Сценарій лінійки до Дня пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 р. « ПАЛАЄ СВІЧА ПАМ'ЯТІ »

Опис документу:
виховувати здатність кожної людини на скорботу і пам’ять про мільйони загублених життів співвітчизників, виховувати патріотів своєї держави, ознайомити учнів з трагічним минулим нашого народу; вчити дітей бережно ставитися до історії своєї країни, розкривати її як білі, так і чорні сторінки

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

« ПАЛАЄ СВІЧА ПАМ'ЯТІ »

(Виходить дівчина «Мати-Україна» в сорочці і чорній хустині з запаленою свічкою)

Мати-Україна: Богородице! Матір наша небесна! Свята Покрово, покровителька люду святоруського! Куди ж ти відійшла? Чого ж залишила мою землю і народ мій на поталу дияволові? Чи ж не бачиш, що вони доточують кров із могутнього українського дерева? Чи ж не бачиш криниці, повної українських сліз? Чи ж не бачиш, що то вже не я – Україна, а велетенська могила? Де ж ви, сили небесні?!

Вчитель:І стояла Вона, осліплена від горя, обдерта, сива, напівблаженна, мукою підпирала небо, моторошно роззиралася Мати-Україна, на велетенському хресті розіп'ята.

Мати-Україна(шепче): Дітоньки мої, заждіть! Івани, Марії, Тараси! Стривайте! Куди ж ви? Як же я без вас? (голосніше) Прости, небо! Прости, земле! Простіть, зорі! Всі сили земні і небесні, простіть муку і божевілля мого народу! Ту моторошну дику ніч, усі жахи, не бачені від сотворення світу, простіть!(тихо) Нема. Зотліли. Відлетіли ключами в небо.

Вчитель: І щоночі чути, як оплакують велетенські могили лише солов'ї і зозулі, білий квіт садів та цвинтарі бузки, плачуть молоді трави, стогнуть жита, ридма ридають зорі, летять у ніч і гаснуть над спорожнілими хатами.

Мати-Україна: Ходи до мене, роде мій, вечеряти! Марії, Ганни, Уляни, Соломії, Андрії, Василини, Грицики, Катрусі, покірно прошу до святої вечері. Пригощайтеся, причащайтеся, роде мій скорботний! Діти мої – квіти ви – кошені! Ключ мій журавлиний на рідній землі підстрелений! Муко моя довічна! Скорбота моя всевишня!

Вчитель: І плинуть Чумацьким шляхом білі тіні з білої небесної Вкраїни й сідають поминальної вечері.

Мати-Україна: Як там тобі, родино наша, на тій небесній Україні? Чи ж ростуть і там тополі, мальви, калини? Чи ж білі у вас хати? Як сіється, жнивується? Чи ж є вечорниці, реготи на хуторах і левадах? Чи ж заручини і хрестини, чи ж радість є? Мабуть, це все до вас пішло, бо на земній Україні ні сміху, ні радощів, ні пісень. Лише квітує погибель, регоче лихо, жнивує горе. (ставить свічку на стіл)

Вчитель: Прости, народе Божий! Прости цю прокляту землю, цей милий рай, на якому оселився диявол. Усіх нас грішних прости, що мовчали, за упокій твій молебнів не справляли, поминальних свічок не світили, обідів за тебе не робили. Прости ж нас, роде наш замордований, лише сирою землею зігрітий.

І вед: Не звільняється пам'ять,

Відлунює знову роками.

Я зітхну…Запалю обгорілу свічу.

Помічаю: не замки-твердині, не храми –

Скам'янілий чорнозем – потріскані стіни плачу.

Піднялись, озиваються в десятиліттях

З далини, аж немов з кам'яної гори

Надійшли. Придивляюсь: «Вкраїна, двадцяте століття»

І не рік, а криваве клеймо: «Тридцять три»

ІІ вед: Україна…Поля, луки, ліси, лагідний клімат здавна приваблювали людей. Іноземці в старовину із заздрістю говорили: ґрунт там такий родючий, що коли в полі залишити плуга, то за кілька днів він заросте травою – потім і не знайдеш.

І вед: Найстрашніше, що пережив наш український народ – це голод. Досі не віриться, що тут у житниці країни – раптом зник хліб, а люди залишилися без зернини, а 1932 рік був щедрим на врожай.

ІІ вед: 1933 рік. Найчорніший час в історії України. У світі не зафіксовано голоду подібного тому, що випав на долю однієї з найродючіших країн. Жахливо навіть через 83 роки ступати болючими стежками страшної трагедії, яка розігралася на благословенній землі квітучого українського краю.

І вед: Чорною хмарою насувалося на Україну страхітливе лихо. Це був не голод, а зумисне підготовлений голодомор. А все почалося зі сталінської колективізації та індустріалізації. Це був зловісний експеримент влади над цілим народом. Голод – це каральна акція умиротворення, засіб упокорення народу. В жовтні 1932 року партійно-державна верхівка прийняла холоднокровне рішення: вийти з кризи шляхом конфіскації запасів зерна у хлібовиробничій галузі. За кілька місяців надзвичайні комісії під керівництвом найближчих співробітників генсека – Кагановича, Молотова, Постишева – викачали із селян внутрішні фонди – продовольчий, фуражний, насіннєвий.

Представники місцевої влади організували в селах спеціальні бригади, які викликали по одному майже всіх селян, вимагали негайно відвезти на станцію мішок зерна. Відпускали тільки після того, як селянин погоджувався. За нездачу зерна позбавляли волі на 10 років. Це була не хлібоздача, а розбій.

ІІ вед: Архівні документи і газети свідчать, що в усіх місцевостях України, крім прикордонних, були подвійні обшуки з конфіскацією всіх запасів їжі, заготовлених людьми до нового врожаю. Це було карою за нібито куркульський саботаж хлібозаготівель. Фактично це була дія, свідомо спрямована на фізичне винищення селянства України. Смерть бродила на шляхах, на полях, в хатах, косила людей.

1уч: Сталося це літа Божого 1932-го

Сталося це літа Божого,

Яке запам'ятається кожному

Навічно, важко, гірко.

Сталося це літа Божого 1933-го.

Пекельні цифри та слова

У серце б'ють, неначе молот.

Немов прокляття ожива.

Рік 33-й. Голод… Голод!

У люті сталінській страшній

Тінь смерті шастала по стінах.

Сім мільйонів (Боже мій!)

Недолічилась Україна.

І вед: Наприкінці 1933 року голод на Україні набув велетенських розмірів. Люди в селах їли мишей, щурів і горобців, траву, кісткове борошно і кору дерев. Намагаючись урятуватися, тисячі селян ішли до міст, де скасували ненависні хлібні карточки і можна було купити хліб. Проте сільським жителям хліб не продавали. Дороги, що вели до міст, були блоковані, проте тисячі селян усе ж пробивалися туди, та, не знаходячи порятунку, вмирали прямо на вулицях. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях, на вулицях.

ІІ вед: Голод не перебирав, не звертав уваги на соціальну приналежність, стать чи вік – усіх підряд заганяв у могилу. Голодувало село, голодувало і місто. У січні-лютому 1933 року люди знесилені злиднями і знущаннями, ходили мовчазні, наче німі. У багатьох опухали ноги, набрякало обличчя, у дітей роздулися животи, руки, ноги стали тонкі, як палички. Голодували переважно бідняки – як колгоспники, так і представники індивідуального сектору. Помирали спочатку батьки, а потім діти-сироти.

І вед: Люди вмирали від недоїдання і хвороб. Трупи лежали під тинами, на вулицях, на кризі ранньої весни. У селах, розповідають очевидці, відкрили ями садильної картоплі, але вона вся згнила. До цих смердючих ям потягнулися цілі ключі людей з усіх сіл. Вони накидалися на гниль, вихоплювали її, тут же розводили багаття і на залізяках пекли млинці. Ковтали їх на зболілий шлунок. А потім корчилися, кричали від болю, падали і тут же вмирали. У селах зникли коти, собаки, діти вишукували жаб, черв'яків. У школах скорочувалися заняття.

Пік голодомору прийшовся на весну 1933 року. В селянських оселях вичерпувалися останні запаси. Почався страхітливий голод. Люди їли все підряд.

2уч: На городі пусто, в хаті мертва тиша.

І синки опухлі, мов живі мерці.

Знов оладки з листя і водиця у кухлі –

Ось і всі наїдки у її руці.

Пропікають очі материну душу.

І сама голодна, і в очах туман.

А сусіди з'їли хлопчика, Матюшу,

Й божевільні лізуть під її паркан.

А сусід під тином, мов собака, виє.

Роздирає груди і лице своє.

З'їв синочка, ситий, він не розуміє,

Бо страшніш за звіра відтепер стає.

ІІ вед: Голодомор 1932-1933 років – це мільйони жертв за 500 днів. Коли дослідники говорять про голодомор 1931-1933років, мається на увазі період з квітня 1932 року по листопад 1933 року. Саме за ці 17 місяців, в Україні тоді від голоду вмирало 17 людей щохвилини, 1000 – щогодини, майже 25 тисяч – щодня…

Рік 33-й. Клятий холодний,

З голоду пухне село.

Вже чиясь мати встати не годна: -

Смерть опустила крило.

Сценка «Мати і діти»

(сидять зажурена жінка і дитина посеред хати за порожнім столом, на ньому лише сіль.)

Дитина: Мамо , мамо! Я їсти хочу! Мамо! Мамо, животик болить! Мамочко! Рідненька! Дай хоч крихіточку хлібчика!

Мати: (обнімає дитину) Я тобі казочку розповім, а ти слухай і забудеш про їжу. Десь у темному лісі…

Дитина: Мамо! Мамо в очах темно!

Мати: (кладе голову дитини собі на коліна) Закривай оченятка і поспи.

Дитина: Я не хочу очі закривати.

Мати: То дивись на мене, я тебе поколишу.

Дитина: Не колиш мене, мамо! Я помираю. Дай мені їсти хоч крихту, і я оживу…

Мати: Прости мені, доню, нема, що їсти.

Дитина: Мамочко, я ж помираю і останній раз їсти прошу.

Мати: Нічого в хаті в нас не має, прости мене, дитино рідна, нічим тебе я не врятую.

3уч: Стояли хати у морози взуті,

Закутані у латані сніги…

А на печі в лютневій каламуті –

Замерзлі люди, наче батоги.

У хаті морок, нікому ховати

Мерців, яким не дошкуля зима.

І обнімає мертвих діток мати,

Вона мовчить, бо вмерла і сама!

Хто слово скаже, пом'яне померлих,

Вони жили й любили на землі,

За що, питаю, їх зі світу стерли,

І розчинили в забуття імлі?!

Ну хто згадає материні руки,

Що притискали ніжно немовля,

І хто відчує передсмертні муки? –

Сама холодна й мертве янголя.

Дивіться, звірі, жирні особісти,

Сини для вас «святого Октября».

Вам вистачає випити і з'їсти,

А люд стражденний з голоду згоря…

Будь проклятий ти, Лазар Каганович,

І всі, хто нас тоді вбивав, як звір!

Бо мав ти насолоду від судовищ,

Смоктав з народу кров, немов упир.

Бо після вас лишилися руїни,

І мертві села, і пусті поля…

Ніколи не пробачить Україна

Замерзлу матір, мертве немовля!

І вед: Із секретних документів, підготовлених у грудні 1933 року:

«Голод позбавив життя мільйони українських селян. Дані про 7 мільйонів загиблих не можна вважати перебільшенням. Знищено ¼ українського населення».

ІІ вед: У Москві один із співробітників німецького посольства писав у 1933 році: «Я не схильний вважати перебільшенням число жертв, що сягає до 10 мільйонів. Особливо багато помирає дітей, яким батьки не мають, що дати їсти».

І вед: Влітку, у серпні, зорепад. Теплими погожими ночами зірки падають додолу, але не розбиваються, бо застигають у повітрі, спалахують, востаннє перемовляються між собою перед тим, як піти у вічність. Але то не звичайні зірки, то зорі-душі безневинно вбитих діток. Постійте тихо в передсвітанні біля вікна, розчиніть його настіж і послухайте, про що гомонять зорі-душі.

(виходять троє дітей, дві дівчинки і один хлопчик)

1дівчинка: І мені хтілось їстоньки, мене Ганнусею звали. Спочатку померли мої бабуся і дідусь. З голоду вони опухли і здавалися дуже великими. Прийшли дядьки, повкидали їх на воза і повезли за село до ями. Мій тато пішов до міста за хлібом і не повернувся – його дядько міліціонер із рушниці застрелив. Я в матінки все просила: «Відріж мені пальчика, я його з'їм, а то він не перекушується». Мама обіймала, цілувала мене, а з її великих очей котилися сльози. Надвечір мама помила нас з братиком, оділа в чисті сорочки, напоїла маковинням… І вже нас не стало. Ганнусею мене звали..

Хлопчик: А я Андрійком був…було мені три роки. Мене матуся зарубала…З моїх ручок , з моїх ніжок холодець зварила, старших братиків і сестричок ним нагодувала. А мою голівку до сердечка притуляла, люлі-люлечки співала, любим дитям називала…А через два дні моя рідна, люба мама утопилась.

2дівчинка: А мені заподіяли смерть за п’ять колосочків. Було це літечком 33-го. Я з маленькою сестричкою Катрусею пішли на колгоспне поле по колосочки. Ой, як хотілося їстоньки…Катруся, опухла від голоду, сиділа на межі і рученятами ловила коника, щоб з'їсти його. Я озирнулась, зійшла з межі, з'їла один колосок, два, три, п’ять …І раптом схопив мене голова сільради і поволік до воза. Мене били, палили сірниками руки, ламали пальчики і били… поки не забили. Забили за п’ять колосочків, а було мені шість рочків.

І Катруся теж померла, там на межі. Тепер вона теж зірочка.

(виходять всі учасники і шикуються у вигляді журавлиного ключа. Перша Мати-Україна по два боки від неї дівчата які тримають на підносах порізані шматочки короваю, у інших запалені свічки )

1дів: Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз

Заплачте разом, а не наодинці.

Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,

Що мали зватись гордо – українці.

Хл: Заплачте! Затужіть! Заголосіть!

Померлі люди стогнуть з тої днини,

Й благають: українці донесіть

Стражденний біль голодної країни.

2дів: Згадайте нас – бо ми ж колись жили.

Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!

Ми в цій землі житами проросли.

Щоб голоду не знали люди вічно.

Дитина: О, далекі небесні скрижалі!

Там на небі, неначе на полі,

Ота жовта здичавіла мальва –

То найменшенька, Оля.

Кожна зірочка ім'ячко має.

Відбиваються тіні в галерах.

Мати: Отой білий в осонні розмай,

То небіжчик Василько вертає

Віз чумацький…і кучер з кришталю.

Он Іванко, Степанко…Марійка.

Там, як зорі, вкупочці Саші.

Чи то зорі? Ні, то душі ваші.

1уч: За Петра, за Дмитра, за Антона,

За Галин, за Оксан, за Докій.

Не співала півча похоронна,

Не лунали дзвони за впокій…

Боже милосердний, де амвони?

Перед зором кволих – гра химер…

Не дзвонили, не дзвонили дзвони:

«Був та вмер!», «Був та вмер!»

Ні труни, ні хрестів, ні тризни,

Прямо в яму, навіки віків.

Чорна сповідь моєї Вітчизни,

І її затамований гнів.

І вед: Пам'яті мільйонів українських селян, які загинули мученицькою смертю від голоду, пам'яті українських сіл і хуторів, які щезли з лиця землі після найбільшої трагедії ХХ століття приурочується ця хвилина мовчання.

(хвилина мовчання)

2уч: Голодна смерть, напевно, найстрашніша.

Вона повільна, довга і тяжка,

Жахлива і пекельна, найлютіша,

Бо зводить з розуму й така тривка…

Вмирали сім'ї, вимирали села…

Бо все забрали, що народ зростив.

Статистика доволі невесела …

Мільйони більшовицький кат згубив.

3уч: А ті, хто вижив, будуть пам'ятати,

Як голодом морили чесний люд.

Бо ж пам'ять у народу не забрати…

Й не знищити, не змити, наче бруд.

Вона передалась нам генетично,

Й живе у нас завжди з маленьких літ.

Всі разом:

І буде жити в Україні вічно,

То ж хай про це почує цілий світ!

ІІ вед: Хліб… Скільки приємного щему появляється в душі кожного при згадці про Тебе. Святий Хлібе, про Тебе не сміли згадувати жертви 33-го. Ти являвся їм уві сні рожевою мрією. Скільки померло з Твоїм іменем на вустах.

І вед: Іменем жертв тридцять третього року благаємо вас – бережіть цей хліб. І нехай смак цього короваю не дозволяє нам забувати, що Хліб – це життя.

(дівчата роздають коровай всім присутнім)

Мати-Україна: Їж, сину, хліб, та пам'ятай, що в ньому

Саме життя закладено людей.

І сонце українське, й звуки грому,

Мозольний труд і посмішка очей.

Їж, доню, хліб і не кидай додолу,

А підніми, коли не там лежить.

А як сідаєш, сину, мій до столу,

То пам'ятай, що хліб – це значить життя!

Вчитель: Дорогі діти, шановні колеги, усі присутні! Усі ми, що зібралися сьогодні на священну лінійку пам'яті жертв голодомору, є нащадками тих невинно загиблих людей. Тому наш священний обов'язок – зберігати в пам'яті і глибоко вшановувати наших предків, тих людей, котрі становили наше родинне дерево, єднали наступність наших родин і пішли у вічність насильницькою, мученицькою смертю! Ми – українці, ми – патріоти нашої незалежної держави, ми, як єдина нація, повинні жити життям усієї держави, і години радості, і години смутку. Цим ми сильні, цим ми вірні історичній пам'яті нашого народу, цим ми впевнено дивимося у майбутнє.

Тому, завтра, 28 листопада, о 16-ій годині ми повинні доєднатися до загальнодержавної хвилини мовчання і запалити свічу пам'яті у вікнах своїх осель на знак вшанування невинно загиблих наших нащадків страшною мученицькою смертю – з голоду. І нехай ваші вогники зігріють душі усіх померлих, а для вас будуть одвічним символом пам'яті і осяйним променем майбуття.

1уч: Сталося це літа Божого 1932-го

Сталося це літа Божого,

Яке запам'ятається кожному

Навічно, важко, гірко.

Сталося це літа Божого 1933-го.

Пекельні цифри та слова

У серце б'ють, неначе молот.

Немов прокляття ожива.

Рік 33-й. Голод… Голод!

У люті сталінській страшній

Тінь смерті шастала по стінах.

Сім мільйонів (Боже мій!)

Недолічилась Україна.

1уч: За Петра, за Дмитра, за Антона,

За Галин, за Оксан, за Докій.

Не співала півча похоронна,

Не лунали дзвони за впокій…

Боже милосердний, де амвони?

Перед зором кволих – гра химер…

Не дзвонили, не дзвонили дзвони:

«Був та вмер!», «Був та вмер!»

Ні труни, ні хрестів, ні тризни,

Прямо в яму, навіки віків.

Чорна сповідь моєї Вітчизни,

І її затамований гнів.

1дівчинка: І мені хтілось їстоньки, мене Ганнусею звали. Спочатку померли мої бабуся і дідусь. З голоду вони опухли і здавалися дуже великими. Прийшли дядьки, повкидали їх на воза і повезли за село до ями. Мій тато пішов до міста за хлібом і не повернувся – його дядько міліціонер із рушниці застрелив. Я в матінки все просила: «Відріж мені пальчика, я його з'їм, а то він не перекушується». Мама обіймала, цілувала мене, а з її великих очей котилися сльози. Надвечір мама помила нас з братиком, оділа в чисті сорочки, напоїла маковинням… І вже нас не стало. Ганнусею мене звали..

1дів: Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз

Заплачте разом, а не наодинці.

Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,

Що мали зватись гордо – українці.

2уч: На городі пусто, в хаті мертва тиша.

І синки опухлі, мов живі мерці.

Знов оладки з листя і водиця у кухлі –

Ось і всі наїдки у її руці.

Пропікають очі материну душу.

І сама голодна, і в очах туман.

А сусіди з'їли хлопчика, Матюшу,

Й божевільні лізуть під її паркан.

А сусід під тином, мов собака, виє.

Роздирає груди і лице своє.

З'їв синочка, ситий, він не розуміє,

Бо страшніш за звіра відтепер стає.

2уч: Голодна смерть, напевно, найстрашніша.

Вона повільна, довга і тяжка,

Жахлива і пекельна, найлютіша,

Бо зводить з розуму й така тривка…

Вмирали сім'ї, вимирали села…

Бо все забрали, що народ зростив.

Статистика доволі невесела …

Мільйони більшовицький кат згубив

Сценка «Мати і діти»

(сидять зажурена жінка і дитина посеред хати за порожнім столом, на ньому лише сіль.)

Дитина: Мамо , мамо! Я їсти хочу! Мамо! Мамо, животик болить! Мамочко! Рідненька! Дай хоч крихіточку хлібчика!

Мати: (обнімає дитину) Я тобі казочку розповім, а ти слухай і забудеш про їжу. Десь у темному лісі…

Дитина: Мамо! Мамо в очах темно!

Мати: (кладе голову дитини собі на коліна) Закривай оченятка і поспи.

Дитина: Я не хочу очі закривати.

Мати: То дивись на мене я тебе поколишу.

Дитина: Не колиш мене мамо! Я помираю. Дай мені їсти хоч крихту, і я оживу…

Мати: Прости мені, доню, нема, що їсти.

Дитина: Мамочко, я ж помираю і останній раз їсти прошу.

Мати: Нічого в хаті в нас не має, прости мене, дитино рідна, нічим тебе я не врятую.

3уч: Стояли хати у морози взуті,

Закутані у латані сніги…

А на печі в лютневій каламуті –

Замерзлі люди, наче батоги.

У хаті морок, нікому ховати

Мерців, яким не дошкуля зима.

І обнімає мертвих діток мати,

Вона мовчить, бо вмерла і сама!

Хто слово скаже, пом'яне померлих,

Вони жили й любили на землі,

За що, питаю, їх зі світу стерли,

І розчинили в забуття імлі?!

Ну хто згадає материні руки,

Що притискали ніжно немовля,

І хто відчує передсмертні муки? –

Сама холодна й мертве янголя.

Дивіться, звірі, жирні особісти,

Сини для вас «святого Октября».

Вам вистачає випити і з'їсти,

А люд стражденний з голоду згоря…

Будь проклятий ти, Лазар Каганович,

І всі, хто нас тоді вбивав, як звір!

Бо мав ти насолоду від судовищ,

Смоктав з народу кров, немов упир.

Бо після вас лишилися руїни,

І мертві села, і пусті поля…

Ніколи не пробачить Україна

Замерзлу матір, мертве немовля!

3уч: А ті, хто вижив, будуть пам'ятати,

Як голодом морили чесний люд.

Бо ж пам'ять у народу не забрати…

Й не знищити, не змити, наче бруд.

Вона передалась нам генетично,

Й живе у нас завжди з маленьких літ.

Всі разом:

І буде жити в Україні вічно,

То ж хай про це почує цілий світ!

Хлопчик: А я Андрійком був…було мені три роки. Мене матуся зарубала…З моїх ручок , з моїх ніжок холодець зварила, старших братиків і сестричок ним нагодувала. А мою голівку до сердечка притуляла, люлі-люлечки співала, любим дитям називала…А через два дні моя рідна, люба мама утопилась.

Хл: Заплачте! Затужіть! Заголосіть!

Померлі люди стогнуть з тої днини,

Й благають: українці донесіть

Стражденний біль голодної країни.

2дівчинка: А мені заподіяли смерть за п’ять колосочків. Було це літечком 33-го. Я з маленькою сестричкою Катрусею пішли на колгоспне поле по колосочки. Ой, як хотілося їстоньки…Катруся, опухла від голоду, сиділа на межі і рученятами ловила коника, щоб з'їсти його. Я озирнулась, зійшла з межі, з'їла один колосок, два, три, п’ять …І раптом схопив мене голова сільради і поволік до воза. Мене били, палили сірниками руки, ламали пальчики і били… поки не забили. Забили за п’ять колосочків, а було мені шість рочків.

І Катруся теж померла, там на межі. Тепер вона теж зірочка.

2дів: Згадайте нас – бо ми ж колись жили.

Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!

Ми в цій землі житами проросли.

Щоб голоду не знали люди вічно.

Мати: О, далекі небесні скрижалі!

Там на небі, неначе на полі,

Ота жовта здичавіла мальва –

То найменшенька, Оля.

Кожна зірочка ім'ячко має.

Відбиваються тіні в галерах.

Отой білий в осонні розмай,

То небіжчик Василько вертає

Віз чумацький…і кучер з кришталю.

Он Іванко, Степанко…Марійка.

Там, як зорі, вкупочці Саші.

Чи то зорі? Ні, то душі ваші.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

До ЗНО з МАТЕМАТИКИ залишилося:
0
2
міс.
2
3
дн.
2
0
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!