Така звичайна незвичайна історія
О скільки у природи немудромудрих літер!
О скільки у людини невміння прочитать…
П.Тичина
Кожний із нас, людей Землі, щогодини і щохвилини бере від рідної планети свіжі сили. Спілкування з природою потрібне людині не менш, ніж повітря, їжа, вода, ніж знання і праця.
На жаль, можливості такого спілкування дедалі зменшуються. Але всім нам потрібно пам’ятати, що від народження до смерті кожен з нас втілює в собі щастя бути на землі людиною. Не лише людиною серед людей, для них, але й бути людиною для своєї матері-Землі, для «братів наших менших», для зелених полів і тінистих лісів, для грайливої хвилі. Кожен з нас – продовження роду людського, кожен зв’язаний з життям планети численними життями.
Нам необхідно зміцнювати цей зв’язок, бути надійною ланкою у вічному ланцюгу.
Якось весняної ночі тишу пронизав досить незвичний для села до цих пір і тривожний крик . Це продовжувалось кілька хвилин. А потім повторювалось знову і знову. І так майже щовечора, щоночі.
Благо, що маю зятя – орнітолога за фахом, наукового співробітника Рівненського природного заповідника, який, почувши незвичайний для нас крик по телефону, відразу повідомив, що це сич хатній.
Згодом з’ясувалось, що птах, а точніше пара птахів, оселилися у нас на горищі.
Звичайно, я відразу ж заспокоїла своїх сусідів, що це просто пташка. І тут дівчата-сусідки задумались, чи не принесе біди нам цей птах. Але знову зять мій став нам у пригоді. Попередньо присоромивши нас, він повідомив, що це не ворог, а крилатий друг, бо очистить територію від мишей та щурів.
Здавалось би, всі вже звикли до тих дивних звуків, але як тільки у наших пернатих друзів з’явилися малята і почали вчитися літати, то історія, пов’язана зі здивуванням, набрала нової сили.
Ці круглі пухнасті кульки падали на підвіконня, зазираючи у кімнату своїми круглими жовтими оченятами. Залітали на сусідське обійстя, радуючи його мешканців. Але що головне – люди (і я в тому числі) раділи, дивлячись на цих крилатих сірих пухнастиків, як малі діти.
І я, вчитель за професією, задумалась: чи мої учні колись, ставши дорослими, будуть ось так, як ми, дорослі вже люди, радіти і відчувати щастя від споглядання на творіння матінки-Природи? А чи просто байдуже сидітимуть біля комп’ютерів, тикатимуть пальцями в екрани телефонів і навіть не звернуть уваги на світ живого, що ще хоче бути другом для людини.
