Сьогодні о 18:00
Вебінар:
«
Критика і розвиток. Як не знищити мотивацію
»
Взяти участь Всі події

Тарас Шевченко - геній нації

Українська література

Для кого: 8 Клас

05.11.2019

504

3

0

Опис документу:
Тарас Шевченко — це вічний вогонь, що ніколи не згасне в серцях народу. Творчість Шевченка — це святиня, якою дорожить і гордиться український народ. Ми, нащадки, будемо завжди берегти у своєму серці той вогник любові до Вітчизни, який запалив поет своїми безсмертними творами.
Перегляд
матеріалу
Отримати код

У кожного народу є талановиті митці-поети,письменники. Саме вони прославляють свою країну ,звеличують її  серед інших націй світу. Тарас Григорович Шевченко — великий поет, геній українського народу. Він зробив неоціненний вклад у духовну скарбницю людства.

Без його імені не можна уявити нашої літератури, нашої культури, нашої країни. Його творчість невмируща. Життя Кобзаря можна вважати справжнім подвигом у мистецтві, бо він віддав усі свої сили, щоб врятувати український народ, українську культуру та відкрив перед ними шлях у майбутнє. З плином часу все більше переконуєшся, що поезії нашого Кобзаря — то одкровення, які він висловив на адресу минулих, сучасних і прийдешніх поколінь українців.

Тарас Шевченко — це вічний вогонь, що ніколи не згасне в серцях народу. Творчість  Шевченка — це святиня, якою дорожить і гордиться  український народ. Ми, нащадки, будемо завжди берегти у своєму серці той вогник любові до Вітчизни, який запалив поет своїми безсмертними творами.

ШЕВЧЕНКО Тарас Григорович (09.03(25.02).1814—10.03(26.02). 1861) — поет, художник, мислитель, громад. діяч. Н. в с. Моринці (нині село Звенигородського р-ну Черкас. обл.). Батько Григорій Іванович Шевченко, по-вуличному — Грушівський (1781—1825), та його предки по батькові — родом із с. Кирилівка (нині с. Шевченкове Звенигородського р-ну Черкас. обл.). Мати Катерина Якимівна Шевченко (1783—1823, дівоче прізв. — Бойко) — із сусіднього с. Моринці. Яким Бойко, дід Тараса по лінії матері Катерини, походить із Прикарпаття. Родина Шевченків після одруження 1802 жила в Кирилівці, а 1810 перебралася в Моринці. За переписом кріпаків у березні 1816, Григорій Іванович Шевченко і його сини Микита й Тарас записані в Кирилівці у дворі Івана Андрійовича Шевченка (Шевця). Саме дід Іван, який, імовірно, був учасником Коліївщини, своїми розповідями про "ту славу козачу" заронив у голову свого онука почуття власної гідності, прагнення волелюбства і спротиву пригніченню. Кирилівка належала великому поміщикові В.Енгельгардту, а з 1828 — П.Енгельгардту, згодом — його синові М.Енгельгардту. Родина Григорія Шевченка жила спочатку біля його батька, а пізніше — у власній, придбаній садибі. 1823 померла мати Тараса. Батько одружився із вдовою Оксаною Терещенко, яка мала своїх 3-х дітей. 1825 помер батько, завдяки якому Ш. у 8 років почав навчатися в кирилівській церкві, де за вчителя був дяк П.Рубан. Там пробудився хист Тараса до малювання. Згодом Ш. забрав до себе дядько Павло Іванович Шевченко, в якого він наймитував. Поневіряння по чужих людях, наймитування, покарання різками, приниження і знущання різкіше виявляли такі властивості його вдачі, "по врожденной мне продерзости характера" (Ш.), як непокірність, упертість, зухвалість, нестримний потяг до свободи, викличне бунтарство, протест проти насильства. Ш. часто усамітнювався, захоплювався переписуванням творів Г.Сковороди, псалмів, акафістів, житіїв, рисуванням "вугіллям на коморі і стайні півнів, людей", церков, займався віршуванням, виготовленням рукописних книжечок, читав старослов’янською псалтир, псалми, тропарі, служив, заступаючи дяків на похоронах, слухав кобзарів. Уже в дитинстві в Ш. виробилося особливе сприйняття краси створеного Богом світу, гармонії кольорів і звуків.

У 15-літньому віці Ш. потрапив до панського двору у Вільшані спочатку для опанування науки кухарства, а згодом став "козачком" у пана П.Енгельгардта. Крадькома перемальовував картини, що прикрашали панські покої. Восени 1829 П.Енгельгардт — поручик лейб-гвардії — вирушив до Варшави, де стояв його уланський полк. У панському обозі перебував і Ш., який уже мав атестацію: "годен на комнатного живописца". Наприкінці зими 1831 Ш. в обозі пана П.Енгельгардта прибув до Санкт-Петербурга. Там П.Енгельгардт дав згоду на навчання Ш. в майстра петерб. малярського цеху В.Ширяєва, який виконував оздоблювальні роботи в палацах петерб. знаті. Ш. брав участь в оздобленні щойно побудованих будівель Правительствуючого Сенату, Найсвятішого Синоду, розписував петерб. Великий театр, Олександринський, Михайлівський театри. Водночас Ш. приступив до створення власних істор. і міфологічних композицій ("Смерть Лукреції", "Смерть Віргінії", "Смерть Сократа", "Смерть Богдана Хмельницького" та ряд ін.).

1836 Ш. зустрівся із худож. І.Сошенком, який навч. в Академії мист-в. І.Сошенко познайомив Ш. із земляками — письменниками Є.Гребінкою і Н.Кукольником, худож. А.Мокрицьким, конференц-секретарем Академії мист-в В.Григоровичем, а також з академіком О.Венеціановим. Ш. активно займався самоосвітою, багато читав. Мріяв про навчання в Академії мист-в, куди йому як кріпакові вступ був заборонений. І хоча перед П.Енгельгардтом клопоталися про його звільнення з кріпацтва такі впливові діячі к-ри і мист-ва, як поет В.Жуковський, придворний живописець О.Венеціанов, граф М.Вієльгорський, власник талановитого кріпака не хотів відпускати молодого художника на волю. Довелося вмовляти прибулого до С.-Петербурга К.Брюллова, якого за картину "Останній день Помпеї" звеличувала вся Європа, написати портрет В.Жуковського і розіграти його в лотерею. Лотерея, в якій взяли участь і члени царської родини, відбулася 22 квітня (за ст. ст.) 1838. Було зібрано необхідні для викупу 2500 рублів, і 25 квітня 1838 поет В.Жуковський вручив Ш. у майстерні К.Брюллова відпускну.

Ш. одержав право відвідувати рисувальні класи Академії мист-в, його вчителем зголосився бути К.Брюллов. Створені ним власні композиції, акварельні портрети, перші живописні роботи дістали високі оцінки, деякі з них експонувалися на академічних виставках, були нагороджені срібною медаллю 2-го ст. Радою Академії мист-в і відзначені К-том Т-ва заохочення художників. Ш. вдосконалював майстерність рисувальника і живописця і водночас продовжував поетичну діяльність. Його перші ліричні й драм. твори вражали природністю образного самовираження, виразністю співпереживання, чутливістю сприйняття природи, щирістю співчуття до драматичної долі своїх героїв. Завдяки ініціативному втручанню Є.Гребінки, який наполіг на оприлюдненні приховуваних Ш. поезій, та сприянню укр. поміщика П.Мартоса 1840 з’явилася друком перша поетична книга Ш. "Кобзар", в якій було 8 творів: поема "Катерина", вірші "До Основ’яненка", "Тарасова ніч", "Думи мої, думи мої...", "Перебендя", "Тополя", "Думка", "Іван Підкова". Досконалість поетичної мови, щира сповідальність у висловленні своєї любові до рідного слова, до свого народу і України, природна чистота звучання і краса ліричного виповідання внутр. переживань — усе це вразило і захопило багатьох читачів цього послання до України, що його з волі поета начебто озвучив і поніс "меж люди" духовний проповідник, речник нац. долі й слави — Кобзар (Перебендя). Ідея здійснення Слова, його проростання істиною в свідомості й душах людей, віра в його місійне покликання були визначальними в творчому самозвершенні Ш. Слово в його поезіях виконує функцію наставництва, духовного просвітителя затемнених невільництвом душ, звільнення їх від тьми і скверни.

В Шевченкові часи рос. імперська ідентичність цілеспрямовано впроваджувалася на укр. землях. Укр. культ. й інтелектуальне життя тоді ледве жевріло. Проте з появою "Кобзаря" Ш. процес формування укр. новоліт. мови і молодої укр. писемності набув виразного прискорення.

Ш. усвідомлював, що доля нової укр. літератури залежить від формування літ. мови на основі нар. розмовного мовлення, а для цього слід створити сприятливий духовний клімат. Саме тому він покладав надії на нар. мову, носієм якої було укр. селянство. Укр. мова залишалася чи не єдиною виразною й надійною ознакою нац. ідентичності українців. Ясність, виразність, народнопісенна тональність, народносимволічна образність і простота поетичного мовлення, вираженого засобами фольклорної поетики, — усе це сприяло здійсненню діалогу між поетом і читачем, для якого він і готував у формі послання-привітання свої думи, свої надії і мрії.

1841 поет завершив поему "Гайдамаки", задум якої виник орієнтовно 1839. Надрукував перший розділ поеми "Галайда", правда, без назви; того ж 1841 Є.Гребінка вмістив його в альманасі "Ластівка". Повний текст через цензурні перепони з’явився окремою книжечкою лише в березні 1842. Ш. подав розлоге поетичне виповідання однієї з найдраматичніших сторінок національної історії, видобутої поетом з нар. переказів, балад, пісень, з уст тих, хто бачив ці події на власні очі, хто знав учасників Коліївщини.

Весною 1843 Ш. вирушив разом із Є.Гребінкою і його сестрою Людмилою в Україну. Створені ним малюнки людей, краєвидів, істор. пам’яток увійшли до масштабної серії "Мальовнича Україна". Відвідав КачанівкуКиїв і Київщину, Полтавщину, Чернігівщину, здійснив подорож по Дніпру від Києва до Хортиці. Всюди записував нар. пісні, перекази, замальовував істор. пам’ятки і місця, створив низку портретів і картин, написав рос. мовою поему "Тризна". Восени 1843 побував у рідному селі Кирилівка, де побачився з братами, сестрами та 87-річним дідом Іваном, портрет якого там і намалював. Плідною була і малярська творчість. Ш. написав живописні портрети дітей кн. В.Рєпніна, Р.Лукомського, Х.Маєвської, Г.Закревської, П. і В. Закревських, автопортрет, кілька жанрових картин ("Батьківська хата у Кирилівці", "Вдовина хата на Україні" та ін.), виконав ряд етюдів з натури, ескізів олівцем для майбутнього альбому "Мальовнича Україна".

Враження від перебування в Україні після 12-літньої розлуки в Ш. залишилися сумними. У листі до Я.Кухаренка від 26 листопада 1844 Ш. писав: "Був я уторік на Україні — був у Межигорського Спаса. І на Хортиці, і скрізь був, і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, щоб вони переказилися". Ці мотиви гіркого розчарування висловлені в циклі поезій "Три літа".

Повертаючись у лютому 1844 із України, Ш. зупинився в Москві, де затоваришував з М.Щепкіним. 19 лютого 1844 він написав знаковий для увиразнення своєї світоглядної позиції вірш "Чигрине, Чигрине". Це перша в укр. літературі безкомпромісна оцінка трагічного приєднання України до Росії. Водночас у цій політ. інвективі поет висловив надію на нац. воскресіння, яке можливе лише тоді, коли дух свободи наповнить нар. сподівання на давно очікувану волю.

Наприкінці лютого 1844 Ш. прибув до С.-Петербурга і відновив навчання в Академії мист-в. У цьому ж році петерб. книгар І.Лисенков, якому Ш. в лютому 1843 продав увесь тираж поеми "Гайдамаки" разом із правом на перевидання "Кобзаря", випустив у світ "Чигиринський Кобзар і Гайдамаки". Ш. клопотався викупом із кріпацтва своїх братів і сестер, збирав кошти завдяки передплаті "Мальовничої України" та продажу опубл. окремими книжечками поем "Гайдамаки", "Гамалія" і "Тризна", перекладав з рос. мови на українську свою п’єсу "Назар Стодоля", яка незабаром була поставлена в студентському домашньому театрі петерб. Медико-хірургічної академії.

У березні 1845 Рада Академії мист-в нагородила Ш. за успіхи в живописі срібною медаллю 2-го ст. та удостоїла звання художника. Але тільки 18 листопада 1845 Заг. збори Академії мист-в затвердили його в званні некласного художника із живопису історичного і портретного.

25 березня 1845 Ш. вирушив в Україну через Москву, де зустрічався з М.Щепкіним та О.Бодянським. Відвідав Кирилівку, приїхав до Києва, розпочав роботу в Київській археографічній комісії. Багато подорожував по Україні з метою проведення за завданням Київ. археогр. комісії історико-етногр. досліджень. Ш. виконував пейзажні рисунки, замальовував церкви, кам’яні хрести, руїни давніх будов, збирав необхідний матеріал для нових випусків "Мальовничої України", розпочав роботу над поемою-містерією "Великий льох", над поемами "Єретик" і "Сліпий", написав вірші "Не завидуй багатому...", "Не женися на багатій...", завершив перший варіант поеми "Кавказ" та поему "Наймичка". Особливо творчо плідним був грудень 1845, коли Ш. завершив у с. В’юнище (колиш. село Переяслав. р-ну Київ. обл.; нині затоплене водами Канівського водосховища) гостросатиричний твір "І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє", написав вірші "Холодний Яр", "Маленькій Мар’яні", "Минають дні, минають ночі...", "Три літа", цикл переспівів із Псалтиря "Давидові псалми" і "Заповіт" ("Як умру, то поховайте...").

Під час проживання в Києві в квітні-вересні 1846 Ш. виконав ряд малюнків, акварелей, сепій, робив начерки олівцем краєвидів міста, малював Києво-Печерську лавру, брав участь у розкопках кургану Переп’ятиха. На Київщині записував від селян нар. пісні. У вересні вирушив за завданням Київ. археогр. комісії у подорож на Поділля і Волинь. Після повернення до Києва брав участь у засіданнях Кирило-Мефодіївського товариства.

На поч. 1847 Ш. зараховано на посаду вчителя малювання в Київ. ун-ті. Поет закінчив роботу над поемою "Осика", готував до друку нове видання своїх творів, яке мали надрукувати в Києві, а в той час студент Київ. ун-ту О.Петров написав донос про Кирило-Мефодіївське т-во і про роль у ньому Ш.

5 квітня 1847 на дніпровській переправі в Києві Ш. був заарештований і під суворим караулом відправлений до С.-Петербурга, де його доставили в каземат Третього відділу Канцелярії Його імператорської величності у Петропавловській фортеці. Протягом квітня-травня 1847 він, перебуваючи в казематі, написав цикл віршів, відомих під назвою "В казематі".

30 травня 1847 Ш. оголосили вирок: заслання без терміну в солдати із забороною писати і малювати. Як особливо небезпечного держ. злочинця Ш. терміново вже на другий день після суду відправили в супроводі жандарма до Оренбурга (нині місто в РФ), а звідси — в Орську фортецю (нині м. Орськ Оренбурзької обл., РФ). Там, позбавлений можливості писати (крім листів) і малювати, Ш. завів свій перший "захалявний зошит", в якому записував власні поетичні твори. Його зарахували до складу Аральської описової експедиції, а незабаром відправили у сповнений небезпек степовий похід до Раїмського укріплення. Солдат-художник виконував під час степового походу, в Раїмі (нині аул Кизилординської обл. Казахстан), в плаванні по Сирдар’ї та берегами Аральського моря малюнки, начерки, ескізи (аквареллю, сепією, олівцем). Перебуваючи на Косаралі, протягом вересня—грудня 1848 поет написав 53 поетичні твори і понад 70 художніх творів, в Раїмському укріпленні в 1-й пол. 1849 створив, незважаючи на заборону, 16 поезій, в Оренбурзі в січні—квітні 1850 — 11 поезій і поему "Петрусь". Ш. клопотався про дозвіл малювати і полегшити його долю у зв’язку з хворобами, але такого дозволу не отримав. За доносом прапорщика М.Ісаєва, який повідомляв про те, що Ш. порушує монаршу волю, а саме: ходить у цивільному одязі, таємно складає вірші і малює, його знову заарештували й відправили на гарнізонну вахту, згодом — в Орську фортецю, де його взяли під варту на гол. гауптвахті. Після проведення слідчих дій "рядового из политических преступников Тараса Шевченка" відправили з Орської фортеці на військ. службу до Новопетровського укріплення (нині м. Форт Шевченка Мангистауської обл., Казахстан). По дорозі в Оренбурзі поет зустрівся з Б.Залєським, а в Уральську (нині м. Орал Західноказахстанської обл., Казахстан) познайомився із поляком М.Ятовтом, який пізніше згадував: "Я розмовляв з ним довго про все... незалежна Україна була метою його мрій, революція була його прагненням; можна сказати, що він дивився на світ крізь червоні окуляри".

Із 1850 в поетичній творчості Ш. сталася вимушена 6-річна перерва, хоча він продовжував, порушуючи царську заборону, таємно займатися малюванням. У квітні 1851 рядового 4-ї роти Оренбурзького 1-го лінійного батальйону Ш. включили до складу експедиції, яка вирушала на розшуки покладів кам’яного вугілля в горах Каратау. Протягом 3-х тижнів експедиційної подорожі Ш. виконав багато композицій, рисунків-ескізів, етюдів. Із числа малярських творів періоду заслання в Новопетровському укріпленні до нас дійшло 179 малюнків, серед них — 128 пейзажів Каратау.

Перебуваючи в Новопетровському укріпленні, Ш. брав активну участь в аматорському драм. гуртку: готував до постановки вистави, сам грав на сцені, танцював. Поблизу Новопетровського укріплення він натрапив на добру глину й алебастр, почав ліпити, оскільки не було заборони на заняття скульптурою. Виконав скульптуру "Христос" і барельєф "Тріо", який він передав до С.-Петербурга своєму щирому другові, співакові С.Гулаку-Артемовському. Водночас поет змушений був нести тяжку солдатську повинність — тільки 1852 рядовий Ш. відбув 63 караули. За період із 1852 по 1858, за його словами, він написав близько двох десятків повістей рос. мовою, з яких до нас дійшло тільки дев’ять: "Наймичка", "Варнак", "Княгиня", "Музыкант", "Несчастный", "Близнецы", "Художник", "Капитанша", "Прогулка с удовольствием и не без морали".

12 червня 1857 Ш., плекаючи надію незабаром вирватися з "безграничной тюрьмы", почав писати щоденник ("Журнал"). Він знав, що за його звільнення від солдатської каторги клопочуться президент Академії мист-в вел. кн. Марія Миколаївна, його щира приятелька А.Толстая, її чоловік, віце-президент Академії мист-в Ф.Толстой, командир Окремого Оренбурзького корпусу В.Перовський.

2 серпня 1857 Ш. вибув із Новопетровського укріплення на рибальському човні до Астрахані (нині місто в РФ). У його формулярному списку ще 28 травня було записано: "По Высочайшему повелению уволен от службы с воспрещением въезда в обе столицы и жительства в них, с тем чтобы он имел жительство впредь до окончательного увольнения его на родину в Оренбурге". Та комендант Новопетровського укріплення І.Усков, співчуваючи Ш., видав йому карантинне свідоцтво на виїзд до Астрахані та документ на право проїзду до С.-Петербурга. Із Астрахані Ш. вирушив на пароплаві до Нижнього Новгорода (нині місто в РФ). Командир Окремого Оренбурзького корпусу О.Катенін зобов’язав нижегородського губернатора звільненого від солдатської служби поета повернути до Оренбурга, проте Ш., оголосивши себе хворим, залишився в Нижньому Новгороді майже на 6 місяців.

Уже в перші три-чотири дні перебування "на волі" ("Тепер я в Нижнім Новгороді, на волі, — на такій волі, як собака на прив’язі" — повідомив він 12 листопада 1857 свого друга М.Щепкіна) Ш. написав поему "Неофіти", продовжив енергійну творчу працю — виконав олівцеві рисунки, начерки, особливо багато виготовив портретів (понад 20), 3 автопортрети, малював церкви, монастирі, писав театральні рецензії, вів щоденник, написав триптих "Доля", "Муза", "Слава", переписав поему "Княжна", відкривши нею рукописну "Більшу книжку", опрацьовував поему "Відьма".

Політ. система позбавила поета і художника свободи творчої самореалізації, тому йому доводилося долати ці заборони й обмеження — шукати можливості для того, щоб вивести себе, фізично ув’язненого, обмеженого і творчо закутого забороною писати і малювати, за межі несвободи. Тільки через творчість Ш. міг реалізувати себе, оприявити свою внутр. свободу. У щоденнику він висловив надію на те, що після звільнення його поетична творчість розкрилиться, вірші "потекут плавнее, свободнее и проще и веселее". Гарантією такого майбутнього вільного творчого самовияву були для Ш. його дух, його внутр. свобода і незалежність мислення.

Шевченкове буття-в-собі, завдяки усвідомленню своєї особливої місії як творця, духовного провісника і нац. пророка, спрямовувалося на самозбереження, на забезпечення моральної і духовної суверенності свого Я. У щоденнику він признається собі в тому, що йому вдалося зберегти себе, свій внутр. образ, своє місійне покликання.

Деспотична влада є для Ш. уособленням зла. І до, і опісля 10-ти років суворого невільництва він не плекав ілюзій щодо майбутнього імперської системи — вона продукувала і буде продукувати зло. Поет так вважав, коли писав ще до ув’язнення поеми "Сон", "Кавказ", "І мертвим, і живим, і ненарожденним...", такої ж позиції він дотримувався і після "мрачной монотонной десятилетней драмы", коли писав поему "Неофіти" і "Юродивого". Ш. не поспішав подавати "Неофітів" до друку, бо усвідомлював, що цензура легко розгадає цю притчу про муки і страждання за віру перших християн в стародавньому Римі, зауважить ці іронічно-саркастичні натяки та сатиричні інвективи, спрямовані на щойно померлого царя Миколу I і на його наступника Олександра II, співставить із поемами "Сон", "Кавказ", з його віршами.

Нарешті Ш. було дозволено жити в столицях. 8 березня 1858 він залишив Нижній Новгород і вирушив до Москви, де зупинився в М.Щепкіна. Поет нездужав, але працював. Намалював портрет М.Щепкіна, зустрівся через 11 років розлуки з княжною В.Рєпніною, відвідав М.Максимовича.

26 березня Ш. поїздом відбув до С.-Петербурга і зупинився в помешканні М.Лазаревського, з яким здійснив візит до благодійників поета графів Толстих. Вістка про повернення Ш. із заслання сколихнула весь Петербург. Слава і популярність поета і художника серед петерб. літературно-мистецької еліти, аристократії, студентства зростали з кожним днем. На початку червня 1858 Ш. поселився в приміщенні Академії мист-в, де облаштував квартиру-майстерню. Намалював портрет знаменитого актора А.-Ф.Олдріджа, з яким подружився, нарешті відбулася зустріч із Марком Вовчком, написав вірш "Марку Вовчку", а згодом подарував їй "Кобзар" 1860 із дарчим написом, автограф поеми "Неофіти", Біблію видання 1824, яку мав із собою на засланні. Поезії Ш. активно перекладали рос. мовою рос. поети і перекладачі Л.Мей, О.Плещеєв, М.Курочкін, М.Гербель, П.Вейнберг, Л.Блюммер, М.Мизко. Ш. подав на розгляд Ради Академії мист-в дві свої гравюри на здобуття звання академіка з гравірування на міді.

25 травня 1859 Ш. отримав у обер-поліцмейстера С.-Петербурга свідоцтво на вільний проїзд (але під наглядом поліції) в Київську, Чернігівську і Полтавську губернії. Поїздка в Україну на 5 місяців "для поправления здоровья и для рисования с натуры этюдов" тривала недовго. Подорожуючи Київщиною, художник малював пером, олівцем, написав портрет М.В. Максимовича, підшукав земельну ділянку поближче до Дніпра, біля с. Пекарі (нині село Канівського р-ну Черкас. обл.). За ведення "крамольних" розмов Ш. знову заарештували і вислали до Києва під нагляд поліції. У серпні 1859 йому було дозволено повернутися до С.-Петербурга.

1859 в Лейпцизі (Німеччина) вид-во В.Гергарда випустило збірник "Новые стихотворения Пушкина и Шевченки", в якому було вперше надруковано "Кавказ", "Холодний Яр", "Як умру, то поховайте...", "Розрита могила", "Гоголю", "І мертвим, і живим..." У друкарні П.Куліша з’я-вився друком "Кобзар" 1860 накладом 6050 прим. За допомогою інженера-архітектора Ф.Черненка Ш. склав план хати, яку замірився побудувати над Дніпром, продовжував клопотатися купівлею землі, викупом із кріпацтва братів Микити, Йосипа і сестри Ярини та пошуками можливої нареченої. Згодом повідомив Варфоломія Шевченка, що "заходивсь жениться" на кріпачці, сироті Ликері та попросив посадити на майбутній садибі яблуню і грушу "на пам’ять 1860 року 28 июля" — у цей день Ш. запропонував Ликері Полусмак вийти за нього заміж, і та дала згоду.

На урочистому річному засіданні Академії мист-в у вересні 1860 Ш. був удостоєний звання академіка "за искусство и познания в гравировальном искусстве". Восени 1860 з’явився "Кобзарь Тараса Шевченка в переводе русских поэтов, изданном под редакцией Н.В. Гербеля". Ш. написав вірші "Дівча любе, чорнобриве...", "Ой діброво — темний гаю!..", "Молитва" ("Царям, всесвітнім шинкарям..."), "Царів, кровавих шинкарів...", "Злоначинающих спини...", "Колись-то ще, во время оно...", "Тим неситим очам...", "Плач Ярославни", "Умре муж велій в власяниці...", "Гімн черничий", "Над Дніпровою сагою...", "Росли укупочці, зросли...", "Світе ясний, світе тихий!..", "З передсвіта до вечора...", "Ликері" ("Моя ти любо! мій ти друже!"), "Барвінок цвів і зеленів...", "І Архімед, і Галілей...", "Л." ("Поставлю хату і кімнату..."), "Кума моя і я...", "Не нарікаю я на Бога...", "Титарівна-Немирівна...", "Хоча лежачого й не б’ють...", "І тут, і всюди — скрізь погано...", "Ой люди! люди небораки!", "Якби з ким сісти хліба з’їсти...", "І день іде, і ніч іде...", "Тече вода з-під явора...", "Якось-то йдучи уночі...", "Бували войни й військовії свари...", "Н.Т." ("Великомученице кумо!.."), "Зійшлись, побрались, поєднались..." Окремими виданнями з’явилися поеми "Катерина", "Гамалія", "Наймичка", "Тополя", "Тарасова ніч", "Думи мої, думи мої..."

У цьому ж 1860 Ш. виконав також ряд малярських творів: "Натюрморт", "Хлопчик-натурник", "Натурниця", "Автопортрет у світлому костюмі", "Портрет Ф.А. Бруні", "Портрет Ф.П. Толстого", "Портрет Л.М. Жемчужникова", "Портрет Л.І. Зотової", автопортрет у темному костюмі (офорт), автопортрет із бородою (офорт), офорт "Вірсавія", "Автопортрет із свічкою", "Автопортрет" (олія), офорт "Дуб", портрет Ликери Полусмак, автопортрет у шапці й кожусі (офорт).

Початок 1861 ознаменувався виходом у світ "Букваря южнорусского" для сільс. шкіл України (накладом 10 тис. прим. і ціною по 3 копійки за прим.). Ш. нездужав, писав до Варфоломія Шевченка: "Так мені погано, що я ледве перо в руках держу, і кат його батька знає, коли воно полегшає..." Проте пересилював себе і виконав "Портрет П.К. Клодта", "Портрет І.І. Горностаєва", "Автопортрет", працював над портретом невідомої, написав останній свій вірш "Чи не покинуть, нам, небого..."

Вранці 26 лютого (10 березня за н. ст.) 1861 о пів на шосту ранку в квартирі-майстерні Академії мист-в у С.-Петербурзі Ш. помер. Після відправлення панахиди в академічній церкві, де була виставлена для прощання труна з тілом Ш., і виголошення промов П.Кулішем, В.БілозерськимМ.Костомаровим, В.Хорошевським похоронна процесія вирушила на Смоленське кладовище. Відкриту труну несли на плечах друзі поета, за труною йшли студенти і викладачі ун-ту й Академії мист-в, письменники і художники М.Некрасов, М.Салтиков-Щедрін, Ф.Достоєвський, М.Михайлов, Л.ЖемчужниковМ.Лєсков, І.Панаєв, О.Пипін, М.Курочкін.

Виконуючи поетичний заповіт Ш., труну з його прахом друзі і знайомі в супроводі Г.Честахівського та О.Лазаревського відправили 24 квітня (за ст. ст.) в Україну. На шляху траурну процесію зустрічали з квітами, повсюдно відбувалися панахиди, які часто перетворювалися на нар. демонстрації.

У Києві труну на ніч поставили в церкві Різдва Христового на Подолі, звідси багатотисячна траурна процесія провела тіло Ш. до пароплава "Кременчуг", яким труна була доставлена до Канева. Труну Ш. супроводжували його брати Микита, Йосип, сестра Ярина, Варфоломій Шевченко, О.Лазаревський, Г.Честахівський, І.Сошенко, В.Забіла, студенти Київ. ун-ту. В Успенській церкві Канева відбулася багатолюдна панахида, і на другий день, 10 травня (22 травня за н. ст.), відбувся похорон Ш. на Чернечій горі 

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу.