Шевченківський вечір "Свіча, запалена від серця"

Опис документу:
Тарас Шевченко… Геній, мислитель, пророк. Людина незвичайної долі й незвичайного таланту, що здобула світову славу.Увібравши в себе душу народу, він підніс його духовну велич і красу на найвищу височінь, чим збагатив увесь світ. Тарас Шевченко звеличив Україну, звеличив весь український народ. Давайте ж сьогодні торкнемося серцем Шевченківських творів. Проймемося їхнім духом, тим самим зможемо виконати поетові заповіти.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Шевченківський вечір "Свіча, запалена від серця"

Епіграф заходу:  (плакат)

                             «Кобзарю! Знов до тебе я приходжу,

                               Бо ти для мене совість і закон»

                                                                      (Ліна Костенко)

Хід заходу

Ведучий: Тарас Шевченко… Геній, мислитель, пророк. Людина незвичайної долі й незвичайного таланту, що здобула світову славу.Увібравши в себе душу народу, він підніс його духовну велич і красу на найвищу височінь, чим збагатив увесь світ. Тарас Шевченко звеличив Україну, звеличив весь український народ. Давайте ж сьогодні торкнемося серцем Шевченківських творів. Проймемося їхнім духом, тим самим зможемо виконати поетові заповіти.

     

Учень: …Не одцурайтесь своєї мови

                   Ні в тихі дні, ні в дні громові,

                   Ні в дні підступно мовчазні,

                   Коли стоїш на крутизні

                   Один, чолом сягнувши птаха,

                   Й холодний вітер попід пахви

                   Бере і забиває дих,

                   Щоб ти скорився і притих.

                   Не одцурайсь, мій сину,

                   Мови. У тебе іншої нема.

                   Ти плоть і дух – одне-єдине

                   Зі словом батьківським – Людина,

                   Без нього – просто плоть німа.

                   Без мови в світі нас – нема!

Покладу «Кобзаря « на скатертину

                  І змахну непрошену сльозину…

                 Підійди сюди , моя дитино,

                 Заплети розплетену косу.

                 Книжка ця – це наша Україна,

                 В ній не тільки мова солов ' їна, -

                 Стогнуть в ній ще дотепер руїни,

                 Скапуючи кров’ю у росу.

                 Ця роса – червоний світ калини…

                  Бережи той цвіт, моя дитино, -

                  Не зів’яв він у важку годину,

                  Хай не в’яне і у наші дні.

                  Цвіт калини завше нагадає

                  Тому, хто у грудях серце має:

                 України іншої немає.

                 Тільки та , що у твоїм вікні…

                 Візьми силу з «Кобзаря» , дитино,

                 Бо у ньому – для душі хлібина,

                  Її теж кладуть на скатертину

                  У великі свята і малі.

Ведучий:   Весна… Ще несміливо, ледь помітно ступаєш ти моєю рідною Україною. Твій прихід – це завжди свято. Свято оновлення, відродження, свято наших душ.

Ведуча:     Кожному з нас здається, що він народжується на світ удруге, що весна ця – особлива, краща, світліша!

Ведучий:   Весна… Ти подарувала світові таку величну Людину, душу української нації – Тараса Григоровича Шевченка. Хочеться торкатися його святих слів, читати й перечитувати сторінка за сторінкою його прості і мудрі поезії.

За горами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі.

Споконвіку Прометея

Там орел карає,

Що день божий добрі ребра

Й серце розбиває.

Розбиває, та не вип’є

Живущої крові —

Воно знову оживає

І сміється знову.

Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля.

І неситий не виоре

На дні моря поле.

Не скує душі живої

І слова живого.

Не понесе слави Бога,

Великого Бога.

Ведучий:   Кріпацьке, нужденне дитинство… В дитинстві ще не буває буднів. Свято дитинства так приголомшує нас добротою і всепрощенням, що іноді ми не можемо отямитися від цього до останнього подиху.

Не завидуй багатому,

Багатий не знає

Ні приязні, ні любові —

Він все те наймає.

Не завидуй могучому,

Бо той заставляє.

Не завидуй і славному,

Славний добре знає,

Що не його люди люблять,

А ту тяжку славу,

Що він тяжкими сльозами

Вилив на забаву.

А молоді як зійдуться,

Та любо та тихо,

Як у раї, — а дивишся:

Ворушиться лихо.

Не завидуй же нікому,

Дивись кругом себе,

Нема раю на всій землі,

Та нема й на небі.

Ведучий:   Кажуть, що дитячий світ обмежений. Діти бачать тільки те, що навколо них, поряд. Вони живуть у своєму «маленькому світі» і не прагнуть більшого.

Ведуча:     Та це не про малого Тараса. Куди ведуть шляхи? Де закінчується небо? Що там – попереду? Все турбувало його дитячу уяву. Від матері він пізнав ласку і доброту, від батька – мудрість і зустріч з книгою, а від діда – героїчні сторінки історії рідної України.

Ведучий:   Рано, занадто рано доля зробила Тараса сиротою. Так обірвалася казка дитинства.

Нудно мені, тяжко — що маю робити?

Молитися Богу? Так думка не та!

Не рад би, єй-богу, не рад би журитись,

Та лихо спіткало, а я сирота.

Нема кому в світі порадоньки дати,

Нема з ким прокляту журбу поділить,

Ніхто не пригорне, як рідная мати,

Ніхто не спитає: «Що в тебе болить?»

Ведуча:     Далі – поневіряння, розчарування, страждання. А разом із тим – велике бажання вчитися малювати. За це бажання доля давала Тарасові гіркі уроки.

На розпутті кобзар сидить

Та на кобзі грає,

Кругом хлопці та дівчата,

Як мак процвітає.

Грає кобзар, виспівує,

Вимовля словами,

Як москалі, орда, ляхи

Бились з козаками,

Як збиралась громадонька

В неділеньку вранці,

Як ховали козаченька

В зеленім байраці.

Грає кобзар, виспівує,

Аж лихо сміється…

Ведучий : “Незлим тихим словом” згадуємо ми свого пророка, який залишив нам прекрасні твори.

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отойді я

І лани і гори —

Все покину, і полину

До самого Бога

Молитися... а до того

Я не знаю Бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

І мене в сем’ї великій,

В сем’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

Ведуча: Туга за волею, за рідним краєм часом була нестерпною. Поет виходив вечорами за стіни фортеці в рудий, спалений сонцем степ, і довго та сумно дивився в ту сторону,  де минула його молодість.

Велике, добре серце поета страждало від розлуки з рідною ненькою Україною. Згадувалися йому вишневі сади, сині плеси озер і мелодійні пісні.

      «Я так її, я так люблю

       Мою Україну убогу,

       Що проклену святого Бога,

       За неї душу погублю.»

Тому й не дивно, що найбільшу шану й любов здобув Т. Г. Шевченко в Україні.

Він – як член сім’ї, як найдорожча людина. І в кожному класі є портрет нашого славетного земляка, заквітчаний рушниками. І не уявляємо ми свого життя без мудрого й лагідного його погляду, без закличного полум’яного слова.

        Учень1:  Кобзарем його ми звемо

              Так від роду і до роду.

               Кожний вірш свій і поему

               Він присвячував народу.

       Учень2:  Кожну матір і дитину

             Він прославив серцем чистим,

             Всю осяяв Україну

             Поглядом він променистим.

Ведуча: Яке велике серце треба мати, щоб у ньому палало стільки любові і жалю, стільки ніжності, розуміння.

                   Як же ти, Тарас, хотів любити,

                   Прагнув як весь світ ти обійнять.

                   Своїм серцем, щирим та гарячим

                   Море щастя міг подарувать.

                   Не судилось…

Ведучий:   Мабуть, немає в Україні людини, яка б не чула про цю святу книгу – «Кобзар». Поетові думи, болі і страждання, надії і сподівання, хвилини радості і тривоги лягли рядками у цій поетичній збірці.

Минули літа молодії,

Холодним вітром од надії

Уже повіяло. Зима!

Сиди один в холодній хаті,

Нема з ким тихо розмовляти,

Ані порадитись. Нема,

Анікогісінько нема.

Ведучий:  Нехай же в кожній хаті на чільному місці лежить «Кобзар», хай у кожній світлиці заквітне портрет Шевченка, щоб слово Тарасове світило старому і малому, щоб слово його незабуте і нині, вічно ходило по Україні. Та освятиться душа наша великою мудрість .

  Шевченко:   

Я свічку засвітив, колись…

До дна відтоді келих горя випито.

Ще трохи і…молись чи не молись.

Із рук тремтячих недогарок випаде.

Я ніс вогонь крізь чорноту обмов,

Крізь морок тюрем, через грати відчаю,

Він погасав, але я знов і знов

Од свого серця цю свічу засвічував

 

Провіснику волі, великий титане,

Справдилися думи пророчі твої,

Приймай же данину любові і шани

Од вольних народів нової сім’ї.

У ту хвилину, коли ви запалюєте свої крихітні свічечки від символічної Шевченкової, маємо всі разом подумати про її місце в нашому сьогоденні, у житті народу і кожного з нас. Вона – це дух поета, помисли і заповіти. Іх полум’я горітиме ясніше, а темряви довкола буде менше, коли ми відчуємо в них потребу. Не даймо ж їм погаснути. Наш народ не забуває Тараса. Громове слово поета лунає по всій землі, воно будить думку та совість і кличе до дії. І ми з любов’ю  й зі щирим зізнанням звертаємося до тебе, наш рідний земляче.

Учень 1: Спи спокійно, поете,

Образ огнений твій,

Не зітерти ні бурі, ні часу.

В українській землі, славній, вольній, новій

Ми тебе не забудем, Тарасе!

Ведучий: Не даймо ж спинитися поетовому серцю; це означало б і наш кінець. Повсякчас борімося за найвищі вершини нашого духу так, як навчав великий син землі української.

Учень 2: Це хто сказав, що одлунав акорд

Його пісень – і вже не воскресити?

Неправда, ні! Шевченко – це народ,

І, як народ, він вічно буде жити!

Це хто сказав, що вже помер Тарас,

Мовляв, сто літ минуло, навіть більше?

Неправда, ні! Шевченко завжди серед нас,

По всіх світах його лунають вірші!

Який потрібно мати в душі безсмертний цвіт,

Щоб хвилювати людство і через сотні літ!

Учень 3:  Ти закохав у себе народи і краї,

Тебе назвали батьком сучасники твої.

Тарасе, для народів лишився ти живим,

Великим нашим батьком, і мудрим і простим.

І доки жити будемо, допоки сила є,

Чужому научайтесь і бережіть своє.

Де ж слів таких узяти й такої простоти,

Щоб про Дніпро широкий так заспівать, як ти?!

Учень 4 :   Свічку поставлю, свічку поставлю

                  І перед образом, і перед тобою,

                  І хоч у мріях народ свій заставлю                 

                  Стати навколішки, поряд зі мною,

                   І помолиться за тебе, Кобзарю,

                   Щиро – хоч раз би! – Як перед Богом,

                   Все ж українці ми, а не хозари

                   Гори моя свічко, гори нам ще довго!

Вчитель: Дорогі учні! Хочеться вірити, що ви будете шанувати, читати й любити Шевченка, зрозумієте і оціните Тарасову мужність і його невмируще слово. Дякуєм за увагу.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

Приклад завдання з олімпіади Українська мова. Спробуйте!
До ЗНО з ФІЗИКИ залишилося:
0
1
міс.
2
7
дн.
2
0
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!