Все, що ми називаємо героїчною
доблестю і чим захоплюємося
як величчю та піднесеністю
духу, є не що інше, як спокійна
і твердо обґрунтована гордість та
самоповага.
Д. Юм
Граф Роланд, племінник Карла Великого, уособлює у собі мужність, доблесть, відвагу. Він, відданий васал, заради свого сюзерена готовий на все. Роланд віддає своє життя у бою, ні на хвилину не замислюючись над можливістю іншого вибору. Граф тричі відмовляється сурмити, тобто просити допомоги у Карла, гордість не дозволяє йому зробити це. І звук рога Оліфанта почується лише тоді, коли надії на власні сили буде зовсім мало. Приголомшує сцена, що змальовує Роланда, який сурмить у ріг вдруге. Сила страждання, болю за загиблих товаришів втілюється у максимальному напруженні героя, у якого «з уст... пішла червона кров, а в голові виски аж затріщали». Автор поеми постійно підкреслює, що Роланд — справжній рицар: він жив, як рицар, і помер, як герой. Навіть Бог визнає достоїнства Роланда: він забирає його в рай, незважаючи на такі недоліки героя, як гордість та самовпевненість.
