Традиційні центри українського гончарства

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Навчально-науковий інститут педагогічної освіти, соціальної роботи і

мистецтва

Кафедра дошкільної освіти

Реферат на тему:

Традиційні центри українського гончарства

Підготувала:

Студентка 4 курсу

Групи ДО(2)

Луценко Ірина

Черкаси – 2017

Зміст:

Вступ………………………………………………………………….…...…3

1. Розвиток гончарства на території України……………………………..4

2. Гончарне виробництво….……………………………………………....11

2.1. Сировина для гончарних виробів……………………………….12

2.2. Процес виготовлення виробів……………………………….…..14

2.3. Техніки декорування готового виробу…………………….……16

Висновки……………………………………………………...…………..18

Список використаної літератури……………………………………..……20

Додатки……………………………………………………………………...21

Вступ

Актуальність проблеми. За княжої доби на Україні було великим промислом і в 19 столітті стає однією з найважливіших галузей українського кустарного промислу.

Гончарство – обробка глини та виготовлення різноманітного кухонного посуду, а також цегли, кахлів та іншої кераміки. Гончарні вироби на території України, що належали до трипільської культури, вже визначалися вишуканістю форм, цікавою озлобленістю. На ручному гончарному крузі, що з'явився тут у II ст. н.е., з використанням спеціальної обпалювальної печі - горна - виготовлялася основна маса керамічного посуду в Київській Русі, де гончарне ремесло досягло високого рівня. У XIV-XV ст. на Україні почали застосовувати досконаліший та продуктивніший ножний круг.

Головними районами гончарства були: на Полтавщині колишні повіти Миргородський, Зіньківський (зокрема Опішня, яка є центом гончарства сучасної Європи); на Чернігівщині – Городнянський, Ніжинський, Кролівецький, Новгородсіверский, Глуховський та ін., на Київщині – Чигиринський, Черкаський, Гуманський; на Харківщині – Валківський, Охтирянський, Ізюмський; в Галичині – на Розточчі (Глинсько, Немирів) на Гуцульщині (Коломия, Косів, Кути), Покутті і на південно-східному Поділлі.

Мета дослідження – проаналізувати розвиток гончарства на Україні

Завдання дослідження:

1) розглянути особливості гончарного виробництва;

2) проаналізувати виникнення гончарства;

3) дати характеристику розвитку гончарства в ХІІ - ХХ ст.;

4) розглянути основні риси гончарних осередків.

Об’єкт дослідження – традиційні центри українського гончарства.

В даний час гончарством займаються окремі підприємства, але переважно цю роботу ведуть окремі обдаровані особистості. В своєму промислі користуються, в основному, місцевою сировиною і покупними півфабрикатами.

1. Розвиток гончарства на території України

Українське гончарство, маючи славні сторінки свого історичного розвитку (кераміка епохи неоліту, ранньословянська, черняхівська, давньоруська та середньовічна кераміка), свого найвищого рівня досягло в XVII—XVIII ст. Вдосконалилися технічні прийоми та художні засоби виразності. Набули поширення розпис, фляндрування, зелена й коричнева полива. Вироби розписували також ангобами та емалями, що дало змогу перейти до багатоколірного декору. Панівне місце посіли рослинні квіткові орнаменти, вигадливі картуші та традиційні геральдичні знаки-мотиви; були популярними фігурні композиції, передовсім на мисках і кахлях. У цей час у давніх керамічних осередках України (Київ, Васильків, Умань, Чернігів, Батурин, Глухів, Миргород, Полтава, Харків, Бар, Бубнівка, Кам'янець-Подільський, Смотрич, Коломия, Снятин, Львів, Хуст, Ужгород та ін.) були створені гончарські цехи.

Київ з околицями на той час був одним з найбільших центрів керамічного виробництва і забезпечував заможних людей високоякісним дорогим посудом. Тут виготовляли з білих глин глечики, дзбанки, вази, миски, ринки, барилка, кухлі та ін., покриваючи їх соковитою зеленою поливою або вимальовуючи по жовтому тлу черепка барвисті рослини й квіти. З поповненням у XVIII ст. київського гончарного цеху кількома приїжджими іноземцями вироби київських майстрів набувають ще більшої пишності, у композиціях розписів з’являються людські постаті [5, c. 182].

Провінційні гончарні центри Василькова, Дибинців, Білої Церкви, Умані та ін., на відміну від київського осередку, задовольняли посудом бідних ремісників та селян. Тому їх вироби, розписані кольоровими ангобами, були значно простішими й дешевшими. У Гончарній Слободі – своєрідному осередку на півдні Правобережжя – виготовляли необхідні запорозьким козакам предмети: глечики для води, олійні лампи й каганці, люльки з зображенням жіночих голівок, тварин тощо.

Протягом XVIII ст. на поліхромний розпис перейшли гончарні цехи в Чернігові, Новгороді-Сіверському, Ніжині, Батурині, Глухові, Ічні, Переяславі та ін. Так, посуд новгород-сіверських майстерень вишуканими округлими формами й поливаним розписом нагадує фаянсовий. Маленькі букетики квітів рівномірними плямами розміщувалися по сферичних площинах посуду, надаючи йому урочистої привабливості [1, c. 336].

У цей час з-поміж численних полтавських осередків гончарства, таких, як Глинськ, Зіньків, Миргород, Ромни, найвизначнішим осередком була Опішня. Тут 1786 р. близько 200 ремісників виготовляли різноманітний святковий посуд для напоїв: дзбанки, баклаги, барильця, куманці та декоративний посуд скульптурного характеру – баранці, леви, коники, півні тощо, оздоблені квітковим орнаментом. У Глинську завдяки творчості родини Сулимів провідною технікою розпису стала фляндрівка, іноді у поєднанні з квітковими мотивами.

Слобожанська цехова кераміка в головному центрі виробництва – Харкові у XVII ст. вирізнялася тисненими геометричними візерунками, подібними до різьблених на дереві, і синьою кобальтовою поливою. У наступному столітті поширився поліхромний розпис мисок, дзбанків тощо, однак синій колір і надалі залишався домінуючим.

Наддніпрянські гончарні осередки – Дибинці, Канів, Ревівка (затоплена Кременчуцьким водосховищем), Сунки, Цвітна та ін. – славилися не лише добрим мальованим ужитковим посудом, а й фігурним для напоїв (у вигляді тварин і птахів). У с. Сунки у XVII ст. виготовляли оригінальні миски, оздоблені зображеннями людських постатей, листків із завитками. Ці композиції були подібними до місцевих мальованих кахлів [7, c. 387].

На Поділлі гончарний посуд виробляли у Барі, Бубнівці, Гайсині, Кам'янці-Подільському, Летичеві, Смотричі та ін. Бубнівська кераміка, окрім чітких рослинних візерунків, мала ліплені фігурки тварин і пташок на покришках дзбанків, ринок тощо.

На Західній Україні провідними осередками гончарства були Львів, Потелич, Яворів, Коломия; Пістинь, Ужгород, Мукачеве та ін. У найменшому з них – Яворові – 1765 р. господарський і святковий посуд, оздоблений розписом, виготовляло 25 гончарів. У Коломиї гончарний цех був створений у 1661 р. Крім посуду, тут виробляли свічники й кахлі, прикрашені фляндрівкою й ріжкуванням. Наприкінці XVIII ст. пістинські гончарі надавали перевагу теракотовому й сірому посуду; любили також виготовляти каганці й свічники, переважно декоровані «мармуруванням».

У XVII-XVIII ст. українські гончарі всіх великих осередків виготовляли також кахлі для печей, а подекуди і вставки для будівель у формі рельєфних і розписних кружал, прямокутних плиток з орнаментом, що утворювали на стінах декоровані фризи тощо. Якщо у XVII ст. кахлі були переважно рельєфними, із зеленою або коричневою поливою, то в наступному столітті міські цехові майстри поступово перейшли до виробництва мальованих. Зустрічаються кахлі, розписані по білому тлу синьою поливою або й двома-трьома кольорами. Зображували вибагливі рослинні орнаменти, сюжетні сцени з постатями людей, тварин, птахів і краєвидами. У XVII ст. кахлі виготовляли гончарі Києва, Чернігова, Кам'янця-Подільського та ін. Значно ширшого розповсюдження кахлярський промисел набув у XVIII ст. На Чернігівщині, наприклад, виникли кахлярські мануфактури в Батурині, Глухові, Новгород-Сіверському й Тулиголові. Урізноманітнюється тематика розписів і рельєфних зображень. Крім алегоричних сюжетів усе частіше зустрічаються побутові, зокрема козацькі [5, c. 182].

У XIX ст. кожний район гончарного промислу мав характерні художні особливості виробів, які залежали від природних якостей матеріалів, технологічного рівня виробництва, локальних традицій тощо. Майже кожен осередок представлений провідними майстрами з яскравою творчою індивідуальністю.

На Наддніпрянщині у с. Дибинці (тепер село у Богуславському районі Київської області) працювали відомі гончарі: К. Масюк, М. і К. Пащенко, С. Родак, Є. Проценко та ін. їхні миски, тарілки, глечики, тикви та інші вироби відзначалися характерним рослинним розписом із доповненням крапок, рисок і «гребінців», а також різноманітних зооморфних мотивів. Розпис виконували технікою ріжкування по білому, червоному, рідше рожевому тлі.

Виробам опішнянських гончарів була властива своєрідна декоративність. Так, Федір Червінка, крім гравіювання по вологому черепку, наліплював рельєфні орнаментальні деталі; Василь Поросний у плетиво мальованого рослинного орнаменту вводив казкових звірів і птахів, а художник-кераміст Юрій Лебіщак (1873—1927) розробляв декор на основі мотивів, запозичених із шовкових гаптів.

Серед подільських гончарів особливої шани заслуговують Андрій Гончар (1828— 1933) з с. Бубнівка, який перший запровадив у своєму селі виробництво червоного посуду, мальованого технікою ріжкування; Петро Лукашенко і Павло Самолович з Бару, що оздоблювали миски тематичними фігурними композиціями; Петро Білоок, Микола Небесний і Роман Червоняк зі Смотрича, які використовували оригінальний розпис на основі фляндрівки; Яків Бацуца (1854 – 1932) з с. Адамівка, який своїм неполиваним посудом кулястоподібних форм, розписаним силуетними фігурками тощо, вславився на всеросійських і міжнародних виставках [4, c. 61].

На Гуцульщині провідними осередками гончарства у XIX ст. стали Косів і Пістинь. Славу косівській кераміці принесла самобутня творчість Олекси Бахметюка (1820 – 1882). На його мисках, дзбанках, кахлях зустрічаємо зображення рільників і пастухів, солдатів і панів, музикантів і шинкарів, мельників, ткачів і гончарів. Таким чином, завдяки майстрам О. Бахметюку, родині Баранюків – Петру (1816-1880), Михайлові (1834-1902), Йосипу (1863-1942), а також Гнатові Кощуку (1860-1899), Михайлу Білецькому (1870-1942) та іншим, у сер. XIX ст. виникла й розвинулася школа косівської кераміки.

Водночас зародилася пістинська школа гончарства (село неподалік від Косова), пов'язана з відомими родинами гончарів Волощуків, Зондюків, Кошаків, Михалевичів, Тимчуків та ін. Вони здебільшого виготовляли мальовані миски, тарелі і дзбанки. Крім цього, Петро Тимчук (1878-1924) виробляв оригінальні фігурки кіз, баранів, оленів із горщиками на спині для кімнатних квітів.

Посуд різноманітного призначення і форми виготовляли у давніх керамічних центрах Львівщини – Гавареччині, Глинську, Лагодові, Сасові, Сокалі, Шпиколосах, Яворові та ін. Майстри Ф. Гусарський з Лагодова, Я. Домарецький з Сасова, Д. Муц з Шпиколосів виготовляли сірий посуд, інколи оздоблюючи його ліпним декором та вигладжуванням. Визначний майстер мальованих гончарних виробів у цьому регіоні Василь Шостопалець (1816-1879) із Сокаля прикрашував свої твори ритованими і мальованими розетами, «соняшниками», гілками пишних квітів, «пташками» тощо. Його талант виявився у виготовленні фігурного посуду для напоїв, що нагадує людські постаті. На цих дзбанках з доліпленими головами паничів, шинкарів, ченців зустрічаємо також написи: приказки, побажання й сентенції, сповнені народного гумору [7, c. 387].

На Закарпатті у ІІ пол. XIX ст. поширився підполив’яний розпис. Хустські гончарі Андрій Лех (1887-1909) і його син Йосип Лех (1872-1946) розписували вироби пензликом (характерний квітковий орнамент, нанесений широкими мазками по рожевому черепку глечиків, дзбанків, горщиків) на зразок вільного малювання фаянсового посуду. В осередках Гуді, Драгові та Мирчі виробляли сірий посуд з лискучими візерунками. Однак у Драгові найбільшою популярністю користувався неполив’яний посуд, оздоблений білим та коричневим ангобами геометричним орнаментом (техніка ріжкуванння).

Кахлярство у цей час на Україні набуло значного поширення. З середини XIX ст. кахляні печі все частіше зустрічалися в хатах міщан і селян середнього достатку. Виробництво кахлів стало масовим. Майже всі знамениті гончарі XIX ст. були водночас і прекрасними кахлярами. У деяких визначних осередках гончарства – наприклад, у Глухові, Ніжині, Конотопі (Чернігівської області), Кролевці, Шатрищах (Сумської області), Глинську, Яворові (Львівської області) та ін. виникли дрібні кахлярські підприємства. У XIX ст. кахлі розписували орнаментальними, переважно рослинно-квітковими та декоративними (зображення птахів, тварин, людей, будівель, тощо) малюнками. Орнаментальністю відзначаються кахлі з Канева, Ніжина й Конотопа (характерний «фіалковий» мотив); композиціями з квітів, птахів і тварин – кахлі з Сокаля (В. Шостопалець). Щетині (П. Кошак), сюжетними розписами з розмаїттям побутових сцен (музиканти, на полюванні, у млині, праля, прогулянка в кареті, в корчмі, залицяння, вершники, бійка тощо), військової атрибутики – кахлі з с. Сунки (Черкаська обл.), м. Ічня (Чернігівська обл.), Коломиї (ймовірно, майстер В. Словицький), Косова (О. Бахметюк) та ін.

Таким чином у ІІ пол. XIX ст., незважаючи на зростання конкуренції з боку промисловців, гончарство в Україні досягло чи не найбільшого розповсюдження, технологічної досконалості й високого художнього рівня творів.

У 20-30-х роках ХХ ст. народна кераміка Адамівки, Бару, Дибинців, Опішні, Шатрищ та інших найвідоміших осередків майже нічим не відрізнялася від попереднього періоду. Народні майстри виготовляли традиційний утилітарний посуд, оздоблений квітковими та зооморфними мотивами (техніки ритування, ріжкування, фляндрування тощо). Окремі гончарі, зокрема ті, що набули досвіду в земських кустарних майстернях, вдавалися до модерністських засобів: надмірної декоративності форми й декору. Саме такі екстравагантні вироби-сувеніри, інколи позбавлені всякої практичності, більше користувалися попитом серед міського населення й експортувалися за кордон.

У період непу гончарство стало кустарним промислом майстрів-одноосібників. Постачання матеріалами та збут продукції забезпечували скупники, які володіли значним капіталом. Укркустарторг провадив закупівлю гончарних виробів на експорт [1, c. 336].

Артілі почали виникати лише наприкінці 20-х років. Перша з них – «Червоний керамік», заснована в Опішні (1929 р.), об'єднала 200 майстрів.

Нові форми посуду, – точніше, дещо відмінні від усталених, – виникли наприкінці 30-х років. Це форми, позбавлені складних приставних деталей або наближені до гончарних виробів. Крім цього, майстри інколи намагалися застосувати у розписі орнаменти, запозичені з народного мистецтва.

Примусова колективізація завдала значної шкоди гончарному промислу. В багатьох відомих сільських осередках спроби заснувати гончарні артілі зазнали невдачі. Різко скоротилася кількість кустарів-гончарів, бо всі працездатні селяни повинні були працювати в колгоспах. Дещо кращі умови праці мали окремі майстри, твори яких експонувалися на виставці народного мистецтва (1936 р.), або ті, що жили в містах (брати Яким та Яків Герасименки з Бубнівки, Іван Гончар з Крищенців, Карпо Білоокий зі Смотрича, Іван Симон із Хомутинця та ін.).

У повоєнні десятиріччя гончарство набуло певного пожвавлення. Нестача на ринку вжиткового посуду сприяла швидкому відновленню виробництва кераміки в Опішні, Василькові, Валках (Харківська обл.). Водночас виникли гончарні артілі у давніх осередках (Дибинці, Бар, Бунівка, Адамівка, Смотрич, Косів, Кути, Ужгород). Переважно дрібні, напівкустарні підприємства задовольняли своїми виробами навколишні села. Їхні миски, дзбанки, горнятка та інші речі зберігали місцеві художні традиції форми й декору, а також виявляли загальний регіональний характер гончарства Середнього Подніпров'я, Лівобережжя, Поділля, Прикарпаття і Закарпаття [8, c. 19].

У цей період працювали визнані провідні майстри – Олександра Селюченко, Гаврило та Явдоха Пошивайли, Іван Білик, Василь Омеляненко (Опішня), брати Герасименки (Бубнівка), Олександра Пиріжок (Адамівка), Григорій і Павлина Цвілики (Косів), Михайло Волощук (Кути), Микола і Михайло Лемки (Хуст) та ін.

У повоєнний час розширився асортимент порцелянових і фаянсових виробів, водночас активізувалися пошуки нових форм посуду в напрямі простих, лаконічних обрисів та вжиткових конструкцій. До ручного розписування порцеляни залучалися талановиті народні майстри, вихідці з Петриківки: В. Павленко, Г. Павленко-Черниченко, М. Тимченко та ін.

У 60-х роках ще діяли численні осередки сірої кераміки: Городище Полтавської обл., Шатрище Сумської, Плахтянка Київської, Пастирське Черкаської, Залісці Тернопільської, Шпиколоси й Гавареччина Львівської, Коболчин Чернівецької обл. У цих осередках не створювали керамічних цехів (вважалося, що сіра й теракотова майоліка поступається мальованій), і до певної міри тут найдовше «законсервувалися» традиційні локальні форми. Однак з плином часу центри сірої кераміки, так само, як і теракотової, а в деяких місцевостях навіть розписної, поволі згасали. Наприкінці 80-х років їх залишилося менше половини, та й то працювали в них переважно один-два досвідчені майстри: Іван Бібік з Олешні Чернігівської обл., Яків Падалка з с. Віта Поштова Київської обл., Іван Сухий з Черкас, Григорій Гнатченко з с. Хомутці Житомирської обл., Феодосій Киричук і Степан Романюк з с. Залісці Тернопільської обл., Василь Бакусевич з с. Гавареччина Львівської обл., Іван Мазур і Василь Гончар з с. Коболчина Чернівецької обл. та ін.

Сьогодні традиційне гончарство в Україні зникає. Лише в найпотужніших колись осередках часом працює один-два старі майстри. Припинилася спадкоємність гончарних традицій; молоді керамісти дуже рідко вдаються до відтворення чи осучаснення традиційних форм виробів. Тому виникає велика потреба підтримки та відродження традицій українського гончарства, які далеко не вичерпали себе як з мистецького, так і з практичного погляду [7, c. 387].

2. Гончарне виробництво

Гончарі первісних часів ліпили свої вироби вручну: вони обліплювали камінь або будь-яку дерев’яну форму невеличкими шматочками глиняної маси, не більше завтовшки за палець, чи обкручували стрічку глини за спіраллю, так виліплюючи та вдосконалюючи посудину, за формою була конусоподібна, з товстими стінками та гострим дном. Такий посуд не мав чітко виражених округлостей або чіткого силуету, але свою функцію виріб виконував. Така техніка витримала іспит часом і існує нарівні з роботою на гончарному колі та відома і сьогодні майстрам.

Гончарне коло винайшли в IV тис. до н.е. Спочатку він був ручний і обертався доволі повільно, потім вдосконалився і став у середньовіччі швидкісним, отримав ножний привід, і це стало свого часу значним переворотом у розвитку всього гончарного ремесла. Кругова техніка точення дозволила не тільки збільшити випуск глиняної продукції, але й зробити вироби більш досконалими та витонченими. Виготовлена на такому колі посудина була с тонкими легкими стінками, її форми мали гармонійні обриси, можна було наносити орнаментальні смуги, лінії та інші декоративні елементи на поверхню [3, c. 18-21].

2.1. Сировина для гончарних виробів

Для виготовлення гончарних виробів та творів вжиткового мистецтва використовують глину, спріснюючі матеріали, плавні, глазурі (велика рецептура хімікатів і речовин) та керамічні краски.

Виготовлення дрібних керамічних виробів, які сушити і випалювати необхідно при дуже лагідному режимі.

Малопластична глина, як правило, використовуються для виготовлення більш масивних виробів з товщиною стінки 10-15 мм. Такі вироби можна сушити і випалювати теплоносіями з підвищеними характеристиками. Щоб запобігти браку, прискорити сушку та випалювання, в масу пластичної глини вводять спріснювачі [6, c. 283].

Глину для гончарних виробів, як правило, необхідно добувати в добре вивчених і підготовлених кар'єрах. Добування глини ведеться в весняно-літній період.

Із кар'єрної глини без спеціальної підготовки одержати гончарні вироби високої якості дуже важко.

Для одержання якісних виробів із наявної сировини її в першу чергу необхідно гумунізувати шляхом перемішування при добуванні, пошаровому розміщенні в глино-запасах, при буртовані на бетонних площадках біля формуючого виробництва. Площадка зберігання глини заповнюється пошарово. Товщина шару 20-25 см. Висота бурта до 1,0 м. В буртах глина зберігається не менше року. За цей час її структура руйнується під впливом сонця, води, вітру та морозу.

Підготовлену таким чином глину засипають в бучільні ями. В бучільну яму глина вкладається шаром не більше 30 см поверх кожного шару глини кладуть шар вогнетривкої глини товщиною 4-5 см в межах 10-12% від об'єму шихти [1, c. 336].

Зверху поливають шлікером із розрахунку 100 л шлікеру на 1 м. куб. але не більше 10% її об'єму. Зволожена шихта в бучильних ямах видержується до 3 діб.

Для приготування шлікера беруть 100 кг склобою, 7 кг вогнетривкої глини, 70 л води. Компоненти загружають в кульовий млин. Процес помолу триває 24 години. Якість помолу контролюється лабораторією. Шлікер повинен бути сметано-подібний. Для використання вологість шлікеру доводиться до 20-22%.

Шикта із бучільних ям подається на механічну переробку – двох-валковий змішувач, вальці тонкого помолу (зазор між валками 2-3 мм) і стрічковий прес.

Брус одержаний із стрічкового пресу розрізається на «велику» валюшку і складається на вільному місці біля загрузочної горловини преса. «Великої» валюшки заготовляють 1,5-2,0 м. куб. Заготовлену валюшку пропускають через прес ще 2-3 рази. Перероблену таким чином валюшку подають у валюшко-запасник (склад валюшки). Тут вона видержується на протязі 15 діб - складена в штабеля. Кожний штабель, або їх група покриваються поліетиленовою плівкою, або мішковиною для збереження вологого середовища. Із запасника «велика» валюшка подається у формуюче відділення гончарного цеху в такій кількості, щоб нею забезпечити роботу цеху на протязі двох днів. Перед формуванням «велику» валюшку пропускають через стрічковий прес, брус якого розрізають на пластини такого розміру, які потрібні для формування вибраного виробу. Формування гончарних виробів ведеться на вертикальних коліно-ричажних пресах, гончарних кругах, а дитячі забавки формуються руками [6, c. 283].

2.2. Процес виготовлення виробів

Спріснювачами для пластичної глини можуть бути: кварцовий, тонкомолотий пісок, молотий шамот – випалена глина, мілка фракція керамічного бою, як що він не втратив пористості і добре приймає воду. Як спріснювач можуть бути використані низько-пластичні глини. Кількість введення спріснювача в масу залежить від пластичності глини, геометричних розмірів виробу та технічних параметрів сушки та випалу.

У гончарному виробництві - споруда для обпалювання керамічних виробів з метою їх зміцнення, являє собою цегляну або кам'яну куполоподібну напівземлянку, що складається із вхідного приміщення (погребиці), та основного, де знаходиться піч. На Україні відомо два типи гончарного горна: прямокутний і круглий (грушоподібний). Горно будували одноярусними, коли піч сполучалася з обпалювальною камерою, і двоярусними, коли піч і камера були розділені. У двоярусних прямокутних горно обпалювальна камера робилася закритою або відкритою. Між нею та піччю існувала горизонтальна перегородка з отворами (прогонами, душниками) для проходження гарячого повітря. Зверху або збоку обпалювальної камери влаштовувався отвір, через який її заповнювали посудом. Звичайно за один раз обпалювали від 150 до 500 речей. Обпалювання тривало звичайно п'ять-сім годин і робилося у два етапи. Під час першого кераміка остаточно висушувалася, а на другому етапі при температурі до 900° уже безпосередньо обпалювалася. Полив'яний посуд обпалювали двічі: спочатку у сирому вигляді, а потім – після поливу.

Для одержання водо-непроникливих виробів при мінімальних товщинах стінки виробу в глиняну масу вводять плавні [2, c. 155].

Плавнями рахується окис заліза, солі лужноземельних металів та пемза. В залежності від пластичності глини в масу вводять від 10 до 40% пемзи. Пемза понижає температуру стікання до 800-900 С, при таких температурах глина не плавиться. Домішка окису заліза знижує температуру стікання до 900-930 С, але і інтервал між стіканням значно менший чим при добавлені пемзи. Для формування гончарних виробів використовують гончарні станки з електроприводом, або станки з ножним приводом. Робочим органом гончарного станка є верхній горизонтальний круг діаметром 250 мм з нанесеними концентричними колами.

Круг обертається проти годинникової стрілки. Гончар бере на центр круга необхідну кількість матеріалу встановлює на центр круга і міцно закріплює її. Приводиться в рух круг, а гончар обтискає глину двома руками в форму півсфери. Далі гончар переносить зусилля пальців рук для формування конічної фігури, витягаючи глину вверх. Одержавши стійкий вертикальний конус, гончар осаджує його до форми півсфери і натиском великого пальця правої руки намічає центр майбутнього виробу. Починаючи з центру лівою рукою з середини, а правою з зовні формується вертикальна стінка циліндра майбутнього виробу. Із циліндричної заготовки гончар формує виріб за своїм бажанням або за заданим шаблоном.

Існує спосіб формування гончарних виробів в основному тарілок, тарелей та неглибоких мисок з допомогою гіпсових форм, що встановлюється замість диска гончарного круга і зовнішнього шаблона [5, c. 182].

На вертикальний вал гончарного круга встановлюють гіпсову форму, яка має сформувати внутрішню поверхню виробу, наприклад тарілки. На гіпсову форму кладуть заготовку глини в формі паляниці міцно притискаючи масу до гіпсової форми. Зовнішню поверхню (дно перевернутої тарілки і вінця формуються шаблоном). Вироби підсушуються на гіпсових формах.

Для придання гончарним виробам художньо декоративного виду їх розписують кольоровими ангобами або гравірують.

На лицеву поверхню виробу наносять рисунок виїмки або рельєф. Декорують або весь виріб або лише його частину. Для керамічних виробів характерні прикраси із стрічок глини, жгутиків круглих або плющених часто пальцями, або стеком.

Використовують різні способи декорування. Декорування по сирому черепку та декорування по сухому або лише підсушеному черепку.

Глину для декорування використовують ту що і для формування виробів, але з введенням яскравих окислів, або використовують глини близькі по технологічних характеристиках, але різні по окрасці після їх випалу. Часто ангоби мають дуже складний склад і їх рецептурою займаються спеціально підготовлені спеціалісти разом з підготовленням полив та глазурі.

Спеціалісти розрізняють глазурі прозорі і глухі. А глазурування ведеться або висушених виробів, або після суцільного випалу, нанесення ангобних рисунків.

Глазурі наносяться на весь виріб, або на його зовнішню або лише на внутрішню поверхню. Існують різні способи нанесення глазурі. Випал гончарних виробів ведеться в спеціальних гончарних горнах і вимагають високої майстерності у веденні процесу випалу та охолодження виробів до температури навколишнього середовища [2, c. 155].

Гончар працює для того, щоб його виріб приносив людині користь і задоволення потреб споживача.

2.3. Техніки декорування готового виробу

Народні майстри гончарної справи використовували в своєму ремеслі декілька технік декорування готового виробу. Це були глянсування, ритування, ріжкування, штампик, фляндрування, ліплення.

Ритування (або продряпування, гравіювання, «уріз») – робилося через нанесення поглибленого жолобка невеликою дерев’яною паличкою чи цвяхом, наче олівцем. Так видряпувався візерунок будь-якої форми (Додаток А).

Глянсування (або ж ще називалось лощення) робилось гладким предметом, це міг бути камінець, на сухому черепку – наносились лінії, смуги та інші прикрашання (Додаток Б).

Коли працювали в техніці ріжкування (Додаток В), то спеціальний ріжок наповнювали ангобом, в отвір-дірочку внизу вкладали або гусяче перо, або скляну трубочку. Цівка ангоба таким чином легко наносилась на поверхню готового виробу. Пізніше, ближче до наших часів, ріжок було замінено для зручності на грушу з гуми. В такій техніці майстри виписували лінії, прямі та хвилясті, наносили цятки, листочки, розетки або інший орнамент.

Фляндрування – гострим предметом з’єднувались три чи чотири стрічки ангоба різних кольорів, схоже це було на мармурові розводи, вони були чіткі та схожі на зигзаг [4, c. 61-76].

Сьогодні гончарство розрізняє чотири види виробів за призначенням: різноманітний посуд будь для чого, сакральні предмети (ікони, хрести, свічники та ін.), іграшки, предмети для житла та його обладнання (це можуть бути кахлі, підвазонники, вази або інші вироби східного призначення).

Висновки

Українські гончарі виробляли різноманітний посуд для приготування, зберігання й подачі на стіл тих чи інших страв (горшки, миски й полумиски, глечики, макітри, ринки, гладишки, тикви, барильця, довжанки, баньки, куманці), а також декоративний посуд, кахлі, черепицю, цеглу, дитячі іграшки тощо. Розквіту гончатства на Україні сприяла наявність в її надрах покладів високоякісних червоних, червоно-бурих та світло-сірих глин. Це зумовило виникнення значних осередків керамічного виробництва. На Чернігівщині - Ічня, Городня, Короп, Ніжин, Олешня, Кролевець, Шатрищі. Вироби цих гончарських центрів мали спільні риси, але водночас і локальні особливості. Так, славнозвісний опішнянський посуд вирізнявся тонкостінністю, дво-трикольоровим розписом у вигляді кривулин, рисочок, крапочок тощо. Опішня славилася також декоративною скульптурою та дитячою іграшкою. Для Волині є характерною кераміка сірого, чорного, синьо-чорного кольорів - сиваки. Їх декор складався з різноманітних ліній, що утворювали своєрідні візерунки - сосонки, стовпики, ялинки, клітини. Подільська кераміка відзначалася вогнево-червоним тлом та оригінальною орнаментикою - пишні квіти, гілки з плодами, грона винограду. Посуд деяких чернігівських майстрів оздоблювався специфічною технікою бризок і патьоків. Майстри Косова створили високохудожню техніку гравірованого розпису, оригінальної формі кахлі, світильники, розписні миски і багато інших неповторних виробів.

Процесу виготовлення керамічних виробів передувала заготівля глини, яку копали у місцях її залягання - глинищах. Привезену глину гончарі зсипали звичайно або на подвір'ї у спеціально відгороджене місце, або у кутку хати і залишали на певний час «дозрівати», перемішуючи час від часу лопатою та поливаючи водою. Потім глину збивали спеціальним молотом (довбнею або веслом), стругали стругом або дротом, щоб зробити її мілкою й вилучити домішки. Для одержання матеріалу необхідного кольору, вогнетривкості тощо майстри змішували різні сорти глин. Через один-два дні глину місили руками або ногами і формували у балабухи, кожен з яких був розрахований на виготовлення окремої посудини.

Гончарний круг - основне знаряддя для виготовлення гончарних виробів. Відоме з IV тисячоліття до н.е. Спочатку було простішим, рунним, згодом - досконалішим, ножним.

Гончарством на Поліссі займалися переважно чоловіки і діти 10-12 років, інколи – жінки. Виготовляли в основному міцну чорнолощену кераміку широкого асортименту: горщики, глечики, гладущики, баньки, ринки, миски, покришки, макітри, маслобійки, підвазонники, люльки, іграшковий посуд, свистуни, керамічну скульптуру.

На сьогодні гончарство, як і інші кустарні промисли, суттєво занепало, більшість його центрів припинили своє існування. Керамічні підприємства у Косові, Опішні та деякі інші здебільшого спеціалізуються на виготовленні декоративного посуду і скульптури.

Список використаної літератури:

  1. Вовк Х. К. Студії з української етнографії та антропології. - К.: Мистецтво, 1995. – с. 336.

  2. Гарбузова Любов. Гончарство на Житомирщині // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник. За рік 1994. - Опішне: Українське Народознавство, 1995. - Кн. 2. - С. 155-165.

  3. Гатальська Наталя. Жива глина // Народне мистецтво. - №1-2 (5-6). - 2015. - С. 18-21.

  4. Готун Ігор, Шевцова Леся. Автуничі - селище гончарів Х-ХІІІ століть // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник. За рік 1994. - Опішне: Українське Народознавство, 1995. - Кн.2. - С. 61-76.

  5. Залізняк Леонід. Полісся в системі культурно-історичних регіонів України (за даними археології) // Полісся: мова, культура, історія (матеріали міжнародної конференції). - К.: Асоціація етнологів, 1996. - С. 182-188.

  6. Захарчук-Чугай Раїса. До проблеми дослідження народного декоративного мистецтва Полісся (за матер. етнограф. експед.) // Полісся: мова, культура, історія (матеріали міжнародної конференції). - К.: Асоціація етнологів, 1996. - С. 283-287.

  7. Орнаментальні види творчості покутян // Народознавчі Зошити. - 2000. - №3-С.387-395.

  8. Савчук І. В. Декоративно-ужиткове мистецтво як складова національної культури та чинник формування естетичних смаків учнів / І. В. Савчук // Наукові записки Тернопільського нац. пед. ун-ту. – Серія: Педагогіка. – 2007. – № 8. – С. 19-25.

ДОДАТКИ

Додаток А

Техніка ритування (або продряпування, гравіювання, «уріз»)

Додаток Б

Техніка глянсування (або ж ще називалось лощення)

Додаток В

Техніка ріжкування

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

До ЗНО з ГЕОГРАФІЇ залишилося:
0
3
міс.
1
4
дн.
1
9
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!