Сторінками життя Тараса Шевченка

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

І сцена

Входить з вузликом Яринка. Побачивши її, Тарасик підходить крадькома і лякає.)
Яринка. Ой! Капосний, злякав. (Удавано б’є Тараса.)Ось тобі, ось тобі! Щоб не був таким… Я й так боюся твого дяка.

Тарасик. Його немає вдома, не бійся. Хіба дяк мій – то дідько якийсь?
Яринка. У нього такий ніс…Він страшний мені…
Тарас. Правда, він як нап’ється, то ніс стає, як червоний буряк. Пішов знову, певно, в шинок…
Яринка. А ще – дяк! Оце забігла до тебе (розв’язує вузлика).На тобі ось свитку. Полатана.
Тарас. (Бере свитку.) Гей, як гарно полатана. Яриночко, ти вже як велика дівка шиєш. Спасибі тобі, сестричко. Хоч ти мене не забуваєш…
Яринка. І це ось тобі…(Дає глечика і хліб.)Пообідаєш, а закусиш цими яблуками (дає два яблука.)
Тарас(зрадівши.) Ой, які гарні! Певно ,смачні. Чиї це? У нас таких немає. (Кусає яблуко.)Ой, добре!.. На, покуштуй…
Яринка. Не треба. Я ще їстиму кращі…
Тарасик. А де ж ти їх візьмеш?
Яринка. Оксанка дасть.
Тарас. (вражено.) Оксанка? Коваленкова?
Яринка Ой!(Закриває рот.) Ми з нею отару пасемо разом…
Тарас. Так це Оксанчині Яблука?
Яринка Угу. Тільки ти не скажеш їй? Кажи, не скажеш? Вона дала для тебе
І просила…
Тарас. Мовчати?
Яринка. Атож.
Тарас. (Дивиться на свитку.) І це, певно, її робота?
Яринка. Ні, рукав і я зашивала! Тільки мовчи. Не скажеш?
Тарас.(Задумливо.)Не скажу. Пасе з тобою. А чому вона просила мовчати?
Яринка. Не знаю, чомусь зобиджається…
Тарас. Зобиджається? На мене? Хіба казала?
Яринка. Казала, що ти обминаєш її чомусь, як зустрічаєшся. А чого ти ,
Тарасику так на неї? Вона лагідна така. Помагає мені отару пасти…
Тарас. Вона добра…А ще що вона казала?
Яринка. Казала, що осавул вже загадував їй на панщину.
Тарас. Так. А про мене що?...
Яринка. Про тебе? Казала, що жаль їй тебе, бо бачила худим, нестриженим...
Тарас. Ще й обдертим…
Яринка. Соромишся її?
( Тарас киває головою.)
Яринка. Давай я тобі й сорочку полатаю, виперу…
Тарас. З Оксанкою? Не треба…
Яринка. А чому?
Тарас. Я сам…(сумно.) Вона вже помічає…
Яринка. Вона мені розказувала, як ви торік пасли разом ягнята…Говорила, що
Ти їй книжечки читав, малював… а в тебе є малюнки? Покажи…
Тарас. Є! Десь захований. Не варто показувати.
Яринка. Тарасику, покажи мені…
Тарас. А навіщо? Він ще незакінчений.
Яринка. Все одно, покажи.
Тарас. Добре, тільки тобі одній… (Побіг за малюнком.) Ось мої малюнки…

Яринка. Оксана…Похожа. Як жива. І наша хата…Невже це ти?
Тарас. А то ж хто! Якби дяк учив, то ще краще було б. А то ж п’є.
Яринка. А чого на дощечках?
Тарас. Паперу катма. Дяк не завжди дає.
Яринка. Я візьму й покажу Оксані.
Тарас.(Забирає малюнки.) Ні, Яринко., нехай іншим разом. Пізніше. Я сам їй покажу. Ось справлю чоботи, розживусь на нову свитку і тоді…
Тоді я її ще краще намалюю. Фарбами. Як ікону! Не пропаду! Піду в люди!

ІІ сцена

Хлопчик: Тарасе, сонце заходить! Женімо отару в село!

Тарас: Я заночую тут. Мене й так ніхто не чекає. Мачуха ненавидить, щовечора битий...

Хлопчик: А вівці?

Тарас: Жени й моїх овець, а у селі вони й самі дорогу до двору знайдуть.

Хлопчик: А вечеряти? Ти ж голодний...

Тарас: Вечеря! Була вечеря, коли мати жила. Тепер мене годують штовханцями... А тоді, тоді кожен вечір був святом! А ще як навесні вишні зацвітуть, як сядемо вечеряти надворі, як соловейко защебече-защебече! Катерина вечерю подає, а мама на нас дивиться і посміхається...

Садок вишневий коло хати.

Хрущі над вишнями гудуть.

Плугатарі з плугами йдуть.

Співають ідучи дівчата.

А матері вечерять ждуть...

(Замовкає, а через хвилину продовжує):

А спали ми під відкритим небом, на подвір'ї, а над ними роїлися зорі, і тато казав, що десь там сяє і моя зірка... (Плаче).

Хлопчик: Не плач, Тарасе. Послухай, я тобі велику таємницю відкрию, тільки нікому не розказуй, бо біда тобі ж самому буде!

Тарас: Ну, яка в тебе може бути таємниця?

Хлопчик: У мене сестричка народилася, то я вночі підслухав, як ба-ба-повитуха пророчила матері про долю малої. Вона, знаєш, перш, ніж увійти до хати, де має дитина народитися, у вікно дивиться і в ньому бачить тієї дитини долю.

Тарас: Нема в мене долі. А про твою сестричку мені й не цікаво слухати. Яка тут може бути таємниця?

Хлопчик: Є, є таємниця! Баба й про твою долю матері розповіла. Ка¬же, що як глянула колись у ваше вікно, мало не зомліла. Сидить, каже, кругом стола повно панів, а між панством - мужик стоїть, вичитує щось із паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться. Коли це, де не візьмись, щось таке, як цар у короні, та як не схопляться з тим мужиком за барки: той за груди, а той за шию.

Тарас: А далі що?

Хлопчик: А далі баба розповідати побоялася. Казала, що ти неабияка дитина. Казала, що уже народився такий, що волю в панів одніме... Казала, що. може, це якраз ти...

Тарас: Волю? В царя відібрати, а людям дати?! Ех, якби я мав таку силу! Моя мама від тяжкої панщини померла, батька по місяцеві дома нема, бо все його кудись пан посилає, все кудись відправляє... А в хаті злидні несказанні...

Хлопчик: Женімо, Тарасе, отару! Поночіє...

Тарас: Не пожену. Заночую отут під зорями в полі. Може, хоч мама присниться або козаки. Козаки мені часто сняться, особливо один, старезний і сивоусий.

Хлопчик: Тоді добраніч, Тарасику! Я тобі вранці хліба принесу!

(Тарас вкладається під тополею, вкривається свиткою, засинає. З глибини сцени виринає старезний запорожець. У руках у нього дві великі книги. Запорожець сідає коло Тараса, гладить його по голові і сам до себе промовляє):

Було колись - в Україні Ревіли гармати: Було колись – запорожці Вміли панувати. Панували, добували І славу, і волю: Минулося – осталися Могили на полі.

(Тарас прокидається, здивовано дивиться на козака, котрий наче не помічає хлопчикового здивування і продовжує):

Не вернуться сподівані. Смійся, лютий враже! Не вернеться воля. Та не дуже, бо все гине, - Не вернуться запорожці. Слава не поляже. Не встануть гетьмани. Не поляже, а розкаже. Не покриють Україну Що діялось в світі. Червоні жупани! Чия правда, чия кривда Обідрана, сиротою І чиї ми діти. Понад Дніпром плаче: Наша пісня, наша дума Тяжко-важко сиротині. Не вмре, не загине... А ніхто не бачить... От де, люди, наша слава, Тільки ворог, що сміється... Слава України!

(Пригортає Тараса і наче показує хлопчика глядачам, продовжуючи):

Без золота, без каменю. Без хитрої мови. А голосна та правдива. Як Господа слово...

Тарас: Ви знову прийшли? Ви мені принесли ці грубезні книги?

Козак: Коли б волею якоїсь казкової сили наш народ постав перед необхідністю з-поміж уcix людських книг вибрати дві, то мав би узяти Біблію та "Кобзар". Без першої він був би неповноцінний морально, без другої - немислимий і недолугий як народ, "Кобзар" - це Євангеліє від Тараса.

Тарас: Від Тараса? Але мій дідусь ніколи не читав Євангелія від Тараса. Читав від Івана, Луки, Матвія, Марка...

Козак: Євангеліє від Тараса напишеш ти!

Тарас: Я? Але ж яне апостол! Я - кріпак. Я - сирота, козаче, і в мене нема нікого-нікого, хто б вивів мене в люди...

Козак: Нікого? В тебе є Україна. У тебе є Бог. У тебе є народ. Це багато, хлопчику, дуже багато. Україна стане твоєю Голгофою, воля - твоїм хрестом. Ти будеш розіп'ятий за свою Вітчизну і воскреснеш через неї... Сила твого слова, Тарасику, буде божественною. Цим словом ти врятуєш народ від німоти. Кожне твоє слово підтримуватиме волю, наше національне небо.

(Разом з Тарасом козак виходить. Появляються ведучі, бажано хлопець і дівчина).

Ведучий: Цілий світ задивлений на Канів. Дивне місто - що не говори. Скільки чути - шириться осанна З висоти Чернечої гори. День у день - хурделиця чи спека – З різних сіл, з містечок і країн Йдуть до неї люди, наче в Мекку, Йдуть з усього світу на поклін. Йдуть, хоч стежка стелеться терново. Йдуть і йдуть - без ліку і числа, Щоб вогнем Тарасового слова Очищати душі і тіла.

Ведуча: Земле Шевченкова, земле Франкова. Ниво, засіяна щастям-добром. Вічна твоя соловейкова мова, Вічна розмова Дністра із Дніпром.

(Звучить пісня "Реве та стогне Дніпр широкий")

Ведучий: Щовесни, коли тануть сніги І на рясті засяє веселка, Повні сил і живої снаги. Ми вшановуєм пам'ять Шевченка.

Ведуча: Живими в пам'яті встають Ярема, Гонта, Гамалія, І Катерина, і Марія – В людськії серця проклали путь.

Ведучий: Пророцтво слів і символічна сила Понять неволя, рабство і клеймо. Вкраїна вся - осквернена могила. Народ - буй-тур. запряджений в ярмо. Кістки козацькі під столичним містом. Копита знавіснілих диких орд. Та хтось, нарешті, мусить відповісти За все, що перетерпів мій народ!

Ведуча: Треба почувати твердий грунт під ногами й мати виняткову внутрішню силу, щоб прокладати мільйонам знедолених новий шлях проти течії. У Шевченка не було й хвилини впевненості у своєму майбутньому. І все ж таки він безоглядно вступив у бій.

Ведучий: Справді, на 47 років його життя випало 24 кріпацькі роки під рабовласницьким доглядом, 10 каторжних років солдатчини - під доглядом фельдфебеля, 4 останні роки - на поруках і під опікою жандар¬мів. Тільки 9 років волі - учнем Академії мистецтв у Петербурзі і три літа пекучих дум на рідній землі.

Ведуча: Він ненавидів чужинців-окупантів і землячків-зрадників. Саме тому і Петро І, і Катерина II й правлячі при Шевченкові російські царі були для нього осоружними, ненависними й огидними. Дослідник творчості Кобзаря П. Зайцев наголошував, що Шевченко бив існуючий лад та його правителів так безжалісно, люто, "наосліп, як б'ють на селі конокрадів". Не міг поет простити й українцям, що схилилися, привикли до ярма, покірно ходили на каторжні роботи і на війни заради Росії. Обкипіли кров'ю слова поета:

"Якби-то, - думаю. - якби

Не похилилися раби...

То не стояло б над Невою

Оцих осквернених палат!"

Ведучий: Не міг простити Шевченко Богданові Хмельницькому Пе¬реяславської ради, тих цупких обіймів "старшого брата'", в які гетьман так необачно кинув українців, неначе запродав у рабство. У радянські часи окремі вірші про Б. Хмельницького були вилучені з "Кобзарів". Ма¬ло хто й чув поезію "Якби-то ти, Богдане п'яний", а саме в цьому творі Кобзар зумів дуже тонко передати й розпач самого Хмельницького, якби той ожив і побачив поневолену Україну.

(Хлопець читає поезію "Якби-то ти, Богдане п'яний").

Ведуча: Проклинав Богдана Хмельницького устами України Шевчен¬ко й у вірші "Розрита могила". Та й образ розритої могили став символом пограбованої України, яку й зараз маємо. І символ цей не видуманий Кобзарем. Київський намісник: граф Голіцин наказав Археологічній ко¬місії з допомогою війська розкопувати українські кургани скіфської та козацької доби, оскверняти святині нації. Як тут не згадати слова Романа І ваничука з "Орди": "Розкопують, ірабують, витрушують українське добро уже не із комор, скарбниць, шпихлірів, а з самої землі, щоб нічого в ній не зосталося, щоб ненависний завойовникові український народ навіть тоді, коли розпадеться імперія і світ забуде про її моторошну, дияволом дану власть, ходив по світу жебраючи, мов погорілець".

(Дівчина читає вірш “Розрита могила”).

Ведучий:Шевченко був державником, старався розбудити свідомість нації, допомогти їй збагнути, що без України навіть найталановитіші не позбудуться статуса малороса і раба. Актуально звучать слова поета:

В своїй хаті своя й правда. І сила, і воля.

Ведуча:Шевченка знали, поважали, з ним дружили графи й князі. Він міг мати прекрасну кар'єру, якби забув про Україну і не плакав над її долею та не закликав націю спам'ятатися і поламати ярма неволі. Але Кобзар свідомо вибрав мученицький шлях і українську Голгофу.

Ведучий:Він був свідомий своєї боротьби і своєї жертовності, адже обстоював Україну навіть перед самим Богом, ризикуючи втратити безсмертя власної душі:

Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю.

Ведучий: При арешті кирило-мефодіївських братчиків на їх тілі недарма шукали витатуйованої булави, адже це був символ Гетьманщини, символ державності, символ волі. Татуювання не знайшли. Булаву Шевченкові соратники носили в серці.

Ведуча:"Він був сином мужика - і став володарем в царстві духа. Він був кріпаком - і став велетнем у царстві людської культури.

Він був самоуком - і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.

Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій.

Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу, ані його любові до людей в нена¬висть і погорду, а віри в Бога у зневіру і песимізм.

Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя.

Найкращий й найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті -невмирущу силу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сер¬дець все наново збуджуватимуть його твори.

Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко".

Іван Франко

Ведучаий Росія, яка живилася не лише матеріальними цінностями колонізованих народів, але й привласнювала їхні кращі уми, як це сталося, наприклад, з талантами українців М.Гоголя, М.Глинки, В.Короленка, боялася Шевченка й мертвого. Скульптор М.Микешин, автор пам'ятника на честь тисячоліття Росії, вніс прізвище Кобзаря у список осіб, яких треба було зобразити на монументі, а потім навіть звернувся до царя з листом, в якому обгрунтував свій вибір Шевченкової кандидатури, що це геніальна людина. Але цар викреслив прізвище Шевченка з списку і висловив догану скульптору за "неуместность подобного непосредственного его обращения к царю".

Ведуча: Завірюха стугоніла, вила, А мороз гострив свій білий ніж, А Земля, од ляку задубіла, На вітрах крутилася скоріш. Щулились дороги, мерзли хмари, В сіру безвість зносило міста, А дуби стругалися на нари, На труну, на віко, на хреста.

Ведучий: Петербурзьким шляхом по коліна Грузнувши в заметах, боса йшла Зморена, полатана Вкраїна, Муку притуливши до чола. Хурдерляє хуга хуртовинна. Засипає очі вщерть. І біжить до сина Україна Одганяти знавіснілу смерть.

Ведуча: Цілу ніч надворі виє хуга. Плаче, деренчить в віконнім склі. Ні дружини, ні дітей, ні друга – Тільки гілка вишні на столі.

Ведучий: Доля не дала Шевченкові сімейного щастя, родинного тепла, взаємної любові. Не було в поета навіть хатинки - останньої мрії. Він мріяв про люблячу дружину, діток, про садочок біля власної хати над, Дніпром, та не судилося, не судилося, не судилося. Так і не вдалося Тарасові стояти під вінцем у церкві з подругою на все життя.

Ведуча: Чернечу гору зеленить трава, І оживає Канівська могила... Безсила смерть, коли живуть слова, І вічно житиме його поезій сила.

Ведучий: Шануйте коми кожної пір'їну В розкриллях білих ста його томів. Що зносили до сонця Україну. Яку лиш він до слова розумів. Він був поетом волі в час неволі. Поетом доброти в засиллі зла. Була у нього незвичайна доля. Та доля Україною була.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

Приклад завдання з олімпіади Українська мова. Спробуйте!
До ЗНО з НІМЕЦЬКОЇ МОВИ залишилося:
0
4
міс.
0
7
дн.
0
9
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!