Страсний тиждень перед Воскресінням Христовим

Опис документу:
Цікавий матеріал для ознайомлення дітей із звичаями, обрядами та легендами рідного народу.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Що ми робимо в останній страсний тиждень перед Святим Христовим Воскресінням?

 Відсутність віри в існування вічного буття , в Бога руйнує найвищі ідеали й найвитонченішу мораль. Народна звичаєвість та обрядовість якраз і вибудована на такій вірі.

З книги «Дерево роду» М.Ткач

 

Останній тиждень перед Великоднем називається білим або чистим. На цьому тижні віруючі люди дотримуються посту так само суворо, як і на першому тижні Великого посту. Старі люди, колись бувало, сповідалися вдруге. Селяни вірили, що це найкращий час для сівби ранніх ярих зернових культур і гороху — «буде колосисте і без бур’янів».

 

Страсний понеділок

 

За традицією український люд у Страсний понеділок прибирав свою оселю — фарбував, мив, чистив. У понеділок, особливо для жінок, день починався рано, - пише буштинський краєзнавець Дмитро Копинець у книжці "Буштинські обрядові дійства та розваги молоді в давнину". - Ще до сходу сонця мати будила дочок, і вони, вмившись, починали порядкувати, змащувати жовтою глиною долівку на призьбі, потім мили ладу (скриня на одяг), лавиці, стіл, двері, чистили вікна тощо. Після обіду йшли на город, аби до живного четверга посіяти все насіння.

 

Страсний вівторок

 

У вівторок жінки золили, прали, прасували білизну. Якщо була гарна погода, виносили на двір все: постіль, покривала та інший текстиль. також у вівторок готували до свята святковий одяг. Чоловіки тим часом оглядали поля й заготовляли дрова для випікання пасок.

 

Чиста середа

 

Середа була днем своєрідного завершення найважливіших робіт: у середу під вечір слід було упоратися з городом, навести лад у хаті, прибрати її зовні. Увечері починали причиняти тісто для пасок, дівчата вибирали яйця для писанок, готували віск, кіцку (писало), природні барвники. Хлопці ж прибирали подвір’я, складали дрова, звільняли двір від всякого мотлоху тощо.


Чистий четвер

 

Найважливішим днем цього тижня є четвер, який називається чистим, світлим, великим, страсним або живним. Чистий четвер — це день весняного очищення. Ще вдосвіта, до східсонця селяни чистили в стайнях, коморах, на подвір’ї, в хатах — все повинно бути чистим і виглядати по-святковому. В саду і на городі господар згрібав на купу торішнє листя, бадилля бур’янів та сухе ріщя і підпалював — «щоб очистити землю від морозу, зими, смерти і всякої нечисти». Робилося це з спеціальним закликанням:
«Смерте, смерте, іди на ліси, іди на безвість, іди на моря. І ти, морозе, великий і лисий, не приходь до нас із своєї комори. Смерть з морозом танцювала, танцювала і співала, і за море почвалала!» Існує повір’я, що в Чистий четвер, до східсонця ворон носить з гнізда своїх дітей купати в річці. Хто скупається раніше від воронячих дітей, той буде здоровий протягом цілого року. Отож хворі люди купалися, бувало, вночі — «поки ворон дітей не купає», щоб очиститись від хвороби. Викупавшися, хворий набирав з свого купелю відро води, ніс ту воду на перехресну дорогу і виливав — «щоб там усе лихо зоставалося». А дехто ще й примовляв:
«Господи, Ісусе Христе! Перехресна дорого! Дай, Боже, здоров’я в ручки, в ніжки і в живіт трішки».
Обережні люди ранком цього дня з хати не виходили, а як були в дорозі, то обминали перехресні дороги — «щоб хвороба не вчепилася».
В Чистий четвер стрижуть, бувало, дітей — «щоб волосся не лізло та щоб голова не боліла».
Вночі, перед світанком господиня сідала на порозі і виводила з кужеля нитку, сучачи її навпаки: крутила веретеном пальцем від себе. Таку нитку змотували в клубок і зберігали на те, щоб, коли в когось із родини «розійдеться» нога або рука, перев’язувати цією ниткою хворе місце.
Якщо в цей вечір перуть білизну з попелом, то попіл зберігають, як засіб проти лишаїв на людях і худобі.
У Чистий четвер господині, поруч з іншою роботою, готували сіль для великоднього столу. Вони брали грудку соли, загортали її в ганчірку і клали у піч. Коли ганчірка вже обгорить, сіль збирали і зберігали до Великодня. Вранці на Великдень, як прийдуть, бувало з церкви і сядуть за стіл розговлятися, господар клав цю сіль на хлібину і все це ставив на покутті під образами. Цю сіль зберігали і давали худобі при шлункових недугах.
Увечері в церкві відправляються «Страсті». Колись у наших селах, та і по містах, люди намагалися зберігати урочистий спокій і додержувати тиші: ні сміху, ні співів, ба навіть голосних розмов на вулицях в час, коли в церкві читалися Євангелії, чути не було.
Стоячи в церкві під час читання Євангелії, не можна куняти, бо «нечиста сила занесе в пекло».
Люди, повертаючися з церкви, намагалися донести додому «страсну» свічку так, щоб вона не погасла. Для цього робили спеціальні ліхтарі з кольорового паперу або фарбованого скла. Червоні, сині, зелені ліхтарі у формі зірки, місяця або церкви були колись гарною оздобою цього вечора.
Полум’ям страсної свічки випалювали (вірніше — викопчували сажею) хрест у хаті на сволоці — «щоб лиха нечисть хату минала». Цей хрест залишався на сволоці до «Оддання Великодня», але не скрізь. Так на Харківщині, в слободі Критській було повір’я, що страсний хрест — «корисний на випадок пожежі», а тому його не стирали але до наступного Чистого четверга.
Хворі на пропасницю шкребли сажу з «страсного хреста», розводили в свяченій воді і пили, як ліки.
Якщо полум’ям страсної свічки випалити хрест на воротях, то в двір не забіжить «поганий собака», тобто «нечиста сила», що в цей вечір бігає по землі, взявши на себе таку подобу.
Хто дуже хотів бачити відьму, той в кожний четвер Великого посту робив борону з осикового дерева, а в Чистий четвер кінчав її. Прийшовши з церкви додому, йшов з запаленою свічкою в коровник, сідав за тією бороною і тоді міг би бачити відьму, якби вона прийшла до нього в коровник.
Протягом усього посту, щочетверга, кидали на горище по одному поліну дров, а в Чистий четвер цими дровами палили піч і сподівалися, що відьма прийде до хати просити вогню.
Прийшовши з церкви, йшли з свічкою в стайню і там ніби бачили домовика. Так само ходили в клуню і в комору.
Страсна свічка в народному віруванні, як бачимо, мала велику магічну силу. Крім того, народ вірив, що ця свічка в скрутний час стає людям у пригоді; її запалювали перед святими образами, коли на мешканців дому нападав страх. Так, під час великої грози запалювали страсну свічку, «щоб грім хати не спалив». Тому страсна свічка ще називалася «громичною» або «громицею». Запалювали цю свічку і при тяжкій хворобі людей або худоби, а також під час тяжких пологів; давали в руки вмираючому. Пасічники з цією свічкою ходили до бджільника. В день Стрітення, коли «зима з літом зустрічається», запалювали «громичну» свічку — «щоб літо зиму побороло». Від цього Стрітення ще називається «Громицею».
Страсні свічі селяни лили самі, бо «трудова свіча лучче Богові вгодна». І лили їх такими, щоб вистачало надовго — бувало свічі «в два аршини довжиною і до десяти фунтів вагою».
«Особливо велику силу має свічка, що горіла дванадцять Страстей — з року в рік. У кого є така свічка, той собі хату де схоче поставить, і всяке господарство буде йти йому добре, і не пристане до нього ніяка нечисть. Тільки треба ту страсну свічку розтоплювати в каганці і обкурювати нею всі статки». Так думали в слободі Біло-Куракинській на Харківщині; в інших місцях України вимоги до страсної свічки були скромніші. Вважалося, що як свічка горіла в церкві три роки вряд на Страстях під час читання Євангелій, то така свічка вже мала достатню чарівну силу, щоб «берегти хату від усього злого».
В четвер першого тижня Великого посту треба йти в ліс з сокирою і починати там робити осикові ворота, — але так, щоб ніхто не бачив. Робити ті ворота треба протягом усього посту четвергами. У Великий четвер належить закінчити ворота, принести додому і поставити в непомітному місці. Як стемніє, треба сісти за тими ворітьми і чатувати. Відьма, йдучи дорогою, не зможе поминути тих воріт і буде через них перелазити, — ось тоді і можна її впізнати.
В Чистий четвер, коли в церкві відправляються Страсті, господині викидають на горище дванадцять сухих полін — «щоб паска не запалася».
«В цей день селяни майже нічого не роблять. Вони запевняють, що в того, хто працює в цей день, виросте на тілі «мертва кістка» — тобто наростень, що його треба лікувати так: коли дзвонять церковні дзвони, треба піти на цвинтар, знайти яку-небудь кістку мерця і терти нею хворе місце, аж доки не замовкнуть дзвони».
На Поділлі хлопчаки робили дерев’яні стукалки; їх називали також «довбешки» або «калатала». Як тільки задзвонять при читанні Євангелії дзвони, хлопчаки починали стукати у дзвіницю, якщо вона дерев’яна, в ограду або в дошки — щоб «відганяти нечисту силу». Це стукання повторювалося кожний раз, коли починали гудіти дзвони, і уривалося разом з ними, триваючи таким чином до кінця Страстей.
«Є такі селяни, особливо жінки, що, починаючи з Чистого четверга і аж до Воскресіння Христового, нічого не їдять, а є такі, що й води не п’ють. Роблять це найчастіше згідно з обітницею, що дається під час хвороби».
«В Живний четвер... коли потеплішає і є надія, що незадовго будуть люди яровати, ходять по селі насінники з насінням. Се міщани з Старого міста і Хирова. В мішках на плечах носять розсаду, морков, петрушку і т. д. і продають жінкам бредзилію...» 
 «В Живний четвер приносять поєдні невісти на Страсть фляшки з сметаною і, коли дзвонять на євангелію, вони ковтають фляшкою, роблять масло, аби через цілий рік робилося».
На Покуті у Великий четвер дівчата заворожують собі красу. Вони збираються перед світанком на берегах рік та озер і там дожидаються сходу сонця. Як тільки сонце вийде з-за обрію, дівчата роздягаються, розпускають коси і стрибають у воду, примовляючи:

Водане, на тобі русу косу,
Дай мені дівочу красу!

 
Страсна п’ятниця

 

Віруючі люди в цей день нічого не їдять до виносу плащаниці з вівтаря на середину церкви; а це звичайно бувало коло другої години по полудні.
У містечку Бар, на Вінничині, як і в багатьох інших місцевостях України, існував звичай у Страсну п’ятницю обносити плащаницю тричі навколо церкви. Це був гарний звичай: в ограді біля церкви, в кілька рядів стояли люди, по-святковому одягнені, і панував спокійний урочистий настрій.
В Галичині в Страсну п’ятницю дзвони замовкають. У дзвіниці до бантини чіпляють грубу дерев’яну дошку, і замість дзвонів дзвонар двома дерев’яними молотками «виклепує» по цій дошці, сповіщаючи людей про службу Божу. В момент виносу плащаниці діти також вистукують спеціальними ручними калатальцями.
Повернувшися з церкви, родина звичайно сідає за стіл обідати. Обід у Страсну п’ятницю — пісний, навіть риби їсти в цей день не можна. Здебільшого обходяться городиною: капустою, картоплею, огірками...
Ні шити, ні прясти в Страсну п’ятницю не можна. Великий гріх рубати дрова або що-небудь тесати сокирою. Колись наші господині в селах робили в цей день дві роботи: пекли паски та садили капусту — вважалося, що це робити можна, не гріх.


«В п’ятницю печуть паски. Як тільки господині посадять паски в піч і загнітять їх свяченою вербою, вони йдуть на город і садять розсаду — «щоб капуста була здорова, як паска». Паски в печі вони накривають хусточками, які потім зберігаються і, як треба, вживаються на підкурювання від бешихи. Якщо верх паски западе або вона виявиться порожня всередині, то це віщує нещастя — хтось, кажуть, помре в цьому році».
Самі ж паски пеклися так: робили опару на молоці, до опари додавали муки та яєць і місили тісто. В тісто клали імбер* жовтий і білий; жовтий — для «краси», а білий — для «духу». 

Виробляючи паски, клали їх у високі форми, а зверху накладали хрест із тіста і «шишки». На якийсь час ці форми з пасками ставили в тепле місце — «щоб паски посходили». Коли паски вже посходили, їх садовили в напалену піч. Паски пекли завжди з білої пшеничної муки і тільки один раз на рік — на Великдень.
Поки паска не посвячена, їсти її не можна — гріх! Навіть господині, коли вона витягне з печі паски, не вільно розламати ні однієї з них, щоб покуштувати, — це було б грубе порушення традиції.

В Західній Україні щодо печення паски існує такий звичай:

«В п’ятницю над вечором розчиняють тісто на паску. В суботу рано саджає ґаздиня до печі з того тіста паляницю. Коли вже спечеся, виймає, всі в хижі кусають по кусникові; як прийде хто чужий до хижі, дають коштувати, а навіть до сусідів несуть. Відтак саджає ґазда на широкій лопаті, нароком під паску зладженій, паску до печі, а також пасчину посестру, робить лопатою хрест на повалі, а далі злегка ударює нею кожного челядника по голові і йде до стайні й ударяє кожну худобину».
В Галичині та в Закарпатті паски печуть переважно у вигляді круглого хліба зі спеціальним орнаментом зверху: жайворонок у традиційному вигляді, з складеними «вісьміркою» крильми, мотив геометричного колоса, «баранячі ріжки» та квіти.
Трапляються ґаздині, що їхнє обрядове печиво на Великдень зроблене з таким мистецьким смаком, що воно могло б задовольнити найвибагливішого критика.
За народнім віруванням в Страсну п’ятницю не можна співати — гріх. На Херсонщині кажуть, що хто співає в Страсну п’ятницю, той на Великдень буде плакати.

 


Великодня субота

 

У Великодню суботу роблять крашанки або, як кажуть на Київщині, «галунять яйця», а в Карпатах — «сливчать сливки».
За народнім віруванням, крашанки готуються в суботу тому, що яйця, пофарбовані в п’ятницю, швидко псуються, а, бувши зробленими в суботу, вони зберігаються протягом усіх свят.
Здебільшого фарбують у червоний, жовтий, синій, зелений і золотистий кольори. Для червоного беруть у крамниці червону фарбу і фуксин*; для жовтого вживають суху торішню траву «свербель»* або яблуневу кору; для синього — варять проліски, а для золотистого купують спеціальні порошки. Вживають ще сушені ягоди бузини чорної, лушпиння цибулі, кору з чорноклена. 

(*Фуксин або фуксина — дьохтеве анілінове барвило; металево-зелені кристали, що розпускаються у воді темночервоною барвою.)

(*Свербель, свербило або ще свербигуз (Bunias агуепзіа) — зелиста рослина, росте дико, як бур’ян, але в Україні трапляється рідко.)

Яєць красять тринадцять (маються тут на увазі дванадцять апостолів і Спаситель). Найбільше готують червоних крашанок. Не годиться робити чорних, бо вони нагадують про кров «лукавого». Перше фарбоване яйце зберігають і, як треба, підкурюють ним хворого на пропасницю.
«Яйця фарбують здебільшого в червоний колір, бо це нагадує про кров Спасителя. Вживають суху траву «серпій», варять її, а потім кидають у навар яйця: він фарбує їх у жовтий колір. Лушпиння з свячених яєць зберігають на підкурювання людей і худоби проти пропасниці. Селяни вірять, що в свяченому яйці є сорок милостинь і що в ньому перебуває „Дух святий”.»
«Найбільше роблять червоних крашанок... Раніше випускали з яйця всю рідину, порожне фарбували і вішали коло ікон; тепер цей звичай майже вивівся, бо хтось сказав, що тоді, коли гримить грім, «той, що під греблею сидить», ховається в порожніх крашанках...»
«В той день починають сливити сливки (сливчити) — писати писанки чи малювати... Ті наливають в горнець найкраще квасного борщу, бо добре, красне слив’яться сливки, всилують бразилію і варять. В той відвар вкладають яйця і по часі виймають готові сливки. У Велику п’ятницю не слив’ять, бо свято, аж в суботу і інші дні до провідної неділі... У великодну суботу пускають скарлущі з яєць на воду, аби рахмани спорзнилися».

 
Писанки

 

Звичай робити писанки, та крашанки виник у нас в Україні дуже давно. У вісімдесятих роках XIX століття, при розкопах Кривушанської могили археолог Уваров знайшов глиняні яйця. Такі ж яйця знайшов у 1908 році і Хвойко при розкопах на Полтавщині. Крім того, вчені порівнювали орнаменти на посудинах, що були знайдені при археологічних розкопах, з найстарішими орнаментами писанок і довели, що звичай розмальовувати писанки походить у нас на Україні ще з передхристиянських часів.
Найстаріший орнамент на писанках подекуди зберігається ще й досі. Він переважно геометричний: трикутники, спіралі, кола, сорококлинці, сорок гілок тощо. Все це — знаки різних ритуалів або священні числа. Колись, імовірно, все це в’язалося з атрибутами поганських богів. У християнські часи це вже набрало іншого змісту, і тепер число сорок, наприклад, пояснюється сорокденним постом або існуванням сорока святих мучеників.
В наш час в орнаментах писанок шукають не тільки історичного змісту, а й мистецтва. Тепер, крім традиційних, зустрічаються на писанках і нові, мистецьки досконаліші орнаменти.
Для кращого з’ясування та вивчення всі ці орнаменти вже давно намагаються класифікувати. Одна з таких класифікацій належить проф. М. Ф. Сумцову, що поділив орнаменти писанок на геометричні, рослинні, зоологічні, антропологічні та побутові.
Другий дослідник, К. В. Больсуновський, пропонував прийняти в основу класифікації писанок такі назви, які подають самі писанкарки, а саме: «трав’янки», «голубці», «гребінчик», «хрестик», «безконечник».

Ще інші поділяють орнаменти писанок на такі групи:

а) історичні, що мають зв’язок з старовинним орнаментом;
б) самобутньонові;
в) випадкові орнаменти, що свідчать про багатство фантазії та високі мистецькі здібності нашого народу.

Ця остання класифікація, здається, є найзручнішою для вивчення писанок, і нею тепер користуються найширше.
Спосіб виготовлення писанок, хоч і простий, проте вимагає неабиякого хисту, бо малювати на опуклій поверхні яйця значно тяжче, ніж на рівній поверхні полотна чи паперу.
Інструментом для виготовлення писанок є «кісточка» — це паличка з бляшаною трубкою на кінці. На сирому яйці кісточкою вимальовують розтопленим воском ті місця, що їх треба лишити незафарбованими: обвідки, крапки та оперізування. Спочатку фарбують яйце в ясній фарбі, наприклад, у жовтій. Після цього яйце виймають з фарби і кладуть, щоб висохло. Коли воно висохне, на ньому кісточкою наводять віск на ті місця, що мають лишитися жовтими. Потім фарбують у другій, цього разу темнішій фарбі. І так роблять доти, доки писанка не набере такого вигляду, якого хоче їй надати писанкарка.
Коли вже малюнок закінчений, писанки складають у череп’яну миску і кладуть у піч, де повинна бути температура 35-40° Цельсія. Коли віск розтопиться і спливе з яйця, писанка готова.
Дуже вправно роблять писанки гуцулки. Проф. Д. Горнятке вич розповідає, що йому доводилося спостерігати, як одна вже літня жінка на Гуцульщині зробила тридцять шість писанок впродовж одного дня, при чому вона в цей день не покидала і своїх щоденних господарських справ — палити в печі, варити їсти, годувати тварини, доїти корів та ще й бавити малу дитину. Все це не перешкодило їй відтворити традиційний орнамент з високим мистецьким хистом. 
На Лемківщині писанки пишуться голівкою шпильки, що гострим кінцем устромлена в патик. Пишуть кривульки і колісця та воском, що кипить у бляшаній коробці на залізній блясі або над вільним вогнем на триніжках. По писанні кидають до фарби. Краски роблять з лушпиння цибулі, дубової кори, червоного, зеленого та блакитного паперу. Як пише Юліян Тарновин, лемківські писанки не багаті на вибагливий орнамент; вони простенькі, але гарні. Кругло писані пасочки (тоншим кінцем до середини) означають сонце, менші — зірки; іншими взорами є квіти, хрестики, цятки і легка проба мережок. Писанки звичайно одно- або двокольорові. Багато фарб до писання писанок лемки не вживають.
Ще жива традиція писанок і в Закарпатській Україні. Що ж до мистецької якості, то вони, як нам здається, поступаються перед писанками Гуцульщини і наближаються до лемківських писанок.

 


Легенди

Про походження звичаю готувати на Великдень писанки та крашанки існує багато легенд. Наведемо деякі з них.
Легенди, записані на Поділлі, кажуть, що коли Ісус Христос воскрес, то він сказав воякам, які охороняли Його гріб: «Ідіть і скажіть усім людям, що Христос воскрес, а щоб вам повірили, то ось вам знак». При цьому Спаситель узяв з свого гробу крашанку і дав воякам. Відтоді і пішов звичай робити крашанки на Великдень.

  * * *

Ніс убогий чоловік яйця в кошику на базар продавати, а в цей час жиди вели Ісуса Христа розпинати. Хрест був тяжкий, і Спаситель падав під його тягаром. Чоловікові стало жаль Спасителя; він лишив свій кошик на дорозі, а сам пішов помагати Ісусові нести хрест — і ніс аж до місця розп’яття. Коли ж чоловік повернувся до свого кошика, то побачив, що яйця обернулися на писанки та крашанки.

* * *

Після того, як Спаситель вознісся на небо, Марія Магдалина прийшла до Риму, щоб там проповідувати Євангелію. В Римі вона стала перед імператором Тіберієм і піднесла йому червоне яйце, сказавши «Христос Воскрес!» Так вона почала свою проповідь.

* * *

На Київщині оповідають, що коли Ісус Христос ходив зі св. Петром по землі, то вони проходили через одне село, а там жиди були; побачили вони Христа та й почали камінням та грудками шпурляти в Нього. І як торкнеться камінь Ісусової одежі, зробиться з нього писанка, а як торкнеться грудка, то перетвориться на крашанку. Святий Петро позбирав усе те до кишені, а пізніше людям роздав. З того й пішов звичай готувати писанки та крашанки на Великдень.

* * *

На Уманщині кажуть, що жиди та всякі недовірки спокушали Христа, як Він ішов на страждання. Набрали в пелену камінців і спитали Спасителя: «Що в пелені?» — Христос каже: «Крашене та писане!» Вони відкрили пелену, щоб посміятися, а там справді — крашанки та писанки.

* * *

На Полтавщині є легенда, що писанки писала Мати Божа ще тоді, як Ісус маленький був: «дитина дуже тішилась тими цяцьками».

На Гуцульщині оповідають, що писанки писала Мати Божа і дарувала їх Пілатові, щоб той змилувався над її Сином. Коли Мати Божа писала писанки, то плакала і слізьми обливала свою роботу, а тому й вони, гуцули, коли пишуть писанки, то вимальовують цятки, подібні до сліз.

На Гуцульщині ще є така легенда. Далеко в горах, до високої стрімкої скелі залізними ланцюгами прикутий страшний нехрист. І той нехрист має дванадцять своїх посланців, що ходять по селах та містах і придивляються, як живуть люди. Все, що вони побачать або почують, розповідають нехристові. Коли посланці кажуть, що люди живуть бідно і сваряться поміж собою, нехрист радіє і сміється так, що аж гори трясуться, а ланцюги його слабнуть. Якщо ж посланці кажуть, що між людьми згода й добро, нехрист сердиться, насуплює брови, а ланцюги міцніше стискають його погане тіло. Та найстрашніша для нехриста вістка, що люди ще пишуть писанки, що вони не забули цього звичаю: він тоді реве, як звір, рветься з усієї сили і б’ється головою об скелю так, що але вогонь креше. З того постають грім і блискавка, а ланцюги його робляться тоді такі міцні, що годі їх розірвати.


Вірування

 

Серед народу є багато вірувань, які пов’язані з готуванням великодніх писанок та крашанок. Наведемо деякі з них.

На Поділлі вірять, що найкращий час починати роботу з писанками — це другий день після Хрестопоклінної неділі, а на Сорок Святих треба виписати сорок клинців. У Вербну неділю та на Благовіщення з писанками нічого не можна робити, — попсуються. Щоб писанки довго зберігались, їх треба варити в Чистий четвер.
Шкаралупу з крашанок треба поламати на найдрібніші шматочки, щоб відьма не могла нею набрати роси, бо тією росою вона може попсувати корів.
Якщо відьма вколе кого-небудь шкаралупою з писанки, той захворіє і «висхне».
Хустку, якою обтирають писанки, ховають — «щоб підкурювати нею бешиху».
Товчене на порошок лушпиння крашанки підсипають до кормів курям — «щоб краще неслися».
Шкаралупу з писанок чи крашанок в одних місцях викидають на стріху хати, а в других виносять на текучу воду.
Топтати ногами рештки пофарбованого яйця або писанки — великий гріх. Хто буде товкти ногами свячене яйце, того Бог покарає хворобою.
Майже по всій Україні є вірування, що шкаралупою свяченої крашанки можна підкурювати хвору людину чи тварину від пропасниці.
Крашанка, а ще більше писанка, одержана на Великдень після першого христосування, зберігається — «бо вона відвертає напасті злого чоловіка». Крім того, така писанка «припинить пожежу». Дівчата вмиваються з першою крашанкою — «щоб кращими бути».
На перший день Великодня вся нечиста сила пов’язана і сидить по закутках. Якщо, прийшовши з церкви, піти з згаданою вище крашанкою по закутках двору, котячи свячене яйце по всіх темних закамарках, то можна натрапити на чорта, який буде сидіти у шапці-невидимці. «Як здобудеш ту шапку — щастя твоє, матимеш усе, що захочеш. Та бережись, бо як схопить твою крашанку чорт — пропав ти, задушить нечиста сила».
«Якщо на Великдень вистоїш у церкві всю ніч з крашанкою в кишені і вислухаєш, не куняючи, утреню і обідню, то тоді тримай це яйце хоч і десять років — воно не зіпсується. Якщо з тим яйцем вистоїш у церкві великодню службу вряд двадцять років, будеш бачити всяку нечисту силу, а найбільше відьми будуть чіплятися до тебе, щоб виманити у тебе те яйце. Якщо ж підеш з церкви, не вислухавши діяння і не діждавшись, поки дочитаються до Христа, і покладеш крашанку на стіл, то після обідні вона буде іншого кольору. Знай: відьма перемінила твою крашанку».
В ніч проти Великодня кладуть у миску з водою крашанку і мідний шаг — хто найраніше встане, тому шаг і крашанка.
Якщо в хаті є доросла дівчина, то всі стараються робити так, щоб це дісталося їй, — «щоб вона була найкраща в хаті».
Прийшовши з церкви, одне яйце відкладають окремо. Після того, як розговіються, господар бере те свячене яйце, йде з ним у стайню до тварин і, проводячи крашанкою по спині кожної тварини так, щоб був хрест, каже: «Христос воскрес!». Потім обчищають у хаті це яйце від шкаралупи, кришать на дрібні частинки, змішують з висівками і дають їсти худобі. В інших випадках просиляють крізь це яйце нитку і вішають його цілим під повіткою. І одне, і друге робиться на те, «щоб скотина була здорова».
Свячені крашанки люди зберігають з року в рік і, як трапиться пожежа, перекидають через вогонь, вірячи, що вогонь погасне. Вживають свячені яйця і від різних хвороб: кладуть шкаралупу свяченого яйця на вогонь і димом підкурюють хворого на пропасницю; від курячої сліпоти теж підкурюють таким же способом. Вірять, що свячене яйце може заспокоїти зубний біль. Хворі на пропасницю зашивають свячене яйце в хустку і носять при собі доти, доки хвороба не минеться.
«Дороге яйце як крашене, а біле і в піст бачили, та ще в Петрівку побачимо».

Всі ці вірування свідчать про те, якого великого значення надавали наші предки писанкам та крашанкам. Для них це були речі, які мали магічну силу. Та це й не дивно, бо вірування в яйце у всіх європейських і неєвропейських народів має свою дуже стару і цікаву історію.
Ще в стародавні часи, далеко до народження Христа, азійські і семітські народи мали звичай класти на стіл варені фарбовані яйця в день, коли починався новий рік. Такими ж яйцями в цей день вони обдаровували своїх благодійників. Малювали яйця переважно на червоний колір; можливо тому, що в кельтів цей колір вважався найкращим з усіх інших. А кельти, як відомо, мали культурний вплив і на малоазійські народи. Новий рік за тих часів починався з весняного рівнодення, — саме з того часу, коли християни започаткували Великдень.

В Україні, як і в інших східнослов’янських народів, аж до XVII віку новий рік починався з березня, як у Римі, або з вересня, як у Візантії. З 1492-го року в літописних джерелах переважає осінній новий рік. З 1700-го року новий рік починається з 1-го січня; тоді ж почали і роки лічити від народження Христа. Перед цим лічили роки від «створення світу», яке ніби сталося за 5508 років перед нашою ерою.

Великдень був офіційно встановлений імператором Теодосієм II (408 - 450) — Codex Theod. II, 8, 2. Рухомість Великодня пояснюється тим, що це свято святкується за місячним календарем, який не сходиться з календарем соняшним. Великдень повинен святкуватися в першу неділю після весняної місячної повні — не раніше, ніж 22-го березня, і не пізніше, ніж 25-го квітня за старим стилем.

У персів день нового соняшного року починався 20-го березня. В цей день вони вітали один одного крашанками. Такий самий звичай був і в європейських народів ще з стародавніх часів — у Франції, Італії, Іспанії. Цей звичай перейшов до Европи, як думають дослідники, від жидів, які під час свого «пасаху» ставили на стіл варені яйця, що символізували містичного птаха зиз.

Єгиптяни уявляли собі всесвіт в образі яйця. З яйцем вони пов’язували і своє уявлення про благодійне божество Кнефу. Храм цього бога був на острові Еліфантіні, де стояла його статуя. На голові її сидів яструб — символ діяльности; а в роті цей бог тримав яйце — знак плодючости і всіх щедрот. З цього яйця народився «фтас» — вогонь.
Єгипетське вчення про яйце переніс до Греції Орфей, що жив за 1200 років до Різдва Xристового.
Стародавні перси вірили, що спочатку не було нічого, крім божества. Нарешті народилося яйце. Ніч покрила його своїми чорними крилами, а любов, старший син Творця, заопікувався ним. Коли яйце дозріло, воно появило всесвіт. Цей міф про створення світу прийшов до персів з сходу; приніс його основоположник релігії старих іранців Заратустра. Перси оспівували яйце у своїх священних піснях. У них також був звичай фарбувати яйця, робити крашанки. Крім того, у своїх храмах вони тримали ще й литі або витесані з каменю яйця, як символ усього, що народжується.
Археологічні розкопи в Україні, як про це вже згадувалося, виявляли не раз глиняні фарбовані яйця (на Полтавщині та Київщині). Отже, можна здогадуватися, що звичай робити крашанки, а, можливо, й писанки, прийшов до нас від персів. Правда, цей звичай міг прийти до нас двома шляхами — з сходу і з заходу.

 

Ніч під Великдень

 

Колись у селах України парубоцтво мало звичай в ніч під Великдень розпалювати вогонь.
Вогонь розпалювали десь на горбі за селом або на майдані під церквою, щоб вогнище було видно на все село, а ще краще — щоб його можна було бачити і в сусідніх селах.
Для цього вогню вважалося добрим зрізати в лісі або в леваді сухий дуб чи суху вербу — «бо в сухому дереві нечиста сила ховається».
На Київщині звичай велів украсти в жида-шинкаря стару бочку, діжу або колесо від старого воза — «щоб було чим розпалити вогнище». На Поділлі парубки випрошували або теж крали якусь дерев’яну річ, але не в жида, а в попа — «бо то святий вогонь».
Що ж до самого вогню, то є таке народне пояснення: «Вогнище під Великдень, то так, як Ісусові присвічували, коли Він мав воскреснути».
Але дослідники вважають, що цей вогонь стоїть у зв’язку з весняним очищенням — так само, як і вогнище на Чистий четвер.
Діти і старші люди, що залишаються вдома, спати не лягають; а якщо й сплять, то де-небудь притулившись, бо розстелювати ліжка не годиться — «щоб нечиста сила не приснилась». Стараються, щоб світло не гасло, а горіло цілу ніч — «бо янголи над селом літають».
На Лівобережжі, в ніч під Великдень ходять на кладовище просити прощення у батька і матері ті, кого прокляли покійні батьки. Прийшовши на могилу, ці люди спочатку христосуються з померлими батьками, а потім просять прощення. Якщо в цей час загуде під землею, то це знак, що батько чи мати простили і земля їх прийняла, а до того не приймала — «бо гріх проклинати своїх дітей».
Якщо в ніч під Великдень на могилі з’явиться палаюча свіча, то це знак, що душа покійника пішла до раю.
В слободі Никольській на Слобожанщині, в ніч під Великдень хоч і багато людей іде в церкву слухати діяння, але більшість залишається вдома аж до «благовіста». В кожній хаті всю ніч горить вогонь. Ідучи до церкви, кожний дорослий чоловік або жінка бере з собою по кілька крашанок, якими буде обмінюватися з тими, з ким доведеться христосуватись.
На Київщині існує повір’я, що в ніч під Великдень, під час читання діянь усі закляті скарби «горять».
На Харківщині йдуть шукати скарбів ранком, коли в церкві проспівають «Христос Воскрес», бо тоді «земля розкривається, і скарби виходять на поверхню».
На Слобожанщині вірять, що в ніч під Великдень над скарбами горять свічки.
На питання, що таке скарб, нам оповіли таке:
«Скарб — це закляті гроші, що їх кладуть усякі люди, хрещені й нехрещені. Ховали їх у землю біля якоїсь прикмети: кущ дерези, бузини, калини. Знаходять скарби і біля могил: то, бач, давніше хтось клав. Шукати їх трудно, але є люди, що на те вроджені; знахарки теж деколи вгадують. Більше радять так, особливо там, де старі скарби, ще від нехристів: треба стати побіч прикмети і дожидатися, поки сонце підніметься в ріст чоловіка. Тоді йди і дивись: куди впаде тінь з твоєї голови, там і рий. Як нема нічого, тоді дивись на ту тінь, що ляже від прикмети. Пізнають чи, пак, примічають і по заходу сонця. При кінці світу всі, де не є скарби, будуть являтися всім людям без розбору, тільки тоді не треба їх буде... Гроші заклинають на сто літ, а то й навіки. Тільки ті, що навіки, лежать під камінням, як гори, завбільшки. Вони теж являються людям, — але не абияким, а тільки тим, яких позначив Бог. Скарби являються козлом або котом, півнем, горять свічею або виходять сопливим дідом і ждуть, щоб їх хто вдарив, і тоді вони розсипляться грішми. Та то тільки такі гроші, що й не зоглядишся, як заплатиш за них головою».
Цікаве, на наш погляд, ще й таке оповідання про скарби: «Один знахар розказав моєму братові, де є заховані гроші, і навчив такої молитви, що він може де завгодно гроші знайти, тільки без врем’я не може їх взяти. «Отам, — каже, — де колодязь біля Зайців на Реп’яхівці, цілий чувал заритий з грішми, а в Зрубі, що під Бунчаківкою, так там під липовим кущем, де починається ярок, сім зрізів зарито з золотом; та тільки вони закляті. Брат ходив туди; там дід сивий сидить, що знає всі твої мислі. Ось він і каже моєму братові: «Що з того, що ти візьмеш, їм строк ще не кінчився, і ти ними не поживишся!» А далі каже: «Отам, де великий міст через річку, так там, як на сажень відступиш, а на аршин вириєш, є казанок з грішми; тільки їм строк через п’ять літ; як вийде, тоді візьмеш!» І він правду говорив, бо як ідеш, бувало, на всеношну під Великдень, так на тім місці завжди горить свіча».

Про скарби в Україні існує багато легенд і переказів. Це не дивно, бо скарбів у нашій землі є багато, і час від часу декому щастить їх знаходити.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Курс:«Емоційна ефективність учителя: теорія і практика»
Швень Ярослава Леонідівна
36 годин
590 грн
590 грн