Презентація та біографічні відомості для розповіді в класі.
Періодизація творчості Тараса Шевченка
1837-1843 — рання творчість;
1843-1847 — період «трьох літ»;
1847-1857 — період арешту і заслання;
1857-1861 — останні роки життя.
Ранні роки
Тарас Шевченко народився 9 березня 1814 року в селі Моринці Звенигородськогр повіту Київської губернії. За родинними переказами, Тарасові діди й прадіди з батьківського боку були козацького роду. Дід по матері Бойко Яким Іванович, був вихідцем з Прикарпаття, за однією з версій сином опришка Івана Бойчука. Він брав участь у селянському повстанні Коліївщина 1768 р., від нього молодий поет наслухався оповідань про гайдамаччину та козацькую славу. Саме з цих розповідей поет отримує найперше розуміння, що кріпацтво – це неприродний стан.
Мати Шевченка вмерла влітку 1823 року, а батько 1825 року. Зрештою Тарас змушений був залишити домівку та пішов у найми до тамтешнього дяка, маючи там можливість вчитися. Шевченкове навчання тривало два роки, та й те із зубрінням і тілесними покараннями. Проте малий Тарас взяв звідти все, що міг: навчився грамоти та зацікавився літературою. Одним з улюблених поетів був Григорій Сковорода.
1828 року Шевченка взяли козачком (слугою) до панського двору Павла Енгельгардта, який призначив Тараса власним дворовим слугою у вільшанському маєтку. Шевченко не був добрим слугою, наспівував пісні і таємно малював, а ще увесь час просив пана віддати його в науку до якого досвідченого живописця.
Майже два з половиною роки — з осені 1828-го до початку 1831-го — Шевченко пробув зі своїм паном у Вільно (сучасний Вільнос). Ймовірно, Тарас відвідував лекції з малювання професора Віленського університету Йонаса Рустемаса. З тих часів зберігся Тарасів малюнок «Жіноча голівка», який свідчить про майже професійне володіння олівцем. 1830 починається постання, і Енгельгарт з Тарасом втікає до Петербурга.
Перші роки в Петербурзі. Викуп з кріпацтва (1831—1838)
Петербург того часу був столицею, переповненою українцями, а ще єдиним місцем, де можна було пробитися. Києво-Могилянська академія була ліквідована, замість неї стояла духовна семінарія. Освіченим українцям 19 століття в Україні місця не було.
Переїхавши 1831 року з Вільна до Петербурга, поміщик П. Енгельгардт узяв із собою Шевченка, щоб згодом мати зиск на художніх творах власного «покоєвого художника», підписав контракт й віддав його в науку на чотири роки до живописця В. Ширяєва.
Ще у 1835—36 роках Шевченко створив кілька складних багатофігурних композицій на теми античної історії та Київської Русі. У 1836—37 роках Шевченко створив малюнок «Смерть Богдана Хмельницького». Але найдосконалішим малюнком на історичну тему цього періоду є «Смерть Сократа» 1837 року, який відзначається впевненістю малюнку, передачі освітлення, групуванням постатей. У ці роки Шевченко посилено займався самоосвітою, знайомився з творами мистецтва.
Шевченко – кріпак з України з феноменальними здібностями. Він вмів однаково добре малювати і ікони, і портрети, і пейзажі, будь-що. Його починають помічати петербурзькі мистецькі кола. Шевченко познайомився зі своїм земляком — художником Іваном Сошенком, а через нього — з Євгеном Гребінкою, Василем Григоровичем. Про талановитого хлопця дізнається впливовий при дворі поет Василь Жуковський, а пізніше з найвидатніший російський художник Карл Брюллов. За словами Брюллова Шевченко мав некріпацьке обличчя. Йому дуже сподобалися малюнки Тараса. Саме він вирушає до Енгельгардта, з проханням відпустити хлопця, а той йому відмовляє. Брюллов дуже ображається та називає Енгельгардта «феодалом-собачником», «свинею» та «амфібією». Врешті Енгельгардт таки називає ціну за викуп Шевченка – 2500 асигнацій. Проте, це ціна мало не 5 кріпаків.
Навесні 1838-го Карл Брюллов і Василь Жуковський вирішують викупити молодого поета з кріпацтва. Щоб здобути такі гроші, Карл Брюллов намалював портрет Василя Жуковського — вихователя спадкоємця престолу Олександра Миколайовича, і портрет розіграли в лотереї. Відбулася вона 4 травня 1838 року, а 7 травня Шевченкові видали відпускну. На згадку про визволення 22 квітня 1838 Шевченко присвячує Жуковському поему «Катерина».
Радянська влада нав’язувала міф, що саме росіяни викупили Шевченка з кріпацтва. Але сам Брюллов – найвидатніший російський митець («Останній день помпеї») – був по матері – француз, а по батькові – німець. Справжнє прізвище Брюлло , став – Брюллов.
Василь Жуковський – придворний поет. Позашлюбний син туркені і російського поміщика українського походження Опанаса Буні. Назвав Шевченка «алмазом в кожусі».
Спочатку може здатися, що викуп Шевченка з кріпацтва, його подальший злет – це просто збіг обстави чи навіть благодійність росіян. Але ні, Шевченко був дуже харизматичною особистістю і просто не міг не стати популярною людиною.
Учень Петербурзької академії мистецтв. «Кобзар» (1838—1843)
Шевченко став учнем Академії мистецтв, де його наставником став К. Брюллов. За словами Шевченка: «настала найсвітліша доба його життя, незабутні, золоті дні» навчання в Академії мистецтв. Шевченко здобуває в академії неабияких успіхів. Він починає вести світське життя, зокрема разом з К. Брюлловим часто їздить на літературно-музичні вечори, відвідує письменників, діячів мистецтва, краще вдягається. У його щоденнику є згадка про покупку пальта-макінтош за цілих 100 карбованців. В той час це була річна зарплата середнього чиновника. Іван Сошенко, з яким він тоді жив на одній квартирі, навіть переживав за долю Тараса і казав, що у нього вселився «світський біс». Збереглися спогади проте, що Шевченко відбив у нього дівчину. Іван Сошенко, як він сам стверджує, був закоханий у сусідську дівчину німкеню Машу Європеус і хотів з нею одружитися, але вона закохалася в Тараса. Поет легко закохувавсь і легко потім забував своїх жінок, саме так сталося і з Машею.
Легко розвінчати побоювання про перетворення Шевченка у «світського біса» може сам автор. Він заносить до свого щоденника прикметний запис: «Боюся, как бы мне не сделаться модной фигурой в Питере. А на то похоже» (від 30 березня 1858 p.). Це свідоме, програмове внутрішнє протистояння скороминущим вартостям, цілком у дусі сковородинівської «втечі од світу».
В цей період Шевченко малює свій перший олійний портрет. Починає також активно писати вірші. Художні полотна він дуже довго обмірковує, а рими самі лізуть йому в голову, не треба довго думати, просто бери і записуй. Шевченко вирішує показати свою поезію Є. Гребінці, і той запропонував видати їх окремою книжкою, яку згодом назвали «Кобзарем». Шевченко не відразу погодився на видання, його довелося умовляти. Парадоксалльним також було те, що збірку легше було видати в Пітері, а не в Києві, бо в російській столиці було менше цензури.
4 травня 1840 року з'явилося перше друковане оголошення про продаж «Кобзаря», який швидко розійшовся, його вихід, навіть урізаного цензурою, був подією великого літературно-суспільного значення. Перший «Кобзар» ще не мав відвертих закликів до революційних дій, проте весь він містив протест проти суспільної несправедливості й поривання до вільного життя. Мегапопулярності в росії збірка не здобула. Реакція їхніх критиків здебільшого була агресивна: один рецензент писав, що «особливої української мови немає», інші рецензенти називали українську мову «гібридним діалектом», «безперспективною» та «мужицькою» й вважали що українська мова не має шансів на існування.
Перший приїзд в Україну. «Живописна Україна» (1843—1844)
Приїхавши в Україну Шевченко розуміє, що саме на батьківщині його «Кобзар» тут дуже популярний. О. Афанасьєв-Чужбинський, який в середині XIX століття служив на Кавказі, писав: «Скрізь, де знаходив кілька українців, чи в колі чиновників, чи в якомусь полку, скрізь зустрічав я пошарпані екземпляри „Кобзаря“ та „Гайдамаків“ і повне, щире співчуття до їхнього автора». Ця поезія пробуджувала спогади про національне минуле, ставала поштовхом до відродження минулої слави.
Під час першої подорожі до України Шевченко задумав видати серію офортів «Живописна Україна», а на виручені кошти викупити своїх рідних з кріпацтва. Перші 6 офортів («У Києві», «Видубецький монастир у Києві», «Судна рада», «Старости», «Казка» («Солдат і Смерть»), «Дари в Чигирині 1649 року») вийшли у листопаді.
Крім того 1844 року під назвою «Чигиринський Кобзар» вийшов передрук першого видання «Кобзаря» з додатком поеми «Гайдамаки».
3 квітня 1845 року Рада Академії мистецтв затвердили «Тараса Шевченка в академічному званні некласний художник у малярстві історичному і портретному» й видала йому за його заявою квиток на право проїзду в Україну і назад «для художніх занять», а також безперешкодного там перебування.
Чому ж заповіданої кар'єри художника не відбулося? Чому у протистоянні малярство versus література перемагає друге? Цей вибір був набагато ширшим, бо малярство дорівнювало петербурзькій культура, які була чужою для Шевченка. Тільки поезія, словесне мистецтво дозволяли йому вийти за межі тієї культури, відсторонитися від неї як від іншої. Раз самовизначившись як «кобзар», свідомо взявши на себе місію хранителя й ретранслятора усних переказів племені (у «Передмові» до «Гайдамаків» ця наративна модель ще спеціально наголошується — як не остаточно всталена: «розказую так, як чув од старих людей», «дід мій, нехай здоров буде, коли зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: „Коли старі люди брешуть, то й я з ними“»). А надалі кобзарський архетип потроху згорнеться і «зцементується» до образу «старого» й «сивоусого» наратора — таким, на подивування сучасних літературознавців, бачив себе Шевченко мало не від тридцятирічного віку.
Другий приїзд в Україну. Археографічна комісія (1845—1847)
У Києві поет розширив знайомство зі студентською молоддю й зустрівся з М. Максимовичем, якому також подарував поему «Тризна». Свої київські зустрічі навесні 1845 року поет пов'язував насамперед із необхідністю розповсюдження «Живописної України». Завдяки Максимовичу він став неофіційним співробітником Київської археографічної комісії. Йому пропонують платню в 150 карбованців за рік, а це всього 1,5 його плащі-макінтоші. Ось як він хотів додому. Виконуючи завдання комісії, Шевченко багато подорожував Україною, збирав фольклорні й етнографічні матеріали, змальовував історичні й архітектурні пам'ятки.
Осінь і зима 1845 року були часом найбільшого творчого піднесення автора. У цей час поет такі твори: «Єретик», «Три літа», «Кавказ», «І мертвим, і живим…», «Холодний Яр», «Давидові псалми», «Наймичка».
Недруковані твори Шевченка публіка переписувала й вивчала напам'ять, його поезії читали з великим захопленням студенти різних національностей. Дехто з них спеціально вивчав українську мову, щоб добре розуміти його вірші. Багато недрукованих творів Шевченка поширювалися в рукописах не лише в містах, але й в селах. Його називали батьком нації, а йому було всього 31 рік. Спогади про те, як це сталося вперше залишив лікар і громадський діяч Андрій Козачковський. В його будинку в Переяславі Шевченко гостював влітку 1845 року. З’їхалися гості, переважно молодь. «Шевченко був у справжньому натхненні; навпроти нього, на протилежному кінці столу, стояв, не зводячи погляду з поета, з келихом у руці пан поважного віку, походженням німець… «Оце – батько! Їй-богу, хлопці, батько!» – високо підіймаючи келих, проголосив німець, і потім ми всі називали Шевченка батьком».
1846 рік тісно пов’язує Шевченка з київським Кирило-Мефодіївським братством, яке організували історик Микола Костомаров, письменник Пантелеймон Куліш, правник Микола Гулак та вчитель Василь Білозерський. Вони п’ють вино і обговорюють незаконність кріпосного права та національну свободу України. Ті теми, які біли найбільш близькими Тарасові Шевченку. Саме завдяки поетові братчики починають говорити українською. Вони не планували брати до рук зброю, а відкривати школи, випускати підручники.
Товариство викрили в березні 1847. Почались арешти кирило-мефодіївців. Поки Шевченко, нічого не підозрюючи мандрував Україною, царська влада готувала його арешт. Після доносу Петрова Археографічна комісія 3 березня звільнила Шевченка з-поміж співробітників нібито за те, що він без згоди комісії виїхав з Києва. Не знаючи про всі ці події, поет поспішав до Києва на весілля Костомарова. 17 квітня 1847 року при в'їзді в Київ на правому березі Дніпра він був заарештований.
Перший арешт. Кара солдатчиною (1847)
Під час арешту у Шевченка відібрали папери, зокрема книгу «Три літа» й під конвоєм відправили до Петербурга. На допитах поет не виказав нікого з членів товариства. Перебуваючи близько двох місяців за ґратами, Шевченко написав вірші, які згодом об'єднав у цикл «В казематі». Шевченка звинуватили в написанні віршів, з якими «могли посіятись і згодом укоренитися думки про вигадане блаженство часів Гетьманщини, про щастя повернути ці часи й про можливість Україні існувати як окремій державі». Участі поета в Кирило-Мефодіївському товаристві слідство не довело. Шевченка як «наділеного міцною будовою тіла» призначили рядовим в Оренбурзький окремий корпус на невизначений термін із забороною писати й малювати. У його житті настала смуга тривалої і тяжкої неволі в пустельній околиці царської росії.
Заслання до Орська. Аральська експедиція (1847—1849)
Всупереч заборонам, до Шевченка ставились добре, дехто навіть прихильно, адже чули про поета. Він все ж потайки малював і писав вірші в Орській фортеці. 1847 року він зокрема написав низку поем та балад й завершив цикл поезій «В казематі».
На початку 1848 року капітан-лейтенант Олексій Бутаков, який прихильно ставився до Шевченка, включив його до складу своєї Аральської описової експедиції. Вона дозволяла Шевченку якийсь час мати дозвіл малювати, звільнитися від військової муштри й суворого нагляду. Шевченко вирушив разом з експедицією 11 травня 1848 року, належало подолати шлях у майже 750 км, з Орська до укріплення Раїм. Обов'язки Шевченка збігалися з його бажанням: як художник він багато малював не тільки з того, що видавалося необхідним для експедиції, але й з власної ініціативи. Експедиція тривала півтора роки.
Перебування в Оренбурзі. Другий арешт (1849—1850)
Після повернення з експедиції на поета написали донос. Там значилося «Шевченко ходит в гражданской одежде и, несмотря на запрет, пишет стихи». При обшуці поліцією було знайдено матеріали - листи та вірші, й цивільний одяг.
Шевченка знову заарештували та посадили до Орської каторжної тюрми. Цьому передував царський указ тримати його під суворим арештом. На слідстві Шевченко відповідав щиро й точно. Проте за результатами слідства ніякої політичної загрози виявлено не було й царем було виказано, що за достатню кару вистачить вважати перебування в казематах. За тим, 8 жовтня за наказом Обручева Шевченка було вивезено з Орської фортеці до Новопетрівського Укріплення.
Заслання на Мангишлак. Боротьба за визволення (1850—1857)
Умови Новопетровського укріплення були жахливими: місцева вода була солонувата, харчі здебільшого сухі та теж солоні — через це солдати хворіли на цингу, від якої дуже страждав і Шевченко. Цинга була спільним лихом усіх степових укріплень, особливо взимку. Щороку від хвороб, породжених тяжкими побутовими умовами, виснажливої муштри, фортифікаційних робіт, нещасних випадків (переважно під час навчальних стрільб) — гинули солдати.
Будні укріплення для Шевченка були огидними своїм безглуздям, одноманітністю, пияцтвом та аморальною поведінкою деяких офіцерів. Шевченко був одним з небагатьох солдатів, які провели в укріпленні найбільш тривалий час — сім років без перерви.
В суворій таємниці за роки перебування на Мангишлаку Шевченко виконав понад сто сімдесят малюнків сепією, аквареллю, олівцем — переважно на мангишлацьку тематику. Було створено і чимало портретів, що, окрім прагнення творити, ще й було єдиним джерелом заробітку. Збереглося їх небагато, менше, ніж було виконано. Деякі малюнки, які він передав в Оренбург Залеському для продажу, не підписувалися.
Коли 18 лютого 1855 року помер Микола I — 19 лютого було оголошено маніфест нового царя, Олександра II, щодо звільнення політзасланців у зв'язку зі вступом на престол. Поет одразу ж подав клопотання про звільнення. Шевченко мучився відсутністю звістки, чи вплинуть маніфести царя на його долю, чи ні, і тільки 14 квітня 1856 року він дізнався, що для нього нічого не змінилося: «Я близький був до відчаю, так мене приголомшила ця безнадійна звістка». Проте клопотання друзів поета досягли мети —Тараса Шевченка звільнили.
Повернення. Подорож з Астрахані до Петербурга (1857—1859)
Скінчилося дуже тяжке для поета й художника десятиліття, сповнене образ, принижень, муштри, дальніх походів з небезпечними ситуаціями (як це видно з щоденника начальника Аральської експедиції). Він постарів, посивів, втратив здоров'я. Більше ніж рік поет повертався до Петербурга. У дорозі він написав поеми «Неофіти», «Юродивий», поезії «Доля», «Муза», «Слава».
Шевченкові дозволили повернутися до Петербурга з певним застереженням: він лишався особою «піднаглядовою», у ряді документів підкреслювалося, що імператор дозволив проживання у столиці і відвідування Академії мистецтв з умовою, щоб за ним вівся належний нагляд.
Виявляв Шевченко інтерес і до питань розвитку науки, до загальних проблем світобудови та природознавства. Використовуючи кожну нагоду, разом з Семеном Гулаком-Артемовським Шевченко відвідував Ермітаж, концерти і театри. Сучасники одностайно відзначали пристрасть поета до музики та співу, через що він зустрічався відомими композиторами того часу.
Третій приїзд в Україну. Третій арешт (1859)
Ще перебуваючи на засланні, Шевченко всіма помислами хотів повернутися на «сердешну Україну», до рідного народу. Але спочатку через тяганину з цензурою щодо видання його поезій, він не зважувався починати клопотання про дозвіл поїхати в Україну. Лише 5 травня 1859 року він подав заяву в Академію мистецтв з проханням дати йому «вид» на проїзд в Україну. Зрештою дозвіл дали. А III відділ спеціально повідомляв жандармське управління всіх губерній України, куди мав завітати Шевченко, про його подорож, і нагадував про заходи щодо найпильнішого спостереження за ним, як за «політичним злочинцем», якого уряд весь час вважав «небезпечним».
Третій арешт Шевченка відбувся 13 липня. Коли він повертався до садиби Максимовичів, у якого гостював. Причиною арешту став донос про «Блюзнирство» та слова що «не треба ні царя, ні панів, ні попів». Сам Тарас Григорович свідчив, що «ніколи б не міг наважитися на такі слова, бо знає свої стосунки з урядом, та розуміє що за ним стежать». Більшість свідків теж говорили, що «проти уряду нічого лихого Шевченко не говорив». На щастя Тараса справу передали українцю Андрієвському й Шевченка було вислано до Києва. Проживши з кінця липня до середини серпня в Києві поет виїхав до Петербурга.
Останні роки життя (1859—1861)
У перші тижні після повернення до Петербурга Шевченко активно включається у громадсько-політичне і культурне життя міста.
Поет з новою силою розгорнув поетичну діяльність, яка була спрямована на розвінчування царату й кріпосництва. Він закінчив славнозвісну поему «Марія», розпочату ще в Україні. Багато дослідників, зокрема О. Білецький, вважають, що поема «Марія» становить вершину творчості поета після заслання. На початку грудня 1859 року Шевченко написав вірш «Подражаніе Ієзекіїлю. Глава 19», в якому переконує народ, що «князі, вельможі, царі» — це хижаки («шуліки», «біснуваті», «скаженії звірі»), вони «жруть» «людей незлобних, праведних дітей». Єдиний вихід — «підстерегти» царя, закувати його в кайдани, заслати «на каторгу» — посадити «в тюрму глибоку». Вірш був відвертим закликом до повалення царату.
Цензура нарешті дала дозвіл до друку нового видання «Кобзаря». Дозволили видати тільки ті твори, що вже друкувалися, але й вони були сильно «проціжені». До видання 1860 року потрапила лише невелика частина поезій Шевченка: шістнадцять творів, що друкувалися у 1840-х—50-х роках.
На 1860 рік припадають турботи Шевченка, пов’язані з купівлею землі на Київщині, над Дніпром. плани одруження, а також початок хвороби, що звела його в могилу.
Смерть й поховання (1861)
Перебуваючи у жахливих умовах каторги-солдатчини Шевченко набув невиліковну хворобу серця і печінки як наслідок ревматизму, цинги, малярії. Також загострювали проблеми з його здоров'ям печаль, нестатки, відсутність сім'ї, туга за батьківщиною, повсякчасне нервове напруження і тривога у зв'язку з постійними переслідуваннями і загрозою нових репресій. До того ж клімат Петербурга, з його сильною вологістю, був несприятливий для людини з хворим серцем. У тісному приміщенні, де жив Шевченко в Академії мистецтв, не вистачало повітря, до того ж воно було отруєне кислотами, що вживалися при гравіруванні. Поет не залишав надії повернутися в Україну, він підганяв Варфоломія Шевченка (троюрідний брат) прискорити купівлю садиби «над Дніпром».
У ніч з 24 на 25 лютого у Шевченка стався винятково тяжкий приступ задишки, його мучив нестерпний біль у грудях; всю ніч він не міг лежати, не знаходячи собі місця. Вранці 25 лютого до Шевченка прийшов М. Лазаревський, який застав його в неймовірних стражданнях. Поет помер о п'ятій годині ранку, 26 лютого 1861 року.
Перед смертю поет записав олівцем на офорті автопортрета 1860 року свій останній вірш «Чи не покинуть нам, небого». Український літературознавець Павло Зайцев назвав цей твір «незрівнянним поетичним документом боротьби безсмертної душі з тлінним тілом перед обличчям фізичної смерті».
Після того, як п'ятдесят вісім днів прах Шевченка перебував у Петербурзі, його домовину, згідно із заповітом перевезено в Україну й перепоховано на Чернечій горі біля Канева. Шевченко ще за життя мріяв про «тихе пристанище і спокій коло Канева».
Особисте життя
Шевченко ніколи не був одруженим й не існує відомостей, що у нього були діти. Першим коханням молодого поета була Оксана, його ровесниця. Шевченко присвятив їй поему «Мар'яна-черниця», а також ліричну поезію «Ми вкупочці колись росли…». Остання розповідає про те, як закохані змушені були розлучитися, а коли ліричний героя на старість повернувся додому, то дізнався, що «Помандрувала / Ота Оксаночка в поход / За москалями та й пропала», а за рік «з байстрям вернулась». Цікава тут історія в тому, що довгий час серйозні дослідники творчості поета були справді переконані, що наскрізний образ покритки у творчості Тараса Шевченка був наслідком глибокої психологічної травми. А тимчасом доля реальної Оксани Коваленко нічим не вибилася з приналежного її станові соціально-звичаєвого нормативу: благополучно собі заміжня молодиця, мешкала в сусідній Пединівці, ростила вже двох донечок і в голові не покладала, як її буде безневинно «острижено». Чудовий взірець того, як Шевченко «авторизує» власне життя за відомою геґелівською засадою: «якщо факт не годиться з теорією, то тим гірше для факту».
У Вільні Тарас знайомиться з полькою Ядвігою Гусиковською (Дунею), на два роки старша від Тараса, вона була вільна, працювала швачкою. Дівчина навчала його польської, Шевченко міг читати в оригіналі Адама Міцкевича. Не можна оминути вплив патріотично-революційних творів польського поета на Тараса Шевченка. Але 1830 починається постання, і Енгельгарт з Тарасом втікає до Петербурга.
В Шевченка була закохана княжна Варвара Рєпніна, з якою він познайомився під час подорожі Україною 1843 року й присвятив їй поему «Тризна». Але поет не відповів їй взаємністю. Захоплювалися Шевченком і зведені сестри Репніної, Олександра та Глафіра Псьол.
Тоді ж він зустрів і закохався в Ганну Закревську, якій згодом присвятив вірш «Г. З.». Стосунки з Ганною обірвалися швидко, оскільки Шевченко покинув житло Закревських через термінові справи.
Наступною жінкою якою захоплювався поет стала Агата Ускова, дружина коменданта Новопетровського укріплення. В одному з листів до Залеського поет писав, що любив Ускову «непорочною любов'ю».
Перебуваючи у Нижньому Новгороді 1858 року, Шевченко закохався у 16-річну акторку місцевого театру Катерина Піунова, хотів одружитися з нею, але вона не відповіла йому взаємністю.
Останнім коханням Шевченка була 19-річна петербурзька наймичка Ликера Полусмак, якій Шевченко присвятив вірші «Ликері», «Л. Поставлю хату і кімнату…».
