До ЗНО з АНГЛІЙСЬКОЇ МОВИ залишилося:
0
5
міс.
2
1
дн.
0
7
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!

Тенденції розвитку українського кінематографа

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Навчально-науковий інститут педагогічної освіти, соціальної роботи і

мистецтва

Кафедра дошкільної освіти

Реферат на тему:

Тенденції розвитку українського кінематографа

Підготувала:

Студентка 4 курсу

Групи ДО(2)

Луценко Ірина

Черкаси – 2016

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………….………3

1. Перші кінозйомки………………………………………...…………………5

2. Кіно Сталінського періоду….………………………………………………5

2.2. Німе кіно……………………………………………………………….6

2.3. Звукове кіно…………………………………………………………....7

3. Сучасний кінематограф……………………………………………………10

ВИСНОВОК…………………………………………………………………...12

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………….…………..13

ВСТУП

Мистецтво кіно є одним з визначальних факторів розвитку культури нації, показником духовності та зрілості її суспільства. Вітчизняний кінематограф має вагомі здобутки, що збагатили світову культуру непересічними творами, які відображають величну історію нашого народу, його самобутність та духовну красу. Творча біографія українського кіно – це постійний духовний пошук, художні відкриття, боротьба за право вільно творити.

Водночас, для успішного функціонування і розвитку кінематографія більше, ніж будь-яка інша сфера суспільного життя, потребує постійної підтримки і опікування з боку держави і органів влади різних рівнів, створення відповідної інфраструктури галузі, капіталовкладень і поточного фінансування, забезпечення матеріально-технічними засобами тощо.

Тому, нині в Україні розвиток національної кінематографії закладено як пріоритетний напрямок державної політики у гуманітарній сфері, що закріплено Законами України «Про культуру» та «Про кінематографію».

Так як, кожна епоха, кожне покоління розглядає і вивчає історію мистецтв із своєї точки зору, то вивчення розвитку українського кіномистецтва з сучасних позицій є актуальною темою дослідження.

Сьогодні важко повірите в те, що український кінематограф мав чудові передумови для розвитку а навіть і кращі, аніж у деяких передових країнах світу, з чого анітрохи не скористалися тогочасні державні діячі. Геніальності зусиль Й. Тимченка, А. Федерецького і решти ентузіастів не вистачило, аби скласти конкуренцію неукраїнській кінопродукції.

Однак, якою б ілюзорною чи фіктивною не видавалась державність соціалістична, все таки вона посприяла тому, що українське кіно – хай у жорстоких ідеологічних рамках – але запрацювало і розбудувалося. Комуністична партія і радянська влада використовували кінематограф передусім як ідеологічний важіль, оскільки усвідомлювали, що без наймасовішого з мистецтв народ не піднімеш на створення держави нового типу.

Так, попри постійний тиск з боку влади, потужний український дух протистояв усім впливам, запозиченням, традиція брала гору над тенденцією. Здавалось би дуже неоднакові десятиліття об’єднує спільний знаменник: кіно українське постійно діяло, трудилося, жило за вельми складних обставин.

Сьогодні українське кіномистецтво відіграє помітну роль у збереженні національної самобутності, формуванні духовних та естетичних цінностей суспільства. Багатюща історія українського народу, українська література, мистецтво, люди й події як віддаленого минулого, так і останніх років – усе це винятковий матеріал для нових кінофільмів. А успіх до українських кіно митців приходив тоді, коли українські митці промовляли до глядача сучасною мовою, але спираючись на осяяння і досягнення тих світового значення цивілізацій, прямою спадкоємицею котрих є нинішня Україна.

1. Перші кінозйомки

У 1893 році головний механік Одеського Новоросійського університету Йосип Тимченко винайшов і сконструював прототип сучасного кінознімального апарату та апарату для кінопроекції. Тоді ж він здійснив першу в світі кінозйомку – зняв вершників і метальників копій. З 7 листопада по 20 грудня 1893 року в готелі «Франція» (Одеса) демонструвалися ці дві стрічки. 9 січня 1894 винахід демонструвалася на 6-му засіданні IX з'їзду російських природознавців і лікарів у Москві. Зараз знімальний апарат знаходиться у фондах московського Політехнічного музею [3, c. 118].

У вересні 1896 року в Харкові фотограф Альфред Федецький зняв кілька хронікальних сюжетів. А вже в грудні – майже з року в рік з першим публічним кіносеансом в Парижі – Альфред Федецький влаштував кіносеанс у Харківському оперному театрі. Піонери українського кінематографу початку 1900-х років віддавали перевагу екранізації популярних українських вистав «Наталка Полтавка» (за участю відомої актриси Марії Заньковецької), «Москаль-чарівник», «Наймичка». Тоді ж мала місце спроба створити фільми на українську історичну тематику, теж на театральній основі («Богдан Хмельницький» за п'єсою Михайла Старицького). З дореволюційним кіно в Україні пов'язана творчість багатьох популярних акторів. Королевою екрану тих часів була Віра Холодна, яка народилася в Полтаві і багато знімалася в Одесі [8, c. 256].

2. Кіно Сталінського періоду

У ці часи, попри політику націоналізації, централізованого держуправління та цензури кінематографу, українське кіно пережило кілька хвиль свого найбільшого розквіту в часи ВУФКУ в 1920-х та «українського поетичного кіно» 1960-х [9, c. 146].

2.1. Німе кіно

З 1919 р. в Радянській Україні починається кіно, якому надавали державний характер. З 1922 року було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління, якому вдалося реконструювати одеські та ялтинські підприємства, а в 1928 році ввести в дію київську кінофабрику (майбутню Київську кіностудію ім О. Довженка) – одну з найбільших та найсучасніших на той час у світі. Разом з тим, ігрове кіно намагалося поєднати революційну тематику з традиційною мелодрамою і пригодницькими жанрами («Укразія» П. Чардиніна; «Сумка дипкур'єра», «Ягідка кохання» Олександра Довженка). В даний час в Україні з'явилися також екранізації класичних творів національної літератури – «Тарас Трясило», «Микола Джеря», «Борислав сміється» [5, c. 464].

У Одесі проходили зйомки багатьох фільмів, що ставили московські кінорежисери. У 1925 р. на екрани країни вийшов фільм Сергія Ейзенштейна «Броненосець Потьомкін», що увійшов в десятку кращих фільмів світового кінематографу і став візитною карткою Одеси. Наприкінці 1920-х рр. в українському кінематографі дедалі гучніше стала заявляти про себе нова модерністська течія, що сформувалася у співпраці з режисером Лесем Курбасом з письменниками Майком Йогансеном і Юрієм Яновським. Тернистий шлях долав у кіно самобутній режисер і сценарист, відомий скульптор Іван Кавалерідзе («Прометей», «Запорожець за Дунаєм»). Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О. Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Цікаво також те, що Довженко, який перебував у лавах Армії УНР, тепер знімав фільм Арсенал «з іншого боку». Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. У 1958 році на Всесвітній виставці в Брюсселі (Бельгія) в результаті опитування, проведеного Бельгійською Синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців з 26 країн світу, фільм «Земля» був названий у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів. Стилістика, створена Довженко, поклала початок напряму, який визначають як «українське поетичне кіно» [9, c. 146].

2.2. Звукове кіно

У 1930 р. в Україні з'являється перший звуковий фільм – документальна стрічка Дзиги Вертова «Симфонія Донбасу», а наступного року глядачі почули голоси акторів у художньому фільмі О. Соловйова «Фронт». Наприкінці 1930-х тотальний терор в СРСР поєднується з кон'юнктурним поверненням до національно-історичної тематики. Фільми «Щорс» (1939) Олександра Довженка і «Богдан Хмельницький» (1941) Ігоря Савченка – дивовижне поєднання вимушеної заангажованості держзамовлення і очевидної режисерської та акторської обдарованості [4, c. 211].

Українське кіно часів Другої світової війни, частково евакуйоване на схід, було переважно підпорядковане ідеологічним завданням воєнної доби. Разом з тим, у цей час були зняті і справжні кіно-шедеври. До них можна віднести фільм «Райдуга» Марка Донського за сценарієм Ванди Василевської, який з надзвичайною художньою силою передає трагедію окупованого фашистами українського села. Фільм здобув низку міжнародних нагород, серед них премія «Оскар» (1944) в номінації «найкращий іноземний фільм». Сценарій Олександра Довженка «Україна в вогні», який Сталін спочатку сприйняв схвально, а потім піддав нищівній критиці, а автора – шельмуванню. Однією з причин цього, про що Довженко натякнули, було те, що у сценарії нічого не було сказано про вирішальну роль Сталіна у перемозі над ворогом. Крім того, у фільмах воєнних років за вказівкою «вождя» пропагувалася ідея швидкої та легкої перемоги над фашизмом. Хоча українські фільми 1945 – 1953 рр. були обмежені жорсткими канонами «соціалістичного реалізму», їх велику цінність складають високий рівень акторської гри (на екрані в цей час з'являються Михайло Романов, Амвросій Бучма, Дмитро Мілютенко, молодий Сергій Бондарчук) і високопрофесійні роботи кінооператорів («Подвиг розвідника» (1974), режисер Борис Барнет, оператор Данило Демуцький, «Тарас Шевченко», 1951, режисер Ігор Савченко). У часи політичної «відлиги» другої половини 1950-х – поч. 60-х рр. стрімко зростає українська кінопродукція. З'являються фільми, які досі користуються великим глядацьким успіхом: «Весна на Зарічній вулиці» (1956, режисери Марлен Хуцієв і Фелікс Міронер), «Жага» (1959, Євген Ташков), «Іванна» (1960, Віктор Івченко), «Сон» (1964, Володимир Денисенко), «За двома зайцями» (1961, режисер Віктор Іванов). Український кінематограф 1960 – 1970-х років представлений іменами світової величини: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка. У цей час з'являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на VII Міжнародному кінофестивалі в Аргентині, «Криниця для спраглих» Юрія Ілл’єнка (1965), «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965). Однак реакційна політика так званого «застою» фактично знищила українське поетичне кіно. Режисер С. Параджанов був вилучений з кінематографу і громадянського життя. «Авторський» шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинився під забороною. Драматична доля спіткала також фільм Юрія Ілл’єнка «Вечір напередодні Івана Купала» (1968) і «Білий птах з чорною ознакою» (1971), який тріумфально отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю [10, c. 511].

За стилістикою близькою до українського поетичного кіно була знята в 1967 р. на «Мосфільмі» стрічка «Вій» за однойменною повістю Миколи Гоголя. Картину також вважають першим радянським фільмом у жанрі жахів. Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979), а суттєві елементи поетичного кіно проявляються в стрічках Миколи Мащенка «Комісари» (1971) та «Як гартувалася сталь» (1973). У роки «застою» в СРСР розгортається новий виток боротьби проти національної української культури. Знищуються українські установи, стає тотальною русифікація, проводиться методичне та цілеспрямоване цькування українознавців, починаються хвилі арештів та серії політичних процесів. Українське поетичне кіно було визнано владою архаїчним, відірваним від життя, ім'я Довженко почали згадувати з оглядкою. На багато років, внаслідок ідеологічної цензури, потрапили на полку деякі зняті кінофільми (серед них «Криниця для спраглих», «Комісари»). Попри бюрократизм українського кіно-процесу за часів брежнєвської реакції в 1970 – 1980 рр. з'являється низка фільмів, створених сильними творчими особистостями. На порозі «застою» Леонід Биков знімає картину «У бій ідуть лише старі» (1972), а в 1983 р. Роман Балаян, після кількох висококваліфікованих екранізацій російської літературної класики, у фільмі «Польоти уві сні та наяву» точно передає феноменологію того часу. Українськими кіностудіями було знято також кінострічки, які придбали велику популярність у всьому СРСР: «Д’Артаньян і три мушкетери» (1978, режисер Георгій Юнгвальд-Хилькевич), «Пригоди Електроніка» (1979, режисер Костянтин Бромберг), «Місце зустрічі змінити не можна» (1979, режисер Станіслав Говорухін), «Зелений фургон» (1983, режисер Олександр Павловський), «Чарівники» (1982, режисер Костянтин Бромберг), «Самотня жінка бажає познайомитися» (1986, режисер В'ячеслав Криштофович). У 1970—80-ті роки справжній розквіт переживало українське неігрове кіно. Київська студія науково-популярних фільмів зняла величезний масив стрічок, серед яких зустрічалися справжні шедеври жанру («Мова тварин», «Чи думають тварини?», «Сім кроків за горизонт» режисера Фелікса Соболєва та ін.). Надзвичайно успішним був цей період і для українського анімаційного кіно. Стрічки режисерів Володимира Дахна (серіал «Як козаки ...»), Давида Черкаського («Пригоди капітана Врунгеля», «Крила» та ін.), Леоніда Зарубіна («Солом'яний бичок»), Володимира Гончарова («Чумацький шлях») прославили українську анімацію за межами країни [1, c. 120].

Під час «перебудови» створюється багато фільмів, присвячених гострій соціальній проблематиці – «Астенічний синдром» Кіри Муратової (1989), «Бич Божий» Олега Фіалки (1988), «Розпад» Михайла Бєлікова (1990) та інші. Фільм Юрія Іллєнка «Лебедине озеро. Зона» (1989) здобув широкий міжнародний успіх, що став своєрідною анти тоталітарною кіно емблемою [6, c. 464].

3. Сучасний кінематограф

У 1990-х українське телебачення починає освоєння поширеного у всьому світі жанру телесеріалу («Роксолана», режисер Борис Небієрідзе, «Острів кохання», режисер Олег Бійма). На рубежі 2000 р. низка українських акторів знімається у зарубіжних фільмах. Величезний успіх мав фільм польського режисера Єжи Гофмана «Вогнем і мечем», у якому український актор Богдан Ступка зіграв роль гетьмана Богдана Хмельницького. З цього часу Богдан Ступка став головним гетьманом українського екрану – йому належать також ролі в історичному серіалі «Чорна рада» Миколи Засєєва-Руденка (2000) та фільмі Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» (2001). Історичні теми також стали провідними у творчості режисера Олеся Янчука. Протягом 1990-х – першої половини 2000-х р. їм були зняті такі фільми, як «Голод-33» (1991) про трагічну долю української родини часів Голодомору, «Атентат – Осіннє вбивство в Мюнхені» (1995), «Нескорений» (2000) та «Залізна сотня» (2004), які стали спробою донести до глядача правду про життя та бойовий шлях командирів і воїнів Української повстанської армії [2, c. 277].

Протягом останніх років в український кінематограф прийшло нове покоління кінематографістів. У 2001 році починаючий постановник Тарас Томенко здобув перемогу в конкурсі «Панорами» Берлінського фестивалю. У 2003 році, вже в основному конкурсі отримав Срібного ведмедя фільм українського аніматора Степана Коваля «Йшов трамвай №9». У 2003 році фільм «Мамай» Олеся Саніна вперше представляв Україну на премії «Оскар». У 2005 році стрічка «Подорожні» молодого українського режисера Ігоря Стрембицького отримала Золоту пальмову гілку за короткометражний фільм. Після 2004 знято кілька фільмів про Помаранчеву революцію. Її період був відображений в декількох кінострічках, в зокрема: «Помаранчеве небо» (2006, режисер Олександр Кирієнко), «Прорвемось!» (2006, режисер Іван Кравчишин), «Оранжлав» (2006, Алан Бадоєв). Фільм «Оранжлав» отримав приз за кращу режисуру на XV Міжнародному фестивалі «Кіношок» в Анапі (Росія). У 2006 році відбулася також прем'єра першого українського трилера «Штольня» (продюсер і оператор Олексій Хорошко, режисер Любомир Кобильчук) [7, c. 296].

ВИСНОВОК

Телебачення – новий могутній засіб зображення і широкого розповсюдження ідей – мистецтво досить молоде. І ще до сьогодні деякі явища в ньому виникають вперше. Вплив його на різноманітні сторони суспільного життя надзвичайно великий. У формуванні нового політичного мислення, пріоритету вселюдських цінностей і моральних ідеалів телебачення відіграє важливу роль завдяки своїм унікальним звуко-зображувальним можливостям, своєрідним і масово-потужним каналам документально-публіцистичного, художнього впливу на багатомільйонну аудиторію. Телебачення – це дійсно миттєва комунікація мільйонів людей, але вона аж ніяк не можлива без кіно.

Кінематограф, в свою чергу, являється наймолодшим видом мистецтва, виникнення якого безпосередньо пов’язане з розвитком науково-технічного прогресу, передусім у галузі оптики, хімії, фотографії. Водночас кінематограф жодною мірою не можна назвати «технічним» мистецтвом. Споконвічна потреба людини в образному осмисленні дійсності породила цей масовий вид мистецтва.

Проте, на превеликий жаль, сьогодні існує міф про відсутність українського кінематографу, який вже став загальноприйнятим і загальновідомим. На сьогодні кінематографія більше, ніж будь-яка інша сфера суспільного життя, потребує постійної підтримки і опікування з боку держави і органів влади різних рівнів, створення відповідної інфраструктури галузі, капіталовкладень і поточного фінансування, забезпечення матеріально-технічними засобами тощо.

Отже, українське радянське кіно, народжене революцією, пройшло складний шлях становлення і утвердження. Спираючись на кращі традиції суміжних мистецтв, кіно виробляло свої художні засоби і принципи відтворення нової дійсності, нового героя, будівника соціалістичного суспільства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

  1. Авксентьєва В. Романтизм в українському кіномистецтві / В. Авксентьєва. – К.: Наукова думка, 1976. – 120 с.

  2. Безклубенко С. Телевизонное кино / С. Безклубенко. – К. : Мистецтво, 1975. – 277 с.

  3. Безклубенко С.Д. Українське кіно: начерк історії . / С.Д. Безклубенко – К., 2001. – С. 118 – 119.

  4. Берест Б. Історія українського кіно / Б. Берест. – Нью-Йорк, 1962. – 211 с.

  5. Брюховецька Л. І. Кіномистецтво : навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Лариса Брюховецька. – Київ : Логос, 2011. – 390 с.

  6. Госейко Л. Історія українського кінематографа. 1896-1995 / Л. Госейко. – К.: Kino-Коло. – 2005. – 464 с.

  7. Зубавіна І. Кінематограф незалежної України: тенденції, фільми, постаті/ І. Зубавіна. – К.: Інститут проблем сучасного мистецтва. –2007. – 296 с.

  8. Ілляшенко В. Історія українського кіномистецтва / В. Ілляшенко. – К., 2004. – 256 с.

  9. Корнієнко І. Українське радянське кіномистецтво. 1917-1929 / І. Корнієнко. – К., Видавництво АН УРСР, 1959. – 146 с.

  10. Чижевський Д. Історія української літератури (від початків до доби реалізму) / Д. Чижевський. – Нью-Йорк: Українська Вільна Академія Наук у США, 1956. – 511 с.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Курс:«Розвиток і саморозвиток професійної креативності вчителя »
Ілляхова Марина Володимирівна
36 годин
590 грн