Подружжя київських письменників Наталки та Олександра Шевченків – одні з небагатьох в сучасній українській літературі, хто наполегливо розвиває жанр жахів, його багаті класичні традиції, і практично єдині, кому це добре вдається.
Як завжди, роман Шевченків – це досить майстерне поєднання кількох жанрів: детективу, жахів, мелодрами та описів буденного життя простого люду. Серед перших вражень домінує подив – як вправно авторам вдається закрутити такий гострий і цікавий сюжет. Украй важко відірватися від книги, допоки не дочитаєш останню сторінку.
Роман складається з кількох сюжетних ліній, які насамкінець об’єднуються в захоплюючу розв’язку. Головною героїнею твору виступає спадкоємна відьма Тамара Сотник, яка заробляє собі на хліб тим, що допомагає нужденним у вирішенні їх проблем. Та її більш-менш спокійне життя закінчується, коли зникає найкраща Томина подруга. Починаючи власне розслідування, пані Сотник і гадки не має, з ким насправді їй доведеться боротися. Криваві вбивство, вибухові погоні на автомобілях, вербування у секту, жорстокі бійки, які змушують здригатися навіть найспокійнішу людину, і, звісно ж, класичний для Шевченків гумор (часом – іронія, а подекуди – злий дядько сарказм) – під усіма цими ознаками «легкого» жанру (беру слово «легкий» в лапки, бо насправді писати якісну жанрову літературу куди складніше, аніж безсюжетні твори а-ля «потік підсвідомості») ховаються філософські питання вибору, помсти, ціни за неї, і, нарешті, розплати – по суті, розплати за чужі гріхи, що несподівано стають своїми…
