• Всеосвіта
  • Бібліотека
  • Історія України
  • Тема 7: Україна в роки Другої світової війни (1939 – 1945). Заняття 3. Окупаційний режим та розчленування України. Розгортання руху Опору в Україні, його течії

Тема 7: Україна в роки Другої світової війни (1939 – 1945). Заняття 3. Окупаційний режим та розчленування України. Розгортання руху Опору в Україні, його течії

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

8

Заняття 3. Окупаційний режим та розчленування України. Розгортання руху Опору в Україні, його течії.

План

  1. Політика окупаційних властей в Україні.

  2. Розгортання антинацистського руху Опору в Україні та його течії.

  3. Радянське підпілля й партизанський рух.

  4. Діяльність ОУН в І941-1942 рр.

Мета: - охарактеризувати становище України після її окупації військами Німеччини. Показати, що антинацистський рух Опору в Україні – неминучий крок у боротьбі з окупантами;

- формувати історичне мислення студентів. Сприяти осмисленню ролі людини, відповідальності за власні дії. Розвивати вміння давати різнобічну характеристику історичним подіям, розкривати внутрішні мотиви до історичних осіб;

- виховувати в студентів почуття патріотизму, поваги до істо­ричного минулого своєї країни, до тих, хто боровся за незалежність Української держави.

  1. Після того як радянські війська 22 липня 1942 р. залишили м. Свердловськ Ворошиловградської області вся Україна опинилася під фашистами. На всю українську землю опустилася чорна ніч німецької окупації

Німецькі власті переділили українські землі на 4 частини:

  1. Чернівецьку та Ізмаїльську області було передано Румунії. Одещину, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської області лівобережні райони Молдови об’єднали в губернаторство «Тансністрія» і також оголосили частиною Румунського королівства.

  2. Західноукраїнські землі – Львівську, Дрогобицьку, Станіславську й Тернопільську області на правах окремого дистрикту (округу) під назвою «Галичина» було включено до складу генерал-губернаторства, яке охоплювало польські землі з центром у Кракові.

  3. Чернігівщину, Сумщину, Харківщину та Донбас, як прифронтові області, підпорядкували військовому командуванню.

  4. Інші українські землі ввійшли до складу рейхкомісаріату під назвою «Україна» з центром у Рівному. Рейхкомісаріат поділявся на шість генеральних округів із центрами у Дніпропетровську, Мелітополі Миколаєві, Києві, Житомирі та Рівному. Рейхкомісаром Гітлер призначив Еріха Коха, котрий навіть серед німецьких чиновників відзначався своєю жорстокістю.

Фашисти, розчленувавши Україну» й гатки не мали про можливість існування Української держави, натомість вони діяли згідно злочинного гітлерівського плану «Ост», розробленого в 1941 році, який передбачав перетворення України на колоніальну країну, агросировинний придаток рейху, «життєвий простір» для колонізації «вищої арійської раси». На власній території українці перетворювалися на людей «третього ґатунку».

«Чому істоти можуть мати найродючіші землі?.. Місцеві, – говорив Гітлер, – мають бути настільки освічені, щоб знати дорожні знаки і не більше, щоб не заважати нашій техніці просуватися по дорогах».

Рейхкомісар України Еріх Кох люто зневажав українців як неповноцінни людей «нижчої раси».

«Якщо я знайду українця, гідного сісти за один стіл зі мною, – говорив Кох, – я звелю його негайно розстріляти... Найбездарніший німецький робітник не заслуговує всього населення України».

Відомий як «коричневий цар України», він на свій розсуд тлумачив постулати Гітлера: «У нас немає жодних зобов'язань щодо цих людей, слово «свобода» для них означає митися на свята. Наше завдання одне –германізувати цю країну шляхом ввезення туди німців, на корінне ж населення треба дивитися як на червоношкірих».

І Україна германізувалась та колонізувалась. До Німеччини вивозили устаткування, сировину, метали, твори мистецтва (вивезено 40 тис. найцінніших творів мистецтва, історичних реліквій та колекцій) і навіть родючі українські чорноземи. В планах окупаційної влади також передба­чалося поставити собі на службу промисловий потенціал України.

«Де ще існує регіон, говорив у жовтні 1941р. Гітлер, – у якому б виплавляли залізо вищої якості, ніж українське залізо? Де можна знайти більше нікелю вугілля, марганцю. молібдену? Україна має такі запаси марганцю, що навіть Америка йде туди за постачанням. І, окрім того, ще стільки інших можливостей!..»

Однак виконати в повному обсязі це завдання гітлерівцям не вдалося: якщо до війни в Донбасі добувалося 95 млн. тонн вугілля за рік, то при німцях лише 3 – 4,8 млн. т. Така ж ситуація була й в інших галузях промисловості.

Для забезпечення безперебійного вивезення продовольства з України (а всього до Німеччини з України було вивезено 85% продовольства вивезе­ного з усього СРСР) Гітлер зберіг колгоспи, хоча дещо у видозміненій формі.

Завдяки цьому й небаченій жорстокості, лише за 1943 – 1944рр. до Німеччини було вивезено 9 млн. тонн зерна, 622 тис. тонн м’яса, 950 тис. тонн олії, 108 тис. тонн масла, тощо. Окупаційний режим вимагав від жителів України рабської покори й виснажливої праці.

«Ми, – раса панів, і повинні управляти жорстко, але справедливо, – цинічно заявляв Кох. – Я витисну з цієї країни все, до останньої краплини місцеве населення мусить працювати, працювати і ще раз працювати»

Під час німецької окупації в Україні робочий день тривав 12 – 14 год, заробітна плата була мізерною. Для проведення своєї жорстокої політики в Україні фашисти використовували каральні органи: поліцію (гестапо), збройні загони (СС), службу безпеки (СД), а також допоміжні адміністрації, що виявили бажання співпрацювати з окупантом.

На окупованих територіях було заборонено всяку політичну діяльність і політичні партії. Нещадно винищувалися комуністи і комсомольці.

Протягом 103 тижнів окупації України кожного вівторка і п’ятниці у Бабиному Яру в Києві розстрілювали людей різних національностей, переважно євреїв та циган. Варто зазначити, що в роки німецької окупації свій Бабин Яр був у кожному великому місті України.(у Львові – Янівський табір)

Голокост – масове, ритуальне винищення євреїв фашистами.

У ході проведення каральних заходів було знищено цілий ряд українських сіл на Волині, Житомирщині, в Сумській, Чернігівські та Київській областях.

Всього в Україні таким чином було знищено 256 сіл. За роки німецької окупації в Україні було вбито й закатовано 3,9 млн. цивільного населення, 1,3 млн. військовополонених. 180 концтаборів, створених в Україні, стали страхітливими «фабриками» смерті. Українські в’язні утримувалися також у 26 таборах на території Європи. На примусові роботи в Німеччину було вивезено 2,4 млн. чоловік та жінок, переважно молоді.

  1. Така політика нацистів в Україні викликала хвилю обурення. Спочатку фашистський «новий порядок проявлявся в пасивних формах Опору. Робітники працювали абияк, часто не виходили на роботу, виводили з ладу верстати й обладнання, зривали виконання замовлень. Селяни також відмовлялися виходити в поле, псували хліб та інше продовольство, саботували його поставку до Німеччини. Поступово пасивні форми опору переростали в активні: антигітлерівське підпілля і партизанський рух.

Як свідчать факти, в антигітлерівському русі Опору були наступні течії:

  1. Прорадянська (радянське підпілля й партизанський рух) мета – відновлення УРСР.

  2. Націоналістична (український самостійницький підпільний та партизанський рух), мета – незалежна українська держава.

  3. Пропольська (польський рух Опору), мета – відновлення Польщі

Ми знаємо, що до війни наш край масово заселяли поляки, які під час німецької окупації також заявили про себе. І, хоча в них були свої, антиукраїнські інтереси, але вони існували, хоча в менших масштабах (у польських партизанських загонах на території західних областей України брало участь 2150 бійців), з яким нерідко приходилось вступати в сутички як бойовикам УПА так і радянським партизан. Трагізм українського народу Першої світової війни повторився й в Другій світовій війні – українці знову опинилися по різні сторони барикади й змушені були вбивати один одного. Але ми, не можемо змінити історію. Хороша вона, чи погана – вона наша. Прикро було на початку 1990-х рр. спостерігати за конфліктами посивілих ветеранів. З одного боку тих, хто боровся у складі радянської армії та колишніх вояків УПА - з другого. Хто з них був правий у цій війні, а хто ні?! І чи можемо ми судити про це? Ми можемо лише здогаду­ватись про мотиви, що ними рухали. Ці люди – наші. І люди, яких убито в цій війні, – також наші, вони – частина нашого українського народу. Вони хотіли зробити наше життя кращим, вони боронили Україну від ворогів. Вони намагалися зробити якнайкраще, і ми маємо їх поважати за це, навіть тоді, коли вважаємо, що вони були неправі. Вони були впевнені, що віддають життя за Україну. А це – найбільший подвиг,

І ми повинні вивчати історію, щоб запобігти війнам в майбутньому. Адже істерія – це пам’ять людського суспільства, його свідомість і совість, засіб виховання прийдешніх поколінь. Хто не знає свого минулого, – той не вартий майбутнього. Влучно сказав з цього приводу давньоримський політичний діяч, оратор і письменник Марк Туллій Цицерон»: «Не знати історії, бути завжди недоростком».

І сьогодні ми маємо можливість вивчати свою історію. Такої можливості не мали наші діди і прадіди, які самі творили історію. Як писав в той час видатний український кіномитець О.Довженко: «Єдина країна в світі де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалась чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним – це Україна. Другої такої країни нема...» Можливо в цьому також криється одна з причин такого різкого протиріччя в поглядах українців 1940-х років.

Проте варто зауважити, що існування в антифашистському русі Оперу течій з різною політичною орієнтацією спостерігається не лише в Україні. Це звичайне явище для європейських країн. Наприклад, в Польщі існували дві армії – Армія Крайова, яку підтримував польський еміграційний уряд у Лондоні і Армія Людова, яку підтримував Радянський Союз.

  1. Перед війною, сталінське керівництво, розраховуючи вести у майбутній війні бойові дії на ворожій території, не подбало про підго­тування підпілля і партизанської боротьби. Ця робота розгорнулася в ході війни, велась наспіх і,як правило, некваліфіковано.

Протягом червня – вересня 1941 року в Україні було створено 33 підпільні обкоми, багато районних комітетів, первинних організацій та груп ВКП(б). За перший рік війни на території України для проведення партизанської та диверсійної роботи було залишено 3,5 тис. груп. Проте до червня 1942 року більшість їх фашисти виявили і розгромили і залишилось їх всього 22. Які ж причини цього явища?

Тому, що вони були створені наспіх і не були належним чином підготовлені. Тому, що народ не вірив відступаючим більшовикам. Тому що народ не забув голодомор, репресії, і сподівався що фашисти принесуть свободу.

Проте так званий фашистський «новий порядок» розвіяв цю ілюзію, а також після поразки німців під Москвою в грудні 1941р, розвіявся міф про непереможність німецької армії. Після цього комуністичне крило руху Опору в Україні активізувалося. Поширився партизанський рух.

А вкінці 1942 року в Україні діяло 5 партизанських з’єднань під командуванням Ковпака, Наумова, Сабурова, Федорова та ін., а також близько 900 дрібних загонів. Тільки на Київщині їх налічувалося біля 20.

Посилився партизанський рух після того як в червні 1942 року почав діяти Український штаб партизанського руху під командуванням Т.Строкача. А вкінці серпня – на початку вересня 1942 року в Москві відбулася нарада командирів і комісарів партизанських з’єднань, секретарів підпільних обкомів. Учасники наради схвалили пропозицію щодо проведення глибоких рейдів на Правобережжя, де вплив більшовицьких підпільних і партизанський груп був незначним.

З цією метою в жовтні 1942 року в рейд на Правобережну Україну вирушили з’єднання Ковпака та Сабурова, за 30 днів війни вони пройшли з боями 750 км. Протягом війни з'єднання С.Ковпака здійснило сім рейдів, пройшло тилами ворога 18 тис. км.

Карпатський рейд – рейд по західних областях України під командуванням Ковпака розпочався в червні 1943р., метою якого було:

  • підпорядкувати собі націоналістичні сили, розгорнувши спільну антигітлерівську боротьбу,

  • вивести з ладу нафтопромисли Карпат,

  • перейти Карпати, розгорнути широку партизанську боротьбу по ту сторону Карпат.

Однак ковпаківці змогли успішно виконати одне з поставлених завдань – виведення з ладу нафтопромислів. Інших два були безуспішними, оскільки їх не підтримало місцеве населення, не вдалося залучити на свій бік націоналістичні сили, й навпаки – частина радянських партизан перейшла на бік УПА. А ковпаківського комісара С.Руднева було вбито в бою, але не фашистами, а його секретаркою за вказівкою радянського керівництва, через те, що він йшов на зв’язок з оунівцями. Проти ковпаківців було кинуто величезні сили окупантів, партизани потрапили в оточення. На початку жовтня 1943 року з’єднання, розділившись невеликими групами, намагалося вийти із Західної України. Частину їх перехопили в Галичині й Волині війська УПА. Решта з великими труднощами зібралися в наміченому пункті на Житомирщині.

Активно діяли радянські партизани в період визволення України, допомагаючи Червоній армії здійснювати водні перешкоди та диверсії на залізницях («рейкова війна», операція «Концерт» тощо) й в тилу ворожих військ, що відступали. Лише влітку – восени 1942 року партизани висадили в повітря 117 залізничних і шосейних мостів, пустили під укіс 158 ворожих ешелонів.

Всього в Україні у партизанській війні взяло участь близько 200 тис. партизан, 9 тис, загинуло.

В Україні також діяли антифашистські підпільні організації, серед них:

«Партизанська іскра» у с.Кримки Миколаївської області під керівництвом вчителя Моргуленко, куди ввійшли старшокласники місцевої школи. Організація проіснувала до лютого 1943 року.,

—у м. Сталіно Донецької області на чолі з вчителем історії С.Матьокіним,

—у Ніжині, очолював Я.Батюк,

—у Краснодоні – «Молода гвардія», очолювана Стахівим, та інші.

Підпільники інформували населення про події на фронтах, зривали, відправлення молоді до Німеччини, організовували саботаж на підприємствах диверсії, збройні напади на поліцію та німецьких бойовиків.

  1. Погадаймо собі той факт, що в 1929 році у Відні на базі УВО було створено ОУН, метою якої було досягнення незалежності України. Нажаль після вбивства її лідера Є.Коновальця у І939р.в Організації стався розкол, – виникли дві фракції: прибічники С.Бандери – ОУН-Б, яких називали бандерівцями та прибічники А.Мельника – ОУН-М, або мельниківці. Напередодні німецько-радянської війни мельниківці взяли курс на зближення з німцями. Вони виходили з того, що більшовизм був спільним ворогом як для ОУН, так і націонал-соціалістів, і проти нього вони можуть діяти спільно.

Бандерівці виступали за створення власної армії та розгортання актив­ної боротьби за незалежність України спираючись на власні сили й можли­вості українського не роду, хоча Бандера й не відкидав можливості співпраці з німцями.

Обидві фракції мали спільну мету – здобути незалежність України, але шляхи досягнення цієї мети були різними, між ними склалися напружені стосунки, які нерідко виливалися в жорстоку міжусобну війну.

Німецьке керівництво погоджувалося на співпрацю з ОУН, сподіваючись використати її для боротьби з Червоною армією, зокрема воно погодилось на комплектування ще до нападу на СРСР українського збройного з’єднання «Легіону українських націоналістів», який складався з двох підрозділів – «Нахтігаль» і «Роланд».

Після відступу радянських військ зі Львова, 30 червня 1941року тут були скликані Українські національні збори, які ухвалили відновити державну незалежність України та сформувати національний уряд – Українське державне управління, прем’єром якого став Я.Стецько.

Було обнародувано «Акт відновлення Української держави» та благосло­вення митрополита А.Шептицького. Проте Німеччина не підтримала проголошення Української держави й 9 липня 1941 року уряд Стецька бало розігнано, а 15 вересня, через відмову анулювати цей Акт, за наказом Гітлера потрапили за ґрати С.Бандера і Я.Стецько та деякі інші члени уряду. Тоді ж заарештували близько 300 членів ОУН, а 15 керівних діячів організації розстріляли.

Пізніше в Освенцимі було знищено двох братів Бандери. А після того як в Україні утвердились фашисти частини «Нахтігаль» і «Роланд» були розформовані.

В таких умовах ОУН пішла в підпілля для підготування власних сил для боротьби проти окупантів.

Слід відмітити, що ОУН, на відміну від радянської влади, завчасно подбала про організацію підпілля. Ще до початку війни для майбутньої роботи формувалися так звані «похідні групи». Причому цим займалися як бандерівці так і мельниківці. З початком війни «похідні групи» одержали наказ просуватися за гітлерівцями, а де буде можливість – випереджати їх і за умов безвладдя брати цивільну владу в кожному населеному пункті. Члени «похідних груп» орієнтувалися на співробітництво з окупа­ційними властями, а у разі відмови німців погодитися з проголошенням незалежності України мали розгорнути підпільну боротьбу під антигітлерів­ськими та антисталінськими гаслами та готувати масове повстання.

Таким чином підпільні оонівські організації було створено в багатьох містах України, в тому числі на Донбасі й Криму.

Варто зазначити той факт, що підпільна організація про яку ми вже говорили "Молода гвардія" була очолена оунівцем Стахівим. А російського письменника Олександра Фадеєва, автора Молодої гвардії радянське керівництво заставило переписати цей твір, оскільки він не ввів туди діяльність комуністів, А в наші дні в архівах була знайдена листівка цієї організації: «Смерть Гітлеру! Смерть Сталіну!» Ці факти свідчать, що дана організація мала націоналістичний напрямок. Нажаль ця організація була розгромлена, як і багато інших оунівських організацій. У Києві було арештовано 300 осіб, багатьох страчено в Бабиному Яру, серед них відому поетесу Олену Телігу.

В січні 1942 року було розстріляно 200 осіб у Нікополі, дві групи оунівців заарештовано в Херсоні,

У 1942 – 1943 рр. було розгромлено оунівські підпілля у Донецьку, Миколаєві, Запоріжжі, Дніпропетровську, Полтаві та інших містах Правобережжя. На Правобережжі та в Західній Україні самостійницький рух набув збройного характеру. Перші партизанські загони українських націоналістів виникли на Поліссі та Волині й спочатку, як не дивно, не були пов’язані з ОУН, місцевий український діяч Т.Бульба-Боровець, близький до петлю­рівського уряду. За вказівкою Андрія Лівицького, президента УНР в еміграції, Бульба в 1940 році, за рік до початку німецько-радянської війні нелегально перейшов радянсько-німецький кордонні організував на Волині підпілля. Ним був сформований загін «Поліська Січ», котрий влітку 1941р. боровся із залишками відступаючої Червоної армії та НКВС. Цей загін пізніше був перейменований в українську повстанську армію. Німці спробували розпустити цю частину, Бульба повів своїх бійців у ліси , щоб воювати як з німцями так і з більшовиками. Восени 1942 поку ініціативи ОУН-Б було створено УПА. Історія формування УПА досить складна і неоднозначна і ще досі містить чимало білих плям. Ціною великих зусиль УПА змогла об’єднати всі націоналіс­тичні сили і розгорнула боротьбу як проти німців так і проти радянських партизан. Головнокомандувачем УПА в 1943 році став Роман Шухевич (Тарас Чупринка). Порівняно з іншими підпільними рухами Європи УПА являла собою щось унікальне, оскільки практично не мала чужоземної допомоги,

У другій світовій війні, українці, національна свідомість яких зросла, потрапили в лещата протистояння радянського режиму й нацистів. В такій обстановці вони практично не мали змоги діяти згідно своїх власних інтересів. Тобто українці опинилися в становищі коли вони могли лише реагувати на події, а не впливати на них.

Та народ український не лише вистояв, але й організував активну боротьбу з окупантами. Ні тяжкі роки війни, ні нацистський новий порядок ні величезні втрати не зупинили його.

І, хоча відновити свою державну незалежність українці в той час не змогли, але вони зробили вагомий внесок у розгром Німеччини та її союзників. Тому, український народ – це нація, яка своєю мужністю і любов’ю до своєї вітчизни – України принесла перемогу.

Домашнє завдання. – 1. Турченко Ф. Новітня історія України,Ч .І. – § 46, С.324 – 334,

Субтельний 0.Україна: історія. – С.403 – 413.

2. Підготувати стислу доповідь про рух Опору в рідному краї в роки війни.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

Приклад завдання з олімпіади Українська мова. Спробуйте!
До ЗНО з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ залишилося:
0
4
міс.
1
5
дн.
0
7
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!