ДІАЛЕ КТ (від грец. διάλεκτος – розмова, говір, наріччя) – різновид певної мови, що разом із літературним становить національну мову; засіб спілкування між представниками однієї територіальної чи соціальної групи. Відповідно розрізняють територіальні і соціальні Д. Перші характеризуються наявністю влас. фонет., грамат., словотвір., семант. та лексич. систем. Територ. Д за спіл. або відмін. рисами на всіх мовних рівнях диференціюються на наріччя, говори та говірки. Це дозволяє об'єднувати або протиставляти їх. У деяких мовах територ. особливості є незначними, тому мовці, які розмовляють різними Д., добре розуміють один одного; в інших Д. дуже різняться, що ускладнює, а іноді робить неможливим спілкування між носіями різних Д. цих мов (напр., Д. нім. чи китай. мов). Є кілька поглядів на Д., принципи його виокремлення, структурні ознаки тощо. Представники роман. діалектол. школи (П. Мейєр, Ж. Жільєрон) вважали, що реально існують лише межі окремих діалект. явищ та їхні проекції на карті – ізоглоси, вони заперечували можливість виділення Д. як ціліс. мовної системи. Нім. і швейцар. діалектологи (Ф. Вреде, Т. Фрінґіс) доводили реальність Д., відзначаючи наявність у них ядра і периферії. В укр. діалектології Д. визнають різновидом чи формою нац. мови. Різняться погляди науковців і на принципи розмежування Д., оскільки ізоглоси різних мовних явищ по-різному можуть членувати одну й ту ж територію. Межі поширення діалект. одиниці визначають методом картографування, що становить основу лінгвогеографії. Останнім часом набула поширення точка зору, що під час виокремлення Д. потрібно зважати не лише на мовні особливості, але й на елементи матеріал. і духов. культури, істор.-культурні традиції, етніч. самосвідомість тощо. Вплив літ. мови змінює Д. та межі його поширення, однак модифікуючись, Д. не зникає, як прогнозував у серед. 20 ст. дехто з рад. мовознавців. У той час Д. трактували як «зіпсовану літ. мову» та піддавали остракізму, передбачаючи повне витіснення його. літ. мовою. Інтенсивність змін у Д. залежить від екстралінгвіст. чинників — геогр. положення насел. пункту, де побутує говірка, її статусу (периферійна чи центральна), впливу іншомов. оточення, рівня залучення носіїв говірки в екон. та культурне життя країни тощо. Повільніше зміни відбуваються у відносно ізольов. говірках. Терміном «Д.» часто позначають говір як мовно-територ. одиницю діалект. членування мови, що становить певну сукупність споріднених однотипних говірок, які характеризуються наявністю спільних рис на всіх мовних рівнях, якими вони протиставляються іншій групі говірок, а на лінгвіст. карті окреслюються пучком ізоглос.
Усі говірки тієї чи іншої мови складають поняття «діалектна мова», яка виконує ті ж функції та має такі ж структурні рівні, що й літ. мова; однак, на відміну від неї, не має однорідності, закріпленої в правопис. правилах та словнику.
