Зараз в ефірі:
Вебінар:
«
Навчаємось за новим правописом: особливості розвитку мовної компетентності учнів і учениць
»
Взяти участь Всі події

Стаття " Пам’ятки давньоруського церковного права"

Історія України

Для кого: 7 Клас

26.01.2022

61

0

0

Опис документу:
Церква посідала визначне місце в політичній системі Русі-України. Про структуру дохристиянської, так званої старої української церкви знаємо дуже мало. Відомо, що волхви (жерці) в умовах становлення державності відіграли провідну роль у суспільстві. Вони регулювали чи не всі основні ділянки громадського життя. Пізніше їхні функції перебрали царі й князі.

Перегляд
матеріалу
Отримати код

Пам’ятки давньоруського церковного права


Церква посідала визначне місце в політичній системі Русі-України. Про структуру дохристиянської, так званої старої української церкви знаємо дуже мало. Відомо, що волхви (жерці) в умовах становлення державності відіграли провідну роль у суспільстві. Вони регулювали чи не всі основні ділянки громадського життя. Пізніше їхні функції перебрали царі й князі.

Із запровадженням християнства як державної релігії на Русі було створено організаційну структуру, суголосну зі структурою державних органів. Зазначимо, що управління християнською церквою здійснювалося на міцніших, ніж держава, засадах. Разом з тим князів на Русі мали за сакралізовану особу, тому церквою управляв він. Без згоди князя не призначалися вищі церковні ієрархи.

На чолі церкви кінця Х століття стояв митрополит київський, який призначався патріаршим синодом. Його посвята здійснювалася константинопольським патріархом, а акт інтронізації відбувався в Києві за згодою великого князя.

На відміну від київських князів, старшинство яких в окремі періоди були номінальним, становище митрополитів залишалося непорушним. Їхня верховна влада над єпархіями Русі-України не піддавалися сумніву ні з боку єпископів, ні з боку удільних князів.

У роки князювання Володимира Святославича і Ярослава Володимировича було створено єпископії в Білгороді, Новгороді, Чернігові, Переяславі, Полоцьку, Юр’єві. Пізніше, в ХІІ-ХІІІ століттях, з’явилися єпископії у Володимирі-Волинському, Суздалі, Галичі, Володимирі-на-Клязьмі, Рязані, Перемишлі, Угровську. Усього до моменту вторгнення на руські землі орд Батия було засновано 15 єпископських кафедр. Керували єпархіями, які в ХІІ-ХІІІ століттях територіально наближалися до князівств, єпископи, що призначалися митрополитом і великим князем частіше із представників київського духівництва.

На території названих єпархій було збудовано близько 10000 храмів. Протягом Х-ХІІІ століть для керівництва церквою був створений великий чиновницький апарат, який здійснював ідеологічне забезпечення існуючих суспільно-політичної і соціальної системи Давньоруської держави.

Значних зусиль докладали митрополити до збереження єдності держави, були головними примирниками міжусобиць.

Зазначимо, що Українська Православна Церква була керована 22 митрополитами, 4 з них – українці. Формально церква входила до складу Константинопольського патріархату, але фактично діяльність митрополитів була незалежною.

Поряд з митрополитами активну участь у громадському й державному житті руських князівств брали єпископи, ігумени великих монастирів, звичайні священнослужителі. Вони виконували різні доручення своїх князів, виступали посередниками й послами.

У Київській Русі церковне право за складом і функціями було дещо відмінним від церковного права Європейських країн, як за часом народження, так і за його змістом, проникнутим спочатку незвичайними для тогочасного суспільства догматами нової віри. Коли на Русі після прийняття у 988 році християнства з’явилася нова церква, то у Русь поринули з Візантії лишки клерикального населення, які були, за визначенням одного із літописців, «незчисленними». Ця армія не мала можливість прогодуватися на грецьких хлібах. Русь надала їм таку нагоду.

Першими єпископами, священиками, навіть монахами у Київській Русі були греки. Слід віддати їм належне: більшість з них на хлібах Русі сприйняли проблеми народжуваної держави як власні, і свої освіченість і досвід віддали на благо нової церкви і держави, навіть пройнялися патріотизмом до нової батьківщини.

Християнство досить швидко стає панівною формою ідеології на Русі. У свою чергу церква не вважає себе тільки релігійною організацією. Функції церкви поступово органічно поєднуються з функціями феодальної держави. Цей процес започаткований князем Володимиром Святославичем – автором релігійної реформи, був продовжений його сином – князем Ярославом Мудрим. Вони обидві усвідомлювали значення християнства для Київської Русі та очікували від церкви сприяння розвитку й зміцненню держави.

За словами літописця, при Ярославі «нача вера християнська плодиться й шириться». Ярослав надав церкві спеціальний церковний статут, у якому зазначалися права церкви і духівництва. Цей статут став початком виникнення вітчизняного (невізантійського) церковного права на Русі.

Проте клірики не тільки дивилися на небо й читали молитви, вони турбувалися й про справи на землі. На цьому тлі виникає міцний зв’язок нової релігії з князівською владою, який поширюється не тільки на екуменічну, а й на державну, економічну, політичну, ідеологічну, правову сфери. Грецький священик з хрестом у руках у супроводженні дружинника з мечем – символ союзу церкви і держави у Київській Русі.

Церква впроваджувала релігію і одночасно від свого імені зміцнювала князівську владу. У її стінах сформувалася загальнодержавна ідеологія, що знайшла відображення у літописах і літературних джерелах. Вона була спрямована на збереження єдності могутньої держави («отселе имемся в єдино сердце, й блюдем Рускые земли»), уникнення роздробленості земель, встановлення твердої («грозної») влади.

Якщо у ХІІ-ХІІІ сторіччі князівська влада стала неспроможною «блюсти русские земли», то Київ, який втрачав політичне значення, продовжував залишатися одним із символів цілісності Русі, оскільки у цьому місті був церковний центр, і тому жодне князівство не вважало можливим визнати себе повністю суверенним. Завдяки церкві політична роздробленість Русі не порушила підґрунтя єдності народності колишньої Київської Русі.

Церква й право Київської Русі – це питання, на яке з 1917 року дослідники-правники майже не звертали уваги. Якщо ж звертали, то для того, щоб характеризувати церковну діяльність того часу як шкідливу та експлуататорську. Однак, ця діяльність у ті часи мала велике значення. Церква перебирала правові функції у держави у тих сферах, якими князівська влада не бажала займатися. Вона як би закривала собою «білі плями» у державній діяльності, виправляла князівські упущення і помилки. Державна влада з легкістю погоджувалася з такими діями церкви і з готовністю надавала їй чергові права. Прав у церкви було багато і вони були важливими, зокрема: відправлення судової процедури за широким колом справ, пов’язаних з релігією, порушеннями норм моралі та звичаїв у родинному житті, шлюбними відносинами, знахарством, нанесенням образи, тяганиною у розгляді справ з успадкуванням. Церковникам був також доручений контроль за вимірюванням ваги. Так поступово створювалася незвичайна, проте фактично офіційна, церковна держава у світській державі. Це можна вважати однією з особливостей історичного становлення союзу держави і церкви.

Однак монастирі у феодальних відносинах виступали не як культові організації, а як господарські підприємства з широким виробничим профілем.

Це знайшло відображення у статті 46 «Пространної Правди», де визначені основні категорії феодалів: князь, бояри, монастирі.

Церква відчувала свою могутність і своє значення у державі. Проте вона цього не проявляла. Навпаки, у союзі князів із церквою остання віддавала пріоритет князям. Пояснювалося це тим, що церква у господарському і організаційному відношенні все ж поступалася князівській владі. Пріоритетність цієї влади церквою особливо підкреслювалася. Вона фактично була ініціатором створення апофеозу князівській владі,одночасно зі скромністю відходячи на другий план. Це проявлялось у тому, що першими святими християнської церкви були не клірики, а князі Борис і Гліб. Взагалі ж з восьми інших святих, канонізованих у Києві та Новгороді, п’ять були князівського походження, тільки три з кліриків.

Рецепція норм візантійського права збагатила церковне законодавство новими правовими поняттями та нормами. Одні збірники візантійського права без жодних змін набули юридичної сили, інші були пристосовані до місцевого права і функціонували вже у зміненій формі.

До повністю рецептованих збірників візантійського права належить «Номоканон» - збірник церковного права, на Русі називалася «Кормча книга». Збірник можна умовно поділити на дві частини: перша – це правила Апостолів, Отців Церкви, Вселенських соборів називались канонами, друга – численні закони, видані візантійськими імператорами у церковних справах (номой), звідки й пішла назва «Номоканон» (слов’янською «Законоправила»). Разом з «Номоканоном» до руських церков потрапили й збірники світського візантійського права: «Еклога», «Прохірон» (офіційні збірники права) і «Книги законнія» - компілятивний збірник візантійського права, складений уже на Русі.

«Еклога» - це 18 статей-норм приватного права: у перших шістнадцяти йдеться про спадщину, свідків, дарування тощо; сімнадцята стаття містить постанови карного права, а вісімнадцята присвячена питанню розподілу воєнної здобичі. Загалом, це офіційний законодавчий звід візантійського права VIII століття, пам’ятка законодавства іконоборців. Мала на меті обмежити церковні привілеї та землеволодіння, спрямовувалася проти пишності обрядів, збільшення кількості монастирів. Проголошувався намір слідувати принципам християнської моралі, зокрема запроваджувався, хоч і не завжди послідовно, принцип рівності всіх перед законом.

«Прохірон», виданий у кінці VIII століття імператором Константином, очищав візантійські закони від звичаю, наближав їх до римського права. Зазначені джерела містили переважно норми цивільного права (про шлюб, дарування,спадщину й опікунство, про зобов’язання та ін..). Наводили й деякі норми кримінального права, а також порядок розподілу воєнних трофеїв.

Окрім «Еклоги» та «Прохірона», «Кормча книга» включала також збірник права під назвою «Закона судного людем», положення якого межували із статтями «Руської Правди». Ця найдавніша пам’ятка права VIII-ІХ століть (на думку вчених, її укладачем був болгарський цар Симеон) містила норми державного, кримінального, процесуального і частково цивільного права. Існує також гіпотеза про давньоруське походження «Закона судного людем».

Відомий також компілятивний збірник візантійського права «Книга законнія», складений уже на Русі.

Рецепція візантійського права, а з ним і римського права збагатила давньоруське право новими правовими поняттями та нормами.

Слід зазначити, що всі візантійські збірники при перекладах зазнавали значних змін. Тексти доповнювалися з урахуванням місцевих звичаїв та умов судочинства, що наближало дані джерела до давньоруського права.

Таким чином, церква Київської Русі мала такий великий вплив, що багато політичних питань було вирішено завдяки цьому. Вона фактично управляла державою. Уступивши церковній адміністрації цілий ряд, здавалося б, суто адміністративних функцій, князі зберегли за собою значні права участі у справах церкви. Таким, зокрема, було право великого київського князя на поставлення єпископів, яке він розділяв із митрополитом.

Щоб церква залишилась економічно незалежною, князь Володимир Святославич призначає десяту частину доходів на її утримання. З часом це юридичне право на стягнення десятини ще більше розширилося і стало нормою соціально-економічних відносин між роботодавцями і працівниками. До ХІІ століття руська православна церква перетворилася на найбільшого землевласника.

Православна церква, запроваджена Володимиром Великим, стала важливою державною структурою, владним органом і власником значних земельних угідь, сіл, міст і майна. Вона була захищена законами і діяла як законотворець. Тут-таки зазначимо, що і в умовах монгольського іга християнська церква залишалася такою ж впливовою і майже незалежною.











Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу.