Період другої половини XVII — першої половини XVIII ст. став для українського церковного життя часом глибокої трансформації, головним змістом якої було поступове підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату. Якщо в середині XVII ст. українська церква ще зберігала значну автономію, то вже до кінця XVIII ст. вона була остаточно інтегрована в синодальну систему Російської імперії.
Переяславська угода та початок московського впливу
Дослідниця Наталія Полонська-Василенко вважала, що саме Переяславська угода 1654 року стала першопричиною подальших проблем для Української православної церкви . Хоча Богдан Хмельницький намагався зберегти церковну незалежність, поступово Москва почала втручатися у церковні справи, використовуючи їх для зміцнення свого політичного контролю.
Київська митрополія та її статус
Київська митрополія продовжувала існувати, але її становище ускладнювалося через поділ українських земель між різними державами. Лівобережжя та Київ опинилися під владою Москви, тоді як Правобережжя залишалося у складі Речі Посполитої. Це створювало розрив у церковному управлінні. Кульмінацією процесу стало 1686 року, коли Московський патріархат домігся від Константинополя передачі Київської митрополії під свою юрисдикцію .
Спроби зберегти автономію: петиції духовенства
Українське духовенство намагалося чинити опір посиленню московського контролю. Яскравим свідченням цього є петиції до Законодавчої комісії 1767–1768 років. Київський митрополит Арсеній Могилянський та інші архієреї подали 71 пункт вимог, у яких, зокрема, просили:
- повернути митрополиту титул «київський, галицький і Малої Росії»;
- повернути під його владу Чернігівську й Переяславську єпархії та Києво-Печерську лавру;
- розширити права Київської академії;
- найголовніше — дозволити вільний вибір митрополита з-поміж українців .
Ці вимоги, паралельні змаганням козацької старшини за автономію, засвідчують, що церковне питання було тісно переплетене з політичним. Однак вони не були задоволені.
Братства та їхня роль
Православні братства відігравали ключову роль у захисті віри та національної ідентичності. Ще з кінця XVI ст. вони займалися просвітництвом, засновували школи й друкарні для протидії католицькій та уніатській пропаганді . Однак у XVIII ст. їхня діяльність занепадає. Наприклад, Львівське братство 1708 року під тиском прийняло унію, а його бібліотека та друкарня зазнали ревізій і заборон з боку католицької церковної влади .
Греко-Католицька Церква: виживання та ідентичність
На Правобережжі та в Галичині, які залишалися у складі Речі Посполитої, зміцнювалася Греко-Католицька Церква (Уніатська). Всупереч очікуванням польських політиків, які сподівалися через унію швидше латинізувати й асимілювати українців, цього не сталося. Історик Дмитро Дорошенко зазначав, що греко-католики «вперто держалися свого східного обряду» і під проводом енергійних єпископів церква сформувалася як окрема цілісність, відмінна як від православ'я, так і від римо-католицизму. Вона поступово почала сприйматися населенням як «своя національна церква» і «забрало своєї народності» .
Практики церковного життя на парафіях
Джерела з середини XVIII ст. дають уявлення про повсякденне життя парафій. Наприклад, у Ніжинській протопопії 1740 року при багатьох церквах існували посади ктиторів (мирян, які очолювали церковну громаду й відали казною) та шпиталі для убогих і старих. Це свідчить про живу громадську структуру, яка функціонувала навколо церкви .
Підсумок: шлях до інтеграції
Таким чином, у другій половині XVII — першій половині XVIII ст. українське церковне життя зазнало глибокої перебудови. Православна Київська митрополія поступово втратила автономію та була включена до складу Російської церкви, незважаючи на спротив частини духовенства. Водночас Греко-Католицька Церква на західноукраїнських землях змогла зберегти східний обряд і стала важливим чинником національної ідентичності. Братства, хоч і втратили колишній вплив, залишили спадок просвітництва. Цей період заклав основи для подальшого розмежування церковних традицій в Україні.
