Сценарій виховного заходу "Т.Г.Шевченко".

Опис документу:
В цьому матеріалі можна знайти цікаву інформацію про письменника, а також використати гарні та доречні вірші Тараса Григоровича Шевченка - видатного українського поета, художника, громадського діяча, перекладача, автора "Кобзаря", співробітника Київської Археологічної комісії, академіка гравірування.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Сценарій святкового заходу, присвяченого Т.Г. Шевченку

Мета:

- виховання любові до рідної мови, скарбів поетичного слова, України.

- вшанування памяті видатного художника слова,

патріота України - Т.Г.Шевченка.

- формування культури мовлення через красу й багатство рідної мови.

- пропагування творчості обдарування рідного краю.

На сцені – рушник і вислів “Не одцурайтесь своєї мови…”.

Біля сцени на столі рушник, портрет Шевченка, квіти, свічка.

Ведучий 1: Шановні гості! Запрошуємо вас у царство мудрого й гарного, правдивого й цінного, сильного й ласкавого, доброго й мужнього слова. Поезія – це вогник, схожий на полум’я свічки, що запалює душу людини.

Запалює свічку.

Ведучий 2: Хай палає свічка.

Хай палає,

Поєднає нас вона в цей час.

Друзів голоси нехай лунають,

Слово й музика нехай єднають нас.

Учень 1: Мова українська – то Шевченка слово,

Лесі Українки і Марка Вовчка.

Мова українська – то дарунок Бога,

Це барвисте слово генія Франка.

Мова українська – це і степ широкий,

Це сади вишневі, і гаї, й ліси.

Мова українська – океан глибокий

Мудрості народу – вічної краси.

Мова українська – берегиня наша,

Пісня материнська, голос немовлят.

Мова українська – це достатку чаша

І найбільше свято із відомих свят.

Ведучий 1: Рідна мово! У тобі щедрість віків і пам’ять тисячоліть, неосяжна душа народу і безсмертя його.

Ведучий 2: Духовним батьком, творцем і рятівником української мови й всієї нації став Великий Кобзар – Тарас Шевченко.

То була дивовижна зоря.

На убогу і світом забуту,

Щоб її до життя повернути,

Бог послав Кобзаря.

Ведучий 1: Дякуємо Богу святому, що живемо не в такий вік, коли за слово правди людей на хрестах розпинали або на вогнищі палили. Не в катакомбах, не в вертепах зібралися ми славити великого чоловіка за його науку праведну: зібрались ми серед білого дня і всією громадою складаємо йому щиру дяку за його животворне слово.

Учень 1: Щовесни, коли тануть сніги

І на рясті засяє веселка,

Повні сил і живої снаги

Ми вшановуєм пам’ять Шевченка.

Ти, Тарасе, сьогодні

Нас зібрав докупи.

І зійшлися у цій залі

Шевченка онуки.

Учень 3: Хліб і сіль тобі, Тарасе,

Сьогодні підносимо…

Вшанувати цю гостинність

Оплесками просимо.

Учень 4: Ти зорею сіяєш у прийдешнім віку,

Сходиш хлібом духовним на яр-рушнику.

У розкриллі земних і заобрійних трас

Височієш над світом, великий Тарас.

Учень 5: Твій голос – повнить пшеничний колос,

Бо те, за що ми жили й боролись,

Твій сон щасливий, зоря твоя,

Велика, вольна, нова сім’я…

Ведучий 1: Тарас Шевченко… Геній, мислитель, пророк. Людина незвичайної долі й незвичайного таланту, що здобула світову славу.

Ведучий 2: Увібравши в себе душу народу, він підніс його духовну велич і красу на найвищу височінь, чим збагатив увесь світ. Тарас Шевченко звеличив Україну, звеличив весь український народ. Давайте ж сьогодні торкнемося серцем Шевченківських творів. Проймемося їхнім духом, тим самим зможемо виконати поетові заповіти:

Учень 6: …Не одцурайтесь своєї мови

Ні в тихі дні, ні в дні громові,

Ні в дні підступно мовчазні,

Коли стоїш на крутизні

Один, чолом сягнувши птаха,

Й холодний вітер попід пахви

Бере і забиває дих,

Щоб ти скорився і притих.

Не одцурайсь, мій сину,

Мови. У тебе іншої нема.

Ти плоть і дух – одне-єдине

Зі словом батьківським – Людина,

Без нього – просто плоть німа.

Без мови в світі нас – нема!

Учень 7: Схаменіться,…

Подивіться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну,

Розкуйтеся, братайтеся!

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Учень 8: Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь,

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

Чужі люди проганяють,

І немає злому

На всій землі безконечній

Веселого дому.

Учень 9: Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата, -

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати.

Благословить дітей своїх

Твердими руками

І діточок поцілує

Вольними устами.

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечірній

Тихо засіяє…

Ведучий 1: “Незлим тихим словом” згадуємо ми свого пророка, який залишив нам прекрасні твори. А що ж залишимо своїм нащадкам ми?

Залишим у спадок новим поколінням

Свої ідеали й свої устремління,

Могутню Вкраїну, в якій наша сила,

І геній Шевченка як нації крила.

Ведучий 2: Залишим і те, що душею народу

Зовуть недаремно від роду до роду,

Як вищу красу і життєву основу,

Залишимо Слово, Ім’я своє, Мову.

Ведучий 1: А зараз ми хочемо надати слово учням – читцям, які процитують нам ці дивовижні вірші.

Думка

 

Тече вода в синє море, 
Та не витікає; 
Шука козак свою долю, 
А долі немає. 
Пішов козак світ за очі; 
Грає синє море, 
Грає серце козацькеє, 
А думка говорить: 
«Куди ти йдеш, не спитавшись? 
На кого покинув 
Батька, неньку старенькую, 
Молоду дівчину? 
На чужині не ті люде,— 
Тяжко з ними жити! 
Ні з ким буде поплакати, 
Ні поговорити». 
Сидить козак на тім боці,— 
Грає синє море. 
Думав, доля зустрінеться,— 
Спіткалося горе. 
А журавлі летять собі 
Додому ключами. 
Плаче козак — шляхи биті 
Заросли тернами.

Думи мої, думи мої, 
Лихо мені з вами! 
Нащо стали на папері 
Сумними рядами?.. 
Чом вас вітер не розвіяв 
В степу, як пилину? 
Чом вас лихо не приспало, 
Як свою дитину?..

Бо вас лихо на світ на сміх породило, 
Поливали сльози... чом не затопили, 
Не винесли в море, не розмили в полі?. 
Не питали б люде, що в мене болить, 
Не питали б, за що проклинаю долю, 
Чого нуджу світом? «Нічого робить»,— 
Не сказали б на сміх...

Квіти мої, діти! 
Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав? 
Чи заплаче серце одно на всім світі, 
Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав... 
Може, найдеться дівоче 
Серце, карі очі, 
Що заплачуть на сі думи,— 
Я більше не хочу. 
Одну сльозу з очей карих — 
І пан над панами! 
Думи мої, думи мої, 
Лихо мені з вами!

Заповіт

Як умру, то поховайте 
Мене на могилі, 
Серед степу широкого, 
На Вкраїні милій, 
Щоб лани широкополі, 
І Дніпро, і кручі 
Було видно, було чути, 
Як реве ревучий. 
Як понесе з України 
У синєє море 
Кров ворожу... отойді я 
І лани, і гори — 
Все покину і полину 
До самого бога 
Молитися... а до того 
Я не знаю бога. 
Поховайте та вставайте, 
Кайдани порвіте 
І вражою злою кров'ю 
Волю окропіте. 
І мене в сем'ї великій, 
В сем'ї вольній, новій, 
Не забудьте пом'янути 
Незлим тихим словом.

Минають дні, минають ночі, 
Минає літо, шелестить 
Пожовкле листя, гаснуть очі, 
Заснули думи, серце спить, 
І все заснуло, і не знаю, 
Чи я живу, чи доживаю, 
Чи так по світу волочусь, 
Бо вже не плачу й не сміюсь…

Доле, де ти! Доле, де ти? 
Нема ніякої, 
Коли доброї жаль, боже, 
То дай злої, злої! 
Не дай спати ходячому, 
Серцем замирати 
І гнилою колодою 
По світу валятись. 
А дай жити, серцем жити 
І людей любити, 
А коли ні… то проклинать 
І світ запалити! 
Страшно впасти у кайдани, 
Умирать в неволі, 
А ще гірше – спати, спати 
І спати на волі, 
І заснути навік-віки, 
І сліду не кинуть 
Ніякого, однаково, 
Чи жив, чи загинув! 
Доле, де ти, доле, де ти? 
Нема ніякої! 
Коли доброї жаль, боже, 
То дай злої! злої!

Тече вода з-під явора ...

Тече вода з-під явора 
Яром на долину. 
Пишається над водою 
Червона калина. 
Пишається калинонька, 
Явор молодіє, 
А кругом їх верболози 
Й лози зеленіють.

Тече вода із-за гаю 
Та попід горою. 
Хлюпощуться качаточка 
Помеж осокою. 
А качечка випливає 
З качуром за ними, 
Ловить ряску, розмовляє 
З дітками своїми.

Тече вода край города. 
Вода ставом стала. 
Прийшло дівча воду брати, 
Брало, заспівало. 
Вийшли з хати батько й мати 
В садок погуляти, 
Порадитись, кого б то їм 
Своїм зятем звати?

Тополя

По діброві вітер виє, 
Гуляє по полю, 
Край дороги гне тополю 
До самого долу. 
Стан високий, лист широкий — 
Нащо зеленіє? 
Кругом поле, як те море 
Широке, синіє. 
Чумак іде, подивиться 
Та й голову схилить; 
Чабан вранці з сопілкою 
Сяде на могилі, 
Подивиться — серце ниє: 
Кругом ні билини! 
Одна, одна, як сирота 
На чужині, гине!

Хто ж викохав тонку, гнучку 
В степу погибати? 
Постривайте, все розкажу, 
Слухайте ж, дівчата. 
Полюбила чорнобрива 
Козака дівчина. 
Полюбила — не спинила, 
Пішов та й загинув... 
Якби знала, що покине,— 
Була б не любила; 
Якби знала, що загине,— 
Була б не пустила; 
Якби знала, не ходила б 
Пізно за водою, 
Не стояла б до півночі 
З милим під вербою; 
Якби знала!..

Русалка

«Породила мене мати 
В високих палатах 
Та й понесла серед ночі 
У Дніпрі скупати. 
Купаючи, розмовляла 
Зо мною, малою: 
«Пливи, пливи, моя доню, 
Дніпром за водою. 
Та випливи русалкою 
Завтра серед ночі, 
А я вийду гуляти з ним, 
А ти й залоскочеш. 
Залоскочи, моє серце: 
Нехай не сміється 
Надо мною, молодою, 
Нехай п'є-уп'ється 
Не моїми кров-сльозами — 
Синьою водою 
Дніпровою... Нехай собі 
Гуляє з дочкою. 
Пливи ж, моя єдиная. 
Хвилі! мої хвилі! 
Привітайте русалоньку...» - 
Та й заголосила, 
Та й побігла. А я собі 
Плила за водою, 
Поки сестри не зустріли, 
Не взяли з собою. 
Уже з тиждень, як росту я. 
З сестрами гуляю 
Опівночі. Та з будинку 
Батька виглядаю.

Лілея

«За що мене, як росла я,

Люде не любили?

За що мене, як виросла,

Молодую вбили?

За що вони тепер мене

В палатах вітають,

Царівною називають,

Очей не спускають

З мого цвіту? Дивуються,

Не знають, де діти!

Скажи мені, мій братику,

Королевий Цвіте!»

«Я не знаю, моя сестро».

І Цвіт Королевий

Схилив свою головоньку

Червоно-рожеву

До білого пониклого

Личенька Лілеї.

І заплакала Лілея

Росою-сльозою...

Заплакала і сказала:

«Брате мій, з тобою

Ми давно вже кохаємось,

А я й не сказала,

Як була я людиною,

Як я мордувалась.

Моя мати... чого вона,

Вона все журилась

І на мене, на дитину,

Дивилась, дивилась

І плакала? Я не знаю, /374/

Мій брате єдиний!

Хто їй лихо заподіяв?

Я була дитина,

Я гралася, забавлялась,

А вона все в’яла,

Та нашого злого пана

Кляла-проклинала.

Та й умерла. А мене пан

Взяв догодувати.

Я виросла, викохалась

У білих палатах.

Я не знала, що байстря я,

Що його дитина.

Пан поїхав десь далеко,

А мене покинув.

І прокляли його люде,

Будинок спалили...

А мене, не знаю за що,

Убити не вбили,

Тілько мої довгі коси

Остригли, накрили

Острижену ганчіркою.

Та ще й реготались.

Жиди навіть нечистії

На мене плювали.

Отаке-то, мій братику,

Було мені в світі.

Молодого, короткого

Не дали дожити

Люде віку. Я умерла

Зимою під тином,

А весною процвіла я

Цвітом при долині,

Цвітом білим, як сніг, білим!

Аж гай звеселила.

Зимою люде... Боже мій!

В хату не пустили.

А весною, мов на диво,

На мене дивились.

А дівчата заквітчались

І почали звати

Лілеєю-снігоцвітом;

І я процвітати

Стала в гаї, і в теплиці, /375/

І в білих палатах.

Скажи ж мені, мій братику,

Королевий Цвіте,

Нащо мене Бог поставив

Цвітом на сім світі?

Щоб людей я веселила,

Тих самих, що вбили

Мене й матір?.. Милосердий

Святий Боже милий!»

І заплакала Лілея,

А Цвіт Королевий

Схилив свою головоньку

Червоно-рожеву

На білеє пониклеє

Личенько Лілеї.

Вірш Віктора Баранова “До українців”

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,

Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:

Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,

Коли ми, українці, забули, що ми – українці?

І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот,

І що є у нас думка, яка ще од Байди нам в’ється,

І що ми на Вкраїні – таки український народ,

А не просто населення, як це у звітах дається.

І що хміль наш – у пісні, а не у барилах вина.

І що щедрість – в серцях, а не лиш у крамничних вітринах.

І що є у нас мова, і що українська вона,

Без якої наш край – територія, а не Вкраїна.

Я до себе кажу і до кожного з вас: - Говори!

Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!

Запитаймо у себе: відколи, з якої пори

Почали українці себе у собі забувати?

Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,

У якому свідомості нашій збагнути незмога,

Чом солодшим од меду нам видався чад забуття

Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога.

Українці мої! То вкраїнці ми з вами – чи як?

Чи в “моголах” і вмерти судила нам доля пихата?

Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,

Що розцвів нам у душах смиренністю “меншого брата”?

Українці мої! Як гірчать мені власні слова…

Знаю добре, що й вам вони теж – не солодкі гостинці.

Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,

Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.

Я вже й сам ладен мовить: “Воно тобі треба?.. Стерпи!”

Тільки ж хочу, вкраїнці, спитати у вас нелукаво:

Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи?

Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?

То хіба ж не впаде, не закотиться наша зоря,

І хіба не зотліє на тлін українство між нами,

Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря

Ми і досі спокійно себе почуваєм хохлами?

Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.

Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.

Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,

Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна…

Ведучий 2: Світ починався зі Слова, і Україна починалася зі Слова. Слово, як плуг, орало правічний переліг життя, із черноземної скиби його виростали поети, і в кожного на устах у час недолі й радості була своя, але одна молитва – Україна.

Ведучий 1: Слово, як собор, і в його святості палахкотять, як свічки, праведні душі поетів, і з блакитного купола благословляє нас небо, і хоралом віри зливаються голоси наших предтеч і сущих в одну молитву – Мова.

Дівчина в національному костюмі зі свічкою в руках читає “Молитву до мови”

Дівчина: Мово! Пресвятая Богородице мого народу! З чорнозему, любистку, м’яти, рясту, євшан-зілля, з роси, з дніпровської води, від зорі і місяця народжена.

Мово! Мудра берегине, що не давала погаснути земному вогнищу роду нашого і тримала народ на небесному олімпі волелюбності, слави і гордого духу.

Мово! Велична молитво у своїй нероздільній трійці, що ти єси і Бог Любов, і Бог Віра, і Бог Надія. Мово, що стояла біля вівтаря нашого національного храму і не впускала туди злого духа виродження, злого духа скверноти, ганьби, і множила край веселий, святоруський, люд хрещений талантами, невмирущим вогнем пісень, і наповнювала душі Божим сяйвом золотонебесним, бо то кольори духовності і Божого знамення.

Мово наша! Звонкова кринице на середохресній дорозі нашої долі! Твої джерела б’ють десь від магми, тому й вогненна така. Тож зцілювала ти втомлених духом, давала силу і здоров’я, довгий вік і навіть безсмертя тим, що пили тебе, цілющу джерелицю, і невмирущими ставали ті, що молилися на дароване тобою слово. Бо “споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог”.

Прости! Воскресни! Повернися! Возродися! Забуяй вічним і віщим словом від лісів – до моря, від гір – до степів. Освіти від мороку і освяти святоруську землю, Русь-Україну возвелич, порятуй народ її навіки.

Ведучий 2: Шановні гості! Ми вдячні вам за те, що розділили з нами радість свята, за ваші добрі слова і теплі обличчя.

Дай вам, Боже, дай із неба,

Дай, чого вам більше треба, -

Дай вам миру і спокою

Під могутньою рукою…

Ведучий 1.Зичимо вам здоров’я, щастя, добра, любові і нових творчих звершень. Нехай у ваших серцях завжди живе українська мова, звучить рідна пісня.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

Приклад завдання з олімпіади Українська мова. Спробуйте!
До ЗНО з БІОЛОГІЇ залишилося:
0
2
міс.
0
9
дн.
1
9
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!