Театральне мистецтво в системі культури

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

18

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Кафедра державного управління і соціально-політичних наук

Луценко Ірина Олександрівна

Театральне мистецтво

в системі культури

Реферат

студентки 3-ДО(2) курсу, денної форми навчання

ННІ пед. освіти, соц. роботи і мистецтва

спеціальності дошкільна освіта

28.03.2016

Науковий керівник:

кандидат політичних наук

Подолян Яна Віталіївна

Черкаси

2016

Зміст:

Вступ………………………………………………………………………………..3

1. Зародження театрального мистецтва, його передумови та особливості.4

2. Види і жанри театрального мистецтва.……………………………….……..6

3. Розвиток українського театру………………………………………………14

3.1. XVII—XVIII століття……………………………………...…………...14

3.2. XIX століття……………………………………………..…………..….15

3.3. Радянський період…………………………………….…………….….16

3.4. Сучасний театр…………………………………………..……………..17

Висновки……………………………………………………………………….…18

Список використаної літератури…………………………………………….….19Вступ

Культура - цілісна система, елементи якої не існують ізольовано один від одного.

Культуру як окрему галузь вивчали ще з античних часів. Вона досліджує притаманну їй специфіку в різних галузях наук, зокрема археології, археографії, психології, історії, соціології, мистецтвознавства та ін. але лише на початку ХХ ст. почали робити спроби узагальнити ці дисципліни, наблизитися до синтетичного розуміння терміна «культурологія» і ввести його в науковий обіг.

Театральне мистецтво в сучасному світі є однією з найпоширеніших галузей культури. По всьому світу побудовано величезну безліч будівель театрів, в яких щодня грають постановки. З розвитком інноваційних технологій багато людей стали забувати про істинні цінності мистецтва. Насамперед, театр дає людині можливість удосконалюватися і розвиватися.

Природа мистецтва театру синтетична, адже його художній образ виникає завдяки синтезу драматургії, архітектури живопису, скульптури, музики, майстерності актора. Отже, можна простежити певну закономірність у розвитку процесу синтезації видів мистецтва. Якщо архітектура, живопис, скульптура взаємодіють переважно між собою, то мистецтво хореографії та театру, а далі ми побачимо, що і мистецтво кіно, використовує міжвидовий синтез.

Важлива специфічна особливість театру, яка відрізняє його переважно від усіх видів мистецтва (виняток — хореографія), полягає у тому, що глядач має змогу стати свідком процесу художньої творчості, спостерігати створення художнього образу власними очима.

1. Зародження театрального мистецтва, його передумови та особливості

Стародавня Греція вважається батьківщиною багатьох видів мистецтв, у тому числі і театрального, що виник на рубежі IV-V століть до н.е. Саме слово «театр» має саме грецьке походження і перекладається дослівно як «видовище». Час зародження театрального мистецтва прийнято називати класичною епохою, яка сприймається як якийсь еталон і зразок. Сам давньогрецький театр виник не на порожньому місці. Протягом багатьох сотень років одним з найважливіших подій у культурному житті країни було свято на честь бога Діоніса. В основі його лежали культові обряди і символічні ігри, пов’язані з відродженням природи після довгої зими. У столиці Греції з кінця IV століття до н.е. щорічно, в певний день початку весни ставилися комедії, трагедії і драми, присвячені цій події. Подібні театралізовані вистави з часом стали проводитися не тільки в Афінах, а й в інших частинах країни, трохи пізніше вони були визнані обов’язковою частиною будь-якого державного свята. Вибором постановок займалися міська влада, ними ж призначалися судді, які оцінювали роботу «акторів». Переможці отримували заохочувальні призи. Так, театр став невід’ємною частиною будь-якого свята.

Перший давньогрецький театр носив ім’я Діоніса і розташовувався просто неба на одному зі схилів Акрополя. Зводилося дана споруда тільки на час постановки спектаклів і вміщувало в себе задоволене велике число глядачів. Всі зорові ложі, а також сцена його були зроблені з дерев’яних дощок. Знаходження в подібному спорудженні було вельми небезпечно. Так, до наших днів дійшли відомості про те, що під час проведення сімдесятої олімпіади (499 р. до н. е.) дерев’яні сидіння глядачів практично повністю обрушилися вниз. Після даної трагедії було прийнято рішення розпочати будівництво добротного кам’яного театру [3, c. 304].

У IV столітті до н. е. був зведений другий давньогрецький театр, вигляд його неодноразово змінювався протягом багатьох років існування. Кам’яний театр Діоніса представляв собою прекрасний приклад грецького архітектурного мистецтва і служив зразком для всіх інших, що з’явилися в подальшому театрів. За деякими відомостями, діаметр його сцени (орхестри) становив не менше 27 метрів. Спочатку всі зорові місця розташовувалися безпосередньо навколо сцени, на якій відбувалося театральне дійство. Однак бажаючих бути присутніми на виставах було настільки багато, що довелося виносити окремі місця далеко за межі його стін. У підсумку деяким глядачам доводилося споглядати вистави, сидячи на досить великій відстані від самої сцени.

Античний театр дуже відрізнявся від сучасного не тільки постановками, а й внутрішнім оздобленням. Так, актори його виступали на підмостках, споруджених на рівні рядів глядачів. Лише кількома століттями пізніше сцену стали робити піднятою. Завіси в стародавньому театрі також не було. Перші зорові ряди зазвичай відводилися впливовим людям, представникам влади та їх наближеним. Звичайним людям доводилося займати не найкращі місця на досить великій відстані від орхестри.

Театр у Давній Греції перебував під повним заступництвом держави. Організацією всіх уявлень займалися вищі посадові особи – архонти. Витрати на його утримання, а також на навчання акторів, хористів і т. п. лягали на плечі забезпечених громадян міст, яких стали називати хорега. Професії актора і драматурга в Стародавній Греції вважалися досить почесними. Багато акторів театрів на рубежі IV-V століть до н. е. займали вищі посадові чини, займалися політикою [5, c. 154].

Слід сказати, що жінок до гри в грецьких театрах не допускали. Їх ролі завжди виконувалися чоловіками. Актор повинен був не тільки добре читати текст, але також вміти танцювати і співати. Основу зовнішнього вигляду героя давньогрецької п’єси становила маска, яка надягала на обличчя грає на сцені, а також перука. Саме маска передавала всі його основні емоції і переживання, дозволяла глядачеві відрізнити позитивного героя від негативного і т. п.

Давньогрецький театр поклав початок розвитку європейського театрального мистецтва в цілому. Навіть у сучасному театрі досі дотримуються його основні принципи, як в архітектурі, так і в грі акторів. Він дав світові драматичний діалог, участь живого актора, без яких неможливе існування самого театрального мистецтва як такого [1, c. 763].

2. Види і жанри театрального мистецтва

На сьогоднішній день театри поділяються на різноманітні структурні варіанти, певні жанрові модифікації. Окремі театри мають жанрову спеціалізацію . Це театри сатири, комедії, драми та комедії, малих сценічних форм тощо .

В процесі історичного розвитку визначилися різні види театру, котрі відрізняються один від одного специфічним оформленням та засобами художньої виразності. Деякі театри орієнтуються на певне коло глядачів (молодіжний театр, театр юного глядача і т. д.)

Театр, як вид мистецтва поділяється на такі види:

-драматичний театр;

-музичний театр (опера, балет);

- музично-драматичний (поєднання двох перших театрів);

- театр музичної комедії, театр оперети;

- театр пантоміми;

- ляльковий театр;

- театр одного актора.

В процесі історичного розвитку визначилися різні види театру, які відрізняються один від одного специфічним оформленням та засобами художньої виразності.

Драматичний театр це перш за все літературний театр. Драматургічною основою вистави є п’єса, тобто літературний матеріал.

У театральному мистецтві ведуча роль належить драматургії. Драматургія озброює театр ідейним змістом майбутньої вистави, а також важливим засобом театральної виразності - художнім словом. І тим самим набуває ведуче значення в театральному мистецтві [2, c. 213].

Драматургія впливає на театр, а театр впливає на драматургію.

Кожна п'єса належить тому чи іншому жанру, має певний стиль має відбиток. Завдання театру – разом із драматургом відтворити на сцені дійсне життя. Глядач - творчий компонент театру. До важливих особливостей театрального мистецтва належить той факт, що його витвір - вистава - остаточно формується під прямим і безпосереднім впливом глядача. Знаходячись у театрі, глядач не тільки сприймає витвір театрального мистецтва, а й у певній мірі приймає участь у його створенні.

У театрі ж відбувається пряма, безпосередня взаємодія між актором і глядачем. Цим, між іншим, театральне мистецтво суттєво відрізняється від кіно. Крім того, процес сприйняття в театрі є колективним, масовим.

Драматичний театр це перш за все літературний театр. Драматургічною основою вистави є п’єса, тобто літературний матеріал, який пропонує театру драматург. На основі цього матеріалу створюється вистава. І хоч глядач бачить на сцені не реальне життя, а його художнє відображення все таки драматичний театр самий близький і зрозумілий людині, бо специфічним засобом виразності його є слово.

Вистава у своєму розвитку розподіляється на акти, дії, а ті, в свою чергу, - на мізансцени та картини [4, c. 248].

Витоками драматичного театру були ритуальні обряди, пов’язані з тією чи іншою формою господарювання первісної людини.

В Європі драматичний театр почав активно розвиватися в VІ - V ст. до н.е. Саме на цей період припадає і розквіт театру в Стародавнній Греції. Поруч із знаменитою трагедією активно розвивалася і удосконалювалася драма, тобто мистецтво драматичного театру.

Починаючи із часів Еллінської культури мистецтво драматичного театру розвивалося, удосконалювалося, шукало нові засоби виразності. Поступово спів і танець відійшов на другий план. Замість того більше уваги почали приділяти сценічному слову та якості його звучання. Мистецтво драматичного театру продовжувало удосконалюватися в добу середньовіччя в літургійних драмах та містеріях, в шкільному театрі. Певним чином змінюючись дійшло до наших днів. Великі зміни торкнули драматичний театр в ІІ пол. ХІХ сторіччя з появою «Системи виховання актора» К. С. Станіславського та відкриттям Московського Художнього театру.

Якісно новими стали вистави українського драматичного театру з приходом в театральне мистецтво корифеїв українського театру М. К. Заньковецької, М. Л. Кропивницького, М. К. Садовського. Вони принесли на українську сцену реалізм. Драмам М. Кропивницького, М. Старицького властиві глибока конфліктність і драматизм.

Важлива роль у драмі належить художнім засобам: міміці, жестам, рухам, побудовам мізансцен.

Драматичний театр сьогодні ставить на сцені багато драматургічних різновидів - драму, трагедію, комедію.

Драма може бути соціальною, сімейно - побутовою, психологічною, камерною, історичною, ліричною, тощо.

Комедія, в свою чергу, буває ліричною, побутовою, музичною.

Музичний театр - це мистецький колектив, що ставить музичні вистави, і різновиди музично - сценічного жанру (опера, балет, оперета, музична комедія, мюзикл тощо). Що ж пов'язує між собою ці такі не схожі театральні явища? Перш за все - єдність сценічної дії й музики, при постійному пріоритеті музики в кожному з жанрів, що відрізняються один від одного особливостями своєї музичної драматургії.

Музичні театри об'єднують декілька творчих цехів - солістів і хор, артистів балету, оркестру, допоміжного складу. Тут працюють працівники не тільки творчих, а й інженерних, робітничих професій.

Балет (від латинського ballo – танцюю) - вид сценічного мистецтва, зміст якого розкривається в музично - хореографічних образах. У балеті гармонійно поєднуються музика, хореографія, виконавська майстерність артистів, образотворче мистецтво (декорації, костюми, освітлення). Основним засобом виразності в балеті є танець і пантоміма.

Джерела балету сягають у народні обряди, ігри, де активно використовувався танець. Витоки різних видів сценічного танцю, що використовуються в балетних виставах (класичного, характерного, гротескового) відносяться до народного танцю [4, c. 248].

Хореографічні вистави, як і драматичні можуть поділятися на трагедії, комедії, мелодрами, вони можуть бути сюжетними та безсюжетними, багатоактними та одноактними.

В Україні балетні вистави в ХVІІІ сторіччі ставили кріпацькі театри. В цей період в містах активно починають відкриватися антрепризи, завдяки яким починає зароджуватися професійне театральне мистецтво. Так з’явилися і перші професійні балетні трупи.

Український радянський балет розпочав свій шлях в 1925 році постановкою балету «Лебедине озеро» Чайковського в Харківському театрі опери і балету.

Оперний театр об’єднує драматургію, музику, акторське та образотворче мистецтво в одне багатоколірне ціле. Головне в опері - музика, і тому її автором є композитор. У сценічній дії опери приймають участь співаки - солісти й хор, їхній спів супроводжується звучанням оркестру. Подібно до того як оркестром керує диригент, грою акторів - співаків керує режисер - постановник, який розуміється на специфіці музичного театру. Композитор (в більшості випадків) пише музику на готове лібрето (текст опери), або пише його сам. В оформленні вистави приймають участь художники - декоратори й костюмери. Нерідко в оперу вводять балетні фрагменти [2, c. 213].

У залежності від сюжету і його розуміння композитором розрізняють трагічну, комічну, драматичну, ліричну, епічну опери та їхні різновиди. Характери дійових осіб, їхній внутрішній світ розкриваються в аріях, які відповідають монологам у драматичній виставі. Драматичні сцени, духовні поєдинки героїв часто передаються в дуетах, тріо, квартетах і других музичних ансамблях. Думки й почуття великих людських мас, висловлює хор. Перераховані форми складають музичну «серцевину» опери в їхній основі лежить виразна мелодія. Але дуже часто спів може наближатися і до людського голосу - так виникає речитатив.

Перед початком вистави ще до підняття завіси оркестр виконує увертюру яка розкриває глядачам характер опери. Наприклад, увертюра до «Снігуроньки» Римського-Корсакова змальовує картину казкового засніженого лісу. Іноді композитори пишуть оркестровий вступ і до окремих дій (симфонічні антракти). В оркестрі, як і у вокальній партії можуть звучати лейтмотиви – музичні теми, що втілюють той чи інший образ.

Українське оперне мистецтво розвивалося в тісному зв'язку зі світовою оперною культурою. Першою визначною українською оперою був «Запорожець за Дунаєм» А. Гулака – Артемівського, її постановка відбулася в 1863 році. У другій половині ХІХ ст. композитор П.Сокальський написав оперу «Мазепа» та «Майська ніч».

Вирішальне значення в розвитку українськго оперного мистецтва мала творчість М. Лисенка. Опери якого відзначалися глибокою народністю «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка». Вершиною оперної творчості Лисенка, є «Тарас Бульба». Лисенку належить і декілька дитячих опер, сатирична опера «Енеїда».

Театр оперети жанр музично - театрального мистецтва комедійного характеру, у якому спів і танець поєднуються з розмовним діалогом.

Як самостійний жанр, оперета виникла в середині ХІХ сторіччя.

На російській сцені оперета утвердилася в кінці 60-х років ХІХ сторіччя. Але жодного оригінального твору в дожовтневий час не з’явилося.

Українські комічні опери мають давні традиції й не називалися оперетами, за висловом М. Лисенка «лише за відсутністю терміна». Класичні зразки цього жанру – «Чорноморець» М. Лисенка, «Сватання на Гончарівці» К. Стеценка - пов'язані з українським народним епосом і реалістичні за своєю основою.

Українське мистецтво оперети представляють твори О. Рябова, А. Кос-Анатольського, О. Сандлера, О. Білаша та ін.

До класики опереткового жанру належать:

- Йоганн Штраус (1825 - 1899) австрійський композитор. Спочатку став «королем вальсу», як його звали по всій Європі, а потім одним із королів оперети. Написав 16 оперет. Серед них «Летюча миша», «Циганський барон».

- Ференц Легар (1870 - 1948) угорський композитор. Написав оперети «Циганське кохання», «Там , де жайворонок співає», «Голуба мазурка».

- Імре Кальман (1882-1953) угорський композитор. Автор відомих у всьому світі оперет «Сільва», «Баядера», «Маріца».

- Іссак Дунаєвський (1900 - 1955) написав музику до 12 оперет. Серед них «Женихи», «Золота долина» - 1937, «Син клоуна»- 1950, «Біла акація» -1955.

Театр пантоміми - особливий вид сценічного мистецтва, в якому основними засобами виразності є рух актора і специфічна техніка цього руху.

Пантоміма займає особливе місце серед других видів сценічного мистецтва. Частіше всього під пантомімою розуміють мистецтво створення сценічного образу за допомогою пластики актора, сценічного руху, міміки та жесту.

Мистецтво пантоміми в Європі великого поширення набуло в 20-х роках ХХ сторіччя. Основоположник європейської пантомімічної школи відомий діяч французького театру Етьєн Декру використовував пантоміму, як засіб виховання сценічної виразності актора драматичного театру. Його учень - відомий французький актор Марсель Марсо пристосував для своєї роботи досягнення акторської школи Е. Декру для створення специфічних пантомімічних вистав та номерів, які дали поштовх до народження сучасної пантоміми. Мистецтво пантоміми отримало широкий розвиток в середині ХХ сторіччя в країнах Європи та Америки.

Ляльковий театр – мистецтво синтетичне, він впливає на маленьких глядачів цілим комплексом художніх засобів. Під час показу спектаклів лялькового театру застосовуються і художнє слово, й наочний образ – лялька, і живописне – декоративне оформлення, і музика, пісня. Уміле використання лялькового театру активно сприяє розумовому, моральному, ідейно-естетичному вихованню дітей. Процес формування всебічно розвиненої особистості починається із самого раннього віку. Діти дуже люблять дивитися вистави лялькового театру.

Ляльковий театр – особливий вид театрального мистецтва, у якому замість акторів (або поряд з акторами) діють ляльки.

Джерела лялькового театру - у язичеських обрядах, грищах з предметними символами богів, що персоніфікують сили природи. До перших обрядових ляльок можна віднести зображення тотемів – зображення заступників первісних племен.

У цей час під загальне визначення лялькового театру підпадає величезна кількість його видів і форм.

Існує ряд принципів внутрішньовидової класифікації лялькового театру. Два найпоширеніших: за принципами соціального функціонування; за видами театральних ляльок і засобами їхнього керування [6, c. 353].

Класифікація за принципами соціального функціонування.

У рамках цієї класифікації можна виділити наступні основні напрямки театру ляльок.

1) Ритуально-обрядовий – сама древня форма лялькового театру. Ще в XVI ст. до н.е. у Єгипті існували лялькові містерії. Згадування про ігрових ляльок зустрічаються у Геродота, Аристотеля, Горация, Марка Аврелия, Апулея і ін.

Найчастіше ритуально-обрядові театри ляльок – це найбільш традиційні театри, міцно пов'язані з національними традиціями. В цьому напрямку розвивався ряд лялькових театрів Сходу: індонезійський ваянг; японський дзерурі; індійський; китайський тощо.

До обрядово-ритуальних відносяться й ряд театрів християнської традиції. Лялька брала участь у європейських містеріях XI-XVI ст. (термін маріонетка, що позначає вид ігрових ляльок, виник з назви фігурок, що зображували в містеріях Діву Марію). Більш пізні європейські обрядово-ритуальні лялькові театри (переважно різдвяні) збереглися дотепер: Вертеп (Україна й Росія); Батлейка (Білорусія), Маланка (Молдавія); Шопка (Польща) тощо. Часто подання обрядово-ритуальних театрів ляльок організують непрофесійні актори, тому що головний зміст подібних видовищ – не сам спектакль, а загальне дійство, містерія.

2) Народний сатиричний ляльковий театр. Джерелами цього виду прийнято вважати давньоримські імпровізовані сценки ателлана (від міста Ателла в древній Кампанії).

Одна з найкращих оперних будівель Європи – Одеський академічний театр опери і балету – споруджена в 1884 р. за проектом Г. Гельмана та Ф. Фельнера (Австрія) у стилі ренесансу з елементами бароко, інтер’єр у стилі пізнього рококо. Тут виступали геніальні співаки: Ф. Шаляпін, С. Крушел на участі типізованих персонажів, один із яких – Макк – став прообразом головного комічного лялькового персонажу народного театру. У різних країнах цей персонаж-блазень мав подібну зовнішність: великоголовий, з носом у вигляді гачка, з одним або двома горбами – попереду й позаду. В індійському театрі це – Видушака; у турецькому – Карагез; у середньоазіатському – Палван Качав (Плішивий богатир); в італійському – Пульчинелла; в англійському – Панч; у німецькому – Гансвурст; у французькому – Полішинель; у бельгійському – Вольтьє; у російському – Петрушка (Петрушканович, Ванька Рататуй); тощо.

Цей напрямок практикували переважно мандрівні актори. Народному сатиричному ляльковому театру властиві умовність, мінімалізм оформлення й інших образотворчих засобів; не складна стандартна сюжетна схема, усередині якої йде імпровізація на злободенні теми.

3) Ляльковий театр для дітей. Переважно побудований на казковому матеріалі. Як правило, переслідує дві мети – виховну та розважальну. У силу своєї специфіки має високий ступінь дидактичності - явної або прихованої.

У рамках цієї ж класифікації можна виділити й цілий ряд додаткових напрямків лялькового театру. Наприклад:

алегорично-символістський театр (спектаклі адресуються дорослому глядачеві);

театр масових і колективних свят (гігантські ляльки працюють у безпосередньому контакті із глядачами, утягуючи їх у спільне дійство).

Класифікація лялькового театру за видами ляльок і засобами їхнього керування носить, скоріше, допоміжний професійний характер, тому що найчастіше в одному спектаклі використаються різні види театральних ляльок.

Найбільш відомі види ляльок рукавичні (різновид - пальчикові); на тростинах; маріонетки; плоскі (використаються в тіньовому театрі); автомати (механічні), театр картинок (картинки на фланелі)

У сучасному ляльковому театрі широко розповсюджений і т. зв. «живий план», коли актор керує лялькою відкрито, на очах у глядачів, часом – вступаючи у взаємодію з нею. У такому театрі особливо розповсюджений прийом, коли замість ляльки виступає будь-який предмет - від побутової речі до спеціально виготовленого об'єкта - який зображує одушевлений персонаж.

Всі ці види класифікацій лялькового театру досить умовні й існують у постійній гнучкій взаємодії. Так, наприклад, обрядово-ритуальний індонезійський театр ваянг містить у собі різновид ваянг-кулит (тіньовий театр шкіряний плоских ляльок), ваянг-келитик (театр плоских ляльок на тростинах), ваянг-голек (театр об'ємних ляльок). Ляльковий театр для дітей постійно використає всі види ляльок. Маріонетки використаються в сатиричному народному театрі тощо [4, c. 248].

3. Розвиток українського театру

Театральне мистецтво України бере початок з глибокої давнини в народних іграх, танцях, піснях та обрядах. Ще з VI ст. відомі театральні вистави скоморохів. В епоху Київської Русі елементи театру були в церковних обрядах. Про це свідчать фрески Софійського собору в Києві (XI століття). Перші зразки драми публічно виголошували учні київських Братської (Києво-Могилянська Академії) та Лаврської школи (XVI – XVII століття). Важливими центрами розвитку релігійної драми у цей час вважалася також Львівська братська школа та Острозька академія.

3.1. XVII – XVIII століття

Серед явищ мистецького побуту України ХVII – ХVIII століть особливої уваги заслуговує театр, початки якого сягають ще в часи синкретичної єдності найдавніших фольклорних жанрів: обрядових пісень, хороводів, театралізованих дійств, що нерозривно поєднували слово, музику, танець, акторську гру. Проте поступовий розвиток освіти, культури народу призвів до компромісних рішень цієї проблеми. Цьому сприяли також контакти з європейським театром XVI – ХVII століття, де поряд з п'єсами релігійного змісту, що виконувались у храмах з нагоди Різдва, Великого Посту, Великодня, набував широкого розповсюдження народний ярмарковий театр. Сформувалися типові сюжетні колізії побутових вистав з характерними персонажами-масками: рівнивий старий чоловік, кокетлива молода жінка, коханець, монах, Арлекін, Коломбіна та ін. Подібні процеси своєрідно виявлялись і в Україні як на професійному рівні у формах «високої драми», так і в широкому існуванні жанрів «низького бароко» – у народних інтермедіях, ляльковому театрі-вертепі.

Головним центром творення, виконання і розповсюдження цих основних форм театрального життя ХVII – ХVIII ст. була Києво-Могилянська академія, її професори були авторами драматичних творів, теоретиками театру, а студенти-бурсаки - акторами і основними носіями цього мистецтва. З особливим запалом виконувались театральні п'єси під час традиційних «рекреацій» – травневих днів відпочинку, коли учнівська група під опікою педагогів і наставників відправлялася на околицю Києва: «Все грало, вирувало, тішилося і м'ячем, і кеглями, і пристойними гімнами, а студенти старших відділів створювали оркестри, а часом при денному світлі випадково розігрували якусь комедіючи драму». Музичність українського театру була органічною – пісня, хор, танець, інструментальний супровід виконували у виставах важливу драматургічну функцію: характеристики місця дії, історичної ситуації, дійових осіб, зав'язки і кульмінації сценічного конфлікту.

Дві основні жанрові різновиди театрального мистецтва доби «українського бароко» — шкільна драма і вертеп у виконавчий практиці тісно перепліталися між собою. До антракту «високої драми» ставились народно-побутові сценки — інтермедії, а вертеп після першої дії релігійного змісту переходив до колоритного жанрового дійства. Проте обидва образно-тематичні розділи українського театру мали свою теорію, естетичні норми, мову, спосіб виконання. Переважно релігійна, філософська чи моралізаторська тематика п'єс шкільної драми, відірвана від реального життя, вимагала відповідного літературного викладу — книжної, віршованої мови, а також умовно-символічного стилю інтерпретації [1, c. 763].

3.2. XIX століття

Перші театральні трупи народилися на Наддніпрянщині у XVIII ст. Пізніше в Києві (1806), Одесі (1809), Полтаві (1810), з'являються перші театральні будівлі. Становлення класичної української драматургії пов'язане з іменами І. Котляревського, який очолив театр у Полтаві і Квітки-Основ'яненка – основоположника художньої прози в новій українській літературі. Бурклеск і експресивність, поряд з мальовничістю і гумором, що характерні для їх творів, надовго визначили обличчя академічного театру в Україні. У другій половині XIX ст. в Україні поширився аматорський театральний рух. В аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру — драматурги і режисери М. Старицький, М. Кропивницький та Іван Карпенко-Карий. Заслуга швидкого розвитку театру належить також видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен з них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Дороговказною зіркою українського театру того часу була Марія Заньковецька [2, c. 213].

3.3. Радянський період

Новий період в історії національного театру розпочався в 1918 р., коли у Києві утворилися Державний драматичний театр і «Молодий театр» (з 1922 – сучасний український театр «Березіль») Леся Курбаса та Гната Юри. На театральній сцені з'явилася ціла група талановитих акторів – А. Бучма, М. Крушельницька, Є. Добровольська, О. Сердюк, Н. Ужвій, Ю. Шумський та багато інших. Державний драматичний театр продовжував традиції реалістично-психологічної школи. Натомість Молодий театр обстоював позиції авангардизму. З утворенням театру «Березіль» його сцена стала своєрідним експериментальним майданчиком. Не випадково макети театрального об'єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 р. Тут були вперше поставлені п'єси видатних українських письменників і драматургів М. Куліша («Народний Малахій», «Мина Мазайло») та В. Винниченко («Базар», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь»). Завдяки генію Л. Курбаса, який поєднав у собі таланти режисера, актора, драматурга і перекладача світової літератури, були по-новому осмислені на українській сцені твори В. Шекспіра, Г. Ібсена, Г. Гауптмана, Ф. Шиллера і Ж. Б. Мольєра, здійснені постановки невідомих до цього українському глядачу п'єс європейських драматургів.

З творчого об'єднання «Березіль» бере початок театральна бібліотека, театральний музей і перший театральний журнал. До експериментальних пошуків Л. Курбаса, який був репресований у часи сталінізму, і досі звертаються сучасні митці. У наш час у Києві проходить міжнародний театральний фестиваль «Художній Березіль», присвячений пам'яті Л. Курбаса [6, c. 353].

3.4. Сучасний театр

За роки незалежності в Україні з'явилося багато нових театрів, зростає інтерес до народного та вуличного театру. Українське драматичне мистецтво дедалі активніше інтегрується в європейський культурний простір. Світове визнання здобув театральний режисер Роман Віктюк, творчість якого стала вагомим внеском у світову театральну естетику кінця ХХ ст. Відомий далеко за межами України й інший український режисер – А. Жолдак. Низка талановитих акторів українського театру – Б. Ступка, А. Роговцева, А. Хостікоєв, Н. Сумська та ін. з великим успіхом знялися у вітчизняних і зарубіжних кінострічках. Зараз в Україні щорічно відбувається низка міжнародних театральних фестивалів, які підтвердили свій авторитет у Європі: «Київ травневий» у Києві, «Золотий Лев» у Львові, «Тернопільські театральні вечори», «Дебют» у Тернополі, «Херсонеські ігри» у Севастополі, «Мельпомена Таврії» у Херсоні, «Різдвяна містерія» в Луцьку, «Інтерлялька» в Ужгороді [3, c. 304].

Висновки

Ситуація, що сьогодні склалася у театральному мистецтві України, ототожнюється з діяльністю провідних стаціонарних театрів країни, а також з творчими пошуками театрів-студій, які є важливою складовою сучасного театрального руху. Мета цих художніх експериментів полягає у необхідності створити цілісну модель українського театрального процесу кінця XX ст.

Отже, феномен театрального мистецтва пов'язаний з осмисленням художньої спадщини минулого, з творчими пошуками сучасних театральних діячів, які філософськи осмислюють світ і намагаються розкрити морально-психологічний стан особистості.

Розмаїття культурних напрямків ХХ ст. уособлює загальний розвиток світової культури. На основі неупередженого аналізу бачимо, що культурно-мистецькому процесу притаманні ознаки загальнолюдської культури, де провідними є пріоритети добра, збереження і взаємозбагачення національних форм завдяки запозиченню кращих набутків сусідніх культур. Можна стверджувати, що культура ХХ ст. виробляє спільні риси, її становлення супроводжується акумулюванням досягнень національних культур, кожна з яких вносить щось своє в загальний розвиток. Людство освоїло і увібрало культури багатьох народів світу, завдяки цьому поступово зникає протистояння Сходу і Заходу.

Список використаної літератури:

  1. Гаврюшенко О. А. Історія культури / О. А. Гаврюшенко, В. М. Шейко, Л. Г. Тишевська ; наук. ред. В. М. Шейко. – К. : Кондор, 2004. – 763 с.

  2. Гончарук Т. В. Культурологія: Навчальний посібник. / Т. В. Гончарук – Тернопіль: Карт-бланш, 2004. – 213 с. Бібліогр. 68 назв.

  3. Кормич Л. І., Багацький В. В. Культурологія (історія і теорія світової культури ХХ століття): Навчальний посібник. / Л. І. Кормич, В. В. Багацький– Х.: Одіссей, Видання третє. 2004. – 304 с.

  4. Наконечна О. В. Детермінанти створення і втілення сценічного образу в театральному мистецтві: Монографія / Оксана Василівна Наконечна. – Одеса: Астропринт, 2006. – 248 с.

  5. Нариси з історії театрального мистецтва України ХХ століття / Інститут проблем сучасного мистецтва Академії мистецтв України; Ред.: В. Сидоренко (голова) та ін.. – Київ: Інтертехнологія, 2006. – 154 с.

  6. Шевнюк О. Л. Культурологія: Навч. посіб. / О. Л. Шевнюк – К.: Знання – Прес, 2004. – 353 с. – (Вища освіта ХХІ століття).

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

Приклад завдання з олімпіади Українська мова. Спробуйте!
До ЗНО з ФІЗИКИ залишилося:
0
4
міс.
0
8
дн.
1
3
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!