Семінар. "ФЕНОМЕН «РОЗСТРІЛЯНОГО ВІДРОДЖЕННЯ» ЯК ОБ’ЄКТ ЛІТЕРАТУРНО-НАУКОВОЇ КРИТИКИ"

Опис документу:
Вивчення жанрових різновидів критики - один із важливих напрямів теоретико-критичних досліджень. У 1925 р. П.Гросман у статті «Жанри літературної критики» виділив та проаналізував сімнадцять типів критичних праць, не рахуючи «малих» видів.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код

9

ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ № 3

ФЕНОМЕН «РОЗСТРІЛЯНОГО ВІДРОДЖЕННЯ» ЯК ОБ’ЄКТ ЛІТЕРАТУРНО-НАУКОВОЇ КРИТИКИ

ПЛАН:

  1. Критичний наратив Ю.Лавріненка:

а) характеристика сильвет в антології «Розстріляне відродження»,

Вивчення жанрових різновидів критики - один із важливих напрямів теоретико-критичних досліджень. У 1925 р. П.Гросман у статті «Жанри літературної критики» виділив та проаналізував сімнадцять типів критичних праць, не рахуючи «малих» видів.

Ю.Лавріненко є одиним із найцікавіших літературних критиків ХХ століття. Його критична спадщина в жанровому відношенні складається з критичних нарисів, бібліографій, циклів літературно-критичних статей, рецензій, дослідних есеїв, розвідок, портретів, радіоскриптів, сильвет.

Сильветка – це слово, позичене з польської мови («sylwetka»), що означає «вигляд», «силует», «фігура», «образ». Цей жанр Ю. Лавріненко виділяє в процесі створення Антології «Розстріляне відродження», а пізніше згадує про нього тільки у зв'язку зі своєю працею над нею (сильвету можна розцінювати як авторську жанрову назву) [2, с. 183].

Усі і сильвети Лавріненка – це це результат духовно-інтелектуального зусилля літературознаця, що спроямоване на передачу широкого життєвого матеріалу у яскравому анонсі повернення в національну культуру неповторних талантів, фізично та творчо знищених тоталітарним режимом.

Життєписові передує теза-виклик, в якій постає відчуття культурної біографії творчої особистості.

Сильвети на основі авторських модифікацій повинні передбачати створення такого комунікативного поля, в якому свідомість реагує на тезу, яка є викликом активним зацікавленням та потребою йти слідами затемненого авторським формулюванням явища національної культури [2, с. 185].

Теза-виклик призводить до біобібліографічного блоку інформації сильвети, хоча в низці випадків цей блок може утворювати цілу сильвету (так є, коли в розпорядженні упорядника мало матеріалів про письменника, а те, що вдавалося роздобути, становило коротку життєву довідку та перелік збірок, часописів, де містилися художні твори митця).

Тому віднесення до сильвет стислих відомостей про письменника має дещо механічний характер, хоча, з іншого боку, тенденція єдиного жанрового простору, яка є характерною особливістю авторського мовлення Ю.Лавріненка в «Розстріляному відродженні».

Ця сильвета специфікує його раз і назавжди та перенаправляє увагу читача на художні твори, які, власне, і були метою цього видання.

Істотною рисою викладу біографічного матеріалу є його концептуалізація в аспекті прочитання «внутрішньої біографії» митця. Саме вона й становить пріоритетну ланку жанрової функції сильвети [2, с. 187].

Жанр сильвети в творчості Ю. Лавріненка переносить в час і долю кожного митця. Так формуються тексти, в яких інтонаційно наявна бесіда, розмова про наболіле, в якій неуникними є експресивні вислови й оцінки, алегоричні співвідношення та порівняння, характеристики, якими критик намагається вхопити одразу кілька однокореневих фактів, не переймаючись необхідністю забезпечитися багатьма аргументами.

б) есе «Література вітаїзму»,

У жанрі «дослідного есею» написані найвідоміші праці Ю. Лавріненка. «Література межової ситуації» (1957 р.), «Література вітаїзму» (1959 р.), «На шляхах синтези клярнетизму» (1977 р.), «Василь Каразин - архітект відродження» (1975 р.).

Як окремий жанр у його інтелектуальному доробку есе («дослідне») виділяємо на підставі авторських ремарок та з огляду на специфічну жанрову фактуру певної групи критичних текстів Ю. Лавріненка.

Друкуючи текст про В. Каразина, Ю. Лавріненко наводить відповідне пояснення: «Дослідний есей, в жанрі якого писано цю працю, прагне поєднати персональну форму викладу з інформативністю та вглядом у джерела й факти предмету, від чого дещо збільшується розмір композиції» [3].

в) есе «Література межової ситуації».

Дослідний есей  «Література межової ситуації» відпочатку був зорієнтований на сприйняття іншомовною аудиторією, цим визначалася й певна фактура жанру. Ю. Лавріненко проінтерпретував у ньому не три, як писав Б. Рубчакові, а чотири письменницькі долі (додавши розповідь про «останнє рішення» М. Куліша) в умовах «межової ситуації», концептуалізованої в якості незмінної засади розвитку української культури протягом сорока років.

Есе й сам вечір української літератури мали успіх: авторові вдалося наочно представити період «Розстріляного відродження», обравши для цього яскраві приклади та об'єднавши їх причетністю до однієї ідеї.

Ю. Лавріненко поклав в основу праці виношувану ним думку про трагічність української пореволюційної літератури й назвав її (працю) «містком» до концепції «Розстріляного відродження», яку він висвітлив у наступному, програмовому для однойменної антології, есе «Література вітаїзму» [2, с. 93].

«Література межової ситуації» як критичний феномен і певна жанрова форма промовляє одночасно з позиції інтимності, відповідності історико-культурній дійсності та інтелектуальної рефлексії українського досвіду, набутого протягом 20-х - на початку 30-х років ХХ ст.

Ю. Лавріненко ставить питання «межової ситуації в її східньому динамічному означенні». Це ситуація «найтіснішого співжиття нового початку із смертю»: «Ми опинилися біля країн радянської Евразії»: «Сорок років «межової ситуації»! Таких речей не знав Шпенґлер. У цих нових вимірах життя людини стає ніби коротшим. ...Ця драбина одна для всіх, але кожний іде нею абсолютно самотній і по-своєму, як засуджені на смерть іспанці в романі Гемінґвея «По кому б'є дзвін» [3].

Долі чотирьох письменників,  про які йдеться в «Літературі межової ситуації», теж уособлюють не заникання людини, не її смерть, а «фундаментальні ситуації» (вони ж межові), яких не можна уникнути, змінити, «подолати, ані перетривати».

«Смертію смерть...» Миколи Хвильового» - тут, на перший погляд, представлено «найчистіший» матеріал екзистенціалістської «когнітивно-рефлексивної практики» (К. Зацепін), але в підсумку Ю. Лавріненкові йдеться не про те, як «в пограничних ситуаціях ми зустрічаємося з небуттям», як людина відкриває свій крах.

Письменник М. Хвильовий підпорядковує власну смерть волі до життя, робить її останнім бастіоном його оборони - саме так трактує критик фатальний вчинок свого літературного кумира. «Я (Романтика)» в нарації есе стає символом незгоди М. Хвильового та Ю. Лавріненка з крахом існування, покликом романтичного серця до перенесення кордону між життям та смертю на користь розширення простору життя.

Технічну ж особливість жанру есе в цьому аспекті розкривають слова В. Ізера: «коли в процесі вигадування подвоєна реальність стає знаком себе самої, мимоволі відбувається перехід меж її визначеності. Вигадка як акт - це завжди переступання межі», завдяки якому можна «побачити наявне за відсутнім і відмітити відсутнє, вказуючи на наявне» [2, с. 195].

Відтак, дослідний есей «Література межової ситуації» пропонує читачеві не документальне свідчення перебування цілого суспільства в прірві незнання й мовчання під час утвердження більшовицько-сталінського правління, а складний, зумовлений перехрещенням багатьох окремих фактів пережитого, літературний образ думки, що (образ) має неоміфологічну специфіку.

На думку М. Епштейна, неоміфологізм сучасної культури полягає в її зрощенні «з буттям за межею культури». «Література межової ситуації» - це поняття-образ, що вже номінативно передбачає межу, за якою література продовжує існування в якості каталізатора існування людини [2, с. 196].

Воно створює «життє-мисле-образну цілісність, котра вже давно подрібнилася в інших галузях знання, що все далі й далі розходяться між собою», натомість, у фактурі тексту вона позначає простір розповивання думки, що не прагне обмежити себе остаточними дефініціями, а через власний буттєвий досвід іде до значущої культурної рефлексії та вбирає інтерпретацію багатьох культурних сенсів.

У тексті розглянутого нами есе концептами є власне «межова ситуація Сходу», «література межової ситуації» та «духовий чоловік». Ці три семантично-фігуративні утворення уособлюють розгортання есеїстичного способу висловлювання. Смислове ядро кожного концепту співвіднесене з філософськими поняттями «межова ситуація» (К. Ясперс), «духовий чоловік» (Г. Сковорода), але далеко не повністю визначається обсягом їхнього змісту. Ю. Лавріненко орієнтується як на семантичний ресурс цих понять, так і на асоціативний, що є безпосередньо пов'язаними з їхньою внутрішньою формою: «асоціація» становить фундаментальний принцип пізнання, що полягає в збереженні своєї самостійності двома різними сприйняттями, які з'явилися «чи то одночасно, чи то одне слідом за одним» [3].

 «Межова ситуація Сходу» на зовнішньому рівні структури слова – це знак, який вказує на актуальні ідеї модерної свідомості українців, згенеровані в літературно-мистецькій практиці. Зокрема, зміст цього концепту збирає в собі інші, подібні конструкції, визначається системою відносин з ними. Це й філософія «духової людини» Г. Сковороди, і культурологічна концепція «Азіатського ренесансу» М. Хвильового, і інтелектуальна синтеза «Україна - Схід», вироблена самим Ю. Лавріненком, і літературні твори знищених та покалічених радянським режимом письменників, і, як уже говорилося, постава європейської філософської думки щодо буттєвого горизонту людини в новітній історії [3].

Таким чином, дослідне есе показало спробу автора опанувати екзистенціалізм як репрезентацію модерної епохи культури, прикласти його до розуміння української ситуації 20-х - поч. 30-х рр. ХХ ст., а також використати мову екзистенціалізму для ідентифікації власного духовного та інтелектуального досвіду. 

2. «Критика вгляду» Ю.Шереха: «Літ Ікара (Памфлети Миколи Хвильового)», «Шоста симфонія Миколи Куліша», «Легенда про український неокласицизм», «Колір нестримних палахтінь («Вертеп» Аркадія Любченка)».

Програмовою у визначенні завдань критики є його праця «Два стилі літературної критики» Ю.Шереха. Науковець веде роздуми про два типи критики, які наявні в літературному процесі, –  «критику нагляду» і «критику вгляду».

«Критика нагляду», на думку Ю. Шерехом, як така, що підходить до літератури з апріорно заданими настановами [3].

Авторський задум та особливості мистецького розвитку – це принципи, якими керується «критика вгляду».

У процесі інтерпретації вона виходить із твору, намагаючись уникати накидання авторам і читачам власних смаків.

Свою функцію «критика вгляду» вбачає у вивченні внутрішньої суті та якості літератури.

Запропоноване тут Ю. Швельовим пояснення виступу М. Хвильового проти масовізму як усвідомлення ним необхідності повернення, після хаосу революції, до певної системності, чіткої структурованості споживачів культурного продукту (як от існування «вищої» категорії мислячих читачів), хоча й не позбавлене певної дискусійності, має право на існування.

«Шоста симфонія Миколи Куліша» написана як алюзія на Шосту симфонію» Чайковського, автор порівнює події, описані в творах, із подіями з життя митців.

3. Характеристика мемуарно-критичного наративу Г.Костюка.

Ім’я Г. Костюка тісно пов’язане з розвитком вітчизняної документалістики. У ХХ ст. «література факту», порівняно з белетристикою, поступово починає посідати домінуючі позиції.

Мемуаристичний доробок Г. Костюка, традиційно представлений у сучасному літературознавстві дилогією «Зустрічі і прощання», обіймає, крім власне мемуарів, значну кількість некрологів та чималий пласт щоденникової прози, значення якої досі не було належним чином поціноване [1].

Потреба цілісного опрацювання документалістики Г. Костюка – і публіцистичного, і мемуаристичного виявів – зумовлена відсутністю в сучасному літературознавстві досліджень такого характеру, необхідністю інтерпретації текстів на основі традиційних і новітніх літературознавчих підходів.

Використана література

1. Костюк Г. Зустрічі і прощання : Спогади: Кн.1. – Едмонтонт : Канад. ін-т укр. студій. Альбертський ун-т, 1987. – 1132 с. (на прикладі окремих частин). (Електронний ресурс у режимі доступу: http://chtyvo.org.ua/authors/Kostiuk_Hryhorii/Zustrichi_i_proschannia_Kn_1/)

2. Шестопалова Т.П. На шляхах синтези думки ( Теоретичні засновники спадщини Юрія Лавріненка) / Т.П.Шестопалова / М-во освіти і науки України, Держ. закл. «Луган. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка». – Луганськ : Вид-во ЛНУ ім. Тараса Шевченка, 2010. – 320 с. (С. 182-190, 192-198, 224-231).

3. Шевельов Ю. Вибрані праці : У 2 кн. Кн. ІІ. Літературознавство / Юрій Шевельов / Упоряд. І.Дзюба. – 2-ге вид. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2009. – 1151 с. (названі праці). (Електронний ресурс у режимі доступу: http://www.utoronto.ca/elul/lit-crit/Neokliasyky/Sherekh-neokliasyky.pdf

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Сертифікат від «Всеосвіти» відповідає п. 13 постанови КМУ від 21 серпня 2019 року № 800 (із змінами і доповненнями, внесеними постановою КМУ від 27 грудня 2019 року № 1133)

Обрати Курс або Вебінар.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.


Приклад завдання з олімпіади Українська мова. Спробуйте!

Всеосвіті 3 роки!

Святкуємо гучно та з подарунками!

+ 10 подарункових боксів з фірмовими товарами від «Всеосвіти»!

+ 10 подарункових боксів з фірмовими товарами від «Всеосвіти»!

до розіграшу подарунків залишилось
00
00
00
00