і отримати безкоштовне
свідоцтво про публікацію
Предмети »

РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ

Перегляд
матеріалу
Отримати код

Міністерство освіти і науки України

Управління освіти і науки Донецької облдержадміністрації

Добропільське територіальне відділення МАН України

Відділення: історія

РЕФЕРАТ

Культурний розвиток України”

(розвиток культури від часів К.Русі до наших днів)

Роботу виконала:

учениця 9 класу

Білозерської

загальноосвітньої школи І-ІІІст. № 15

Смакоуз Наталя

Керівник:

учитель історії І категорії

Наумова В.І.

2016 р.

ЗМІСТ

Вступ …………………………………………………………………….. 3

1. Культура Стародавньої України……………………………………... 5

2. Культура Київської Русі …………………………………………….... 9

3. Українська культура XVI-XVIII століть …………………………….. 12

4. Українська культура ХХ століття — початку ХХІ століття ………... 16

5. Культура незалежної України ………………………………………… 23

Висновки ………………………………………………………………….. 31

Список використаної літератури ………………………………………… 33

Додатки ……………………………………………………………………. 34

Вступ

Культура (лат. colere, "населяти", "вирощувати", "сприяти", "успадковувати") — термін для означення алгоритмів людської поведінки і символічних структур, які надають цій поведінці сенсу і значимсті.

У сучасній науці нараховується декілька сотень визначень поняття культура, жодне з яких не є загальноприйнятим. Різні визначення відображають різні теорії щодо розуміння та оцінки процесів в суспільстві.

В широкому розумінні культура — це сукупність як матеріальних, так і нематеріальних («духовних») цінностей, властивих суспільству в цілому або окремій соціальній групі.

Поняття культура в частині нематеріальних цінностей об'єднує в собі науку (включно з технологією) і освіту, мистецтво (літературу та інші галузі), мораль, уклад життя та світогляд.

Кожна національна культура — культура суспільна, тобто культура точно означеної людської спільноти; це групова культура, проте водночас індивідуальна в тому розумінні, що відрізняється у своїй конкретності від інших національних культур.

На духовній і матеріальній культурі українського народу відбилася надзвичайна драматичність його історичного буття. Суть, роль і визначальні етапи еволюції національної культури і національної свідомості і досі залишаються науково не осягнутою сферою об'єктивного вивчення в Україні.

Творення, збереження і розвиток культури є головним змістом історичного процесу. І сьогодні, коли Україна стала на шлях державотворення і демократизації суспільства, що супроводжується соціально-економічними та політичними зрушеннями, руйнуванням стереотипів та виробленням нових підходів, визначення напрямів розвитку культури, її орієнтацій, пріоритетів є найважливим завданням. Його успішне розв’язання можливе лише на основі вивчення та осмислення набутого, критично засвоєного досвіду, з урахуванням найціннішого в ньому. У зв’язку з цим особливої актуальності набувають проблеми філософського, історичного, етнологічного та мистецтвознавчого осягнення художньо-культурної сфери життя народу, нації, суспільства як в далекому історичному минулому, так і в новий та новітній часи.

Актуальність дослідження зумовлюється й тим, що досі дуже мало спеціальних робіт, де б узагальнювалася історія розвитку культури України, хоча є праці, що містять цінні дані та узагальнюючі твердження про культурну ситуацію на Україні.

Предмет дослідження є визначальні фактори культурного розвитку України, функціонування народної творчості та мистецького життя .

Мета і завдання дослідження: на основі аналізу наукової літератури, періодики, спираючись на досягнення попередників, дослідити особливості розвитку культурних процесів у суспільстві; виявити, проаналізувати і узагальнити особливості культурної ситуації в Україні з часів Київської Русі до наших днів.

Методологічну і теоретичну основу дослідження становлять загальні науково-дослідницькі принципи об’єктивності, історизму, системний підхід як всебічний і логічний аналіз структурних елементів у їх взаємозв’язку і взаємозалежності, що дозволяє адекватно розглянути історичні реалії.

Українська національна культура постала як узагальнене вираження творчого потенціалу народу, його світорозуміння, релігії, моралі, художнього мислення, науки й філософії. Вона відіграла вирішальну роль у формуванні української національної ідентичності та в національному самоутвердженні українського народу.

Культура Стародавньої України

Найдавніші пам'ятки мистецтва передісторичної людини на території України відносяться до доби пізнього палеоліту (епохи: оріньякська — солютрейська — мадленська — 25—15 тис. років тому). Так, розкопки біля с.Мізинь над р. Десною (Чернігівська обл.), с. Добраничівка (Черкаська обл.) та в с. Гінці (Полтавська обл.) відкрили нам життя стародавніх мисливців, їхні житла, подібні до наметів, були споруджені із дерева й кісток мамонта. Тут знайдено крем'яні знаряддя, що відзначалися різноманітністю і доволі майстерноюобробкою.

Серед творів мистецтва найбільшої уваги заслуговують стародавні скульптури у вигляді невеликих статуеток, які мали б відображати образ матері в родовій громаді і зберігались у так званих родових святилищах. Особливістю мізинських статуеток є відсутність окресленої голови або ж обличчя. Крім жіночих статуеток, зустрічаються фігури тварин і людиноподібних зображень з кістки і каменю.

Серед мізинських знахідок трапляються прикраси зі слонової кістки з геометричним орнаментом.

Знахідки мізинської культури, котра стала початком чи попередником відомої в центральній та західній Европі так званої мадленської культури, трапляються і в інших регіонах України (на Київщині, Полтавщині), в Західній Україні (міста Теребовля, Золочів, Чортків), і вони доводять, що палеолітична людина, хоч расове і невизначена, мала свою типову мистецьку культуру.

Доба неоліту в Україні представлена трипільською культуроюназва якої походить від знахідок, зроблених у XIX ст. київським археологом В. Хвойкою під час розкопок біля с. Трипілля на Київщині.

Трипільська культура, датована V—III тис. до н. е., була поширена на лісостеповій території від середнього Дніпра до Бугу і Дністра на південному заході. За своїми ознаками і зразками ця культура споріднена з археологічними культурами Дунайського басейну, Балкан, островів східного Середземномор'я та Малої Азії. Отже, вона поєднала Україну з могутніми культурами тодішнього світу. Трипільці були хліборобами і скотарями, а їхня культура — типовою для осілого місцевого населення, яке етнічно можна б визначити як протослов'яни (М. Семчишин).

Залишки трипільської культури відкрито в 38 селах Київщини, 25 Поділля і в 20 селах Західної України. Джерелами їхнього прожитку було хліборобство, скотарство, мисливство, рибальство. Сіяли ячмінь, просо, пшеницю, вирощували майже всі садово-городні культури, відомі нині в Україні. Розвивалися ремесла: шліфували камінь, виготовляли глиняний посуд, з дерева човни, знали мідь.Трипільська культура існувала протягом 2 тис. літ, охоплюючи енеоліт, бронзову і залізну доби. Дослідження виявили, що трипільці мали вищі форми громадського життя, жили великими родовими скупченнями, об'єднані жінкою-матір'ю, бо діти через відсутність шлюбів не знали батька. Отже, трипільці правоподібно практикували матріархат. Вони мали свої вірування та ритуали поховань (трупоспалень). У багатьох житлах трипільських поселень знайдено добре збережені жертовники у формі рівнора-менного хреста, помальовані брунатно-жовтою фарбою (вохрою) і прикрашені концентричними колами. Вони звичайно знаходилися на підвищенні, а біля них антропоморфічні (людиноподібні) чи інші фігурки. Ці хрестоподібні підвищення служили жертовними місцями роду, тобто біля них трипільський люд приносив жертви.

З часів трипільців залишилися печери, коридори, а їхній побут — хати і села — дуже нагадують нам пізніший український побут. Трипільські поселення складалися з десятків і навіть сотень жител, розміщених по колу. Населення в них досягало кількості навіть десяти тисяч. Серед поселень трипільського типу були вражаючі своїм гігантським розміром, площею 200—400 га. Жили трипільців спорудах чотирикутної форми. Будуючи оселю, забиваїи в землю палі, поміж якими закладали стіни з плетеного хмизу, обмазаного глиною. Дах був вкритий соломою або очеретом. Долівка глиняна, посередині хати — піч, навголо неї — лежанки з випаленої цегли.

Велика увага приділялася прикрасам у вигляді розмальовування — розмальовували печі, стіни всередені та зовні. Фарби використовували здебільшого червоного й білого кольорів, а також жовтого й брунатного тонів. V мистецтві Трипілля панував культ сонця, торжества світла і древа життя, яскравих кольорів-символів.

Трипільці вели астрологічні спостереження, мали свій календар, буквенно-звукове письмо.

Найбільш прикметною знахідкою у трипільців була орнаментальна кераміка. Так, її виріб, як і стиль прикрас, знаходилися на дуже високому рівні. Орнамент накладався відповідно двома способами: розмальовуванням і заглибленим рисунком, розпис вони робили чорним або червоним, білим і червоно-брунатним кольорами. На малюнках були овали й півовали із зображенням сонця, води Збереглися також фігурки свійських тварин. Окрему групу створюють жіночі фігурки, пов'язані з культом родючості і шануванням духів предків, які мали культове призначення.

З іранських племен, які побували в Україні в І тис. до н. е. (VII — II ст. до н.е.), найбільше пам'яток залишили по собі скіфи. Своєрідне скіфське мистецтво відіграло дуже велику роль у формуванні слов'янської культури і слов'янського будівництва. Треба згадати також і про скіфську кераміку, прикрашену заглибленим геометричним візерунком, та скіфське декоративне мистецтво, в основі якого — зображення тварин. Цікавий вигляд мають також скіфські кам'яні статуї воїнів. З початком грецької колонізації (VI ст. до н. е.) Причорномор'я на скіфів дедалі більше впливає антична культура, і це відбивається на мистецьких виробах, скіфському побуті. Про цесвідчать тогочасні знахідки в Неаполі скіфському (поблизу Сімферополя), тодішній столиці скіфського царства. Тут виявлено традиційні скіфські будівлі, прикрашені на давньогрецький лад портиками і фресками.

Традиції скіфського мистецтва продовжували сарматські племена, що згодом витіснили скіфів з південних степів України. Сарматське мистецтво характеризується поліхромією та оздобленням зброї, інших ужиткових речей. Продовжується мистецька традиція "звіриного" стилю, в якому створюються композиції міфологічного змісту.

Культура Київської Русі

Успіхи східних слов'ян у розвитку господарства, об'єднання їх в єдину державу, боротьба за незалежність сприяли розквіту ранньої української культури. Київська Русь відзначалася високим рівнем культурного процесу.

На Русі було багато вмілих ремісників: налічувалося майже 60 ремісничих професій. Виготовляли знаряддя праці, предмети домашнього вжитку, виплавляли метал, робили зброю. Так, кольчуги у Київській Русі з'явилися на 200 років раніше, ніж у Західній Європі. Будували кораблі з веслами і вітрилами на 50-100 осіб. Виробляли різноманітний посуд, прикрашений орнаментом. На Русі шили одяг і виготовляли взуття як для простого населення, так і для феодальної верхівки.

Уже в IX ст. східні слов'яни вміли писати. Про це свідчить "Софійська азбука", знайдена на стіні Софійського собору в Києві. Вона складалася з 27 літер: 23 грецькі та 4 слов'янські — б, ж, ш, щ. Поширення на Русі християнства сприяло запровадженню кирилиці — слов'янської писемності.

За часів Володимира Святославича в Києві, Чернігові, Новгороді та інших містах було відкрито школи, де навчалися діти бояр, дружинників, духівництва. Крім державних у Київській Русі були й приватні школи. При храмах і монастирях, у князівських садибах створювалися бібліотеки. Так, Ярослав Мудрий мав бібліотеку в Софії Київській. Князь Святоша витратив на книги всю свою казну, а згодом подарував їх Києво-Печерському монастирю. При монастирях існували спеціальні майстерні, де переписувалися й перекладалися книги з іноземних мов.

На цей період припав розвиток вітчизняного літопису і літератури. Так, у Софії Київській було написано перший давньоруський літописний звід (1037-1039) — відоме "Слово о законі і благодаті" митрополита Іларіона. У 1073 р. було створено "Ізборник" — фактично першу давньоруську енциклопедію. Наприкінці XI — на початку XII ст. інок Києво-Печерського монастиря літописець Нестор написав "Повість временних літ". У XII ст. як публіцист виявив себе князь Володимир Мономахперу якого належало "Повчання" дітям. Вершиною давньоруської літератури стало "Слово о полку Ігоревім". Значного поширення набула водночас усна народна творчість: епічні пісні, билини, казки, де відбивалися найважливіші історичні події, особливо багато розповідалося про захист рідної землі.

У Київській Русі високого рівня досягла й музична культура, яка своїм корінням була пов'язана з язичницькими віруваннями. Ще в давні часи східні слов'яни супроводжували свята піснями, танцями, обрядами. З музичних інструментів були відомі труби, дудки, флейти, гуслі. Про це свідчать фрески Софії Київської, де зображений оркестр із семи виконавців. При дворах князів створювалися ансамблі, а при церквах — хори.

Після запровадження християнства в Київській Русі почала розвиватися монументальна архітектура. Ще при ВолодимировіСвятославичі в Києві було збудовано соборну Десятинну церкву. Ярослав Мудрий прикрасив Київ на зразок Константинополя. Як і в Константинополі, у Києві було збудовано Золоті ворота — головний в'їзд до міста. У центрі Києва Ярослав звів прекрасний Софійський собор — високу муровану споруду, увінчану 13 банями. Всередині собор оздоблений мармуроммозаїками, фресками. На одній зі стін храму зображений Ярослав зі своєю родиною. У Чернігові було збудовано храм св. Спаса, який продовжив архітектурні традиції Десятинної церкви.

З архітектурою був тісно пов'язаний розвиток живопису і художнього різьблення. Усі собори Київської Русі прикрашалися мозаїками, фресками, іконами. Особливо високого рівня розвитку досяг монументальний живопис, найкращі зразки якого прикрашають Софію Київську. Мозаїчні композиції виконані зі смальти 177 кольорових відтінків на золотавому тлі. Фрески вкривали всі стіни собору. Серед тогочасних ікон вирізняються такі, як "Дмитро Солунський", “Печерська богоматір", “Борис і Гліб”. У Києві було кілька іконописнихмайстерень. Одна з них діяла в Печерському монастирі, де працював відомий художник Алімпій, який навчався у візантійських майстрів. Прекрас-ними зразками різьблення на камені є плити Михайлівського і Печерського монастирів, капітелі Борисоглібського собору в Чернігові, соборів у Галичі та Юр'єві.

Варто згадати і про високий рівень мистецтва лікування в Київській Русі. Так, лікар Агапіт розвивав традиційну народну і східну медицину.

Народ Київської Русі створив високу матеріальну і духовну культуру, яка посіла гідне місце у світовій культурі середньовічної доби.

Українська культура XVI-XVIII століть

XVI-XVIII ст. - виключно складний і важливий період в житті українського народу. У політичній історії він охоплює такі процеси, як перехід всіх українських земель під владу Речі Посполитої, наростання визвольної боротьби, створення національної державності в ході Хмельниччини, подальша втрата завоювань. У вітчизняній культурі це була яскрава, плідна епоха, принципова для подальшого розвитку.

У XVI ст. триває стабілізація і пожвавлення економічного життя, зростання міст. Свою роль відіграв і вплив західноєвропейськогоВідродження та Реформації. В містах України, як і в ряді інших європейських країн, проживало етнічно різнорідне населення: крім українців - поляки, німці, євреї, вірмени, угорці, греки, що сприяло взаємопроникненню різних культур.

Найважливішим чинником, який впливав на розвиток культури в Україні в цей період, була національно-визвольна боротьба українського народу.

Неоднозначною у розвиткові української культури в XVI ст. - першій половині XVIII ст. була позиція соціальної еліти. Своєю меценатською діяльністю прославилися князь Костянтин (Василь) Острозький, князь Юрій Слуцький, Єлизавета (Галшка) Гулечівна.

Всенародна війна за свободу України 1648-1657 рр. безпосередньо відбилася і на культурному житті. Патріотичні почуття, спільні походи, масове переселення - все це сприяло культурній інтеграції різних регіонів. У ході війни міцніла нова українська державність, що спиралася на козацькі традиції. Хоч Гетьманщина включала тільки частину національної території, але саме її існування вело до зростання національної самосвідомості.

На зламі історичних епох, при переході від Середньовіччя до Нового часу у всіх європейських країнах надзвичайно гостро стояло питання про роль церкви і релігії.

Вплив ідеології Відродження і Реформації знайшов відображення у розвиткові літератури і книгодрукування. Винахід І.Гуттенберга, перехід від папірусу і пергаменту до паперу у XV ст. були передумовами активного розвитку книжкової справи у Європі. Більшість книг, особливо наукових, в цей період друкувалися латиною.

Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Вже в першій половині XVII ст. тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запорозького. Активно займалися організацією типографій братства.

Своєрідним літературним жанром були літописи. Не будучи історичними дослідженнями в повному розумінні, літописи поєднують риси науки і мистецтва.

Однією з характерних рис української культури XVI-XVIII ст. є особливий інтерес, який виявляло суспільство до питань освіти.

Оскільки культура розвивалася в умовах польської експансії, зіткнення католицької і православної церков, то кожна з сторін прагнула використати всі засоби для посилення свого впливу. Своєрідним результатом такого протистояння стала широка мережарізноманітних шкіл.

Становлення професіональної художньої культури України за своєю складністю порівнянне з розвитком науки. Якщо в Західній Європі мистецтво XVI ст. - це мистецтво пізнього Відродження, то в українській культурі деякі ренесансні тенденції перепліталися з середньовічними.

В архітектурі національні традиції міцніше за все зберігалися і яскраво виявлялися в дерев'яному зодчестві. У той же час з середини XVI ст. виразними стали основні тенденції загальноєвропейського культурного процесу, у XVII ст. в архітектурі з'являються елементи стилю бароко. Він передбачає велику кількість прикрас зовні і всередині будівлі, складність архітектурної конструкції, розробку складних просторових ансамблів, синтез різних видів мистецтва.

В архітектурі Західної України переважала загальноєвропейська стилістика, національне начало було виражено відносно слабко (наприклад, собор Святого Юра у Львові).

Традиційність (підлеглість архітектурі, релігійний зміст, канонічність), яка переважала в образотворчому мистецтві у XVI ст., поступово витісняється новими віяннями.

У XVI-XVII ст. в Україні складається декілька шкіл церковного монументального живопису та іконопису. П

Абсолютно особливим жанром стала "народна картина". Це - в першу чергу серія козацьких образів: "Козак з бандурою", "Козак Мамай". Як елемент народного побуту такі картини зберігалися до початку ХХ ст.

Значний розвиток отримало музичне мистецтво. Вже у XVI ст. в Україні широко використовувалися ноти. Популярними були друковані збірки святкових пісень – ірмологіони. Нотну грамоту вивчали студенти колегіумів, а у XVIII ст. музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Тут була відкрита музична школа, де вивчали вокал, гру на скрипці, флейті, гуслях, арфі. Більшість випускників потрапляла за традицією до Москви і Петербурга. Наприклад, половину хористів царської капели склали вихідці з України. У XVIII ст. місцева знать також прагнула створювати в своїх маєтках вокальні та інструментальні капели.

Отже, XVI - перша половина XVIII ст. були важливим етапом розвитку української культури. Продовживши традиції давньоруської культури, українська культура виявилася в умовах, які, здавалося б, повинні були привести її до зникнення, асиміляції іншими культурами. Але в народі знайшлися сили, які забезпечили не тільки виживання національної культури, але і подальше її піднесення як самобутньої, з властивими тільки їй рисами. Розвиток української культури відбувався у тісному взаємозв'язку з національно-визвольним рухом проти Речі Посполитої, піком якого стала війна 1648-1657 рр. Однак розділ українських земель між двома імперіями, згортання автономії України російським царатом, ліквідація гетьманщини, заборона публікацій українською мовою, русифікація верхівки українського суспільства до кінця XVIII ст. знову створили важку ситуацію для української культури.

Украї́нська культу́ра ХХ століття — початку ХХІ століття

 

Розвиток української культури був невід'ємною складовою тих загальних процесів, які проходили в країні. Ці процеси мали складний, неоднозначний характер: досягнення супроводжувалися значними труднощами й перепонами, і сфера культури, природно, не була винятком. З одного боку, на неї впливало піднесення національно-визвольного, революційного руху, особливо в період 1905— 1907 рр., з іншого — шовіністична політика царської влади, продовження русифікації та репресій. Найбільших масштабів цей курс набув після придушення революції, в період реакції.

Слід також зазначити, що на початку XX ст. розрив у розвитку культури в Україні поглибився: якщо невеликий прошарок суспільства виходив у цьому плані на європейський рівень, то переважна більшість населення не була знайома навіть з найвідомішими досягненнями національної культури. Рівень письменності в Україні був нижчим від середнього для Європейської Росії показника — 4—10% проти 20% у Московській та Петербурзькій губерніях. Особливої шкоди русифікаторська політика завдавала освіті. Після поразки революції в університетах було заборонено викладати українською мовою. Влада не дозволяла брати на викладацьку роботу педагогів, які підозрювались у «мазепинстві», «українському сепаратизмі». Переважна більшість «Просвіт» була закрита.

Захисників режиму царського самодержавства зовсім не бентежила наявність мільйонів неписьменних в країні, оскільки вони вважали, що освіта породжує небажане для властей вільнодумство. В 1910 р. на Україні рівень письменності населення був нижчим середнього для всієї Європейської частини Російської імперії показника — 30%. На 1000 чоловік населення в початкових, неповних середніх і середніх школах тут навчалося всього 67 учнів. Навіть початкову освіту вдавалося здобути лише незначній частині дітей трудящих. У Київському учбовому окрузі, до складу якого входили п'ять губерній, відвідувало школу лише 10 % дітей шкільного віку. Не кращим було становище і в інших учбових округах.

В 1914-1915 рр. на території України, що входила до складу Російської імперії, налічувалося всього 452 середні школи, в яких навчалось 140 тис. учнів, та 19 вищих навчальних закладів, в яких навчалося 26,7 тис. студентів.

Не кращим було становище народної освіти й на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії. Тут рівень її розвитку був набагато нижчим ніж в інших провінціях країни. На початку XX ст. з 6240 сіл Галичини 2214 не мали початкових, а 981— будь-яких шкіл. Середніх шкіл на всю Галичину налічувалося 49, і лише в чотирьох із них навчання велося українською мовою. На Буковині існувала лише одна українська гімназія. В Закарпатті ж навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою.

На всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, жодної української школи, що перебувала б на державному утриманні. Подібна політика царизму щодо української мови, як мови навчання, переслідувала далекосяжні цілі — душити розвиток української прогресивної культури в самому зародку. Навіть після скасування у буремні дні революції 1905-1907 рр. заборонних указів 1863, 1876, 1881 рр. щодо видання книг, показу театральних вистав та проведення інших культурно-освітніх заходів українською мовою, царизм так і не дав дозволу на запровадження навчання в школах України рідною мовою. Розвиток науки і техніки на Україні стимулювався загальним політичним та економічним піднесенням. Зокрема, досить активно розвивалася історична наука, яка мала задовольнити духовні запити найширших народних мас. Зростання їхньої національної самосвідомості породжувало глибокий інтерес до свого історичного минулого. Назріла необхідність створення узагальнюючої популярної праці з історії України. 1904 р. в Петербурзі вийшов у світ російською мовою «Нарис історії українського народу» М. С. Грушевського (1866-1934). Пізніше ця книга перевидавалася ще тричі: в 1906, 1911 і 1913 рр. Україномовний варіант її під назвою «Ілюстрована історія України» там же виходив двічі: у 1911 і 1917 рр. Сам автор визначав ці праці як своєрідний конспект його ж фундаментальної багатотомної «Історії України-Руси», вихід у світ якої був подією не тільки науковою, а й політичною. Російські, австрійські та інші реакціонери, які не визнавали за українським народом права на власний розвиток, на свою національну культуру, зазнали відчутного удару. Разом з тим І. Я. Франко у спеціальній науковій розробці «Причинки до історії України-Руси» (1912 р.), високо оцінивши багатство та різнорідність фактичного матеріалу в праці Грушевського, водночас звернув увагу на схильність автора «заповняти прогалини історичних відомостей своїми розумуваннями та комбінаціями».

Незважаючи на відсутність сприятливих умов для науково-дослідної і винахідницької роботи на українських землях, талановиті ентузіасти, переборюючи всілякі перешкоди з боку офіційних властей, рухали науковий та науково-технічний прогрес. Чимало відомих вчених через політичні утиски та поліцейські переслідування змушені були емігрувати. Так, видатний біолог І. І. Мечников (1845-1916), який тривалий час працював в одеському Новоросійському університеті, переїхав до Парижа, де заснував лабораторію при славнозвісному Пастерівському науково-дослідному інституті.

Український учений удостоївся найвищої світової наукової нагороди — Нобелівської премії (1908) за досягнення у новій галузі біології та медицини — імунології (вчення про захисні властивості живого організму від інфекційних захворювань). На пропозицію повернутися на Батьківщину І. І. Мечников відповів рішучою відмовою, підкресливши, що царизм здійснює цілеспрямовану політику руйнування вітчизняної науки. 

Література кінця XIX — початку XX ст.— найвищий етап художнього розвитку нової української літератури. Він характеризується дальшим розвитком і водночас оновленням художніх засобів і прийомів дослідження людини (психологізм, натуралізм, посилення суб'єктивного авторського начала), активним стильовим пошуком, урізноманітненням художніх напрямів і течій, їх складною взаємодією і співіснуванням (реалізм, імпресіонізм, неоромантизм, символізм, модернізм). У літературу приходить нова творча генерація, що започатковує нову літературну школу. Виховані на кращих зразках вітчизняної літератури, збагачені европейским художнім досвідом, письменники кінця XIX — початку XX ст. найбільшу увагу приділяють філософському осмисленню становища людини в суспільстві, взаємозв'язку особи і суспільства, одиниці й маси. Посилена увага до внутрішнього світу людини, її духовності зумовила такі визначальні риси, як філософічність, інтелектуалізм, ліризм оповіді. Найбільш відповідними жанрами для втілення нового матеріалу стали інтелектуальна, ідеологічна чи психологічна драма і драматична поема (Леся Українка) та психологічна повість і новела (М. Коцюбинський, Марко Черемшина, В. Стефаник, Лесь Мартович, О. Кобилянська та ін.). Найвищого свого розвитку досягає українська проза, явивши так звану «нову школу» письма. «Коли старші письменники виходять від мальован-ня зверхнього світа — природи, економічних та громадських обставин і тілько при помочі їх силкуються зробити зрозумілими даних людей, їх діла, слова й думки, то новіші йдуть зовсім противною дорогою: вони, так сказати, відразу засідають у душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою, освічують усе окруженє (...) Зверхніх подій в... зміст входить дуже мало, описів ще менше: факти, що творять... головну тему, се, звичайно, внутрішні, душевні конфлікти та катастрофи»,— так характеризував нову манеру письма І. Франко.

Визначальною рисою літературного процесу зламу століть була і активізація критичної думки, представлена іменами І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського та ін. Письменники-критики висловили новий погляд на питання народності літератури, її національної самобутності, продемонстрували глибинне розуміння її провідних тенденцій та перспектив розвитку.

 

Провідне місце в театральному житті України на початку XX ст. належало акторським колективам, які очолювали корифеї української сцени П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, М. Садовський. Періодом найвищого творчого піднесення їхньої театральної трупи були 1900-1903 pp., коли в її репертуарі було близько 60 п'єс. У 1907 році М. Садовський заснував у Києві перший український стаціонарний театр. У цей час у Львові й далі успішно працював єдиний український професійний театр «Руської бесіди».

Під впливом Російської демократичної революції 1905-1907 pp. репертуар українського театру значно збагатився. Його основою, як і раніше, залишалися п'єси українських класиків М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого. Проте в репертуарі театру все частіше з'являються п'єси Лесі Українки, І. Франка, Г. Хоткевича, Л. Яновської, у яких реалістично зображувалося минуле й сучасне українського народу.

Українське образотворче мистецтво на початку ХХ ст. розвивалось у руслі основних стилів, течій і жанрів світового мистецтва. Українські художники були добре ознайомлені з кращими зразками світового мистецтва. Видатними живописцями жанру побуту був М. Пимоненко (1862—1912), пейзажисти С. Васильківський, В. Орловський, П. Шевченко, І. Труш, К. Костанді. Майстрами портретного живопису були Іван Труш, брати Федір та Василь Кричевські, Олекса Новаківський. До історичної тематики звертались Ф. Красицький, М. Самокиш, М. Івасюк. Це період особливого сплеску авангардного мистецтва. Український авангард запропонував свій погляд на мистецтво, своє світорозуміння. Особливий внесок зробили О. Богомазов (1880—1930), М. Бойчук (1882—1939), К. Малевич (1878—1935).

О. Богомазов у трактаті «Живопис та елементи» виклав свої погляди на авангардне мистецтво, розробив його засади. Картини «Потяг», «Базар», «В’язниця», «Львівська вулиця в Києві» стали зразками кубофутуризму та експресіонізму. Вони вирізняються чіткою ритмікою кольорів, їх синьо-фіолетовим вираженням. К. Малевич став основоположником супрематизму. Його творчість черпала свою силу у фольклорних джерелах. Чорний, білий та червоний квадрати, як і вся творчість Малевича, добре відомі у світі. Квадрат у супрематичному виконанні є найбільш чистим, незалежним від матерії духовним буттям, позбавленим асоціацій. Звичні просторові орієнтації людини зникають у його творах. До речі, «Червоний квадрат» він трактує як «живописний реалізм селянки у двох вимірах». Основними персонажами в пізніші роки творчості стають селяни і селянки, як втілення енергії природи і Всесвіту.

Михайло Бойчук очолив школу монументального українського мистецтва, яке поєднувало конструктивні особливості живопису візантійського та епохи італійського Відродження. До цієї школи належали Т. Бойчук, М. Юнак, О. Павленко, І. Падалка, В. Сідляр, М. Рокицький та ін. Вони оформляли Київський оперний театр, художній інститут, український павільйон сільгоспвиставки в Москві, один з харківських театрів. Це були перші зразки українського та й усього радянського монументального мистецтва. Михайла Бойчука, як і багатьох інших талановитих митців, спіткала доля інтелігенції «розстріляного відродження».

Це були роки, коли на досвіді старших художників-реалістів Ф. Кричевського, І. Їжакевича, К. Трохименка, А. П. Петрицького, М. Самокиша, О. Шовкуненка вчились молоді митці М. Дерегус, О. Довгаль, В. Касіян, В. Костецький та ін.

Ще тяжчі часи переживала українська культура в роки Другої світової війни. Дуже багато творчої інтелігенції — літераторів, науковців, артистів загинули в боях, померли від голоду. Провідною тематикою мистецтва і літератури став патріотизм, героїзм, захист Вітчизни, праця на перемогу.

У перші післявоєнні роки в Україні відновили роботу 30 тис. шкіл (згодом майже 35 тис.), 150 вищих навчальних закладів. Розпочав роботу вже в Києві Київський фінансово-економічний інститут (так називався тоді КНЕУ), поновили свою мистецьку діяльність понад 100 театрів.

Шаленому компартійному осуду була піддана діяльність істориків України, поетів М. Рильського, В. Сосюри, композитора К. Данькевича, кінорежисера О. Довженка, широко розгорнута кампанія проти вчених-кібернетиків, генетиків, велась боротьба з космополітизмом.

Відновлювали роботу музеї. На початку 50-х років їх було вже майже 137.

Відбудовуючи промисловість, зруйноване сільське господарство, народ піднімав і культурне життя. Незважаючи на сталінський тоталітарний тиск, переслідування митців, поряд з формуванням класової культури пробивались паростки і загальнолюдського та національного гуманістичного світорозуміння в мистецтві і літературі. Збройний опір національно-патріотичних сил у Західній Україні тривав до початку 60-х років.

«Хрущовська відлига» значно покращила умови для розвитку культури, формування культуротворчих процесів. Розпочали виходити чимало літературних, громадсько-політичних видань, серед них «Радянське літературознавство», «Український історичний журнал», «Всесвіт». Українська література збагатилася творами О. Гончара, О. Довженка, Г. Тютюнника, М. Стельмаха, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, П. Тичини, А. Малишка, П. Воронька. Згодом заявило про себе покоління шестидесятників. Серед них Л. Костенко, В. Симоненко, І. Дзюба, І. Світличний, М. Вінграновський, М. Сингаївський, В. Стус, Є. Сверстюк, О. Бердник, А. Горська, І. Драч, Д. Павличко, В. Чорновіл, В. Зарецький, О. Заливаха, Б. Олійник та ін. У таборах померли В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин, В. Стус.

Культура незалежної України

Проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) і розбудова самостійної держави Україна створили принципово нові, формально цілком сприятливі умови для розвитку культури. 19 лютого 1992 р. Верховна Рада України ухвалила «Основи законодавства про культуру», якими передбачені заходи подальшого розвитку української національної культури. У цьому ж році була розроблена Державна національна програма «Українська освіта в ХХІ ст.», а Верховною Радою прийнято Закон «Про освіту». В цих документах передбачена демократизація освіти, посилення технічного забезпечення шкіл, видання підручників, створення університетських комплексів, мережі ліцеїв. Проте парламент ще досі не прийняв закон про меценатство, який може суттєво покращити становище у сфері культури, хоча відповідний законопроект було розроблено ще у 2004 р. У квітні 2005 р. Верховна Рада України провела слухання на тему «Культурна політика в Україні: пріоритети, принципи та шляхи реалізації». На них ішлося про формування нових механізмів сприяння розвитку культури, розширення участі республіки в програмах Ради Європи та Європейського Союзу, розвиток мережі інформаційно-культурних центрів за кордоном. Але реалізація цих доцільних рекомендацій затримується внаслідок політичної нестабільності в Україні. Певних успіхів досягнуто у поступовому переведенні на україномовний режим середньої та вищої школи. Перепис 2001 р. показав, що українська мова є рідною для 67,5 % населення України. Історична практика показала, що держава повинна створювати сприятливі умови для розвитку саме української мови, зважаючи на високий ступінь русифікованості українців. Реалізація Закону «Про освіту» передбачає зміцнення матеріально-технічної бази освіти, видання нових підручників, урізноманітнення форм і методів навчання, широке впровадження в навчальний процес досягнень науки і техніки. Освітня система стає гнучкішою і різноманітнішою. Разом із державними з’являються приватні ліцеї, коледжі, гімназії. Зроблено деякі кроки до гуманізації освіти. Важливим завданням є забезпечення виконання в навчальних закладах «Закону про мови в Українській РСР», прийнятого ще в 1989 р., що передбачає перехід на україномовний режим навчального процесу. За декілька років кількість першокласників, що навчаються українською мовою, зросла з 43,5 до 67,7 % а у вищих навчальних закладах українською мовою викладання велося в 37 % академічних груп. Проте ці процеси в східному і південному регіонах відбуваються повільно. Відбувалася реорганізація керування освітою – із метою поліпшення зв’язку між системою середньої і вищої освіти були об’єднані Міністерством народної освіти і Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти в одне – Міністерство освіти і науки України. Важливою віхою на шляху реформування освіти став Закон України «Про загальну середню освіту», прийнятий Верховною Радою 13 травня 1999 р. Згідно з ним в Україні здійснюється поступовий перехід до 12-річного навчання в загальноосвітніх навчальних закладах. Тут навчання і виховання учнів здійснює близько 500 тис. учителів і вихователів, з яких близько 90 % - з вищою освітою. Проте економічний стан істотно впливає на розвиток освіти, його фінансування, стан працівників цієї сфери. У 2001-2002 навчальному році з кожних 10 тис. жителів країни 1339 вчилося в загальноосвітніх, 102 - у професійно-технічних, 428 - у вищих навчальних закладах різних рівнів акредитації. У 1990-1991 - ситуація була дещо іншою – відповідно 1373, 127 і 316. У 2002 р. на Україні функціонувало 22,2 тис. шкіл, ліцеїв, гімназій, у яких навчається 6601, 2 тис. учнів. Навчальний процес забезпечують 568 тис. учителів. Українською мовою навчається 71,7 % школярів проти 58,3 % шість років тому. Кожний четвертий учень (27,3 %) має можливість навчатися російською мовою, але в регіонах компактного проживання населення інших національностей працюють школи і класи, де діти одержують освіту на румунській, угорській, кримськотатарській, польській та інших мовах. Серед чинників, що негативно впливають на навчальний процес, необхідно відзначити недостатню забезпеченість сучасними підручниками і наочним приладдям, а також низький рівень комп’ютеризації. У 983 вищих навчальних закладах усіх рівнів акредитації в 2002 р. навчалося 2109 тис. студентів, що на 9 % більше, ніж у попередньому році. Серед студентів, що одержують вищу освіту, жінок 53 %. Серед випускників вузів найбільшу кількість груп складають спеціалісти з галузей знань «економіка, комерція і підприємництво» (30 % у вузах ІІІ-ІV рівнів) і «інженерія» (26 %). За темпами зростання фахівців особливо виділяються економічні і юридичні фахи. Навчальний процес у вузах забезпечують 169 тис. викладачів. В основному складі професорсько-викладацького персоналу закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації 7,3 тис. (8,5 %) докторів наук і 40,3 тис. (47,2 %) кандидатів наук. Вчене звання професора мають майже 7 тис. викладачів (8 %), доцента – 30,2 тис. (35,3 %). Але при всьому цьому важко судити про те, наскільки в цілому покращилася якість отримуваної  в Україні освіти, а якісні показники значно важливіші від кількісних. Реальна переоцінка застарілих цінностей радянської доби в широких колах українського суспільства напряму залежить від якісної переорієнтації освітніх процесів, впровадження відповідних сучасним потребам методик і технологій. У цьому напрямі в загальнонаціональних масштабах уже зроблено чимало, однак ще більше належить зробити у найближчому майбутньому. Ще у 1992 р. було відновлено діяльність Києво-Могилянської академії - навчального закладу нового типу, де викладання і навчання ведеться українською та англійською мовами. Від травня 2005 р. Україна є учасником Болонського процесу. У1998 р. 29 міністрів освіти підписали в м. Болоньї конвенцію про створення єдиної системи вищої школи, щоб зрівняти якість підготовки фахівців різних країн і забезпечити взаємне визнання дипломів в усій Європі. Болонський процес заснований на двоступеневій моделі вищої школи (бакалаври і магістри). У достатньо складному становищі виявилася наука. Позначилася багаторічна фактична ізоляція української науки від світової й одностороння орієнтація на російську, недостатня матеріально-технічна база. Центром науки, як і раніше, залишається Академія наук, якій надано у 1994 р. статус національної. Серйозними проблемами є недостатня розробка фундаментальних досліджень і дуже слабке впровадження нових технологічних досягнень у виробництво (впроваджується лише 10 % розробок). Загальна кількість науковців в Україні – майже 300 тис. – у два рази більше, ніж у Франції, але ефективність їхньої праці набагато нижча, ніж у Європі. Визначні успіхи досягнуті у сфері гуманітарних наук, особливо історичній. У системі Національної академії наук України створено кілька нових наукових інститутів: Інститут української аерографії, Інститут української мови, Інститут народознавства. Однак низький рівень фінансування призвів до того, що наукові установи втратили до 50 % свого складу. Вже протягом цілого десятиліття спостерігається «відплив» частини інтелектуальної еліти з України у країни з більш сприятливими умовами життя. Взагалі фінансово-матеріальні ускладнення в усіх сферах сучасного життя досить негативно впливають на суспільні настрої широких кіл громадськості та кожного конкретного громадянина, часто породжуючи соціальний песимізм, зневіру в можливість принципового покращення стану справ у близькому майбутньому, а відтак – і соціальну апатію, яка нерідко виливається у протиправну поведінку. На жаль, досі більшість громадян ще почувають себе «споживачами» тих чи інших благ, не даючи собі ніякого звіту в питанні про їх створення, що є одним з рудиментів «радянського» способу мислення. Живучі за рахунок продажу природних ресурсів за кордон, що мало місце за часів «застою», ми звикли очікувати звідкись певних матеріальних благ. Неможливість постійно існувати в такому «режимі» призвела до розвалу Радянського Союзу. Сьогодні ніхто не допоможе українцям вийти з кризи, крім нас самих. Для цього необхідні усвідомлення спільності нашої біди і об’єднання зусиль для її подолання. Намагання багатьох наших сучасників вирішити свої проблеми виключно самотужки реального вирішення цих проблем не принесуть, усі ми пов’язанні спільністю історичної долі. Природна закономірність кризових періодів в історії різноманітних суспільств полягає в тому, що істотне покращення ситуації відбувається саме тоді, коли це суспільство усвідомлює спільність поставленої часом проблеми і сполучає доти розрізненні зусилля в одному напрямку. Так було в усі часи в усіх народів.   Сучасне українське суспільство не є винятком з цього правила. Тому кризовий стан об’єктивно відбиває тривання процесів утворення в Україні повнокровної політичної нації після довгого періоду бездержавного існування. Об’єднати населення України у життєспроможну націю може патріотично налаштована еліта, здатна на самопожертву і безкорисне служіння суспільним ідеалам. У зв’язку з цим до істотних культурно-політичних зрушень у незалежній Україні слід віднести запровадження системи президентських нагород 1995 р. як форму консолідації нової, справді національної еліти. Окрім почесної відзнаки затверджено орден Богдана Хмельницького, відзнаку «За мужність», орден Ярослава Мудрого, орден княгині Ольги. Серед нагороджених діячів культури і освіти багато достойних цих почесних відзнак непересічних особистостей, наших сучасників. Незважаючи на економічну кризу та інші негаразди, значних успіхів за роки незалежності досягли українські спортсмени. У цьому можна бачити продовження кращих традицій попереднього часу (з 639 олімпійських медалей, завойованих радянськими спортсменами, на рахунку українських – 444, в тому числі 196 золотих). Успішно виступили українські спортсмени на Олімпійських іграх в Атланті (США, 1996 р.). за підсумками змагань Україна увійшла в десятку кращих спортивних держав світу. Українська плавчиха Яна Клочкова стала чотириразовою чемпіонкою Олімпійських ігор у Сіднеї (2000 р.) і Афінах (2004 р.). Український боксер Віталій Кличко став чемпіоном світу у суперважкій категорії у найпрестижнішій версії професіонального боксу (2004-2005 рр.). Капітан збірної України з футболу Андрій Шевченко був визнаний у 2004 р. кращим футболістом Європи, отримавши приз «Золотий м’яч». Значних успіхів досягла збірна України з футболу на чемпіонаті світу 2006 р. в Німеччині, увійшовши до вісімки найкращих команд (чвертьфіналу). Український спортсмен О. Пономарьов став чемпіоном світу з шахів. Скромнішими є успіхи сучасного українського кіномистецтва. Вийшло багато документальних фільмів, присвячених в основному, історичному минулому України. Створено декілька багатосерійних фільмів, серед них «Сад Гетсиманський» за мотивами творів І. Багряного, «Пастка» (за І. Франком), телесеріал «Роксолана» та ін. На 34 кінофестивалі в Сан-Ремо українському фільму «Ізгой» (за мотивами повісті А. Дімарова, режисер В. Савельєв, продюсер А. Браунер, ФРН) присуджено Гран-прі. На жаль, більшість талановитих українських кіноакторів сьогодні зайняті в інших сферах діяльності (театр, реклама, телебачення або й просто присадибне господарство). Деякі з них знімаються у фільмах іноземних кіностудій. Нещодавно подією в кіномистецькому житті не тільки Польщі, а й України стала історико-пригодницька картина Є. Гофмана «Вогнем і мечем» за участю кількох українських акторів, включаючи й на той час діючого міністра культури Б. Ступку. Створюються українсько-російські, українсько-французько-російські («Схід-Захід») та інші кінокартини. Знято українсько-китайську кіноверсію повісті М. Островського «Як гартувалась сталь», надзвичайно популярну в Китаї з його давніми традиціями подолання різноманітних кризових періодів і надзвичайно корисну нам у наших скрутних умовах. Цей фільм знімався на українській землі повністю українським акторським складом. У 2000 р. на кіностудії ім. Довженка закінчилися зйомки і суто української масштабної кінострічки, присвяченої гетьманові Мазепі. Продовження розвитку сучасного театрального мистецтва в Україні пов’язане передусім з діяльністю таких яскравих режисерів, як Р. Віктюк, Б. Жолдак, С. Донченко, Б. Шарварко. Позитивним моментом  у роботі державного телебачення стала трансляція художніх фільмів: телесеріалів українською мовою, перекомутація з 1995 р. УТ на канал, що раніше займало ОРТ, хоча робота Першого Національного мала б здійснюватися на значно кращому, ніж досі, рівні. Україна опинилася під сильним інформаційним пресом Росії та США. Близько 80 % часу трансляцій заповнюється продуктом неукраїнського походження. Суттєво змінило зміст своїх програм українське радіо. Вони стали професіональними, національно спрямованими. Проте зростає комерціалізація засобів масової інформації – газет, каналів телебачення, радіостанцій, серед яких значна частина орієнтується на маловибагливого і дезорієнтованого читача, глядача, слухача, поширюючи низькопробну й нерідко просто безвідповідальну інформацію та сурогатні вироби маскультівського ширпотребу. У країнах зі стійкими культурними традиціями подібні «твори» мало впливають на загальну культурну атмосферу в суспільстві, хоча й там на їх шляху вибудовуються перешкоди. У нас же, за відсутністю кращих зразків, їх нерідко деструктивний характер залишає значно глибші рубці на душах людей, передусім молодих, які нерідко сприймають розраховані на невігласів чи дикунів новітні «брязкальця» за останні досягнення сучасної світової культури. Масова культура є фактором, з яким необхідно рахуватися у вільному демократичному суспільстві, однак перетворювати цей різновид розважальної субкультури шоу-бізнесу на замінник або відповідник особистої чи колективної культури було б неприпустимою помилкою. Розвиток української популярної музики останнього десятиліття пов’язаний з іменами І. Білик, Т. Повалій, О. Пономарьова, Руслани, Ані Лорак, Тіни Кароль та низки інших імен. Їх поява і творча еволюція тісно пов’язана з необхідністю задоволення потреби у своїй національній популярній розважальній музиці як складовій шоу-бізнесу. Практично кожний із перелічених виконавців має свою групу палких прихильників у всіх більш-менш примітних населених пунктах України. Однак поки що український шоу-бізнес програє російській конкуренції, що свідчить не стільки про нижчий рівень виконання, скільки про несформованість уявлення про престижність української популярної музики. Українські музиканти продовжують виїздити до Москви у пошуках продюсерів. Група «ВВ» у свій час здобула в Росії чималу популярність завдяки оригінальності свого лірично-«розхристаного» стилю, але її вплив на російський музичний ринок порівняно зі зворотним впливом російських виконавців і колективів є незначним. Видаються спеціальні журнали, присвячені сучасній українській естраді (наприклад «Галас»). Складним є розвиток літературного процесу в Україні. Він характеризується оновленням змісту, методів творчості, позбавленням від ідеологічної цензури. Спочатку головне місце належало публіцистиці, почалася і продовжується публікація дореволюційних, 20-30-х років, із діаспори письменників і поетів. Проте тривожна тенденція склалася з книговидавництвом українською мовою. Україномовний наклад складає 27 %  від усього книжного накладу. З одного боку, продовжують творити письменники й поети старшого покоління: І. Драч, В. Дрозд, Р. Іваничук, П. Загребельний, Л. Костенко, Ю. Мушкетик, Б. Олійник, Д. Павличко. З іншого боку література відчуває на собі тиск ринку, вона змушена йти за читачем (покупцем). Ця тенденція сприяє розвитку масової та популярної літератури, переважно російськомовної. Розквітають такі жанри, як фантастика, детектив, любовно - авантюрний роман. Відомими далеко за межами України письменниками є Генрі Лайон Олді (колективний псевдонім Д. Громова та О. Ладиженського), А. Валентинов, М. та С. Дяченки, майстром любовно-авантюрного жанру вважається Симона Вілар (Н. Гавриленко). Поки що можна констатувати слушність думки визначного українського консерватора початку ХХ ст. В’ячеслава Липинського, який у «Листах до братів-хліборобів» змалював картину проблематичності формування повноцінної нації на території, що здобула незалежність не шляхом принципової визвольної боротьби, а внаслідок розпаду метрополії. Однак останніми роками інерційність мислення і рудименти старого життя усе далі відходять у минуле, а в сучасному культурному житті України можна відзначити обнадійливі позитивні тенденції, які віддзеркалюють процес національного духовного відродження українського народу. Яким буде його майбутнє, багато в чому залежить від цілеспрямованості в досягненні мети і згуртованості різних верств і ланок суспільства, передусім, звичайно, органів державного управління, але щось, хай і невеличке, можливо, непомітне в загальному процесі, залежить від кожного громадянина української держави.

Висновки

Отже із дослідженої роботи можна зробити наступні узагальнення:

У будь-якій національній культурі основоположною і базисною є народна культура. Потім на її основі поступово формуються професійні наука, література, мистецтво. Внаслідок труднощів історичного шляху України (монголо-татарське завоювання в ХIII ст., польсько-литовська експансія в ХIV - ХVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в ХIХ - ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. І в ХVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця ХVIII ст., коли верхівка козацької старшини русифікувалася, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти. Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися низи суспільства. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві - народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в ХVI - ХVII ст., і культурне відродження в ХIХ ст. У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською, іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.

Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на Візантійську культурнутрадицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти в добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників – К.Острозьким, П.Конашевичем-Сагайдачним, І.Мазепою та ін. – все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, мистецтва, досягти значних успіхів у науці.

Відомий дослідник української культури І. Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії (боязні чужого) і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (ХVII - ХIХ ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Г. Сковороди, Ф. Прокоповича, П. Куліша. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування. На відміну від філософської думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого. “Споріднена праця” і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному надматеріальним - ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі. Сьогодні такі підходи набувають особливого значення для всього людства.

Список використаної літератури

1. Арутюнов С. А. Народы и культуры: развитие и взаимодействие. — М., 1989.

2. Базилевський В. Холодний душ історії // Дніпро. — 1996. — № 1—2.

3. Введение в культурологию / Под ред. проф. В. А. Сапрыкина. — М., 1995.

4. Воропай П. Звичаї українського народу. — К.:Оберiг, 1993. — 590 с.

5. Гріненко Г. В. Хрестоматія по історії світової культури. — М.: Юрайт, 1998. — 669 с.

6. Грушевський М. С. 'Нарис історії українського народу. — К.:Либідь, 1991. — 398 с.

7. Дорошенко Д. Нарис історії України: У 2 т. — К.: Глобус, 1992. — Т. 2.

8. Жулинський М. Із забуття в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини). — К., 1990.

9. Історія української культури / За ред. І. Крип’якевича. — К., 1994.

10. Історія українського мистецтва: У 6 т. — К., 1967.

11. Касьянов Т. Українська інтелігенція в русі опору 1960—80-х рр. — К., 1995.

12. Культурна політика України. — К., 1995.

13. Ортега-и-Гассет Х. Дегуманизация исскуства. — М., 1991.

14. Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998.

15. Українська культура. Історія і сучасність / За ред. С. О. Черепанової. — Л.: Світ, 1994.

16. Учебный курс по культурологии / Под ред. Г. В. Драча. — Ростов-на-Дону, 1996.

Додаток

Мізинська культура

Трипільська культура

Скіфська культура

Старословянська азбука

Києво-печерський монастир

Культура Київської Русі

Культура України ІІ половини ХУІІст. – ХУІІІ ст.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу

Опис документу:
РЕФЕРАТ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
  • Додано
    13.08.2018
  • Розділ
    Історія України
  • Клас
    9 Клас
  • Тип
    Наукова робота
  • Переглядів
    245
  • Коментарів
    0
  • Завантажень
    1
  • Номер матеріала
    MO068229
  • Вподобань
    0
Курс:«Google сервіси в роботі вчителя»
Левченко Ірина Михайлівна
16 годин
700 грн
390 грн

Бажаєте дізнаватись більше цікавого?


Долучайтесь до спільноти

«Методичний
тиждень 2.0»
Головний приз 500грн
Взяти участь