Тарас Шевченко і Кирило-Мефодіївське товариство.

Серед найбільш явних і актуальних прозрінь Шевченка було його цілковите несприйняття того, що Московія привласнила назву Русі. Шевченко дійшов цього інтуїтивно – адже мав доступ переважно до офіційних російських тлумачень історії. У всій його творчості Росія називається виключно Московщиною, а державний і культурний спадок Київської Русі розглядається як такий, що належить лише Україні. Через архетиповість Шевченка радянський режим так і не ризикнув за період свого існування викреслити його ім’я з історії, як це було зроблено з сотнями інших українських діячів. Для комуністичної партії, і, головне, для самих українців було зрозуміло: якщо на стіні не висітиме портрет Шевченка – ця країна вже не буде сприйматися українцями як своя, з усіма відповідними наслідками. Імперія безпомилково ідентифікувала свого надзвичайно сильного ворога. «Шевченко не будив високих почуттів до великої російської держави, – писав цензор ще Російської імперії, – бо був проповідником українофільства і без ненависті не міг говорити про приєднання Малоросії до Росії». Поему Шевченка «Сон» було заборонено російською цензурою тому, що «автор говорить, що засновник Петербурга «засипав болота шляхетними кістками козаків і поставив на їхніх замучених трупах столицю, в якій без ножа пролито багато крові людської; він викроїв собі порфиру із шкіри малоросів і в цьому уборі заснував столицю». У вірші «Розрита могила» цензорів обурили докори поета Богданові Хмельницькому за приєднання України до Росії і називання «вірнопідданих малоросів відступниками, які допомагають знімати з України останню сорочку і катувати свою Батьківщину». У вірші «Розрита могила» цензори не зрозуміли звернення поета до України: «За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш?», та звернення України до Богдана Хмельницького: «Якби була знала, У колисці б задушила, Під серцем приспала». У вірші «Заповіт» російській цензурі не сподобалось, що поет «просить малоросів, щоб вони, передавши його тіло землі, повстали та порвали кайдани та окропили волю вражою злою кров’ю». У вірші «І Архімед, і Галілей» цензори помітили «пророкування Шевченка про сумну долю російської монархії».