Стаття " Народна мудрість. Прикмети. Предмети-символи. Обереги "

Опис документу:
Упродовж тисячоліть творилося сотнями поколінь українських хліборобів і скотарів унікальне, неоцінне поле України – величезний набуток культурного досвіду людства, світоглядні поняття, які знайшли відбиток у народних прикметах. пов’язаних з навколишнім світом.Про це розповідає стаття " Народна мудрість. Прикмети. Предмети-символи. Обереги "

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Народна мудрість. Прикмети. Предмети-символи.

Обереги

Протягом століть народ створював і удосконалював свої знання, певні морально-етичні норми. Головними чинниками моралі українців споконвіку були повага і любов до вільної праці, створення ідеалів добра, краси природи, гуманного ставлення до дарів природи. У цьому контексті, на підставі багаторічних спостережень у природі склався землеробський календар, сформувалися вміння передбачати погоду. Ці знання і вміння об’єдналися у великомасштабну категорію народних знань – народні прикмети.

Народні прикмети виникли на основі безпосередніх спостережень за навколишнім життям. Вони відзначаються влучністю вислову та лаконічністю, увібрали в себе світогляд народу, його багатовіковий досвід. Своїм змістом відображають найширші обрії побуту народу,

його історію, культуру, звичаї, вірування, і водночас особливості світосприймання, самого способу мислення, національної ментальності.

Вивченням народних прикмет займались: В.М.Гнатюк «Вибранні статті про народну творчість», М.Ю.Русин «Фольклорні традиції і сучасність»,І.Огієнко «Українська культура», «Дохристиянські вірування українського народу»,В.Скуратівський «Місяцелік», «Русалії».

Упродовж тисячоліть творилося сотнями поколінь українських хліборобів і скотарів унікальне, неоцінне поле України – величезний набуток культурного досвіду людства, світоглядні поняття, які знайшли відбиток у народних прикметах. пов’язаних з навколишнім світом:

  • Якщо рано в небі з’являється “попіл” – червоніє небо,

то на вітер, а як увечері, то на сніг або дощ.

  • Сонце в темнуватому прозорому колі,

або червоне перед заходом – чекай вітру.

  • Якщо вітер довго віє з одного боку,

але раптом змінив напрям скоро задощить.

  • Грім узимку – на сильний вітер і сніг.

  • Грім напровесні на голе дерево – погано вродять зернові.

  • Якщо на Різдво чиясь ложка буде перевернута –

власник скоро піде з цього світу.

  • Якщо на Благовіщеня вагітна жінка працюватиме –

дитина народиться калікою.

  • Якщо прийде Ілля, то наробить у полі гнилля.

  • До Іллі мужик купається, а після Іллі і на кущі не сохне.

  • Соловей співав усю ніч – перед гожим днем.

  • Якщо початок травня холодний,

то наприкінці місяця буде тепло і навпаки.

  • На Юрія (5 травня) роса – не треба коням і вівса.

  • На Василя (14 січня)на деревах біло, то буде і в коморі мило.

  • Який день на Різдво – такий і на Петра.

  • Стовп біля сонця взимку – на мороз, влітку – на посуху.

  • Якщо сонце сходить в тумані – буде тихо і душно.

  • Духота під час сходу сонця означає, що під вечір задощит.

  • Не лягай спати перед заходом сонця – матимеш страшний сон.

  • Вранці чути безперервний грім –

надвечір піде дощ з градом.

  • Глухий грім – на тихий дощ.

  • Якщо вода дуже шумить у горах – буде непогода.

  • Якщо на воді під час дощу з’являються

бульбашки, то негода недовго.

  • Вода потемніла в річці – перед грозою.

  • Висока крута веселка – на погоду, низька і смугаста – на дощ.

  • Вечірня веселка обіцяє добру погоду, а ранкова на заході - мокру.

  • Червона веселка – спека і вітер.

Хатні обереги

Хата традиційно була не тільки місцем, де родина проводила більшу частину свого життя, але й вогнищем, довкола якого зберігалися давні й прекрасні традиції. Кожна деталь житла виконувала, окрім практичних, і оберегові функції. Все, що наповнювало оселю – стіл, піч, мисник, колиска, сволок, поріг, навіть призьба, – мало глибоку символічну обрядово-ритуальну доцільність.

Людина вірила: якщо дотримуватися давніх форм звичаєвої практики – постійно тримати рушники над вікнами й дверима, прикривати стіл скатертиною, не гойдати порожньої колиски або ж оздоблювати писанкою покуть – то в оселі буде злагода, статки, обходитимуть злі сили й духи. Відповідно до цього старші члени родини привчали своїх дітей ретельно виконувати ці та інші приписи, котрі згодом ставали внутрішньою потребою.

Оберіг вірності й любові – рушник

Оберіг української родини. І у горі, і у радості він завжди поряд. Не знайдете ви сьогодні української родини, у якої не було б рушника.

Рушник передавався із роду в рід. Батьки, які отримали рушники від своїх батьків, берегли їх як реліквію не тільки для дівчат, а й для хлопців, і не віддавали їх нізащо з рідної хати.

Рушник на стіні! Не було, здається, жодної оселі на Україні, яку б не прикрашали рушники. І хоч яке б бідне не було життя господарів, у хаті багатством кольорів завжди сяяли рушники. Вони були обличчям оселі і господарів.

Рушник характеризував працьовитість, майстерність і охайність господині та її дочок. Гарно оздоблений рушник завжди висів біля порога на кілочку в кожній хаті. Таким рушником (утирачем) витирали руки, тож він завжди був напоготові, щоб подати його гостеві, якого запрошували до столу. Окремими рушниками накривали хлібину, діжу з тістом, спечені паляниці, з рушником ходили доїти корову, рушником витирали посуд.

Мати навчала дочку: «Тримай хату, як у віночку, і рушничок на кілочку!»

Даючи рушник-утирач гостеві, господиня або дочка на знак поваги до гостя клала рушник йому на плече або на руки, промовляючи:

«Вода холоднесенька, гостечку, вмийся, рушничок чистесенький, гостечку, втрися!»

Рушники, якими прикрашали хату, дарували породіллі, коли приходили вшановувати матір та народжену дитину, пов'язували старостів під час сватання, робили із тонкого, гарно вибіленого полотна. І коли ткали таке полотно, то чоловікам було заборонено заходити до хати. А починали ткати таке полотно тільки в жіночі дні: середу, п'ятницю, суботу.

Рушником не тільки вшановували гостей, а й проводжали людину в останню путь. А виряджаючи в далеку путь-дорогу батька чи сина, чоловіка чи коханого, мати, дружина чи наречена давали їм хлібину, сіль та горсточку рідної землі, загорнуті в найкращий рушник-провідник.

Рушниками, вишитими яскравими нитками, прикрашали хату на свято або коли в родині відбувалась якась радісна подія. Коли ж наставала лиха година, ставало сумно або траплялось лихо, у хаті вивішували рушники, вишиті червоними і чорними нитками, бо червоний колір означав любов, а чорний – біль та тугу. Отож не диво, що найкращою українською піснею, якій судилося довге життя, стала «Пісня про рушник»А. Малишка.

У кожній родині, де підростала дівчина, скриня мала повнитися рушниками. Їх дбайливо оберігали, ними хизувалися, показували гостям, сусідам, показували все, що приготувала собі дівчина на посаг. Кращі узори запозичувалися і передавалися із покоління в покоління. Дати рушники сватам означало, що дівчина дала згоду вийти заміж і готується до весілля.

Рушником перев’язують старостів та сватів на весіллі, молода молодого. Рушником вистилають дорогу на весіллі від порога до столу, а то й від воріт до дверей хати.

В усі часи вишитий рушник служив оберегом. Ще за стародавніх часів його чіпляли на дерева, пускали на воду. Клали на каміння й молили богів, щоб відвели стихійне лихо, всяку порчу, просили благодаті: щоб родила земля, щоб біда і всяка напасть обминала родину.

З приходом християнства з рушниками проводжали князів у похід, храмові рушники дарували церкві. З часом з'явилося багато обрядових рушників. На вишитий рушник приймала повитуха немовля, проводжала мати сина у солдати і у хвилину прощання оповиває свою кровинку рушником.

На заручинах, коли дівчина погоджувалася вийти заміж, вона перев'язувала сватів рушниками. І в день весілля ставали наречені на вишитий рушник.

Рушник – символ дороги. Яскраві кольори рушника як символ доріжок і стежок, які доводиться проходити кожній людині в своєму житті.

З рушником українці зустрічали гостей. А на ньому – духмяна паляниця.

Важко переоцінити роль рушника в обрядовому та побутовому житті нашого народу. Його призначення найрізноманітніше: святкові й буденні, обрядові й побутові... Окремі види рушників використовувалися лише в певних обрядових дійствах.

Традиційний український рушник супроводжував людину впродовж усього життя – од колиски і до домовини. Ним благословляли на щасливу життєву долю, скріплювали обряд кумівства (похрестини), дарували в далеку дорогу; якщо юнак йшов до війська, обнадіювали на щасливе повернення. Спеціально виготовленими рушниками дівчина, давши згоду на шлюб, пов'язувала сватів, а на весіллі – родину молодого. Зрештою, цим обрядовим виробом поєднували наречених, вони мали стати на рушничок, себто дати одне одному клятву на подружню вірність.

Давньою і напрочуд шляхетною традицією було в нашому народі стрічати дорогих гостей хлібом-сіллю на рушнику. З ним входили в оселю, освячували криниці, обходили весняну ниву, дарували його майстрам , які будували хату. Коли помирала людина, на рушниках опускали труну в землю; нарешті, ними обв'язували рамена хрестів на могилах і фігури на шляхах.

В усіх цих дійствах та обрядах рушники виконували винятково важливі функції, їх символічне призначення – благословляти й охороняти, зберігати пам'ять про близьку людину.

У давні часи не було в Україні жодної оселі, не прикрашеної рушниками. В народі з цього приводу казали: «Хата без рушників, що пустка – там нечистий живе». Тому в будні і свята образи, родинні фотографії, стіни, надвіконня й двері прикрашали вишитими або тканими рушниками.

Хатні рушники були обов’язковим атрибутом кожного помешкання. Вони виконували не лише естетичну функцію – прикрашати житло; їм відводилася особлива оберегова роль – охороняти оселю від усього лихого, підступного і нечистого. Не випадково у традиційному помешканні їх вивішували саме при тих місцях (над дверима й вікнами), де могли з'явитися злі сили. До речі, при спалахах пошестей рушниками, зв’язуючи їх один із одним, «оперізували» майдан біля сільської церкви. Якщо уважно проаналізувати символічні знаки на узорах хатніх рушників, то найчастіше зустрічаються «Дерево життя» та «Берегиня». Вироби з першими сюжетами розміщували переважно на стінах та іконах. «Берегинями» ж обвішували хатні двері та вікна. Берегиня – давня богиня роду (берег, оберег, берегти, оберігати; звідси й ім'я її). Стилізовані жіночі постави зі зведеними вгору руками берегли в оселі родинний спокій.

Вишивати чи ткати рушники належало лише жінкам, а тому матері і бабусі привчали до цього рукоділля своїх доньок і внучок з дитячих літ. Кожна дівчина вважала за святий обов'язок вишити або наткати багатий посаг, в якому було чимало рушників – символів майбутнього щасливого родинного життя.

Шануйте, любі, рушники,

Квітчайте ними свою хату,

То обереги від біди, що дала рідна мати,

Щоб легше в житті здолати

Похмурі та скрутні часи.

Шануйте рушники

Стіл

У хатньому інтер'єрі стіл відігравав не меншу роль, ніж, скажімо, піч або покуть. Оселя вважалася неповноцінною доти, допоки на почесному місці не з'являвся «господар хати», як його називали в народі. Тому, переселяючись у новий дім, мешканці перед входинами переносили й стола, що слугував їм у попередньому житлі. Це родинне надбання мало привнести в оселю статки й злагоду.

Постійне місце столу – біля покутя. Під час сніданку, обіду й вечері члени сім’ї щодня гуртувалися довкола столу. Існувала непорушна ієрархія цього обряду: першим, як правило, сідав господар або найстаріший член родини – на покуть, за ним відповідно займали місця й інші родичі. Кожен чітко знав своє місце і не порушував цього звичаю навіть за відсутності інших. Лише за випадків, коли з'являлися бажані й поважні гості, то їх годилося запросити «на покуть» – це було виявом особливої уваги й честі.

Укладаючи будь-які угоди, їх завершували традиційним «сісти за стіл» (і в наш час «сідають за стіл переговорів»). Згадаймо обряд заручин: якщо дівчина давала згоду на шлюб, сватів запрошували до столу, що означало «згоду на шлюб»; коли ж відмовляли, то посланці мусили сидіти лише на лаві біля столу.

Відтак упродовж усього життя людина була «прив'язаною» до столу: тут відзначали народження, весільний церемоніал і, зрештою, справляли похоронні обряди. Кульмінацією будь-якого свята була колективна трапеза – різдвяна святвечеря з дванадцятьма пісними стравами, щедра та голодна, великодні свята, коли розговлялися за столом посвяченими крашанками, писанками та паскою. Тут же розбивали горщик каші хрещені батьки на честь новонародженого, ставили Дідуха, застеляли сіном в різдвяний святвечір, залишали їжу і клали ложки для покійників, щоб їхні душі приходили на частування.

У якій би скруті не жили господарі, на столі обов'язково мав лежати буханець хліба і дрібок солі як ознака родинної злагоди й гостинності. Вважалося святотатством, коли стіл був голим, себто не застеленим спеціально витканим обрусом. Не годилося сідати за стіл у головних уборах або з незаплетеним волоссям, лаятися, голосно розмовляти чи вмощуватись «спиною до столу». Загалом він, як і покуть, був своєрідним оберегом і святилищем у світлиці.

В народній практиці пприділялася особлива увага формі столів. У давніші часи вони заміняли навіть посуд: посеред столу видовбували заглибину, в яку насипали борщ, кашу та інші страви. З появою глиняних мисок така потреба відпала. Відтак акценти змістилися на мистецьке оформлення. Для столів вибирали особливі породи дерев (так звані – чисті); це передовсім клен, ясен, липа або дуб. Вважалося, що тільки статечні й особливо вмілі майстри здатні виготовити справжній стіл, який би приносив затишок в оселю. Звідси й специфічне означення – столяр, столярування.

У народі побутувало чимало повір'їв, пов'язаних зі столом. Скажімо, не годилося виносити з оселі чи заносити в хату голого стола без скатертини чи окрайця – «бо в господі того, до кого переноситься стіл, стане голо». Звідси, очевидно, і назва – стіл, від «стелити».

Як бачимо, стіл виконував важливу функцію в побутовому житті наших пращурів. Звідси й вірування в те, що оселя без столу – пустка або сирота, його присутність виконувала роль «господаря хати».

Скриня

Нині з нею можна зустрітися лише в музейних експозиціях. Цей обов'язковий елемент хатнього умеблювання, який ще відносно недавно був у кожній сільській родині, відійшов у історію. Однак в давніші часи не було жінки, котра не мала б свого іменного приданого. Як тільки в сім'ї підростала дочка, батьки обов'язково замовляли для неї скриню.

До весілля кожна дівчина мала наготувати певну кількість рукодільних виробів – сувоїв домотканого полотна, рушників, вишитих сорочок, наволочок, блузок тощо. Вважалося особливою чеснотою, ознакою працьовитості, якщо в дівчини було багате придане. З цього приводу казали: «Як повна скриня, то й лиш господиня». Коли молодий забирав молоду до батьків, весільні гості привселюдно оглядали виготовлене власноруч і подароване матір'ю придане. Відтак скриню з почестями виносили з хати. Коли ж весільний поїзд від молодої прибував до оселі молодого, то співали:

Ой вийди, мати, огляди,

Щось тобі бояри привезли;

Да привезли скриню, перину,

І молодую княгиню.

Згідно з традиційними приписами, скриня мала стояти в коморі. Одначе, якщо дозволяли умови, її тримали і в хаті, неподалік столу. За потреби на ній могли відпочивати чи виконувати якусь тимчасову роботу, розміщувати домоткані килими або ліжники тощо. Але основне призначення скрині – тримати в ній переважно жіночі речі: весільний одяг і, зокрема, вінець (за традицією їх зберігали до кінця життя), святкові рушники, вишивки, обрядовий серпанок, святкове вбрання, «одяг на смерть» та ін. В прискринку – обов'язковому елементі традиційної скрині – зберігалися амулет, прикраси (коралі, сережки, намиста), обручки, цінні папери, навіть книги, свічки-трійці та багато іншого. Це був своєрідний музей родинних реліквій.

Традиційно виготовленням скринь займалися найкращі майстри, навіть цілі династії. В особливій пошані були знамениті полтавські скрині з мамаями та петриківським розписом. Окрім малярських оздоб і сюжетних сценок, вироби прикрашалися вигадливим різьбленням. Вони були поширені майже в усій Лівобережній Україні, навіть на Поліссі. Нині, на жаль, цей унікальний вид мистецтва вже втратився.

Отже, скрині належала особлива роль збереження не лише родовідної пам'яті, але й високомистецьких виробів нашого жіноцтва. Цей елемент умеблювання привносив у оселю святковість, був тим незгасним вогником родини, довкола якого гуртувалася сім’я Напередодні свят кожна господиня ретельно прибирала хатню скриню, мила її, наповнювала запашними травами й новими виробами.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

Приклад завдання з олімпіади Українська мова. Спробуйте!
До ЗНО з МАТЕМАТИКИ залишилося:
0
1
міс.
2
1
дн.
2
1
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!