Уже на початку ХХ століття у драматургічних творах Лесі Українки, О.Олеся, В.Винниченка, С.Черкасенка, І.Кочерги, В.Пачовського та інших авторів простежується увиразнена умовність у зображенні душевних драм героїв, соціальних дисгармоній, масових рухів тощо. Вияскравлюється в них диференційованість і синтетизм художніх форм (індивідуалізоване мовлення, масові сцени, диспути-діалоги, моменти “очуднювання” змісту).