Сценарій свята мови

Сценарій свята мови

Мово рідна, слово рідне...

( Сценарій свята мови )

Мета: розширити кругозір учнів, виховувати любов до рідного слова та Батьківщини.

На стіні висять плакати із такими висловлюваннями:

« О місячне сяйво і спів солов’я

Півонії, мальви, жоржини!

Моря бриліантів, це – мова моя,

Це – мова моєї Вкраїни!»

( В.Сосюра)

« Мово! Пресвята Богородице мого народу !З чорнозему, з любистку, м'яти, рясту, євшан-зілля, з роси, з дніпровської води, від зорі і місяця народна.»

/ К.Мотрич /.

« Мова росте елементарно, разом з душею народу.»

/ І.Франко/

« Мова - це великий дар природи, розвинутий і вдосконалений за тисячоліття з того часу, як людина стала людиною.»

/ К.Кропива /

Звучить пісня « Це моя Земля»

(Музика Л.Остапенко, сл.О.Ткач)

Читець: Вірш В.Вихруща «Мова моя».

Із ніжності слова беру насолод

Воно — ідеал мій, для злету — крило.

Мова моя дана Богом народу,

Мова моя — це душі джерело.

Вона — моя доля, незмінні вітрила.

Наснагу вона для творіння дає.

Мова моя — це безсмертя і сила,

Мова — найбільше багатство моє.

Ця мова в граніті, в Дніпровому плесі...

Найкращі у світі лунають пісні.

В них вічність Шевченка і лагідність Лесі,

І дух тих героїв, що впали в борні.

Вона і покрова, вона і порука,

Початок дороги, початок життя.

Мова моя — це найвища наука,

Це — згусток любові, це — серця биття.

До волі вона відчинила нам брами,

Клювали її кровожерні орли.

Мову мою катували віками,

Вели на голгофи, мечами сікли.

Смута її виливалася в сурми.

Стихали в гаях молодих солов'ї.

Мову мою заганяли у тюрми.

В нетрях Сибіру труїли її.

Вона в материнстві і в стиглім колоссі,

І клич до геройства в пекельнім бою.

Над мовою ворог знущається й досі —

Насаджує мову бродячу свою.

Вона і надія, і біль, і тривога,

Освячена вірою вічна зоря.

Мова мені дана від Бога,

Вона — то мій корінь і гордість моя.

Ведучий1:Читає «Молитву до Мови» (за К.Мотрич).

- Мово! Пресвята Богородице мого народу! З чорнозему, з любистку, м'яти, рясту, євшан-зілля, з роси, з дніпровської води, від зорі і місяця народжена.

Мово! Мудра Берегине, що не давала погаснути земному вогнищу роду нашого і тримала народ на небесному олімпі волелюбності, слави і гордого духу.

Мово наша! Пресвята незаймана Діво! Яничарами в степах піймана, на курному шляху зґвалтована, в дикий кривавий ясир ординцем погнана, на продажній толоці розтоптана, в рабство за безцінь на торжищі продана. Мово наша! Передчасно постаріла, посивіла, змарніла, на хресті мук розіп'ята, на палю посаджена, за ребро на гак підвішена дітьми-покручами. Стражденнице, великомученице Матір Божа наша, в Сибір й на Колиму погнана, в Соловецьких ямах згноєна, за моря й океани розвіяна, голодомором викошена, лютим чоботом розтоптана, стонадцять раз розстріляна, чорнобильською смертю засіяна.

Мово наша! Убога прочанко з простягнутою рукою! Осквернена й знеславлена своїми дітьми... Прости їх, Рідна! Прости гріхи їх вільні і невільні, прости той чорнобильський плід і те дике зілля, що густо вродило на нашому трагічному лану. І прости цю велестражденну землю... Прости їх, змалілих, здрібнілих, перероджених, звироднілих нащадків козацького роду, які повірили лукавим корчмарям, і ненажерливим косарям, що ти не древня, не прекрасна, не вічна єси .Стаю перед тобою на коліна і за всіх благаю: прости нас грішних й не ховайся за чорнобильську межу, а повернися до нашої хати, вернися до нашого краю.

Ведучий 2: Українському слову з часів його виникнення й на всіх історичних шляхах доводилося нелегко. Здобувши в муках і боротьбі громадянство в писемності, воно страждання, страдництвом, мужністю і радісною відвагою фольклору, літописів б'є дзвонами в пам'ять і гримить громами в сумління живих і ненароджених, пориваючись до своєї слави й безсмертя. Не могли зашкодити розвитку мови чвари й усобиці, феодальна роздрібненість і навіть багатовікове монголо-татарське іго.

Читець:

...блазні і кати,

Раби на розум і на вдачу,

В ярмо хотіли запрягти її, як дух степів, гарячу.

І осліпити, й повести

На чорні торжища незрячу,

Хотіли вирвати язик,

Хотіли ноги поламати,

Топтали під шалений крик,

В'язнили, кидали за грати,

Зробить калікою з калік

Тебе хотіли, рідна мати.

Читець 2:

Наші предки стріляли з лука,

Вміли точно влучати в ціль.

Тож і образ іде звідсіль!

Влучне слово в оздобі звука.

Процвітай, українська мово,

Заохочуй красою нас:

Що багатший твій слів запас,-

Легше вибрати влучне слово.

(Д.Луценко)

Ведучий 1: Гідно подиву, що її не стяла шабля, що не затоптали в болото кінські копита, що не розвіялася у вихорі навальних орд, а залишилася сіллю землі й народу. Все прийшло у досі нечуваний і небачений рух - повстала освіта, ширилася наука, збагачувалася культура. Слово стає демократичним і непоборним, як республіка Запорозька Січ, і прекрасне, як козацьке бароко. Вже не вистачає книг, що просто списувалися: вони не могли задовольнити найширші читацькі маси. Виникають друкарні - видаються не лише духовні твори, а й навчальні посібники, наукові трактати, суто літературні і публіцистичні твори.

Ведучий 2: Після появи першої ластівки, «Енеїди» Івана Котляревського, над Україною сходить велика зірка українського Відродження, яка своєю поетичною творчістю освітила не одне покоління. Ймення їй - Шевченко.

Читець:

Діамант дорогий на дорозі лежав,-

Тим великим шляхом люд усякий минав,

І ніхто не пізнав діаманта того.

Йшли багато людей і топтали його,

Але раз тим шляхом хтось чудовий ішов,

І в пилу на шляху діамант він знайшов.

Камінець дорогий він одразу впізнав,

І додому приніс, і гарненько, як знав,

Обробив, обточив дивний той камінець,

І уставив його у коштовний вінець.

Сталось диво тоді: камінець засіяв.

І промінням ясним всіх людей здивував,

І палючим огнем кольористо блищить,

І проміння його усім очі сліпить.

Там в пилу на шляху наша мова була,

І мислива рука її з пилу взяла.

Полюбила її, обробила її,

Положила на ню усі сили свої,

І в народний вінець, як в оправу ввела,

І, як зорю ясну, вище хмар піднесла.

І на злість ворогам засіяла вона,

Як алмаз дорогий, як та зоря ясна,

І сіятиме вік, поки сонце стоїть,

І лихим ворогам буде очі сліпить.

Хай же ті вороги поніміють скоріш.

Наша ж мова сія щогодини ясніш!

Хай коштовним добром мова буде у нас,

Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас,

Щоб, поглянувши сам на створіння своє,

Він побожно сказав: «Відкіля нам сіє?!»

Ведучий 2: Але... І знову на його гордо піднесену голову посипалися процеси, циркуляри, укази.

Ведучий 1: XIX століття, означене в поступі людства, як століття революцій, гуманізму, весни людства і народів, виявилося лютою зимою: українська мова замерзала, як у льодовику.

Ведучий 2: XX століття. Українське слово кволо, але все ж стає на ноги: воно проривається в науку, опановує сцену.

Вмите кров'ю на фронтах, воно входить у стіни першої Академії наук, з'являється в академічних університетських аудиторіях. XX століття поставило перед українським народом такі випробування, такі муки, що їх не знало ніяке інше слово. Покликане до життя українізацією, відразу ж знищене, воно зазнало і концтаборів і концернів смерті різних влад і систем, і навіть зречення своїх синів-перевертнів.

Читець:

Ти зрікся мови рідної. Тобі

Твоя земля родити перестане,

Зелена гілка в лузі на вербі

Від доторку твого зів'яне!

Ти зрікся мови рідної. Твій дух

На милицях жадає танцювати.

Від ласк твоїх закам'яніє друг

І посивіє рідна мати!

Ти зрікся мови рідної. Віки

Ти йтимеш темний, як сльота осіння.

Від погляду твого серця й зірки

Обернуться в сліпе каміння.

Ти зрікся мови рідної. Ганьба

Тебе зустріне на шляху вузькому...

Впаде на тебе, наче сніг, журба —

Її не понесеш нікому!

Ти зрікся мови рідної. Нема

Тепер у тебе роду, ні народу.

Чужинця шани ждатимеш дарма —

В твій слід він кине сміх — погорду!

(Д.Павличко)

Рука історії повернула на користь тих, хто прагне, хоче бути з народом; хто вникає в суть рідного слова, для кого рідна мова - пісня, продовження у дітях- внуках.

О рідне слово, що без тебе я ?

Німий жебрак, старцюючий бродяга,

Мертвяк, оброслий плиттям саркофага,

Прах, купа жалюгідного рам'я!

Моя ти — пісня, сила і відвага,

Моє вселюдське й мамине ім'я!

Тобою палахтить душа моя,

Втішається тобою серця спрага.

Тебе у спадок віддали мені

Мої батьки і предки невідомі,

Що гинули за тебе на вогні.

Так не засни в запиленому томі,

В неткнутій коленкоровій труні —

Дзвени в моїм і правнуковім домі.