Айстрова хурделиця
Есе
Квіткова пора за´вжди пов’язується з якимись подіями. Айстра ж – з вчительськими. Якось так пове´лося : цвітуть – пора до школи. Вони в плесовому різноманітті міняються, кивають голівками, наче мовлять:
Пора, пора, пора.
Все це настояне на спо´гадах, обвите сьогоденням. Але ж айстра – як зірка. Одна уквітчує небо і дивиться зви´сока, а інша красується на землі, щоб люди бачили біля себе, відчували кожен порух, милувалися.
Скільки айстр довелося тримати вчителю?! Цих ніжних з таїною квітів?! Не злі´чиш, як і дитячих доль, яких пізнаєш, ростиш, а згодом відпускаєш у плесо життя і вже їм нести´ своє майбуття.
З кожною розлукою віддаєш частинку серця, кро´їться душа, коли заходиш в клас і бачиш ту парту, в тому ряду, де сидів хлопчик-пустун чи дівчинка-задавака. За´вжди себе заспокоюю: вони ж різні як айстри пишноголові, з чітким обрисом, запашні, вишукані, пахощами морозять свідомість. І тиха печаль вересніє спогадами багряної осені.
… Безпорадні, близькі´ з пишнотілим портфе´лем і … вишукані юнаки і юнки… А в проміжку – ти, вчителю, з префіксами і суфіксами, з добу´тками, міліме´трами, вчинками Кайдашів, законами Ньютона, діями Маргарити, нерозділеним коханням тургенівської Асі.
З різними ситуаціями, на які не за´вжди маєш готові відповіді, шукаєш, і тиха печаль поселяється в тобі, і у двобої має виграти правильність, і тебе обвиває чуттєвий вир емоцій, від якого не хочеться рятуватися, хочеться, щоб все це було багаторазо´во. Жити ж ним треба, бо вчительство не за´вжди має готові відповіді, їх треба знайти, прикласти до дитячої душі, як подорожник до рани. Так, ві´домість на порядність…
…А вересень стукотить підборами, підганяє осінь, згодом жовтень розпливеться в по´смішці квіткового плеса, розсиплеться, лопотітиме долоньками, піддивляючись за красою, яка завеснить у вчительських серцях. Адже квіти цвітуть на радість людям, а діти – щоб вирувало життя, щоб заколисувало щастям, і тиха печаль вересніла спогадами, вчительська ж любов не мала кінця-краю, як і айстрова хурделиця.
