами року).

  • Кругова діаграма співвідношення між різними джерелами живлення річок.

  • Матеріали про роботу текучих вод.

  • Описи, схеми, малюнки, картини, фотографії і слайди окремих водойм краю (джерела, річки, озера, болота).

  • Матеріали (описи, графіки, схеми, фотографії, слайди) про господарське використання місцевих вод та їх охорону.

  • Стан і перспективи гідробудівництва.

  • Картосхема внутрішніх вод краю.

  • Ґрунти

  • Основні типи ґрунтів (моноліти).

  • Зразки мінеральних добрив, які вносять у ґрунти.

  • Макети, таблиці, графіки, фотографії, слайди, що характеризують суть агротехнічних заходів, спрямованих на підвищення родючості ґрунтів.

  • Меліорація та охорона ґрунтів.

  • Картосхема ґрунтів краю.

  • Матеріали про дослідження ґрунтів та підвищення їхньої родючості на пришкільній навчально-дослідній ділянці.

  • Рослинність

  • Схема формування та розвитку рослинного світу краю.

  • Зразки дерев та чагарників з поздовжніми і поперечними зрізами.

  • Гербарій зразків природної та культурної рослинності.

  • Матеріали про господарське використання рослин.

  • Макети фітоценозів лісу, лугу, поля, болота, річки або озера.

  • Гербарні зразки рослин різних фітоценозів (лісу, лугу, болота, водойми, населеного пункту).

  • Гербарій та календар збирання основних лікарських рослин.

  • Зразки плодів і насіння культурних рослин.

  • Гербарій рослин-паразитів і напівпаразитів.

  • Гербарій отруйних рослин.

  • Малюнки й муляжі їстівних та отруйних грибів.

  • Матеріали (описи, схеми, макети, фотографії, слайди), що розкривають зв'язок між рослинами та умовами зовнішнього середовища.

  • Картини, фотографії, слайди та кінофрагменти, на яких зображено окремі ділянки рослинного покриву.

  • Картосхема поширення на території краю видів рослин, які охороняються і занесені у Червону книгу.

  • Картосхема рослинності краю, на якій показано площі, зайняті полями, луками, болотами, лісами.

  • Тваринний світ

  • Схема еволюційного розвитку тваринного світу краю.

  • Картини, рисунки, фотографії, слайди основних представників тваринного світу лісу, поля, болота водойми, населеного пункту.

  • Чучела звірів та птахів.

  • Колекції комах – шкідників лісу, поля, саду.

  • Колекції жуків і метеликів.

  • Картини, рисунки, фотографії і слайди промислових тварин.

  • Скелети ссавців, птахів, плазунів, земноводних і риб.

  • Гнізда птахів.

  • Матеріали, що характеризують користь птахів.

  • Матеріали, що характеризують згубну діяльність шкідників.

  • Картини, фотографії та слайди місцевих порід свійських тварин.

  • Зоогеографічна картосхема краю.

  • Картосхема поширення на території краю рідкісних тварин, занесених у Червону книгу.

  • Ландшафт

  • Картини, фотографії, слайди і кінофрагменти, на яких зображено типові ландшафти краю.

  • Літературний опис характерних ландшафтів.

  • Ландшафтна картосхема краю.

  • Матеріали про антропогенне перетворення ландшафтів.

  • Охорона природи

  • Описи картин, фотографії, слайди, кінофрагменти, на яких зображено пам'ятки природи, рослини-релікти, інтродукти, ті види рослин і тварин, що охороняються.

  • Природоохоронна карта свого краю, на якій показані охоронні території різного функціонального призначення (природні парки, заповідники, заказники, пам'ятки природи, місця поширення рослин і тварин, що охороняються).

  • Матеріали, які висвітлюють участь школярів в охороні природи краю.

  • Населення краю

  • Діаграми зміни кількості міського і сільського населення за віком, освітнім рівнем, професійним та національним складом.

  • Топономіка населених пунктів.

  • Основні типи сільських населених пунктів за функціональними особливостями.

  • Картосхема розселення населення з показом дат виникнення населених пунктів.

  • Картосхема густоти населення.

  • Видатні люди краю.

  • Дошка пошани школи.

  • Господарство краю

  • Матеріали, які характеризують рівні розвитку окремих галузей господарства.

  • Зразки продукції місцевих промислових і сільськогосподарських підприємств.

  • Схеми технологічного процесу і виробничі зв'язки окремих промислових підприємств.

  • Комплексна економіко-географічна характеристика найважливіших промислових підприємств.

  • Діаграми зростання та структури посівних площ, рівня механізації сільськогосподарських робіт.

  • Картосхеми посівних площ основних сільськогосподарських культур.

  • Діаграми поголів'я худоби та зростання виробництва продукції тваринництва.

  • Список сільськогосподарських підприємств.

  • Комплексна економіко-географічна характеристика підприємства.

  • Діаграми доходів підприємств та їх працівників.

  • Нове будівництво на селі: фотографії, слайди та опис нових будинків і споруд.

  • Фотографії кращих людей села.

  • Шляхи сполучення і транспортне будівництво.

  • Матеріали дослідницьких робіт учнів на пришкільній ділянці.

  • Картосхеми промисловості.

  • . Культура краю

  • Діаграми кількості шкіл, вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, будинків культури, клубів, театрів, кінотеатрів, кіноустановок, лікарень, фельдшерсько-акушерських пунктів, дитячих садків-ясел, засобів теле- і радіозв'язку.

  • Книги, художні статті, підшивки газет, набір листівок, малюнків, фотографій, слайдів, кінофільмів, присвячених своєму краю.

  • Картосхеми закладів освіти, культури, зв'язку та медицини.

Оформлення та експозиція відділу «Вивчаємо рідний край»

У цьому відділі збираються та експонуються матеріали, які розповідають про туристсько-краєзнавчу роботу в школі.

  • Літопис туристично-краєзнавчої роботи.

  • Хронологічні таблиці про експедиції, туристські походи та екскурсії; діаграми збільшення кількості їх учасників.

  • Щоденники експедицій, туристських походів та екскурсій.

  • Матеріали краєзнавчого вивчення рідного краю (описи, доповіді, реферати, фотографії, слайди, кінофільми, магнітофонні записи).

  • Картосхеми маршрутів експедицій, туристських походів та екскурсій.

  • Тематика, плани і звіти роботи краєзнавчого товариства (гуртка).

  • Діаграма охоплення учнів краєзнавчою роботою по роках і класах.

  • Стенд «Кращі краєзнавці».

  • Матеріали про краєзнавчі конференції, зльоти, семінари, вечори.

  • Літературні джерела та матеріали періодичної преси, які відображають краєзнавчу роботу школи.

  • Нагороди та інші відзнаки за туристично-краєзнавчу роботу.

  • Бібліографія про рідний край.

  • Матеріали про підготовку школярів до експедицій, туристських походів та екскурсій.

  • Способи орієнтування за місцевими ознаками (за пнями, стовбурами і кронами дерев, рослинами-компасами, грибами, мурашниками, валунами тощо).

Оформлення та експозиція відділу «Наша школа»

  • Географічне положення. Стрілками показані найкоротші відстані до Києва, столиць сусідніх держав, найбільших міст країни, обласного та районного центрів.

  • Топографічний план мікрорайону школи.

  • Топографічний план пришкільної ділянки.

  • Опис історії школи.

  • Матеріали, що характеризують навчально-виховну роботу школи в окремі періоди і роки.

  • Опис досвіду роботи найкращих учителів та учнів школи.

  • Матеріали, що характеризують суспільно корисну та культурно-освітню роль школи в рідному краї.

Оформлення та експозиція професійно-довідкового відділу

  • Стенд з описом найбільш поширених і потрібних у краї професій.

  • Матеріали, що показують систему оволодіння масовими спеціальностями.

  • Передовики виробництва та їхні досягнення.

Створення шкільного краєзнавчого музею – це вища стадія туристично-краєзнавчої роботи школи, а не її завершення. Нові педагогічні завдання вимагають нових форм туристично-краєзнавчої діяльності. Музей повинен бути постійною творчою лабораторією всього шкільного колективу, робота якого будується на основі цілеспрямованості та ініціативи вчителів і учнів.

просвітницька робота

Під час екскурсій та подорожей учні збирають і приносять у школу та позашкільні заклади освіти багато матеріалів, які потрібно упорядкувати, вивчити, обробити, систематизувати й відповідним чином оформити, щоб їх можна було використати на уроках і в позакласній роботі, а також зацікавленими організаціями та установами.

Обробка туристсько-екскурсійних матеріалів може бути важливою складовою частиною позашкільної гурткової роботи учнів. Якщо під час екскурсій і подорожей групи були поділені на підгрупи чи бригаду обробляє свій матеріал. Протягом року гуртківці встановлюють зв’язки з архівами, музеями, організовують пошук безпосередніх учасників або свідків історичних подій, їх родичами, роблять записи їх спогадів, обробляють листи, документи. У дослідницько-пошукову діяльність обов’язково входить паспортизація, фотографування, фіксація пам'ятників історії та культури.

Однак ряд робіт має загальний характер. Що потребує зведення однорідного матеріалу, зібраного кожною бригадою чи групою окремо. Так складається загальна колекція мінералів, порід, колекція ґрунтів, гербарій рослин, матеріалів по історії рідного краю. Керівник з самого початку має чітко визначити обсяг і характер роботи, яку виконує кожна група над зібраним нею матеріалом, а потім доручає кожній групі обробку того чи іншого однорідного матеріалу, зібраного по всій території.

Деякі керівники туристсько-краєзнавчої роботи ці загальні роботи розподіляють не за груповим принципом, а залежно від бажання самих учнів. Такий принцип обробки зібраного матеріалу має свої переваги, які полягають насамперед у виявленні учнями інтересу та умінь до виконуваної роботи. Це великою мірою сприяє активізації учнів. Позитивним моментом принципу добровільної зацікавленості учнів в обробці зібраного матеріалу є продовження ними тієї роботи, яку вони виконували під час екскурсій чи походу, виконуючи обов’язки картографа, геолога, еколога та історика.

Основними моментами процесу впорядкування, вивчення, обробки, систематизації й оформлення польових туристсько-екскурсійних матеріалів є такі:

  • Перевірка польових щоденників.

Польові щоденники учнів, що містять опис об’єктів, явищ і процесів, потрібно розглядати як свого роду науково-дослідницький матеріал, котрий є основою краєзнавчої характеристики території. Ось чому розпочати обробку туристсько-екскурсійних матеріалів найкраще з перевірки польових щоденників, щоб заздалегідь попередити можливість неточностей, а то й значних помилок при складанні підсумкової характеристики краю.

  • Обробка матеріалів.

На заняттях проводять перевірку і уточнення матеріалів, чого зрозуміло не можна було зробити в польових умовах. Коли перевірку завершено, складають дослідницькі роботи, які підкріплюють фотоматеріалами.

  • Складання загальної географічної характеристики дослідження території.

Протягом року гуртківці вивчали екологію, геологію, топографію, історію, географію рідного краю. Тому після того як всі зібрані польові матеріали оброблені, учні під керівництвом керівника гурткової роботи складають загальну характеристику території. Для цієї роботи уважно вивчають та аналізують записи польових щоденників, а також використовують зібраний раніше місцевий матеріал і літературу.

Загальну характеристику дослідженої території пишуть побригадно. Для цього за кожною бригадою закріплюють якийсь розділ. Так, перша бригада пише розділ, в якому висвітлюється географічне положення, подається коротка історична довідка і відомості про населення та пам’ятки історії та культури; друга описує геологічну будову,рельєф, корисні копалини; третя – характеризує клімат, поверхневі води; четверта – ґрунти, рослинний і тваринний світ.

Під час написання учнями загальної характеристики дослідженої території керівник гурткової роботи постійно спостерігає за їх роботою, дає настанови, поради, безпосередньо бере участь у роботі, розкриваючи її специфічні особливості і прийоми виконання. Після закінчення складання і написання такої характеристики керівник гуртка сам її прочитує, виправляє, редагує.

  • Оформлення туристсько-екскурсійного матеріалу для виставки.

Оформлені й систематизовані туристсько-екскурсійні матеріали рекомендується оформляти у вигляді невеликої виставки в спеціально відведеному для цього місці. Основна мета виставки – підбивання підсумків та показ усієї виконаної учнями туристсько-краєзнавчої роботи. Виставка демонструє організацію, зміст роботи, методи і результати самостійної навчально-дослідницької і науково-дослідницької роботи гуртківців.

Після закінчення оформлення всієї виставки необхідно підбити підсумки туристсько-краєзнавчої роботи, провівши тематичний вечір. Продумане і розумно організоване підбивання підсумків роботи служить чудовим засобом її популяризації. Разом з тим звіт про виконану роботу та громадська оцінка діяльності юних дослідників виховують у них відповідальність за доручену справу, мобілізують їх на нові, корисні справи.

писок використаної літератури

  • Аббасов А. М. Основ ні етапи розвитку вітчизняного краєзнавства // Український історичний журнал. – 1969. – № 12

  • Дем'янчук Г., Дем'янчук А., Дем'янчук Б. Українське краєзнавство: сторінки історії. – К,2006. – 296 с

  • Десять лет советской науки: / Подобщ. ред. Петрова Ф. Н. – М.-Л.: Госиздат, 1927, – 118 с.

  • Історичне краєзнавство в Українській РСР / П. Т. Тронько, В. О. Горбик, О. І. Лугова та інші; Відповідальний редактор П. Т. Тронько; АН УРСР; Інститут історії. – Київ: Наукова думка, 1989, – 122 с.

  • Історія української школи і педагогіки: Навч. посіб. / За ред. О. О. Любара. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2003,– 450 с.

  • Лановик Б., Лазарович М. Історія України: Навчальний посібник. – К.: Знання–Прес, 2001,–305с.

  • Самоплавська Т. Внесок М. Яворського і С. Рудницького в українське шкільне краєзнавство // Шлях освіти, 1997. – № 3.

  • Толстов С. П. Студенчество и краеведение. – М., 1930, – 168 с.

  • Тронько П. Т. Історичне краєзнавство на Україні у 20-30-х роках // Репресоване краєзнавство 20-30 рр. – ХРВВ, 1991,– 244 с.

  • Уривалкін О. М. Історичне краєзнавство. Навч. посібник для студентів. – Ніжин, 2002. – 157 с

  • Цвейбель Д. С. З історії вивчення й охорони історичних пам'яток на Україні в перші десятиріччя Радянської влади // УІЖ. – 1971. – № 12.

  • Юньев С. И. Беседы о краеведении. – М., 1966, – 124 с.

  • www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/kraeznavstvo/2006.pdf Науковий журнал КРАЄЗНАВСТВО, 1-4 2006

ля нотаток

155

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу

Опис документу:
В даному методичному посібнику зібрано та систематизовано матеріали туристсько-краєзнавчої роботи, які нададуть змогу педагогам ефективно організувати навчально-виховний процес
  • Додано
    28.02.2018
  • Розділ
    Туризм
  • Клас
    5 Клас, 6 Клас, 7 Клас, 8 Клас, 9 Клас, 10 Клас, 11 Клас, 12 Клас
  • Тип
    Конспект
  • Переглядів
    217
  • Коментарів
    0
  • Завантажень
    5
  • Номер материала
    QM769242
Збірник методичних матеріалів проекту «Всеосвіта» I видання

Бажаєте дізнаватись більше цікавого?


Долучайтесь до спільноти

Збірник методичних матеріалів проекту «Всеосвіта» I видання