Стаття "МУЗИЧНЕ МИСТЕЦТВО ЯК КУЛЬТУРНЕ НАДБАННЯ "

Опис документу:
Чи замислювались Ви коли-небудь над тим, що являє собою музика? Передусім, це вид мистецтва. Серед різноманітних видів мистецтва музика посідає вагоме й особливе місце. А чому? .Відповідь дає стаття " МУЗИЧНЕ МИСТЕЦТВО ЯК КУЛЬТУРНЕ НАДБАННЯ ".Стаття розкриває функції музичного мистецтва,знайомить з деякими музичними інструментами.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Українознавче дослідження

МУЗИЧНЕ МИСТЕЦТВО ЯК КУЛЬТУРНЕ НАДБАННЯ

     Чи замислювались Ви коли-небудь над тим, що являє собою музика?

     Передусім, це вид мистецтва. Серед різноманітних видів мистецтва музика посідає вагоме й особливе місце. А чому? Тому що музика говорить з людиною «безпосередньою мовою душі», хвилює людину, викликає багато емоцій. Музика – це не відображення предметного світу, а відображення людських почуттів та думок. Завдяки своїй інтернаціональній мові, вона, не потребуючи перекладу, сприймається і знаходить відгук у душі й серці кожної людини, незалежно від віку, національності, статі. Отже, музика це вид мистецтва, що втілює ідейно-емоційний зміст у звукових художніх образах. На відміну від просторових мистецтв (живопису, скульптури, архітектури), музика, поруч із хореографією, театром і кіно, належить до часових мистецтв. Одна із головних особливостей музики полягає в тому, що вона реально існує лише у виконанні, у живому звучанні.

Як і іншим видам мистецтва, музиці притаманні різні соціокультурні функції, зокрема:

  • Гедоністична функція, що виявляється у здатності музики дарувати слухачам насолоду.

  • Експресивна функція пов’язана із природною потребою людини в зовнішньому (наприклад, жестикуляційному, мімічному, звуковому) вираженні сильних емоцій та почуттів.

  • Комунікативна функція музики ґрунтується на знаковому використанні звукових форм. Через це музику вважають особливою мовою.

  • Пізнавальна функція пов'язана із природним потягом людини до нової інформації, нового досвіду. У процесі розвитку свідомості окремої особи як соціальної істоти зростають стійкі мотиви пізнавальної діяльності.

  • Духовно-катарсична функція – обумовлюється її можливістю викликати сильні емоційні потрясіння, переживання.

  • Магічно-сугестивна функція полягає у здатності музики вводити людину в певний психічний стан. З цією функцією багато вчених пов'язують виникнення музичного мистецтва. Як різновид магічно-сугестивної, розглядають також терапевтичну функцію.

  • Суспільно-організаційна функція зумовлена фундаментальною суспільною потребою об'єднання людей у цілісні соціальні структури.

      Музика виникла ще на зорі існування людства. Вона розвивалася і поступово виділилася із первісного синкретичного прамистецтва, що містило в собі зародки танцю, поезії та інших видів мистецтва.

      Виокремлення музики в самостійний вид мистецтва відбувалося в період розкладу первісного ладу. У міфах різних народів знаходимо свідчення про музику як могутню силу, що здатна керувати природою, приборкувати тварин та зцілювати людей.

      Спочатку музика виконувала ритуальну функцію, повторюючи ритм трудових рухів, сприяла роботі та полегшувала її виконання. Згодом музичне мистецтво почало виконувати особливу – естетичну функцію, спрямовану на задоволення духовних потреб людей. 

      Найціннішим здобутком музики, як і будь-якого іншого виду мистецтва, є емоційно правдиве розкриття внутрішнього світу людини. Саме на цьому завжди ґрунтувалися визначні досягнення в художній творчості. Необхідне воно і композитору, і музикантові-виконавцю, оскільки специфіка їх творчості полягає в умінні «перекинути» місток між духовними надбаннями попередніх епох й естетичними потребами сучасного слухача.

      Матеріалом для музики є звуки спеціальних інструментів та співацьких голосів, цим і зумовлений її поділ на інструментальну і вокальну. Музичним звуком може бути практично будь-який звук, який має певні акустичні властивості, що відповідають естетиці відповідної епохи та може бути відтвореним при виконанні музики.

      Для створення музики музиканти використовують різноманітний інструментарій. Поява  музичних інструментів  сягає глибокої давнини. Свідченням цього є унікальна знахідка українських археологів у селищі Мезин на Чернігівщині. Тут знайшли музичний комплекс із кісток мамонта, до якого входили лопатка, стегно, таз, дві щелепи, фрагмент з черепа мамонта, молоток з рогу північного оленя, колотушка і набірний браслет [2, c. 76]. Знахідку відносять до епохи палеоліту (20000 років до н. е.). У другій половині XX ст. музичний інструментарій поповнюється електронними інструментами.

     Світ музичних інструментів інструментів розмаїтий і охоплює широкий ряд народних інструментів, які існують в музичних культурах різних народів світу, а також низку інструментів, що закріпилися в професійній європейській музичній практиці і, завдяки цьому, набули поширення по всьому світу. Провідною класифікацією музичних інструментів є класифікація австрійського та німецького музикознавців XX ст. Е. Горнбостеля – К. Закса, за якою інструменти поділяються залежно від джерела звуку на ідіофонимембранофонихордофониаерофони. Залежно від прийомів гри на музичних інструментах, розрізняють дерев'яні духові, мідні духові, клавішні, ударні і струнні смичкові та щипкові музичні інструменти.

 У багатьох країнах світу серед низки музичних інструментів фортепіано набуло найбільшої популярності. Однак, тут варто зауважити, що фортепіано – це збірна назва клавішно-струнних молоточкових інструментів, таких як рояль і піаніно. Ці інструменти мали декілька попередників.

      Серед них – клавесин, чи італійською чембало – один із найкрасивіших і багато прикрашених інструментів. Витончена форма корпуса клавесина, що нагадує крило птаха, часто прикрашалася чудовим розписом та інкрустацією дорогоцінних порід дерева і згодом перейшла до роялю.

      У XV – XVIII ст. цей інструмент набув великої популярності в Англії, Франції та Італії. В цих країнах були добре розвинуті композиторські та виконавські школи. Клавесин звучав там як сольний і ансамблевий інструмент. Серед клавесиністів-композиторів відомі імена У. Бьорда, Ж. Шамбоньєра, Ф. Куперена, Ж. Ф. Рамо, Д. Скарлатті. Наприкінці XVIII ст. через відсутність мелодійного, протяжного звука клавесин почав виходити з ужитку.

Ще одним попередником фортепіано був клавікорд – струнний клавішний ударний інструмент. Порівняно із клавесином, звучання клавікорда було досить м’яким. Інструмент набув поширення у XV – XIX ст. і використовувався переважно у сольному камерному музикуванні.

Сьогодні клавесин і клавікорд можна зустріти в музеях і почути на концертах старовинної музики.

У XVIII ст., приблизно у 1709 – 1711 роках італійський майстер Бартоломео Христофорі створив фортепіано. Цікавим є той факт, що майже одночасно цей інструмент був винайдений також Жаном Маріусом у Франції і Готлібом Шрьотером у Німеччині. Найперші моделі фортепіано порівняно зі сучасними інструментами звучали більш витончено та ніжно. Новий інструмент надавав можливості урізноманітнити силу і характер звука залежно від якості удару (доторкання) до клавіші.

Попит на фортепіано постійно зростав і це привело до появи у XVIII ст. фортепіанних фабрик. Всесвітньо відомими стають інструменти фірм Ю. Блютнера в Лейпцигу, К. Бехштейна в Берліні, Я. Беккера в Петербурзі та Г. Стенвея в Нью-Йорку. Ці інструменти набувають великої популярності не лише в середовищі професійних музикантів, але й серед заможних аматорів домашнього музикування. В Росії перша фортепіанна фабрика була відкрита в 1810 р. в Санкт-Петербурзі. У цей же час в країні стає модним і престижним навчання грі на фортепіано. Однією із найкращих російських фірм із виготовлення цих інструментів вважалася фабрика Германа Ліхтенталя, заснована у 1840 р. в Санкт-Петербурзі.

Сучасні інструменти є досить звучними і потужними й інколи можуть виконувати функцію цілого оркестру. Раніше сила звучання була обмежена конструкцією дерев’яної рами, на якій кріпилися струни. Дерево є не настільки міцним матеріалом, як метал. Тому справжнім революційним винаходом стало використання американцями у 1850 р. чавунної рами, яка могла витримати навантаження у 30 тонн. Це збагатило звучання інструмента і дозволило зробити гру піаністів віртуозною.

Із зростанням популярності фортепіано композитори й піаністи виробляли власний характерний індивідуальний стиль. Кожний талановитий музикант відкривав нові можливості звучання цього інструмента.

Перші музичні твори, написані для фортепіано, належать Й. Гайдну, В. А. Моцарту, Л. Бетховену. Справжній розквіт фортепіанного мистецтва припадає на XIX – XX ст. У різних країнах з’являються блискучі піаністи, композитори створюють величезну кількість чудових творів. Інколи самі композитори були блискучими піаністами і першими виконавцями власних творів. Серед них варто назвати імена Л. Бетховена, Ф. Шопена, Ф. Ліста.

Людвіг ван Бетховен

Людвіг ван Бетховен (1770 – 1827) – великий німецький композитор. У його фортепіанних творах музикознавці та виконавці знаходять риси музичних стилів усіх наступних епох. Водночас митець створив новий стиль, який називають героїчним – це зближує фортепіанну музику композитора з музикою його грандіозних симфоній. Л. Бетховен передбачив багаті динамічні можливості нового для того часу інструмента і це знайшло відображення у знаменитих бетховенських контрастах.

Фредерік Шопен«Поетом фортепіано» називають видатного польського композитора Фредеріка Шопена (1810 – 1849). У власній фортепіанній музиці митець сконцентрував різноманітні та найбільш перспективні художні тенденції свого часу. Художньому світу Ф. Шопена притаманна універсальність – тут глибока психологічність і сокровенний ліризм поєднуються з відчуттям об’єктивних життєвих реалій, а мрійлива споглядальність – з активною дієвістю. У жанрах і формах фортепіанної творчості композитора узагальнені найважливіші тенденції музичного романтизму. Він відродив на романтичній основі жанр прелюдії, створив зразки концертного етюду, надав класично довершеної форми жанрам ноктюрну і експромту, сприяв розвитку танцювальних жанрів – мазурки, полонезу, вальсу.

Через власну музику великий польський композитор відкрив Європі та всьому світу свою Батьківщину, її історію, традиції та звичаї народного життя, власне дух польського народу.

Творчість Ф. Шопена справила величезний вплив на наступні покоління музикантів. Із 1927 р. у Варшаві кожні п’ять років проходять міжнародні конкурси піаністів імені Ф. Шопена.

Ференц ЛістНадзвичайно яскравою у фортепіанному мистецтві є постать відомого композитора і піаніста Ференца Ліста (1811 – 1886). Як Ф. Шопену – Польщу, так і Ф. Лісту вдалося відкрити для всього світу власну батьківщину – Угорщину. Митець уособлював новий тип виконавця-просвітителя, головними темами його творчості є боротьба людини за високі ідеали, прагнення до світла, свободи, щастя. Визначальними рисами стилю Ф. Ліста стали синтез раціонального і емоційного, яскравість і контраст образів, насиченість звучання, вражаюча віртуозна техніка.

Власною виконавською діяльністю Ф. Ліст намагався розкрити величезні звуко-виражальні та художні можливості фортепіано. Він виконував на цьому інструменті різноманітну музику: здійснював перекладення і обробки для фортепіано симфоній Л. Бетховена, органних прелюдій і фуг Й. С. Баха, писав і виконував фантазії на теми опер В. А. Моцарта, Дж. Россіні, М. Глінки, Д. Верді, Р. Вагнера. Ф. Ліст був першим музикантом, який відважився упродовж цілого концерту виконувати лише фортепіанну музику. До нього концертні програми складалися з музики, що виконувалась на різних інструментах.

Петро Чайковський

Фортепіанні твори становили значну частину творчої спадщини відомого російського композитора Петра Чайковського (1840 – 1893). Митець створив більше ста творів різних жанрів для фортепіано. Поруч із монументальними концертами ним написані фортепіанні цикли і мініатюри. П. Чайковський не був концертуючим піаністом, але блискуче володів фортепіанною технікою. Знання технічних можливостей фортепіано, широка обізнаність у цій сфері дозволили йому створити своєрідний стиль, що сформувався під впливом творчості Ф. Ліста, Ф. Шопена, М. Глінки, Р. Шумана. Однак усе це не затьмарило яскравої і неповторної індивідуальності П. Чайковського, його твори наповнені яскравими образами, пронизані витонченим психологізмом.

Сергій Рахманінов

У творчій діяльності російського композитора і піаніста Сергія Рахманінова (1873 – 1943) фортепіанна музика займає особливе місце. Він створив 24 прелюдії, 6 музичних моментів, 15 етюдів-картин, 4 концерти для фортепіано з оркестром. Для його творів характерні могутня колокольність і стрімкий, бурхливий рух, розлив співучих, по-народному широких мелодій, блискуча віртуозність. С. Рахманінов був одним із найбільш відомих концертуючих піаністів кінця XIX – початку XX ст.

Святослав Ріхтер

Серед піаністів-віртуозів XX ст. привертає особливу увагу творчість українського маестро, уродженця м. Житомира Святослава Ріхтера (1915 – 1997). Він блискуче виконував твори різних композиторів, в числі яких – Й. С. Бах, В. А. Моцарт, Й. Гайдн, Л. Бетховен, К. Дебюссі, М. Равель, А. Берг, Ф. Шуберт, Р. Шуман, Ф. Шопен, Ф. Ліст, Й. Брамс, К. Шимановський, П. Чайковський, Е. Гріг, А. Дворжак, М. Мусоргський, С. Рахманінов, О. Скрябін, С Прокоф'єв, Д. Шостакович. Виступав не тільки як соліст, але й в ансамблі з інструменталістами та співаками.

Інтерпретаціям С. Ріхтера властиві глибина і масштабність концепцій. Митець концертував у країнах СРСР, Європи й Америки й здобув визнання одного з найвидатніших піаністів світу.

Сучасниками С. Ріхтера були всесвітньовідомі піаністи Станіслав Нейгауз, Володимир Горовиць, Еміль Гілельс, Володимир Крайнєв, Дмитро Башкіров, Вен Кляйбер. Їхня творчість стала величезним внеском до скарбниці світового фортепіанного мистецтва.

До когорти талановитих українських піаністів, які гідно представляють нашу державу на міжнародній арені в наш час, належать Людмила Марцевич, Юрій Кот, Йожеф Ермінь, Олексій Ботвінов, Євгенія Басалаєва.

Варто зауважити, що фортепіано в музичній практиці використовується не лише як сольний, але й як ансамблевий та оркестровий інструмент. З особливою виразністю його голос звучить в жанрі концерту. Адже одне із значень цього слова у перекладі з латині звучить як «змагання». У класичному варіанті концерту «змагаються» темброве розмаїття і барвистість цілого оркестру та віртуозність інструмента, на якому виконують соло. В музичній літературі існує багато концертів, у яких інструментом, на якому виконують соло, є фортепіано. Яскравими зразками є концерти для фортепіано з оркестром Е. Гріга і П. Чайковського.

 Скрипка.

Учені зазначають, що слово «скрипка» походить від старослов’янського «скрипати», тобто скрипіти. Вперше воно зустрічається для позначення музичного інструмента в Польщі в 1434 р. [13, с. 159]. Дослідники вважають, що ця назва стосувалася тоді ще випадкового і примітивного скрипкоподібного інструмента.

Час виникнення і походження скрипки з’ясувати дуже важко. Сьогодні найбільш поширеною є теорія синтезу походження скрипки від середньовічних, головним чином смичкових, інструментів південних слов’ян. Дослідження археологічних розкопок, іконографічних знахідок, інших історичних та літературних джерел красномовно свідчать про безумовний зв’язок скрипки з народним інструментарієм Польщі, України і Білорусі, де ще з XIV ст. зустрічається смичковий інструмент «скрипица» з квінтовим строєм без ладів [3, с. 61 – 65]. А прямим попередником скрипки учені вважають старовинні смичкові інструменти – віоли, що в загальних рисах схожі зі скрипковими.

Класичний тип скрипки виробився у XV – XVI ст. одночасно в Італії та Франції. Розвиток та удосконалення цього інструмента відбувалися шляхом встановлення класичних пропорцій її будови, відбору дерева, пошуків лаку, форми підставки, подовження шийки і грифа.

У другій половині XVI ст. італійський майстер Гаспаро Бартолотті (Гаспар да Сало – від назви міста, в якому народився) почав виготовляти скрипки, зовнішній вигляд яких був близьким до сучасної скрипки. Інструмент саме цього майстра визнано зразком класичної скрипки. Учнем і продовжувачем справи Г. Бартолотті став прославлений майстер Джованні Паоло Маджіні (близько 1580 – 1632 або 1640). Його мистецтво ознаменувало найвищий злет скрипкової школи у Бреші. Брешанська школа стала єдиною, яка зуміла зберегти свою славу, конкуруючи з відомою кремонською школою.

Засновником школи скрипкових майстрів у Кремоні став Андреа Аматі (1520 – 1580). Майстрам цієї школи вдалося довести форму скрипки до найвищої досконалості і вишуканості, а її звук став близьким до людського голосу. Серед найяскравіших представників кремонської школи – Ніколо Аматі (1596 – 1684), Андреа Гварнері (близько 1626 – 1698), Антоніо Страдиварі (Страдиваріус) (близько 1644 – 1737). Дослідники зазначають, що кожен із них мав власний майстровий почерк, але всі вони в практиці створення смичкових інструментів втілили найважливіші закони музичної акустики, а саме: залежність сили звука та його тембру від деревини, з якої виготовлено інструмент, від параметрів і пропорцій різних частин інструмента, товщини дек та їх рельєфу, форми ефів та їхніх розмірів, висоти обичайки, душки, підставки, об’єму повітря в корпусі, характеру лакового покриття тощо [13, с. 158].

Однак скрипка не відразу здобула популярність у музичному світі, тому що на той час її попередниця віола впевнено посіла місце традиційного камерного інструмента. Її м’який, приглушений матовий голос відповідав невеликим концертним залам аристократичних салонів, вузькому колу слухачів. Скрипка ж була інструментом істинно народним, її можна було почути у трактирах, на ярмарках, площах. Її сильний, глибокий, насичений, з багатьма тембральними відтінками звук був водночас рухливим, здатним занурювати слухачів у глибину людських почуттів і миттєво змінювати настрій. Ніколо Паганіні Тільки завдяки творчості відомих скрипалів, які, вражаючи публіку небаченою технікою гри, розкрили величезні можливості, красу і багатство цього інструмента, скрипка по праву стала царицею музики.

У XVII – XVIII ст. такими скрипалями-віртуозами були Арканджело Кореллі, Джузеппе Тартіні, Жан-Марі Леклер, пізніше – Ніколо Паганіні (1782 – 1840). Цей геніальний музикант здійснив переворот у скрипковому виконавському мистецтві, збагативши і розширивши можливості скрипки. До своїх скрипкових творів Н. Паганіні ввів нові колористичні й технічні ефекти (широко використовував увесь діапазон інструмента, техніку подвійних нот, гру на одній струні та інші прийоми). Серед його творів найбільш відомими є «24 каприси» для скрипки соло, 1 й і 2-й концерти для скрипки з оркестром. Упродовж тривалого часу після смерті митця деякі його твори вважалися непридатними для виконання через те, що були занадто складними. Виконавська і композиторська діяльність Н. Паганіні справила величезний вплив на подальший розвиток інструментальної музики. Із 1954 р. в Генуї щорічно проводиться Міжнародний конкурс скрипалів імені Н. Паганіні. Традиції Н. Паганіні продовжили чудові польські скрипалі К. Липиньский, Г. Венявский, німецький – Г. Ернст, іспанський – П. Сарасате.

Велике значення для розвитку скрипки мала творчість композитора і скрипаля Антоніо Вівальді (1678 – 1741), який створив жанр концерту для скрипки з оркестром.

У подальшому з розвитком світової музичної культури виготовляти смичкові інструменти, зокрема скрипки, окрім італійських, почали французькі, німецькі, англійські, австрійські майстри, які належали до різних шкіл. У XVIII – XIX ст. створюються також польська, чеська, російська та українська школи.

У цей же період з'являється велика кількість творів, на яких дотепер вчаться скрипалі всіх країн. Це концерти Р. Крейцера, І. Роде , Д. Віотті, Л. Шпора, Ш. Беріо. Учнем Ш. Беріо був видатний скрипаль і композитор Анрі В’єтан (1820 – 1881), який написав низку п'єс і концертів для скрипки.

Досі нез’ясованим залишається питання щодо появи скрипки в Україні. Вітчизняні вчені вважають, що скрипка потрапила в Україну у XVI – XVII ст. із Західної Європи.

На вітчизняних теренах скрипка набула великого поширення. Тут без цього інструмента не обходилося жодне свято, весілля. Скрипка входила до складу полкової музики Війська Запорізького, на ній супроводжували вертепне видовище, інструмент став основою ансамблю троїстих музик.

Сьогодні класичне скрипкове мистецтво в Україні гідно представляють відомі вітчизняні скрипалі Богодар Которович, Кирило Стеценко, Олег Криса, Ольга Рівняк, Остап Шутко, Ігор Андрієвський, Роман Кофман, Лідія Шутко.

Серед зарубіжних віртуозів-скрипалів XX століття варто назвати імена бельгійця Ежена Ізаі, австрійця Фріца Крейслера, американців Іегуді Менухіна та Ісака Стерна, французів Жака Тібо і Зіно Франческатті, великого румунського музиканта Джорджу Енеску.

Для скрипки створено багато прекрасної музики: п'єс, сонат, концертів. Скрипкові концерти Й. С. Баха, В. А. Моцарта, Л. Бетховена, Й. Брамса, П. Чайковського, А. Глазунова, Я. Сібеліуса, П. Хіндеміта, А. Берга, І. Стравінського, С. Прокоф'єва, Д. Шостаковича, А. Хачатуряна, В. Сильвестрова, М. Скорика належать до найкращих здобутків музичної класики.

Як Ви гадаєте, з чим можна порівняти звучання скрипки?

Безперечно, його часто порівнюють з прекрасним співом. Інструмент справді співає, коли музикант водить по струнах смичком, але краса голосу скрипки залежить не лише від уміння водити смичком. На звук скрипки впливає абсолютно все – розмір і форма корпуса, поєднання порід дерева, з якого виготовлені різні деталі, якість клею, яким скріплені частини скрипки, і склад лаку, яким покривається інструмент. Скрипалям відомі декілька прийомів гри на цьому чудовому інструменті: ведення смичка по струнах, а також гра щипком – піццикато (pizzicato).

Завдяки своєму неповторному прекрасному звуку і безмежним технічним можливостям скрипка широко використовується в інструментальній музиці. Скрипкова сім’я (скрипка I, II, альт, віолончель, контрабас) склала основу симфонічного, камерного оркестрів, струнного квартету, інструмент входить до складу ансамблів та оркестрів народних інструментів, естрадних колективів, що мають різний склад.   

Баян

Серед багатьох інструментів, що здобули світову популярність і визнання, особливе місце займає баян – клавішно-пневматичний інструмент, який належить до групи вільних аерофонів, тобто таких, в яких повітря, що коливається, не обмежене корпусом інструмента.

На початку XX ст. він з’являється у музичному побуті, а пізніше – у професійній музиці України.

Учені зазначають, що баян походить від багатоствольних флейт із язичком, який вільно коливається під тиском повітря. Вже 3000 років до н. е. такий інструмент «сіао» був у народів Південної Азії, а в Китаї понад 2500 років до н. е. був відомий «шен». Одним із видів такого інструмента є волинка.

Баян – це вдосконалена гармоніка з хроматичним звукорядом. Назва інструмента походить від імені давньоруського співця Бояна. Варто зауважити, що у західних країнах баян називають кнопковим акордеоном, а у нас склалася традиція називати акордеоном лише інструмент, що має фортепіанну клавіатуру.

Прообразом відомої нам гармоніки був інструмент, виготовлений у 1822 р. в Берліні німецьким майстром Фрідріхом Бушманом. Спочатку майстер створив інструмент, схожий до губної гармоніки, що мав п’ятнадцять голосників. Згодом він використав міх для нагнітання повітря, розмістивши на одній з його кришок гриф з металевими язичками, на які крізь отвори потрапляло повітря з міху, а на другій – ручку, за яку майстер розтягував міх. Цей інструмент був схожий на розкриту книгу, і на ньому можна було зіграти просту мелодію.

У 1829 р. конструкція Ф. Бушмана була удосконалена віденським майстром Кирилом Деміаном. Він виготовив інструмент із двома частинами корпусу, з’єднаними одним міхом. Спочатку інструмент мав одну клавіатуру, а потім – дві, на кожній з яких було по п’ять клавіш. На правій клавіатурі виконувалась мелодія, а на лівій музикант видобував акорди для акомпанементу. Цей інструмент отримав назву акордеон. Майстрові вдалося швидко запатентувати інструмент і налагодити його виробництво в багатьох країнах Європи.

На основі німецького зразка у 1830 р. тульський зброяр Іван Сизов почав виготовляти власні гармоніки, згодом їх виробництво розпочалося в інших містах Росії. У кожному місті були власна конструкція та стрій.

У 1891 р. майстер Мірвальд у Баварії виготовив першу хроматичну гармоніку, в якій клавіші правої клавіатури були розташовані у три ряди, а звуки розміщувалися в порядку хроматичної гами і були однакові за висотою на стиснення і розтягання міху. У 90-х рр. XIX ст. дана гармоніка стала відомою в Москві.

У цей же період багато майстрів, які виготовляли гармоніки, називали свої інструменти баянами. Але найбільше цю назву популяризував відомий гармоніст-віртуоз Яків Орлеанський-Титаренко. У 1907 р. на його замовлення петербурзький майстер Петро Стерлігов створив хроматичну чотирирядну гармоніку. Основний звукоряд в інструменті був розміщений у перших трьох рядах, а четвертий ряд був дублюючим. Значного розширення набула ліва клавіатура, що мала баси і готові мажорні, мінорні і домінантсептакорди. Інструмент був добре настроєним і мав приємний тембр.

Учені зазначають, що система правої клавіатури, винайдена Мірвальдом, у поєднанні з системою лівої клавіатури, сформованої П. Стерліговим, створила основу баяна – хроматичної гармоніки, що стала інструментом не лише аматорів, а й професійних музикантів [12, с. 236].

У 20 – 30-х рр. XX ст. було налагоджено промислове виробництво баянів. Cфера використання баяна стає значно ширшою. Баян як сольний і ансамблевий інструмент застосовується в професійних та аматорських оркестрах народних інструментів, входить до складу різних народно-інструментальних ансамблів. Виникають однорідні ансамблі та оркестри баяністів. Квартет баяністів Київської філармонії, організований знаменитим баяністом М. Різолем стає відомим не лише в Україні, а й далеко за її межами.

Із другої половини XX ст. розпочинається новий етап у розвитку баяна як високопрофесійного концертного інструмента: у цей час починають виготовляти багатотемброві готово-виборні баяни. Слід зауважити, що цю справу започаткував український майстер К. Міщенко ще наприкінці XIX ст. У 1970 р. Юрій Волкович створив чотириголосний баян марки «Юпитер», що в 1974 р. отримав Велику золоту медаль і диплом I ступеня на Лейпцизькому ярмарку. Подібні багатотемброві готово-виборні баяни «Україна» донедавна виготовлялися Житомирською фабрикою музичних інструментів.

Удосконалення технічних можливостей інструмента, збагачення його тембральної палітри сприяло підвищенню професійної майстерності баяністів. Якщо у 1930 – 1940-х рр. до їх репертуару входили переважно акомпанементи до пісень і танців та обробки народного мелосу, то з 1950 х рр. баян стає повноправним концертним інструментом. Сьогодні в репертуарі високопрофесійних баяністів переважають сонати, сюїти, концерти, зокрема твори світової (Й. С. Бах, В. А. Моцарт, А. Вівальді, Ф. Шопен, Ф. Ліст, Р. Шуман, М. Мусоргський, П. Чайковський) та української (М. Лисенко, В. Косенко, Л. Ревуцький та ін.) класики. На баяні чудово звучать як оригінальна музика, фольклор, так і найкращі зразки джазу, сучасного авангарду тощо.

Вагомий внесок у створення репертуару для баяна здійснили і продовжують здійснювати відомі вітчизняні композитори К. Мясков, М. Сільванський, І. Шамо, В. Подвала, В. Подгорний, Ю. Шамо, Я. Лапинський. Баяністи, які писали для цього інструмента – М. Різоль, І. Яшкевич, А. Білошицький, тепер для баяна творять В. Власов, А. Гайденко, В. Зубицький, В. Рунчак.

Серед видатних баяністів-віртуозів варто назвати імена Володимира Бесфамільнова, Сергія Грінченка, Ігоря Завадського, Володимира Зубицького, Павла Фенюка, Костянтина Жукова, Володимира Мурзу та ін. Ці митці активно популяризують вітчизняне баянне мистецтво в Україні та за кордоном.

Варто відзначити, що на сучасному етапі баян також входить до складу камерних ансамблів із класичним інструментарієм – скрипкою, віолончеллю, духовими та ударними інструментами, а також до камерних та симфонічних оркестрів. Відомими є неодноразовий переможець на престижних міжнародних конкурсах дует І. Єргієва (баян) з О. Єргієвою (скрипка); дует лауреатів міжнародних конкурсів баяніста А. Дубія з органісткою І. Харечко; численні концертні виступи баяністів П. Фенюка, С. Грінченка, І. Завадського, Р. Юсипея у супроводі камерного та симфонічного оркестрів.

Отже, баян – це сучасний концертний інструмент, який має надзвичайно багаті технічні та художньо-виражальні можливості і широко використовується у аматорській та професійній музиці України.

Бандура

Бандура належить до струнно-щипкових інструментів. Навколо походження бандури, її назви точилися постійні суперечки. Так, О. Фамінцин вважав, що бандура виникла в Англії 1561 р., звідти поширилася по Західній Європі і дійшла до України. Відомий музикознавець Г. Хоткевич заперечував твердження О. Фамінцина про запозичення українцями англійської бандори. Дослідник вважав, що до кобзи (попередниці бандури) додали приструнки і таким чином утворився новий інструмент, що мав назву «бандура».

Першим свідченням про появу бандури на теренах України є інформація про Войташека, бандуриста, що був при дворі польського магната Х. Зборовського, датована 1580 р. Українські бандуристи були при царському дворі, у палацах вельмож, у маєтках польських і українських поміщиків. Бандура була улюбленим інструментом козаків. У Запорізькій Січі існували хори, оркестри і рапсоди-бандуристи. Також бандуристи офіційно входили до складу Війська Запорізького і разом із довбишами, сурмачами, трубачами виконували козацьку військову музику.

Співців-бандуристів називали «народними гомерами України». Ці талановиті сліпі музиканти, мандруючи містами й селами України, співали волелюбні думи та історичні пісні, в яких прославляли подвиги хоробрих козаків з легендарного минулого, закликали до боротьби проти гнобителів. Бандуристи об’єднувалися в братства, передаючи традиції свого мистецтва нащадкам. Майстер (панотець) підбирав учнів, які мали гарний слух і голос. Після навчання, що тривало не менше трьох років, учні складали перед товариством своєрідний іспит – посвячувалися в кобзарі. Інколи майстер дарував учневі бандуру.

Отже, у XVII – XIX ст. бандура набула найбільшого поширення серед нашого народу. Саме український народ з його багатою культурою витворив шляхом удосконалення власний національний інструмент – бандуру, яка не має аналогів у світі.

Перші зразки цього старовинного українського інструмента були технічно обмеженими, з малою кількістю струн, у деяких із них були навіть лади на грифі. На початку ХХ ст. музичні майстри О. Корнієвський, С. Снігирьов, Г. Палієвець, В. Домонтович, В. Тузиченко починають удосконалювати конструкцію інструмента, створюють сім’ю діатонічно-хроматичних оркестрових бандур (піколо, прими, баси). Завдяки розширенню технічних і виражальних можливостей інструмента співаки-бандуристи почали збиратися у гурти, створювати ансамблі та капели, виконувати окрім традиційного репертуару, перекладення зразків західноєвропейської музичної культури.

У другій половині ХХ ст. розпочинається серійний випуск удосконалених конструкцій нових бандур Чернігівською фабрикою (з 1954 року, бандура «київського типу» Івана Скляра) та Львівською фабрикою музичних інструментів «Трембіта» (з 1980 року, бандура «Львів’янка» Василя Герасименка). Нова бандура являла собою багатострунний, хроматичний, технічно досконалий інструмент, зі збільшенням числа басових струн, темперованим строєм, великим діапазоном.

Гітара

Слово «гітара» запозичене від слова «кіфара», що означало струнний музичний інструмент древніх греків. Отже, гітара – це струнно-щипковий інструмент, що складається із корпуса з глибокими вигинами по боках і плоскими деками, із шийки з грифом, де розміщені металеві лади, і головки з кілками.

Спочатку на гітарі використовувались жильні струни, згодом металеві й нейлонові. На гітарі можна видобувати як окремі звуки, так і акорди. Про походження гітари немає достовірних відомостей. Перші зображення гітари учені відносять до ІІ ст. н.е. Існувало два її різновиди: мавританська, на якій грали за допомогою пальців і плектра (плектр – пристрій для защипування струн на деяких щипкових інструментах), вона мала металеві струни і характеризувалася різким звуком та латинська, на якій грали пальцями, вона мала жильні струни і м’яке звучання. Остання була більш близькою попередницею сучасної класичної гітари.

У XIII ст. гітара була вже широко відома в Іспанії, де стала народним інструментом, її використовували для сольної гри, акомпанементу співу і супроводу танців. Спочатку гітара мала 4 подвійних струни, у XVII ст. – 5 подвійних струн. У цей час вона набула популярності в Італії та інших європейських країнах, а також в США. Значний розвиток гітарного мистецтва припадає на середину XVIII ст. У цей період замість п’яти подвійних почали застосовувати шість одинарних струн і встановився стрій інструмента. Хоча спроби удосконалити гітару здійснювалися і в подальшому, загальновизнаною стала шестиструнна гітара. В Росії, і подекуди в Польщі, значного поширення набула семиструнна гітара.

Уже в XVII – XVIII ст. висунулась низка гітаристів-віртуозів (Х. К. Амат, Г. Санц в Іспанії, Ф. Корбетта в Італії, Р. Візе у Франції та ін.). Віртуозно грав на гітарі Н. Паганіні. «Я король скрипки, – говорив він, – а гітара моя королева». Н. Паганіні написав чимало творів для гітари – романси, сонати, варіації. Він вводив гітару до складу своїх квартетів разом зі скрипкою, альтом і віолончеллю. Грали на гітарі і писали для неї Ф. Шуберт, К. Вебер, Г. Берліоз. У записках Г. Берліоза згадується, що він свої перші твори написав саме для гітари.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

Приклад завдання з олімпіади Українська мова. Спробуйте!
До ЗНО з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ залишилося:
0
2
міс.
0
4
дн.
1
0
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!