і отримати безкоштовне
свідоцтво про публікацію
Взяти участь
Поспішайте взяти участь у вебінарі Арт-терапія в роботі з підлітками і старшокласниками. Шлях до мети
До початку вебінару залишилось:
3
Дня
3
Години
16
Хвилин
30
Секунд
Предмети »

Теорія «нового виховання» і «нових шкіл»

Перегляд
матеріалу
Отримати код

Міністерство освіти і науки України

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

Навчально-науковий інститут педагогічної освіти, соціальної роботи і

мистецтва

Кафедра дошкільної і початкової освіти

Реферат на тему:

Теорія «нового виховання» і «нових шкіл»

Черкаси – 2014

Зміст:

Вступ………………………………………………………………………………3

1. Створення теорії «нового виховання» і «нових шкіл»……………………4-5

2. Представники теорії «нового виховання» і «нових шкіл»………………..5-7

3. Особливості «нового виховання» та «нових шкіл»……………………….7-8

Висновок………………………………………………………………………….9

Список використаної літератури………………………………………………10

Вступ

Найважливішою сферою діяльності як окремої людини, так і людської спільноти є виховання підростаючого покоління.

Виховання – це складний і багатогранний процес формування особистості, створення оптимальних умов для фізичного, психічного і соціального розвитку.

Актуальністю теми є «нове виховання» як один з напрямків реформаторської педагогіки, який виник наприкінці ХІХ ст. і набув масового поширення в міжвоєнний період у західноєвропейських країнах.

Представники даної теорії поставили собі за мету розробити на основі ідей реформаторської педагогіки систему виховання, яку назвали «новим вихованням». Вони взялися до практичної реалізації цих ідей шляхом створення так званих «нових шкіл».

Ідеї «нового виховання» реалізовували в школах інтернатного типу, де проголошувалася відмова від зубріння, формалізму і схоластики. В основу було покладено принцип органічного поєднання навчання з продуктивною працею учнів. Велика увага приділялася фізичному й естетичному вихованню, дитячому самоврядуванню.

Всі представники даного напрямку у педагогіці (а сюди входили також прихильники вільного виховання, прагматизму й ін. напрямків) вважали себе послідовниками Ж.-Ж. Руссо.

На той час відбувалося активне запровадження у педагогічну практику ідей «нового виховання». Ідея створення «нових шкіл» розповсюдилась у багатьох країнах Європи. Уперше таку школу заснував доктор Редді в 1889 р. в Англії.

1. Створення теорії «нового виховання» і «нових шкіл».

Новим поштовхом для створення «нового виховання» було завершення Першої світової війни. На цьому етапі відбудовчих процесів активізувалися наукові дослідження і в галузі педагогіки. Активне запровадження у педагогічну діяльність ідей «нового виховання», постійно зростаюча кількість його послідовників у різних країнах змусила Міжнародний рух нового виховання який організаційно сформувався у 1912 році, на чолі з А. Фер’єром визначити основні критерії, за якими б мали працювати «нові школи». Найважливішими серед них були: експериментальний характер роботи школи, широкий спектр методів та форм організації навчання і виховання, врахування індивідуальних особливостей розвитку, використання фізичної праці у виховному процесі, поєднання індивідуальної та колективної форм навчання.

Центром Міжнародного руху став Інститут ім. Ж.-Ж. Руссо в Женеві, керівництво яким очолювали Ж. Піаже та А. Фер’єр. Однак виник він ще на межі XIX – XX ст. Його основні ідеї, що стосувалися перебудови навчально-виховного процесу, виходячи з інтересів дитини, реалізовувалися у так званих «нових школах» середніх школах-інтернатах, які утримувалися на кошти приватних педагогів або педагогічних організацій [1, 214].

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. серед педагогів точилася дискусія щодо того, чи повинна середня школа бути загальноосвітньою чи спеціалізованою в залежності від майбутнього роду занять учнів. Прибічники «нового виховання» пропонували, щоб діти у молодших класах середньої школи вивчали одні й ті самі предмети, в старших класах необхідним було приймати до уваги особисті інтереси учнів, а також обрану ними майбутню діяльність. Для цього поряд з обов’язковими для всіх предметами (рідна та іноземна мови, історія, географія, природознавство, математика) передбачалося вивчення низки предметів за вибором.

Ідея створення «нових шкіл» розповсюдилась у багатьох країнах Європи. Уперше таку школу заснував доктор Редді в 1889 р. в Англії. [2, 73].

Організовані в дусі «нового виховання», ці школи повинні були забезпечити гармонійний і природний розвиток дітей і одночасно ефективно підготувати їх до виконання своїх суспільних обов’язків.

2. Представники теорії «нового» виховання і «нових шкіл».

Всі представники даного напрямку у педагогіці (а сюди входили також прихильники вільного виховання, прагматизму й ін. напрямків) вважали себе послідовниками Ж.-Ж. Руссо. Внаслідок цього «нове виховання» ще називають «неорусизмом», «неофілантропізмом».

Перші «нові школи» відкрили Е. Демолен у де-Рош (Франція) в 1889 році, С. Редді в Аббатехольмі (Англія) в 1889 році, Г. Літц і Г. Віннекен – у Німеччині в 1902 – 1906 роках. Відомим теоретиком цих шкіл був швейцарський педагог, професор Женевського університету А. Фер’єр [5, 43].

Адольф Ферр'єр (1879 – 1960) – швейцарський педагог, очолював Міжнародне об’єднання прихильників «нових шкіл» (1912), яке сформулювало загальні організаційні й дидактичні положення нових шкіл (30 характерних для них ознак). Найважливіші з них: спільне виховання хлопчиків і дівчаток, інтернатний характер школи, об’єднання дітей у невеликі групи (10 – 12 осіб), широке використання фізичної праці, прогулянок, далеких екскурсій; побудова навчального процесу згідно з віковими та індивідуальними особливостями дітей; поєднання колективної та індивідуальної роботи в навчанні; спрямування змісту навчання на розвиток розумових здібностей, здатність застосовувати здобуті знання на практиці; надання переваги методам навчання, які збуджують інтерес до науки, розвивають мислення; забезпечення висококваліфікованими педагогічними кадрами; влаштування шкіл у сільській місцевості тощо. «Новими школами» було вирішено вважати лише ті навчально-виховні заклади, які було розміщено на фоні природи, а навчання в них спиралося на досвід дітей, де використовували ручну працю, панувало самоврядування вихованців.

У 1899 році А. Фер’єр створив «Міжнародне бюро нових шкіл». Це «Бюро...» стало центром, навколо якого до 30-х років групувались різні напрямки реформаторської педагогіки. «Бюро...» визначило загальні вимоги до «нових шкіл». Це були навчально-виховні заклади інтернатного типу, які організовувались приватними особами або громадськими педагогічними організаціями. У школах повинно бути створене таке середовище, яке забезпечує фізичний, розумовий і моральний розвиток дітей і готує їх до практичного життя.

Сесіл Редді (1858 – 1932) — англійський педагог, який заснував одну з перших таких шкіл в Аббтсгольмі (1889, Англія). Його інтернат розташовувався в селі, де молодь перебувала у природних умовах і могла вільно фізично розвиватися. Учнів було поділено за віковими групами на чотири дворічні класи; програма занять визначалася на день і крім навчання охоплювала всі інші заняття: порядкування кімнати і речей, ручну працю, працю в полі, городі, пору відпочинків, спорт, забави, музику, концерти тощо. Метою виховання був всебічний індивідуальний розвиток дитини. Методи навчання послуговувалися експериментом; предметом навчання були важливі для життя справи й пізнання сучасної культури. Редді виступав за органічне поєднання природничо-наукової освіти з гуманітарною. Проте відгуку в суспільстві школа не знайшла.

Селестен Френе (1896 – 1966) — французький педагог, один із засновників Міжнародного об'єднання прихильників «нових шкіл». Основним принципом створеної ним нової школи було здійснення навчання через самодіяльність учнів, головною формою якої є вільний виклад (усний, а потім письмовий) ними своїх вражень і думок (так званий вільний текст). Іншими видами діяльності дітей, за допомогою яких здійснюють навчання, вважав шкільні конференції, образотворче мистецтво тощо [7, 42].

Жан-Овід Декролі (1871 – 1932) – бельгійський педагог, лікар і психолог, прихильник «нового виховання». У 1901 р. відкрив поблизу Брюсселя Інститут для дефективних дітей, в якому розробляв нові методи навчання й виховання, найвідомішим серед яких був «метод Декролі», який виходить з «центрів інтересів» дитини, користується популярністю в країнах Західної Європи й досі.

Густав Вінекен (1875 – 1964) – німецький педагог, один з організаторів «нових шкіл» у Німеччині. У 1906 р. заснував у селищі Віккерсдорф (Тюрінгія) «вільну шкільну общину» – сільський інтернат. В організації навчально-виховного процесу великого значення надавав засвоєнню учнями технічних навичок і вмінь, виробленню звички до колективної праці. Розглядав виховання як формування особливої «молодіжної культури».

Роже Кузіне (1881 – 1973) – французький педагог, теоретик нового виховання. Відомий як творець і пропагандист методу «вільної групової роботи», за яким учні утворюють невеликі групи (від 2 до 5 осіб) і за своїм бажанням вибирають різні види навчальних занять. Роль учителя зводиться лише до спостереження й перевірки кінцевого результату. Метод Кузіне порушує принцип систематичності навчання й призводить до однобічного розвитку учнів, проте деякі його елементи і тепер застосовують у французькій початковій школі [1, 73].

3. Особливості «нового виховання» та «нових шкіл».

Методи навчання повинні переважно спиратися манеру, вести учнів від фактів до висновків і узагальнень, розвивати у дітей ясне, логічне мислення, бажання й уміння самостійно оволодівати знаннями.

У результаті кількох років шкільної праці С. Редді прийшов до висновку, що в «новій школі» можуть бути виділені три її основних типи: школа для майбутнього робітника з міцними м’язами; школа для тих, чия діяльність потребуватиме глибокого розуміння проблем сучасного світу; і школа для майбутніх лідерів та керівників у галузі політики, права, педагогічної діяльності. Для вибору відповідного типу освіти діти повинні були пройти курс загальної підготовки в початковій школі і після перевірки рівня їх інтелектуального розвитку вступати в одну з названих шкіл [6, 34].

На початку ХХ ст. в Європі існувало понад 50 міських шкіл-інтернатів.

Найбільш характерними ознаками навчальних закладів «нового виховання» є:

1) школи розміщуються у мальовничих природних місцях, де, на відміну від штучного казенного виховання, прагнуть запровадити виховання природовідповідне (врахування індивідуальних і вікових особливостей, інтересів дітей, розвиток їх самостійності, ініціативи).

2) Зміст навчання орієнтується не на енциклопедичність знань учнів, а на розвиток у них мислительних здібностей. Тут намагаються формувати не інтелектуалів-ерудитів, а людей, здатних застосовувати набуті знання на практиці.

3) застосовуються «вільні» і «активні» методи навчання. Учнів ведуть від фактів до висновків і узагальнень, розвивають у них логічне мислення, тут практикуються самостійні студії та досліди школярів. У навчанні поєднуються колективні та індивідуальні форми роботи.

4) високо поставлене фізичне виховання дітей. Для цього школи влаштовуються у сільській місцевості. Велике місце у житті вихованців займають ігри, спорт, далекі екскурсії. З цією ж метою, а також для практичної підготовки до життя у школах практикується ручна праця і трудове виховання.

5) високий рівень постановки роботи в цілому. Школи, як правило, укомплектовані висококваліфікованими педагогами, їх відрізняє висока матеріальна база. Діти організовуються за невеликими групами (10-12 чол.). Хлопчики і дівчатка навчаються спільно.

6) існує дитяче самоврядування за зразком парламентів тих країн, де влаштована школа [5, 162].

Висновок

Отже, в ХІХ – ХХ ст. активно формувалися теорії «нового виховання» і «нових шкіл» . У цій школі класно-урочна система з жорсткими вимогами режиму дня, дисципліною покори, субординацією у відносинах між учителем і учнями була замінена виховною громадою, в основі діяльності якої – повага до дитини, визнання унікальності кожної людської особистості, поєднання свободи і відповідальності, пошук шляхів збалансованого розвитку емоційних, соціальних, інтелектуальних, моральних і естетичних потреб дитини, виховання почуття спільності і товариства, рівноправна і тісна співпраця учителів, дітей і батьків.

Завданням школи є культивування успіхів дитини для самоствердження особи. Реалізації такого завдання сприяла система виховної роботи, яка являє собою шкільну співдружність дітей і дорослих, що об’єднані спільними завданнями, діяльністю, способом життя і стосунками.

Список використаної літератури:

  1. Кемінь Г.М. Еволюція педагогіки «нового виховання» у зарубіжних країнах на початку ХХ ст.// Людинознавчі студії: Зб. наукових праць – ДДПУ. – Дрогобич: Вимір, 2001 – Вип. 4. – С. 214 – 223.

  2. Кемінь Г.М. Особливості теорії навчання в зарубіжній педагогіці та шляхи її індивідуалізації.// Людинознавчі студії: Зб. наукових праць. – Дрогобич, 2000 – Вип. 1 (9). – С. 173 – 183.

  3. Кемінь Г.М. Педагогіка «нового виховання» про моральне виховання молоді //Людинознавчі студії: Зб. наукових праць – Дрогобич: Каменяр, 2002 – Вип. 6. – С. 167 – 176.

  4. Кемінь Г.М. Теорія і практика «нового виховання» в західноєвропейській педагогіці (кінець ХІХ – середина ХХ ст.). – Дрогобич: Коло, 2004. –124 с.

  5. Любар О. О. та ін. Основні концепції розвитку школи й педагогіки України в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. // Любар О. О. та ін. Історія української педагогіки. – К., 1999. – 237 с.

  6. Пилипенко О. Система освіти в Україні на рубежі ХІХ – ХХ ст. // Київська старовина. – 2004. - №6. – С. 31 – 40.

  7. Френе С. Педагогічні інваріанти //Рідна школа. – 1993. - №3. - С. 20 – 24.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу

  • Додано
    09.08.2018
  • Розділ
    Історія України
  • Тип
    Наукова робота
  • Переглядів
    154
  • Коментарів
    0
  • Завантажень
    1
  • Номер матеріала
    ZG347886
  • Вподобань
    0
Курс:«Воркшоп як інноваційна освітня технологія»
Швень Ярослава Леонідівна
36 години
1400 грн
590 грн

Бажаєте дізнаватись більше цікавого?


Долучайтесь до спільноти

«Методичний
тиждень 2.0»
Головний приз 500грн
Взяти участь