Зараз, коли ми оглядаємось на ХХ століття, особливо, на його першу половину з війнами, голодоморами, суспільними потрясіннями, виникає питання : «Як!?» Як люди, що жили, в цей історичний період витримували його насичену й непередбачувану динаміку!? Події і потрясіння, яких, здається, вистачило б на декілька поколінь. Виникає відчуття, що це могли витримати тільки якісь надлюди, що були зроблені з заліза або сталі. Але ж наші прадідусі і прабабусі були звичайнісінькими людьми зі своїми почуттями, слабостями і недоліками. І вони не просто виживали в цих складних обставинах, а й закохувались і кохали, створювали сім’ї і народжували дітей, працювали, будували, зі зброєю в руках захищали Батьківщину… Можливо, саме на прикладах життя цих, здавалось би, пересічних людей потрібно вчитися й черпати натхнення для своїх життєвих звершень.
Кажуть, що людина живе доти, доки її пам’ятають. Про десятки мільйонів людей ХХ століття не залишилось навіть згадки. Як я писала у вступі, не про всіх пишуть книги чи, хоча б газетні статті. Я хочу, щоб моя робота продовжила життя тих, про кого вона написана, якомога найдовше.
