«Розвиток церковного хорового мистецтва України у ХІХ - ХХ столітті»

Мистецтво

Для кого: Дорослі

17.01.2021

221

1

0

Опис документу:
Високі естетичні засади давньої літургійної музики не могли залишити байдужими сучасних митців, і невдовзі визріла нова композиторська школа, яка стала послідовним продовжувачем історичної традиції української духовної музики. Сучасна духовна музика України – це ще одна золота доба в розвитку національної культури.
Перегляд
матеріалу
Отримати код

Міністерство освіти і науки України

Комунальний заклад

«Білгород-Дністровський педагогічний коледж»

Методична розробка

«Розвиток церковного хорового мистецтва України у ХІХ - ХХ столітті»

Викладач: Н.Г. Голинська

м. Білгород-Дністровський

2020

Зміст

Глава І. Історичні етапи розвитку вокально – хорового мистецтва України……………………………………………………………………………3

Глава ІІ .Ренесанс у музиці……………………………………………………..9

ГлаваІІІ. Плеяда українських митців ХХ століття……………………….14

Висновки………………………………………………………………….18

Список використаних джерел…………………………………………19

Додатки……………………………………………………………………20

Глава І

Історичні етапи розвитку вокально – хорового мистецтва України

Вокально-хорова музика – найдавніша галузь української культури. Чимало її зразків увійшло до золотого фонду вітчизняних духовних надбань, а ряд композицій, зокрема хорових і солоспівів, здобули міжнародне визнання.

 До проблеми наукового осмислення розвитку українського Aмузичного мистецтва звертались багато науковців, дослідників-фольклористів, музикознавців. Здобули визнання праці М. Грінченко, Л.Архимович, О.Шреєр - Ткаченко, Т.Шеффер, М.Гордійчука, Л.Корній, А.Іваницького, Л. Пархоменко, Н.Герасимової-Персидської. Помітне місце в українському мистецтвознавстві посіли музично - теоретичні дослідження Н.Горюхіної, І.Ляшенка, Б.Фільц, А.Мухи, праці українських музикознавців С. Людкевича, М. Степененка, М. Юрченка.

 Нелегко зорієнтуватися у великому інформативному просторі досліджень з історії української музики, тому метою нашої статті є висвітлення узагальнюючих аспектів процесу розвитку во- кально-хорового мистецтва України. Приступаючи за роботу над нею, ми поставили своїм завданням дослідити й узагальнити зібра-ний матеріал, показати поступеневу еволюцію вокально-хорової творчості українського народу, що складалася і збагачувалася протягом століть.

 На період від найдавніших часів і до XVIII ст. включно припадає виникнення класичного фонду українського музичного фольклору - великого надбання українського народу. До нашого часу дійшло багато жанрів – календарні та родинно - обрядові пісні, які можна вважати джерелами української вокально-хорової культури.

 Другою гілкою витоків українського вокально-хорового мистецтва була духовна професійна музика, що почала розвиватися з X ст. Київ став центром християнства в Україні – Русі. Саме тут і відбувалося засвоєння багатих традицій візантійського церковного співу, поступово формувався старокиївський монодичний (одноголосний) спів.

 Середньовічна культура вже не могла задовольнити нових потреб української громадськості. Уже наприкінці XV ст. в Україні з’явилася велика потреба в розвитку науки, освіти, мистецтва. Наприкінці XVI ст. братські школи та колегіуми були тими осередками, де культивувався хоровий спів і дбали про його найвищу якість.

 Протягом другої половини XVII-XVIII ст. виникли і розвивалися нові пісенні фольклорні жанри: героїчний епос - думи та історичні пісні, розквітає різноманітна лірика, балади. Сформувалася багатоголоса церковна музика барокового стилю. На Україні цей спів називали партесним (від лат. раrs - частина, партія). Партесний концерт – новий етап розвитку в галузі вокально – хорової музики. Своїм художнім рівнем та професійною майстерністю український партесний концерт не поступався ранньобароковій польській та західноєвропейській церковній музиці. Він є одним з найвидатніших здобутків одного з найяскравіших періодів української культури, що його можна назвати „золотою добою”. У цей час в українській професіональній музиці зявляються авторські партесні твори і формується українська композиторська школа. Важлива роль у музичній культурі цього періоду належить кантовому жанрові. Поряд із духовними з’являються й світські канти. У світських кантах зароджується нова образність, нова інтонаційна сфера; у них простежується особливо тісне зближення з фольклором і кристалізується новий жанр – пісня – романс.

 У другій половині XVIII ст. формувалася українська композиторська школа. В цей час творили такі видатні композитори, як М.Бортнянський, Д.Березовський, М.Ведель, що стали класиками, а також С.Дегтярьов, В.Трутовський. В українській музиці в цей час відбувається зміна стильової ситуації. У творчості композиторів з’являються нові тенденції, що були характерні для західноєвропейської музики „передкласичного періоду” (ознаки галантного стилю з виділенням чуттєвого начала), а також деякі особливості раннього і зрілого класичного стилю, який формувався в цей час. Оновлюється духовна музика і виникає духовний циклічний концерт нового стилю. У ньому посилюються зв’язки зі світським мистецтвом, з’являється нова якість образності з яскравішим відтворенням емоційних переживань.

 У XIX ст. розвиваються різні жанри світської музики: пісня-романс, музично-драматичні твори. Змінюється стильова ситуація, відбувається перехід від класицизму до романтизму, який в Україні став формою національно-культурного відродження. Відображення цього явища є у хоровій творчості М. Вербицького, Лаврівського, П. Ніщинського, П. Сокальського, А. Вахнянина, В. Матюка, С. Воробкевича, в опері С. Гулака-Артемовського „Запорожець за Дунаєм”, у більшості жанрів творчості М.Лисенка.

 М. Лисенко підсумував досягнення попередників і розпочав нову епоху в розвитку національної музичної культури. Композитор створив національні різновиди майже всіх тогочасних музичних жанрів. Його новаторство у галузі вокально - хорової музики - це: хорова пісня, мініатюра, поема, баркарола, кантата, духовні твори. Творчі й естетичні засади М. Лисенка, національний стиль його музики справили значний вплив на його послідовників – К. Стеценка, М. Леонтовича, Я. Степового, О. Кошиця, С. Людкевича, О. Ніжанківського, Д. Січинського, Ф. Колесса та ін. (Див. додатки).

 Середина XIX ст. в історії української музики чітко окреслюється як важливий етап, позначений появою нових форм музичного спілкування, зокрема вокально-хорового виконавства, та становленням концертної хорової композиції. У другій половині XIX ст. мистецький процес охоплює всі українські землі. В руслі традицій попереднього етапу працюють М. Лисенко А., Вахнянин, П. Бажанський, І. Біликовський, В. Матюк, С. Воробкевич, П. Сокальський, П. Ніщинський. Одним з вагомих здобутків генерації композиторів цього періоду було поширення ідейно – образного діапазону та інтонаційно – жанрових потенцій народної протяжної пісні, думних розспівів, козацької героїчної пісенності поряд з подальшим опануванням інтонацій міської пісні – романсу , що збагатило музичний тематизм хорових творів.

 У становленні української музичної культури після 1917 р. хорове мистецтво відіграло особливу роль. Насамперед хорова музика мала високий статус професіонального мистецтва – репрезентативного, функціонуючого на всіх рівнях суспільної будови. В ній віддавна органічно поєднувалися і динамічно взаємодіяли традиції селянського пісенного побуту, культової музики і концертної хорової практики. До когорти популярних майстрів хорової композиції цього періоду належали К. Стеценко, М. Леонтович, Я. Степовий, П. Синиця, Я. Яциневич, М. Вериківський, П. Козицький, В. Верховинець, М. Скорульський.

 В розвитку жанру обробки народної пісні надзвичайно вагома роль належала М. Леонтовичу. Його хорові мініатюри-одна з вершин українського музичного професіоналізму. Лінію хорової мініатюри продовжили у своїй творчості М. Вериківський, М. Колеса, Л. Ревуцький, В. Косенко, Ю. Мейтус.

 Значно оновлюються традиційні засоби виразності, в вокально-хорову музику проникають елементи, типові для масових пісень, зростає інтерес до таких жанрових форм, як поема, хорова сценка, сюїта, тема з варіаціями, рондо та ін.

 У післявоєнний час відновленню акапельної композиції віддала багато сил нова генерація композиторів - А.Кос-Анатольський, Є. Козак, Г.Жуковський, Г. Майборода, І. Шамо, В Кирейко, М. Дрімлюга, А. Коломієць. На межі 60-х дебютувала плеяда митців, творчість яких позначена пошуком оновлення форм і стилю, - Л. Дичко, Ю. Іщенко, Л. Грабовський, В. Бібік.

 Сучасна епоха повернула одному з найспівучіших народів світу його справжню історію та древню культуру. І ми знову повертаємося до своїх безцінних скарбів, дарованих нашими предками, - народної пісні та духовного піснеспіву, в яких втілено всю драматичну історію нашого народу. Потреба збереження чистоти прадавніх шарів українського вокально-хорового співу та пошуки нових форм і стилів вокально-хорового виконавства вписуються нині в загальнолюдські завдання, пов’язані з екологією культури, зокрема екологією людської душі.

 

Глава ІІ.

Ренесанс у музиці

Бурхлива хвиля хорового ренесансу в 90-х роках сколихнула усіх – музикознавців, дослідників минулих епох, композиторів, виконавців і, нарешті, величезну слухацьку аудиторію, яка все більше виявляє зацікавленість як до старовинної музики, так і до сучасних опусів. Присвятили свою творчість вокально-хоровій музиці композитори сучасності - В. Зубицький, В. Камінський, М. Шух, О. Яківчук, Г. Гаврилець, В. Рунчак, В. Степурко, Ю. Алжнєв, О. Скрипник та ін.

  Сучасна епоха повернула одному з найспівучіших народів світу його справжню історію та древню культуру. І ми знову повертаємося до своїх безцінних скарбів, дарованих нашими предками, - народної пісні та духовного піснеспіву, в яких втілено всю драматичну історію нашого народу. Потреба збереження чистоти прадавніх шарів українського вокально-хорового співу та пошуки нових форм і стилів вокально-хорового виконавства вписуються нині в загальнолюдські завдання, пов’язані з екологією культури, зокрема екологією людської душі.  

Мистецтво хорового співу, втілюючи основні ознаки українського світогляду, найактивнішим чином вплинуло на утвердження національно-самобутнього обличчя української музики.

Хорова музика ХХ століття (за винятком духовно-релігійної, що занепала після жовтневого перевороту 1917 р. ) стала продовженням і розвитком давніх традицій хорової творчості в Україні. Можна виділити такі основні її групи: оригінальні хорові твори; твори, що базуються на фольклорних джерелах; обробки народних пісень.

М. Лисенко (1842-1912) підняв галузь обробок українських народних пісень на значно вищий професійний рівень. Зустрічаємо у нього і прості однокуплетні гармонізації, і куплетно-варіаційні форми, і звернення до наскрізної композиції, основою якої є вільне імпровізаційне розгортання музично-поетичної думки.

В розвитку жанру обробки народної пісні надзвичайно важлива роль належить М. Леонтовичу (1877-1921). Його хорові твори – одна з вершин українського музичного професіоналізму. «Щедрик», «Дударик», «Пряля», «Мала мати дочку», «Козака несуть», «Із-за гори сніжок летить», «Над річкою, бережком» та ін. пісні в обробці М. Леонтовича назавжди увійшли до скарбниці українського хорового мистецтва.

В «Щедрику», як і в ряді інших обробок, композитор відходить від традиційної куплетної форми і створює маленьку хорову поему. Прийоми наскрізного розвитку основного мотиву-поспівки стають фактором симфонізації музичної форми.   Інші обробки М. Леонтовича належать до жанру хорової мініатюри.

В подальшому розвитку хорової музики на Україні ясно простежуються обидва напрямки, причому традиції М. Леонтовича стали визначальними не лише для обробок народних пісень, але й багатьох оригінальних творів.

Видатним продовжувачем традиції М. Лисенка та М. Леонтовича в жанрі обробки став Л. Ревуцький (1889-1974). Шедеврами українського національного мистецтва стали хорові твори Б. Лятошинського (1895-1968) – обробки народних пісень, окремі хорові твори, хорові цикли.

Особливо гідна уваги тенденція української хорової (а також інструментальної) музики західноєвропейської музики „передкласичного періоду” (ознаки галантного стилю з виділенням чуттєвого начала), а також деякі особливості раннього і зрілого класичного стилю, який формувався в цей час. Оновлюється духовна музика і виникає духовний циклічний концерт нового стилю. У ньому посилюються зв’язки зі світським мистецтвом, з’являється нова якість образності з яскравішим відтворенням емоційних переживань.

 У XIX ст. розвиваються різні жанри світської музики: пісня-романс, музично-драматичні твори. Змінюється стильова ситуація, відбувається перехід від класицизму до романтизму, який в Україні став формою національно-культурного відродження. Відображення цього явища є у хоровій творчості М. Вербицького, Лаврівського, П. Ніщинського, П. Сокальського, А. Вахнянина, В. Матюка, С. Воробкевича, в опері С. Гулака-Артемовського „Запорожець за Дунаєм”, у більшості жанрів творчості М. Лисенка.

  М. Лисенко підсумував досягнення попередників і розпочав нову епоху в розвитку національної музичної культури. Композитор створив національні різновиди майже всіх тогочасних музичних жанрів. Його новаторство у галузі вокально - хорової музики - це: хорова пісня, мініатюра, поема, баркарола, кантата, духовні твори. Творчі й естетичні засади М. Лисенка, національний стиль його музики справили значний вплив на його послідовників – К. Стеценка, М. Леонтовича, Я. Степового, О. Кошиця, С. Людкевича, О. Ніжанківського, Д. Січинського, Ф. Колесса та ін.

  Середина XIX ст. в історії української музики чітко окреслюється як важливий етап, позначений появою нових форм музичного спілкування, зокрема вокально-хорового виконавства, та становленням концертної хорової композиції. У другій половині XIX ст. мистецький процес охоплює всі українські землі. В руслі традицій попереднього етапу працюють М. Лисенко А. , Вахнянин, П. Бажанський, І. Біликовський, В. Матюк, С. Воробкевич, П. Сокальський, П. Ніщинський. Одним з вагомих здобутків генерації композиторів цього періоду було поширення ідейно – образного діапазону та інтонаційно – жанрових потенцій народної протяжної пісні, думних розспівів, козацької героїчної пісенності поряд з подальшим опануванням інтонацій міської пісні – романсу, що збагатило музичний тематизм хорових творів.

  У становленні української музичної культури після 1917 р. хорове мистецтво відіграло особливу роль. Насамперед хорова музика мала високий статус професіонального мистецтва – репрезентативного, функціонуючого на всіх рівнях суспільної будови. В ній віддавна органічно поєднувалися і динамічно взаємодіяли традиції селянського пісенного побуту, культової музики і концертної хорової практики. До когорти популярних майстрів хорової композиції цього періоду належали К. Стеценко, М. Леонтович, Я. Степовий, П. Синиця, Я. Яциневич, М. Вериківський, П. Козицький, В. Верховинець, М. Скорульський.

 В розвитку жанру обробки народної пісні надзвичайно вагома роль належала М. Леонтовичу. Його хорові мініатюри-одна з вершин українського музичного професіоналізму. Лінію хорової мініатюри продовжили у своїй творчості М. Вериківський, М. Колеса, Л. Ревуцький, В. Косенко, Ю. Мейтус.

 Значно оновлюються традиційні засоби виразності, в вокально-хорову музику проникають елементи, типові для масових пісень, зростає інтерес до таких жанрових форм, як поема, хорова сценка, сюїта, тема з варіаціями, рондо та ін.

 У післявоєнний час відновленню акапельної композиції віддала багато сил нова генерація композиторів - А. Кос-Анатольський, Є. Козак, Г. Жуковський, Г. Майборода, І. Шамо, В Кирейко, М. Дрімлюга, А. Коломієць. На межі 60-х дебютувала плеяда митців, творчість яких позначена пошуком оновлення форм і стилю, - Л. Дичко, Ю. Іщенко, Л. Грабовський, В. Бібік.

 

Глава ІІІ.

Плеяда українських митців ХХ століття

Багатство і своєрідність народних пісень західних регіонів України – лемківських, бойківських, гуцульських, буковинських, закарпатських – розкривається в хорових обробках С. Людкевича (1879-1979), М. Колесси (1903-2006), Є. Козака (1907-1988), А. Кос-Анатольського (1909-1983) та інших композиторів.

Одна з найвідоміших обробок С. Людкевича – «Гагілка». В ній композитор об’єднав дві народні мелодії, поширені в західних областях України – жваву енергійну «Янчику-подолянчику» та ліричну «Ой не ходи, качуроньку».  

В хорових творах українських композиторів поруч із уже існуючими меншими формами з’являються і тенденції до укрупнення масштабів творів та їх симфонізація.

Особливо гідна уваги тенденція української хорової (а також інструментальної) музики до жанру поеми і – ширше – до поемності як специфічної стильової форми, що випливає з самого духу українського мистецтва з притаманним йому романтичним тонусом, який бере початок від історичних пісень і дум, поезії Т. Шевченка і музики М. Лисенка. Зокрема, це найвизначніші хорові твори 20-30-тих років С. Людкевича, В. Барвінського та Л. Ревуцького на вірші Кобзаря.

Кантати "Червона калина" (1969) і "Чотири пори року" (1973) Лесі Дичко – стали своєрідним проривом у нову фольклорну реальність з кардинальним оновленням жанру. Саме вони ознаменували динамічний початок "нової фольклорної хвилі" в українській музиці, справивши вплив і на подальший розвиток хорової культури України.

Важлива грань хорового доробку українських композиторів – пейзажна лірика. Особливість музичного пейзажу в їх творчості полягає в чиннику національного світосприйняття, джерелом якого є світоглядне коріння стародавніх слов’ян, яке за основу мало культ природи. Пейзажна лірика представлена у хоровій творчості багатьох композиторів, серед яких: Г. Майборода, М. Колесса, Л. Колодуб, Г. Ляшенко, Ю. Іщенко, Л. Дичко, В. Кікта, В. Іконник, В. Кирейко, Є. Козак, Г. Сасько, М. Шух, А. Гайденко, І. Альбова та ін.

Українському фольклору, як знаємо, властиве “розумне буття” образів природи. У багатьох народних піснях образи природи персоніфікуються. Саме прийоми персоніфікації, психологічного паралелізму та символічного тлумачення образів рослин і тварин застосовуються при зображенні пейзажу в українській академічній музиці

Зміна станів фізичної природи часто асоціюється із зміною станів людського життя.

Пишучи оригінальні твори, українські композитори різних поколінь (Л. Колодуб, Ю. Мейтус, О. Кива, Л. Дичко та ін. ) продовжують звертатися до поезії Тараса Шевченка.  

В. Сильвестров у монументальній тричастинній Кантаті для хору а капела (1977) дуже своєрідно використав фрагменти з поезій Т. Шевченка «Думи мої», «Кавказ». Партитура кантати нагадує партитуру великого симфонічного оркестру. Тут ми спостерігаємо яскравий прояв однієї з відчутних тенденцій сучасної хорової музики до інструменталізації хорових голосів у їх виражальній функції, до жанрового синтезу.

Така тенденція властива творчості В. Бібіка й почасти Л. Дичко. Жанровий синтез знайшов своє втілення і в хор-опері «Ятранські ігри» І. Шамо (1979).

Багато уваги приділяють українські композитори створенню хорового репертуару для дітей. Наприклад, твори для дитячого хору із супроводом є найчисленнішими у вокально-хоровій творчості Богданни Фільц. Серед них представлений і жанр хорових обробок народної пісні: «Не знав бідний чоловік» (1986); «Листочку зелений» (1991) тощо.  

В останні десятиліття українські композитори звертаються до нових для хорової музики жанрів – концерту, фантазії, симфонії. Оновлюється інтонаційна мова хорової музики, складнішим і витонченішим стає арсенал її виражальних засобів.

Поява творів зі складними філософськими концепціями викликала необхідність у циклічних формах (тенденція ще з 70-х років).

Декрет «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви» (1918 р. ) майже на 70 років перервав на території СРСР тисячолітню традицію українського церковного хорового співу і писання творів на духовно-релігійну тематику.

Період мовчання в історії української духовної музики охоплює кілька поколінь (близько семидесяти років), упродовж яких було втрачено навички розшифрування стародавніх музичних манускриптів, припинились досліди давньої музики, професійні композитори не могли творити в жанрі духовної музики, хорові колективи були позбавлені можливості вдосконалюватись у виконанні національної духовної класики. Здавалось, ніби все загублено. . .

Але розпад радянської імперії та здобуття Україною незалежності у

скорому часі призвели до відродження забутої сфери життя, а також і відповідного їй жанру музики. Для музикознавців відкрились монастирські та церковні нотні архіви, можливість доступу до рукописних відділень бібліотек, на щастя, не знищених попередньою владою.

В регіонах України почали організовуватись нові хорові колективи, які озвучили віднайдені церковні шедеври минулих епох у щойно відреставрованих церквах. Україна поволі стала відроджувати свої духовні традиції.

Високі естетичні засади давньої літургійної музики не могли залишити байдужими сучасних митців, і невдовзі визріла нова композиторська школа, яка стала послідовним продовжувачем історичної традиції української духовної музики. Сучасна духовна музика України – це ще одна золота доба в розвитку національної культури.

Висновки

Отже, однією з важливих форм духовної культури та специфічного її виду є народне хорове виконавство, яке має суттєвий соціокультурний потенціал, що визначає його характеристики в суспільст ві та здатне позитивно впливати на населення. Нині відродження національної свідомості в суспільстві має велике значення, тому пріоритетним завданням керівних структур має бути виховання любові в громадян до власної культури й мистецтва дієвими засобами. Одним із них є активні гастрольні тури знакових народнопісенних колективів по містечках і селах України з метою репрезентації власної культури за допомогою пісні, поширення серед широких мас населення, формування любові до національного ціннісного надбання. Хорові колективи є важливим та ефективним засобом, за допомогою якого пісенна народна культура може набути важливого значення в суспільстві.


Використана література

1. Герасимова-Персидська Н.О. Хоровий концерт на Україні в ХУІІ-ХУІІІ ст. – К.: Музична Україна, 1978. – 180 с.

2. Гулеско I.I. Нацiональний хоровий стиль: Навчальний посiбник. - Харкiв: ХДIК. 1994. - 108с.

3.Iсаєвич Я.Д. Братства i українська музична культура XVI-XVIII ст. //Українське музикознавтво. - Вип. 6. - К.: Музична Україна, 1971. - С. 48-57.

4.Історія української музики. Т.1. – К.: Наукова думка, 1989. – 447 с.

5.Історія української музики. Т.2. – К.: Наукова думка, 1988. – 464 с.

6.Історія української музики. Т.3. – К.: Наукова думка, 1990. – 422 с.

7.Історія української музики. Т.4. – К.: Наукова думка, 1992. – 615 с.

8.Iванов В.Ф. Спiвацька освiта в України у XVIII ст. - К.: Музична Україна, 1994. - 204с.

9.Шреєр-Ткаченко О.Я. Історія української музики. - Ч. 1.- К.: Музична Україна, 1980. - 198с 

10. Кошиць О. Про українську пісню і музику /О. Кошиць– НьюЙорк:

Наша Батьківщина, 1970. – 78 с.

11. Кудрик Б. Огляд історії української церковної музики /Б. Кудрик – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1995. – 128 с.

12. Некрасова Т. Київська академія та її значення в розвитку музичної освіти й професіоналізму / Т. Некрасова //Українське музикознавство. – К.: Музична Україна, 1971. – Вип. 6. – С. 238 – 244.

13. Сковорода Г. Вибрані твори: в 2х томах. – / Г. Сковорода. Із філософських творів – К.: Дніпро, 1972. – Т. 2 – 280 с.

Філарет Колесса

Народився 17 липня 1871 року у місті Добромилі (за даними енциклопедій — у селі Татарське, тепер Піщани Стрийського району). З 1878 року навчався у навчальному закладі міста Стрия (тепер Стрийська школа № 7).

У 1891—1892 навчався у Віденському університеті, зокрема прослухав курс лекцій з гармонії в Антона Брукнера. У 1896 році закінчив Львівський університет.

Викладав у гімназіях ЛьвоваСтрияСамбора. В різні часи працював з І. ФранкомМ. ЛисенкомЛесею Українкою. В 1918 році захистив дисертацію у Віденському університеті та отримав вчений ступінь доктора філології. Досліджував ритміку українських народних пісень, народні пісні ГаличиниВолиніЛемківщини.

у 1922 — 1924 рр. викладав українську словесність в Українському таємному університеті у Львові. Під час приєднання Західної України до УРСР був обраний у жовтні 1939 депутатом Народних Зборів Західної України, у 1947 — депутатом Верховної Ради СРСР. 3 1939 — професор Львівського університету, директор державного музею етнографії у Львові (з 1940), керівник львівського відділу Інституту мистецтвознавства, фольклору і етнографії Академії Наук УРСР (з 1940). Учасник міжнародних конгресів фольклористів, музикознавців і філологів (ПрагаВаршаваВіденьАнтверпен).

Помер 4 березня 1947 року. Похований у Львові на Личаківському цвинтарі.

Сім'я

Великий вплив на музичні та фольклорні зацікавлення молодого Ф. Колесси мав його старший брат Іван Колесса, автор збірника «Галицько-руські народні пісні з мелодіями». За його настановами Ф. Колесса активно збирав народну творчість, опрацьовував народні пісні для хору, вокальних ансамблів.

Наукова діяльність

Академік Філарет Михайлович Колесса — вчений зі світовим ім'ям, багатогранна і плідна діяльність стала видатним внеском до розвитку української фольклористики і літературознавства. 

Використовуючи культурно-історичний, компаративістичний та методи антропологічної школи, Філарет Колесса тверезо оцінював можливості кожної зі шкіл. Користуючись порівняльно-історичним методом, науковець не розділяв думок школи компаративізму, адепти котрої, захоплюючись різними впливами, намагалися надто заглибитись в історію. На думку Колесси, Михайло ДрагомановМикола СумцовІван Франко у своїх наукових розвідках часто перебільшували значення іноземних впливів . Тому найбільшим методологічним авторитетом для фольклориста був Михайло Грушевський, який, на його думку, обрав правильний предмет дослідження, а саме ступінь інтернаціональності мандрівних сюжетів та процес їхньої денаціоналізації, що дало змогу органічно засвоїти їх на українському ґрунті.

Методологію Ф. Колесси можна охарактеризувати як комплексний підхід до аналізу творів усної словесності. Дослідник переконаний, що всі методи повинні застосовуватися до певного фольклорного жанру для висвітлення різних його аспектів.

«Огляд українсько-руської народної поезії»

«Огляд українсько-руської народної поезії» Ф. Колесси вперше був надрукований 1905 року у Львові заходом Товариства «Просвіта». Праця мала на меті зацікавити широкий загал народно-пісенною культурою, поглибити розуміння її вартості та значення для національного становлення.

«Огляд…» зокрема розпочинає низку цінних праць, у яких Ф. Колесса втілив власну оригінальну концепцію жанрової систематизації українського фольклору. Серед таких робіт — рукописний «Збірник українських народних пісень» (1914, у співпраці з Осипом Роздольським) для австрійського проекту "Das Volkslied in Österreich", розвідка «Характеристика української народної музики» (1932), енциклопедична стаття «Усна словесність» для Української загальної енциклопедії (1930—1935) і добре знана монографія хрестоматія «Українська усна словесність» (1938).

Водночас "Огляд українсько-руської народної поезії" — це важлива віха розвитку і розуміння популяризаторських і навчально-дидактичних концепцій Ф. Колесси. Ідеться про створення науково-популярної, навчальної-довідкової літератури з українського фольклору й фольклористики — заходи, в яких був тісно заанґажований учений і які однозначно потрібно трактувати в контексті актуальної для західноєвропейської гуманітарної науки зламу XIX—XX століть та тенденції до інституалізації народознавчих дисциплін.

Важливо, що в цьому процесі українська фольклористика рухалася в авангарді наукового поступу, незважаючи на свій «недержавний, неофіційний» статус: в останнє десятиліття XIX століття рівночасно з німцями, французами, австрійцями, англійцями та іншими європейськими народами українці організовують наукові осередки вивчення народно-традиційної культури, засновують народознавчі фахові видання, налагоджують системну науково-дослідницьку працю. Цілком органічно у цій низці заходів постає потреба широкої популяризації народної культури і особливо здобутків народознавчої думки шляхом її утвердження як викладової дисципліни у системі шкільної та університетської освіти.

Експедиція на Наддніпрянську Україну

Фоновалики з колекції Колесси

Влітку 1908 року Філарет Колесса здійснив фольклористичну експедицію у Наддніпрянську Україну, записавши на Миргородщині репертуар шести народних виконавців. У роботі йому допомагав Опанас Сластьон, восени 1908 року долучилися також Леся Українка та Климент Квітка[4] Засадничою ціллю експедиції, за задумом ініціаторів проекту, мала була публікація мелодій традиційного кобзарсько-лірницького репертуару, фонографування ж якнайкраще мало б у цьому допомогти.

Результат п'ятирічної праці Філарета Колесси — весь записаний та транскрибований матеріал, був виданий двома томами (XIII та XIV] «Мелодій українських народних дум» у 1910 та 1913 роках відповідно.

«Українська народна пісня у найновішій фазі свого розвитку»

Проблемі фольклорних новотворів Ф. Колесса присвятив розвідку «Українська народна пісня у найновішій фазі свого розвитку» (1928). У праці вчений звернув увагу на відмінності у стані збереження фольклорного матеріалу на території України, які, на його думку, спричинені історичними умовами, а також різноманітними проблемами місцевого та державного характеру, впливів сусідніх народів і т. ін.

У цій праці Ф. Колесса використовує надбання культурно-історичної школи, аналізуючи автохтонні жанри української усної словесності, а також історико-порівняльний метод для вияснення ступеня націоналізації мандрівних фольклорних мотивів.

«Балада про дочку-пташку в слов'янській народній поезії»

Праця Ф. Колесси «Балада про дочку-пташку в слов'янській народній поезії» — це глибоке опрацювання однієї пісенної теми в історико-порівняльному аспекті. Завданням цієї студії є різноманітна інтерпретація одних і тих самих сюжетів у фольклорній спадщині східно- і західнослов'янських народів.

Для аналізу баладного жанру вчений обрав історико-порівняльний метод, що дав змогу визначенню національної специфіки та запереченню цілковито мандрівного характеру баладних сюжетів. Використання цього методу дослідження відносно фольклорних систем різних народів дало можливість ученому стверджувати унікальність української усної словесності.

«Українська усна словесність»

У 1938 році Ф. Колесса видає унікальну книжку «Українська усна словесність», яка містила 643 сторінки у «кишеньковому» форматі. Про призначення цього видання не було сказано нічого, але можемо зі впевненістю сказати, що це був перший підручник з фольклору як для навчальних закладів, так і для самонавчання. За жанром —це хрестоматія усно-поетичних текстів і систематичний нарис курсу фольклору як дисципліни.

Визначивши головні ознаки української усної словесності, Ф. Колесса переходить до проблеми періодизації фольклору, яку підпорядковує історичному принципові (розвиток жанрів усної словесності співвідноситься з історією України).

Еволюцію фольклорної творчості вчений поділив на три доби:

  1. старинна доба (розквіт лицарсько-дружинної поезії, обрядові пісні з християнськими сюжетними нашаруваннями);

  2. середня доба — золотий вік української народної поезії (козацькі історичні пісні й думи, розвиток любовної лірики);

  3. новітня доба (у давніх формах втілюється новий зміст, стрімкий розвиток короткої пісенної форми).

Необхідність дослідження фольклору Ф. Колесса доводить тим, що:

  • усна словесність старша від літератури;

  • фольклор — це цінний матеріал для пізнання світогляду наших предків;

  • усна словесність — джерело для писаної літератури;

  • усі методи студіювання фольклору важливі для вияснення генези поетичних жанрів, оскільки вони висвітлюють культурні взаємовпливи та ступінь їх націоналізації.

Важливою перевагою цієї праці стало комплексне вивчення фольклору: як текстів, так і поданих до них мелодій, що дало змогу дослідити фольклорний зразок з точки зору текстології та етномузикознавства. Сам учений не раз відзначав необхідність аналізу фольклорного тексту разом з його мелодією, оскільки вона відіграє важливу роль у трактуванні генези уснопоетичних творів та розрізненні фольклорних жанрів. Досліджуючи жанрово структурні типи української пісенності, науковець приділяє особливу увагу розміру і подає його формулу. Поетиці віршованої структури пісень, їх ритміці та специфічній образності Ф. Колесса присвятив навіть окремий розділ «Пісні і проза: два основні типи віршової форми: стиль народних пісень». Ніхто з його попередників не зміг так докладно описати поетикальні засоби українського фольклору.

Відтак дослідник звертає увагу на форми строф, застосування «троякої рими», показує залишки алітерацій у колядках як засобу ритмізації, розуміючи під алітерацією «рівнозвучність» початкових складів (епанафора) та повторення другої половини вірша на початку наступного (конкатенація). Йдеться про риторичну риму, паралелізм, символіку, постійні епітети, «тавтологічні відтінювання», поетичні звороти, формули запитань, архаїзми, пестливі (здрібнілі) форми слів та типізацію.

Ф. Колесса вважав, що фольклористика тісно пов'язана з історією літератури, а також з психологією, історією релігії та соціологією. Вважаючи фольклор основою для пізнання всього культурного розвитку нації та необхідним матеріалом для розуміння історико-літературного процесу, науковець зазначав, що необхідність його дослідження в є вкрай важливим. Так, подаючи лаконічні, але точні трактування понять фольклору, усної словесності та відповідного предмету аналізу, український дослідник ніколи їх не змішує. Для Ф. Колесси фольклор — це завжди наука, а усна словесність — це предмет її студіювання.

Композиторська діяльність

Збірник «Наша дума»

Композиторська діяльність Ф. Колесси зосереджена переважно в хоровому жанрі. Оригінальні хори на слова Т. Шевченка, Ю. ФедьковичаО. МаковеяО. Олеся та інших поетів, численні обробки українських народних пісень були невід'ємною частиною репертуару західноукраїнських хорових колективів і здобули широке визнання.

Неабиякі музичні здібності майбутній композитор виявив ще під час навчання у Стрийській гімназії, де і звернув на себе увагу композитора О. Нижанківського. Під впливом цього досвідченого митця Ф. Колесса став серйозно вивчати історію, теорію музики, гармонію, мріючи присвятити себе композиторській діяльності.

Після закінчення гімназії, під час перебування у Віденській духовній семінарії, Ф. Колесса поглиблював свою музичну освіту. Протягом однорічного перебування у Австрії, він прослухав цикл лекцій з гармонії у видатного австрійського композитора Антона Брукнера при Віденському університеті, відвідував оперні вистави, концерти.

Значну увагу композиторській діяльності Ф. Колесса приділяв під час навчання на філософському факультеті Львівського університету (1892—1896). У ці роки він опублікував чимало обробок народних пісень, серед яких хорові «в'язанки» — «На щедрий вечір»«Вулиця»«Козаки в піснях народних», готував до видання збірки «Обжинки» і «Гагілки». Результатом наполегливої композиторської праці цього періоду став великий збірник обробок для чоловічого і мішаного хорів «Наша дума» (1902).

Паралельно Ф. Колесса створював і оригінальні твори, такі як «Ой умер старий батько»«Якби мені черевики» на слова Т. Шевченка, що часто виконувались на концертах та перевидавались у різних музичних збірниках.

Заглибленість у наукову працю не давала змоги Колессі систематично займатись композицією, але вивчаючи фольклор певних етнографічних територій, зокрема Закарпаття, Полісся і Волині, композитор одночасно створював свої найкращі хорові обробки. Так з'явились збірки — "Руські народні пісні з Підкарпатської Русі», ч. І (1923), «Руські народні пісні з Південного Підкарпаття», ч. II (1923) та «Волинські народні пісні» (1937).

Ф. Колесса, як досвідчений етномузокознавець, відбирав для обробок високохудожні зразки і опрацьовував їх зі смаком. Особливе зацікавлення вченого окраїнними областями української етнографічної території (ГуцульщинаЛемківщинаВолиньПоліссяЗакарпаття тощо) відбилося і на його композиторській діяльності. Скрізь збережена діалектна лексика творів, а до окремих малозрозумілих слів подані пояснення.

Твори Ф. М. Колесси й досі виконуються сучасними професійними та самодіяльними колективами і, безперечно, є цінною частиною української хорової спадщини.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу.