Стаття на тему: "Процес пілкування "

Опис документу:
В науковій статті під культурою спілкування будемо розуміти свідоме і критичне використання мовних засобів, володіння нормами усної та писемної літературної мови в різних сферах суспільної комунікації відповідно до мети й змісту висловлювання.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код

ПРОЦЕС СПІЛКУВАННЯ

Особливим періодом, що створює сприятливі можливості для формування культури спілкування зростаючої особистості, є дошкільний вік. У цей час спілкування постає основним засобом невимушеного налагодження міжособистісних відносин.

О. Денисенко вважає, що спілкування виступає багатоплановим процесом, який передбачає обмін інформацією сприймання та розуміння суб’єктами один одного. Вчена з цього приводу зазначає: «Лише людині притаманно вербалізувати поведінку та емоції через слово. Завдяки цьому спілкування є основним механізмом становлення людини як соціальної істоти. Тому можна зазначити, що змістом спілкування є інформація, а метою – обмін цією інформацією» [1, 6].

В. Шеломенцев, у свою чергу, підкреслює: «Спілкуванняформа людської взаємодії під час якої співрозмовники духовно формують один одного. У процесі комунікації формується уявлення про світ, люди досягають порозуміння та знаходять спільну мову» [2, 227].

Спілкування як необхідну передумову формування особистості досліджувала В. Пасинюк. У результаті її дослідження виявлено, що за умови утримання дорослих людей в обмеженому просторі протягом тривалого часу в них спостерігалися порушення у процесах мислення, сприйняття, пам’яті. Вони починали розмовляти вголос із собою, іншими живими істотами (комахами, павуками) [3, 56].

В. Заболотний та О. Заболотний, які вивчали поняття контактного спілкування, зазначають, що здатність до спілкування завжди була однією з найважливіших людський якостей, оскільки особи, які легко вступають в контакт викликають симпатію. Науковці наголошують, що важливо враховувати мовленнєву ситуацію, основними умовами якої є адресат мовлення, тема, основна думка висловлювання, мета та місце спілкування. Основна відмінність усного спілкування, полягає в тому, що воно розраховане на слухове сприйняття, в той час як писемне – на зорове сприйняття, яке може відтворюватися багаторазово. На думку вчених, для писемного спілкування характерним є точність слововживання із широким використанням складніших синтаксичних конструкцій. В усному спілкуванні, наголошують вони, часто відбувається «поєднання просторічних слів, діалектизмів, жаргонізмів» [4, 25].

Є. Руденський у своїх працях наголошує, що спілкування вивчається з таких позицій:

  1. як окремий вид людської діяльності;

  2. як атрибут інших видів діяльності індивідуума;

  3. як взаємодія його учасників.

Є. Руденський наголошує, що спілкування – це складний процес взаємодії між людьми, що полягає в «обміні інформацією, а також у сприйнятті і розумінні партнерами один одного» [3, 56].

Складність процесу простежується і в класифікаціях спілкування Л. Кайдалової та Л. Пляки, які запропонували усі види спілкування розподілити за такими ознаками: залежно від контингенту людей, які спілкуються; залежно від засобів спілкування; залежно від засобів спрямування та за змістом спілкування.

Види спілкування, залежно від контингенту, Л. Кайдалова та Л. Пляка вирізняють такі:

  1. міжособистісне спілкування – процес взаємодії між людьми, під час якого відбувається сприйняття, взаємовплив індивідів з метою виявлення психологічних особливостей кожного;

  2. особистісно-групове спілкування – процес взаємодії окремої особи і групи людей;

  3. міжгрупове спілкування – процес комунікації двох або більше груп;

  4. опосередковане – спілкування за допомогою третіх осіб, телефону, комп’ютера.

Види спілкування залежно від засобів спілкування:

  1. пряме спілкування – полягає в особистісних контактах і безпосередньому сприйманні один одного;

  2. непряме спілкування – відбувається через посередників.

Види спілкування залежно від спрямування:

  1. ділове спілкування – спілкування на офіційному рівні з метою досягнення конкретних цілей виробничого характеру;

  2. особистісне спілкування – зосереджене на проблемах внутрішнього світу людей.

Види спілкування за змістом спілкування:

  1. когнітивне – обмін знаннями;

  2. кондиційне – обмін психічними та фізіологічними станами;

  3. мотиваційне – передача певних установок співрозмовнику або готовність діяти певним чином;

  4. діяльнісне – обмін діями, навичками та вміннями [5, 11].

Спілкування, як доводить низка вчених, – процес багатокомпонентний і, відповідно, можна назвати низку компонентів, які роблять мовлення складником у розвитку особистості. Тому В. Пасинюк підтримує думку, що особистість у контексті спілкування реалізується завдяки таким компонентам процесу спілкування, як перцепція, комунікація та інтеракція. Він наголошує: «Перцепція пов’язана із сприйняттям учасників один одного, у результаті чого створюється певний цілісний образ людини, що формується на основі оцінювання особистісних якостей та соціокультурних чинників (соціального статусу, ролі у суспільстві)» [3, 74].

Для встановлення оптимальних взаємин між людьми, особливо в трудовій діяльності і побуті, велике значення має культура спілкування. Зокрема, М. Пентилюк зазначає, що розвиток культури суспільства має різні напрями: з одного – боку засвоєння елементів минулих культур, які регулюють деякі види діяльності; з іншого – використання феноменів, що забезпечують відтворення наявних форм соціального життя. Частина з них, певним чином змінюючись, відходить до нової структури культури. І, нарешті, третій напрямок – це створення програм майбутнього, потенційно можливих форм і видів людської діяльності. Мова йдеться про нові знання і вміння, прийоми і методи діяльності, нові ідеали громадського життя.

М. Пентилюк стверджує, що на побутовому рівні люди нерідко ототожнюють поняття «культура поведінки» та «культура спілкування», а останнє часто не можуть розмежувати з поняттям «культура мовлення». Тому культура спілкування є складовою частиною культури людини загалом. Вона, як і будь-яка інша культура, включає суму знань про спілкування. М. Пентилюк виділяє компоненти, які створюють високий рівень культури спілкування:

  1. комунікативні установки, які «включають» механізми спілкування;

  2. знання;

а) норм спілкування, прийнятих у даному суспільстві;

б) психології спілкування (категорій, закономірностей, механізмів);

в) психології сприймання і розуміння одне одного;

  1. вміння застосовувати ці знання відповідно до ситуації, норм моралі конкретного суспільства та загальнолюдських цінностей [6, 119].

Функціональні можливості спілкування реалізуються на різних рівнях, залежно від ситуацій, змісту і мети спілкування. С. Максименко виділяє такі функції спілкування:

  1. комунікативна – це різні форми та засоби обміну і передачі інформації, завдяки яким стають можливими збагачення дій та взаєморозуміння людей (зв’язок людини зі світом у різних формах діяльності). Контакти, які виникають між людьми не обмежуються лише потребами передавання інформації;

  2. інтерактивна – обмін між індивідами знаннями, впливом, взаємними намаганнями, діями;

  3. перцептивна – процес сприйняття партнерами один одного, їх взаємного пізнання як основи для взаєморозуміння.

Більшість класифікацій культури спілкування пов’язана з обміном інформацією, взаємодією та сприйняттям людьми одне одного, тому В. Семиченко виділяє такі функції спілкування:

  1. контактна – встановлення комунікації з метою прийняття та передачі інформації;

  2. інформаційна – власне обмін інформацією;

  3. спонукальна – спрямування активності на виконання дій;

  4. координаційна – узгодження дій щодо спільної діяльності;

  5. розуміння – сприйняття стилю поведінки співрозмовника;

  6. амотивна – обмін та зміни емоцій між партнерами;

  7. встановлення відносин – усвідомлення та фіксація свого місця в системі;

  8. здійснення впливу – зміна ціннісно-мотиваційної сфери та особистісно-смислових утворень [5, 9].

Вважаю класифікацію функцій спілкування В. Семиченко більш вдалою, оскільки авторові вдалося охарактеризувати спілкування як головну умову навчання, виховання та розвитку особистості.

Отже, в науковій статті під культурою спілкування будемо розуміти свідоме і критичне використання мовних засобів, володіння нормами усної та писемної літературної мови в різних сферах суспільної комунікації відповідно до мети й змісту висловлювання.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Комунікабельність як елемент розвитку гармонійної особистості дитини / [упор. О. І. Денисенко]. – Черкаси: ЧОІПОПП ЧОР, 2012. – 32 с.

  2. Шеломенцев В. М. Етикет і сучасна культура спілкування / Василь Миколайович Шеломенцев. – К.: Лібра, 2003. – 416 с.

  3. Пасинюк В. Г. Основи культури мовлення: навч. посіб. / Валентина Григорівна Пасинюк. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 184 с.

  4. Заболотний О. В. Українська мова: підручник для 10-го класу загальноосвітніх навчальних закладів / О. В. Заболотний, В. В. Заболотний. – К.: Генеза, 2010. – 227 с.

  5. Кайдалова Л. Г. Психологія спілкування / Л. Г. Кайдалова, Л. В. Пляка. – Харків: НФаУ, 2011. – 132 с.

  6. Пентилюк М. І. Ділове спілкування та культура мовлення / М. І. Пентилюк, І. І. Марунич, І. В. Гайдаєнко. – К.: Центр навчальної літератури, 2010. – 224 с.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»