Сьогодні о 18:00
Вебінар:
«Реалізація професійної діяльності та розвиток цифрової компетентності педагога через обмін методичними матеріалами в цифрових бібліотеках»
  • Всеосвіта
  • Бібліотека
  • Всесвітня історія
  • Результатом емпіричних пошуків античної політичної філософії було написання Арістотелем "Політики", твору, який відноситься до числа найбільш відомих і змістовних трактатів людства про державу

Результатом емпіричних пошуків античної політичної філософії було написання Арістотелем "Політики", твору, який відноситься до числа найбільш відомих і змістовних трактатів людства про державу

Всесвітня історія

Для кого: 9 Клас, 10 Клас, 11 Клас

29.08.2020

274

0

0

Опис документу:
Своє практичне втілення політичні ідеї Арістотеля знайшли місце у законодавчих актах демократичного характеру багатьох країн світу і зокрема України. Його ідеї залишаються актуальними, поки існує створений людьми політичний інститут — держава.
Перегляд
матеріалу
Отримати код

Реферат на тему:

«Аналіз політичних устроїв в «Політиці»Арістотеля»

Виконала:

Студентка ІІ курсу

Факультету педагогіки і

психології

Групи П-21

Викладач:

Результатом емпіричних пошуків античної політичної філософії було написання Арістотелем "Політики", твору, який відноситься до числа найбільш відомих і змістовних трактатів людства про державу. Написана більш як за дві тисячі років до нас, вона не втрачає своєї актуальності і по відношенню до сучасних суспільно-політичних реалій. Ідеї, висловлені Арістотелем у "Політиці", випробувані часом і практикою. Нагальна потреба у політичних конструкціях особливо зростає у перехідні періоди людської історії. Так було в давньогрецькій історії IV ст. до н.е., періоду занепаду полісного типу держави, так є і в сьогоднішній час української історії. На наших очах у посткомуністичних країнах Європи відбувається перехід від однієї політичної системи до іншої, від "платонівського тоталітаризму" до демократизму, що включає елементи "арістотелівської демократії" (вчення про політію).

Актуальним залишається не тільки дослідження історичних прикладів демократичних суспільств, але й теоретичної спадщини, в якій розглядаються принципи народовладдя. Перед українською правлячою елітою стоїть завдання вирішення проблем розбудови держави в руслі політичного демократизму. Вирішенню даного питання повинен сприяти як історичний досвід демократичних країн сучасності, так і політичної теорії минулого. Всі теоретики і практики, які звертали свої погляди до державного будівництва, використовували ідеї, висловлені у "Політиці" Арістотелем. Демократична націленість політико-правової концепції філософа викристалізовувалась з реалій афінської демократії, яка у свою чергу виникла з тих традицій народовладдя, що існували в родоплемінний період та часи "військової демократії". За свою двохтисячолітню історію після Арістотеля європейська цивілізація, в уособленні малих і великих державних утворень, випробувала на власному досвіді різноманітні державні форми правління та політичні режими. На кінець ХХ ст. людство зрозуміло, що кращою з відомих йому державних форм є давно випробувана афінянами на практиці (хоча й лише по відношенню до громадян), а Арістотелем описана й теоретично вдосконалена — демократична форма правління (політія).

Актуальним із прагматичної точки зору є дослідження політичної спадщини Арістотеля у зв'язку з демократизацією українського суспільства, починаючи з держави і закінчуючи суто людськими відносинами. Розглянуті філософом такі питання державного будівництва як сутність держави та її елементів, форм державних правлінь, права і закону, органів влади та їхніх функцій, теорія "середнього громадянина" і "середнього власника", вирішення проблеми підкупу посадових осіб та виховання кадрів керівників, а загалом усе те, що становить основу сучасного розуміння правової держави і громадянського суспільства, мало непересічну актуальність як у минулому, так і має практичну значимість і в сьогоденні. Пропонована дисертація є першим системним дослідженням, де поєднано в єдине логічне ціле аналіз і оцінка “Політики”, її історична доля та розгляд ідейного зв’язку європейських політичних теорій з концепцією Арістотеля через призму проблем державознавства. У такій ретроспективній постановці дана тема широкого і поглибленого розгляду не набула ні в радянській, ні в сучасній російській та українській історико-політичній науці. А в останній політична спадщина Арістотеля не досліджувалася взагалі.

У першому розділі "Джерельна база та історіографія проблеми дослідження" представлена характеристика джерельної бази дослідження та проаналізовано існуючі наукові розробки і здобутки з досліджуваної проблеми в зарубіжній історико-політичній, юридичній і філософській літературі.

Основою дисертаційного дослідження становить головна і найбільш концептуальна праця із суспільно-політичних і правових поглядів Арістотеля — "Політика". Над нею Стагірит працював під кінець свого життя (друга половина IV ст. до н.е.) та у зв'язку зі смертю автора "Політика" залишилась незавершеною.

Крім "Політики" Арістотеля при написанні третього й четвертого розділів дисертації використано також політико-правові твори європейської (від Полібія до Г.Гегеля) політичної думки, виходячи із сутності тематики і завдання нашого дослідження. У роботі використано ті джерела політичної, правової й філософської думки, які мали певний змістовний зв'язок і зазнали впливу політико-правових ідей Арістотеля, висвітлених у "Політиці".

Дослідження процесу ідейного зв'язку європейської політичної думки з "Політикою" Арістотеля та її вплив на розвиток політичних проблем не було до цього часу предметом вивчення. Хоча сама політична концепція Стагірита для істориків, політологів, філософів, юристів ненова. Цій тематиці присвячена низка праць західноєвропейських, російських дореволюційних і російсько-радянських дослідників (досліджень українських авторів немає). Політичний арістотелізм набув висвітлення як у вузькотематичних працях, так і в широкопланових, узагальнюючих роботах, де ідеї грецького філософа займають складове місце у висвітленні певної проблеми.

До узагальнюючих робіт належать праці зарубіжних авторів — Р.Пельмана, К.Поппера, Дж.Томсона, Б.Рассела, Б.Чічеріна, Р.Віппера, М.Рейснера. Так Р.Пельман, Р.Віппер, М.Рейснер, К.Поппер в основному дотримувались антиісторичної традиції стосовно політичних поглядів Арістотеля. Його думки використовувалися дослівниками відірвано від тієї історичної ситуації, яка була в Греції у IV ст. до н.е. Вони вивчали "Політику" Стагірита абстрактно, як якусь універсальну систему, що зберігає однакове значення, яку можна застосувати до різних часів. Р.Пельман, Р.Віппер, М.Рейснер, К.Поппер ряд питань політичного вчення Арістотеля, що базувалось на давньогрецькій дійсності, однозначно модернізували до сучасності та застосували його при вивченні капіталістичного суспільства, вбачали риси буржуазного ладу вже в Стародавній Греції. І якщо політичне модернізаторство ідей Арістотеля може бути частково сприйняте, то модернізування соціально-економічних відомостей з "Політики" не є правомірним.

Інша частина зарубіжних дослідників — Б.Чічерін, Дж.Томсон, Б.Рассел високо оцінювали як політичні і філософські погляди Стагірита, так і саму постать грецького філософа. Такої ж оцінки вчення Арістотеля дотримувались і дореволюційні російські перекладачі "Політики" –М.Скворцов і С.А.Жебелєв.

У загальному огляді методології підходу до проблем власне "Політики" Арістотеля, хотілось би накреслити ряд основних моментів. У працях сучасних дослідників найбільшу дискусію викликає політичний натуралізм Арістотеля. Як відзначає Девід Кейт, сам він не пояснює власного розуміння "природа" у відношенні до людини. З одного боку, всі форми людських спільнот розвиваються з природних об'єднань від сім'ї до селища. Потім вони переходять до стадії держав і стають самодостатніми. Але згодом, вся попередня схема вступає у протиріччя, яке викликано діяльністю законодавців, які виступають рушійною силою вже „неприродних” процесів, оскільки перетворюють суспільство силою розуму. Можливо природа такого непорозуміння криється в іншому. На нашу думку, Арістотель вживає термін "природний" в іншому змісті. Він говорить, що суспільно-політичний розвиток є "природним", тому що є продовженням природних схильностей та природних прагнень, але завершення його можливо тільки шляхом прагнень законодавців. Таке рішення зокрема пропонували спочатку Ернст Баркер, а потім Фред Міллер та Тревор Саундерс.

У сучасних підходах, особливо з кола англо-американської історіографії, виділяються чотири засадничих принципи політичної філософії Арістотеля:

1) Принцип теології. Незважаючи на спроби нав'язати вченому якусь натуралістичну схему, можна помітити, що наріжним каменем його поглядів був визначальний принцип того, що природні початки не тільки не залежать від суб'єктивних прагнень, але домінують над ними. Цей принцип проявляється в тому, що природні початки людини вище, ніж вироблені за допомогою праці та розуму, чи такі, що виникли з елементами випадковості.

2) Принцип досконалості. Суть цього принципу, полягає у прагненні людини до добра та благочинності. Їхня вдача (eudaimonia) складається в удосконалюванні. При цьому, повне досягнення їхньої природної функції, Арістотель аналізує, як діяльність душі. Цей принцип він переводить і у політику. Прагнення до кращої долі індивідуума та держави повинно стимулювати політиків, які визначають, що потрібні зміни для покращення життя громадян. Хоча однозначного, цілковитого розуміння цього ідеалу не існує, оскільки існують пропорції, які можуть привести і до падіння цього суспільства.

3) Принцип спільноти. Арістотель підтверджує, що поліс, держава найвища форма людської спільноти, оскільки досягає межі самодостатності. Будь-яка форма прагне до забезпечення доброго життя у фізичному, матеріальному сенсі, але держава існує тільки заради доброчесного життя. Проблеми освіти та моральних звичок посідають надзвичайно важливе місце в межах співтовариства.

4) Принцип управління. Арістотель вважає, що існування й добробут будь-якої системи потребують присутності правлячого елементу. Тут він виступає і як рішучий прихильник Платона, і як його головний опонент. Платон вважав, що одна форма правління відповідає за все, а Арістотель вважав за потрібне вводити різноманітні правила для різноманітних систем: наприклад принцип демократії для громадян і принцип деспотії для рабів. Накладання невідповідного принципу закінчується безладдям та кривдою.

Вищезгадані принципи дозволяють нам методологічно підходити до впливу Арістотеля на розвиток європейської політичної та філософської думки. Так наприклад філософи, типу Томаса Гоббса заперечували принципи теології та досконалості, приводячи аргументи, що людські спільноти більше механістичні, ніж цілеспрямовані системи, і, що співвідношення доброго й поганого залежать від суб'єктивної переваги, ніж від об'єктивних державних справ. Ліберальні теоретики критикували принцип спільноти, на тій підставі, що державі передається дуже багато функцій. Навіть принцип управління, який Арістотель, Платон, і багато інших теоретиків вважали достатньо логічним, викликав різку критику з боку теоретиків типу А.Сміта та Ф.А.Хайека, які вважали, що соціальний та економічний порядок може виникати спонтанно, начебто зроблений "невидимою рукою". Сучасні нео-арістотелевські теоретики захищають саме ці чотири принципи проти такої критики. Значну увагу приділено політичній концепції Арістотеля і сучасними американськими вченими Дж.Себайном і Т.Торсоном у "Історії політичної думки". Однак, не дивлячись на те, що Стагіриту у праці присвячено два розділи, все ж таки авторами не розглядається вплив "Політики" на процес формування європейської політичної думки та на вирішення ряду основних політико-правових проблем в історичному часі. Заслуговують на увагу монографічні дослідження політичного вчення Арістотеля і праці російсько-радянських авторів як — Г.Ф.Алєксандрова, С.Ф.Кечекьяна, А.І.Доватура. Якщо перші два автори оцінювали Стагірита як прибічника поміркованої демократії, яка базується на законі (політії), то А.І.Доватур вважав Арістотеля противником демократії. Однак автор монографії не уточнює, якої саме демократії — чи поміркованої (політії), чи крайньої (охлократії).

Тому, враховуючи таку невизначеність в оцінках дослідників і відсутність в українській історико-політичній науці будь-яких студій "Політики" Арістотеля, а тим більше дослідження її зв'язку з європейською політичною думкою, назріла необхідність у комплексному історико-політологічно-філософському дослідженні, незаангажованому різними ідеологічними уявленнями як політичної концепції Стагірита, так і впливу її основних проблемних ідей на формування уявлень про них в Античності, Середньовіччі та Новому часі у західноєвропейській політичній думці.

У другому розділі "Політична концепція Арістотеля", який складається з чотирьох підрозділів, висвітлюються політико-правові погляди Стагірита і дана їх оцінка автором дисертації.

У першому підрозділі — "Політична антропологія Арістотеля" — аналізується процес походження й становлення вищої форми людського суспільства, його політичного об'єднання — держави в образі єдиноприйнятного для Стагірита типу — полісного. Походження держави й суспільства носить у філософа природний характер і проходить шлях становлення від нижчих структурних елементів (сім'я, поселення) до вищого (держава). Основою держави, для Арістотеля, є сім'я (домогосподарство), тобто мінісуспільство з характерними для нього внутрішніми відносинами, що існували в давньогрецькій дійсності. Економічною базою домогосподарства було рабство. Дисертант акцентує увагу на маловідомій ідеї Арістотеля — про рабів-автоматів, що самі виконують задану роботу по забезпеченню матеріальними благами громадян поліса. Тому рабство у Стагірита опосередковане економічно, як вихід із низького технічного стану, а не людиноненависницькою політикою. Економічним фундаментом держави була приватна власність, без якої неможливе існування, не тільки економічної, але й політичної структури поліса. Арістотель є палким прихильником "середньої власності", яка б визначала і наявність у державі найчисленнішого "середнього громадянина", її політичної основи і стабілізуючого фактору. Держава, на його думку, яка складається з "середніх людей", буде мати і найкращу державну форму правління. Однак, у вирішенні проблеми громадянства в Стагірита проявились обмеженість і консерватизм (данина часу) поглядів. Громадянами він вважав лише тих, хто займався громадською, законодавчою і судовою справами і були особисто вільними, а всіх, хто займався фізичною чи творчою справою заради інших, виключались філософом із громадян.

У розрізі оцінки поліса Арістотель формулює і мету політики, як науки, у наданні громадянам добрих якостей, зробити їх людьми чудовими у вчинках і сприяти їм у досягненні вищого блага — щасливого життя, бо інакше для чого взагалі об'єднуватись у якусь спільноту. Стагірит став основним теоретиком поліса, оскільки ні до нього, ні після нього так скрупульозно цим питанням не займався ніхто з античних авторів. Однак, він став заручником ним же створеного ідеального образу полісної будови, що не дало змогу усвідомити всю повноту історичної ситуації в Греції другої половини IV ст. до н.е.: занепад поліса і наступ нового типу державності — територіальної імперії.

У другому підрозділі — "Оцінка аналізу Арістотеля політичних концепцій попередників та існуючих держав" — автор зосереджується на критиці Стагіритом недоліків політичних проектів Платона, Фалея Халкедонського, Гіпподама Мілетського та політичних устроїв таких держав Середземномор'я як Спарти, Кріту і Карфагену, що славились своїм політичним устроєм. Закцентуємо увагу на тому, що ні в проектах попередників, ні в реальних державних утвореннях Арістотель не знайшов ні окремих рис, ні ознак цільної будови ідеальної держави. Таким чином, дисертант дійшов висновку, що реальний занепад поліса і незадовільний стан теоретичних проектів та державних взірців спонукали Арістотеля на пошук своїх шляхів виведення поліса із кризи, через розробку ним теоретичної конструкції ідеальної держави, яка б могла забезпечити щасливе і доброчинне життя громадян. Політична стагнація в суспільстві та державі спонукає до активізації виходу з неї, перш за все, через розвиток суспільно-політичної, правової і економічної теорії.

Третій підрозділ — "Політична онтологія Арістотеля" — присвячений аналізу найважливіших і найактуальніших для сучасності погляду філософа на проблему класифікації форм правлінь, причин їх змін і стабільності, проблему права, закону і влади. Формі правління Стагірит надає вирішального і рушійного значення, яка визначає сутність законів, характер верховної влади (узурпації її чи розподіл), порядок та характер розподілу урядових посад. Визначивши три критерії оцінки форм — кількісний, якісний, майновий, Арістотель виділив із історичної дійсності шість форм правлінь: три правильні (правління на благо всіх) — монархія, аристократія, політія; три неправильні (правління на благо правлячих) — тиранія, олігархія, крайня демократія. Визначені філософом політичні форми зберігають актуальність як в сьогоднішній політичній науці, так і в державотворчій практиці. Політичні симпатії Стагірита на боці найбільш правильної форми — політії, при якій править більшість в інтересах загального блага і де переважає "середній громадянин" та "середній власник". Політія для Арістотеля є основою вчення про "змішану", ідеальну форму правління, коли поєднуються ознаки олігархії (багатства) і демократії (свободи). Він відстоює принцип демократичного обрання посадових осіб (жеребкування, почерговість), засуджує введення високого майнового цензу, оскільки він є перешкодою для незаможних громадян в обранні їх на керівні посади і є недемократичним заходом.

Із правильними формами правління Арістотель тісно пов'язує існування права, закону, розподілу верховної влади. Право у нього ототожнюється з державною справедливістю, що є регулюючою нормою політичних відносин між людьми і асоціюється з порядком у державі. Воно має природне походження, оскільки сутність права закладено у саму природу людини. У праві Арістотель поєднує етичні та юридичні норми. Надаючи перевагу першим, він виступає як політичний мораліст, оскільки вся історія Стародавньої Греції проходила під проекцією морально-етичних норм.

Політичність людини в Арістотеля проявляється у підпорядкуванні волі та прав індивіда загальнополітичним законам суспільства. Закон для Стагірита є договором між людьми, що гарантує особисті права громадян і є справедливим, якщо базується на праві та діє у правильних формах правління, особливо при політії. Верховна влада у державі повинна належати закону (конституції), тоді у ній буде порядок, який сприяє стабільному існуванню любої правильної форми правління. Головне для Стагірита є те, що закони повинні усунути будь-яку можливість для узурпації влади і збагачення посадових осіб, використовуючи при цьому державні посади. Концепція Арістотеля про владу закону була однією із провідних ідей у Середні віки, коли політичні відносини будувались на звичаєвому праві. Пізніше ця концепція стала основою європейської конституції будівлі.

Крім того, Арістотель заклав основу теорії розподілу влади, виділивши в державі три її органи — законодавчий, адміністративний, судовий, кожен з яких повинен виконувати певну свою функцію. І хоча ці політичні органи не мають у Стагірита чіткого розмежування влади, все ж таки це була перша спроба у політичній думці, та й на довгий час єдиною аж до Дж.Локка і Ш.Монтеск'є, щоб якось врегулювати і розділити дії органів правління та запобігти концентрації влади в одних руках, чи то особи, чи то органу влади.

Таким чином, Арістотель став першим мислителем, який розглянув, чітко охарактеризував і обгрунтував право і закон та разом із теорією розподілу функцій між трьома органами влади заклав основи конституційно-правової держави.

У четвертому підрозділі — "Проект ідеальної держави Арістотеля" — аналізується незакінчений проект ідеального поліса Стагірита, викладений ним у VII i VIII книгах "Політики". Всі попередні шість книг становлять преамбулу до самого проекту, хоча і в них містяться риси ідеальної держави, визначеної Арістотелем. Ідеальна держава Стагірита — це не утопія і не абстракція попередників, вона базується і відтворює ознаки наявних у давньогрецьких державах полісного типу. Це конкретне зображення досконалої організації держави із збереженням усіх її функцій, як зовнішніх, так і внутрішніх. Ідеальною політичною організацією для Арістотеля є конституційно-правовий устрій держави, що базується на "змішаній" формі правління — політії. Розробляючи внутрішні особливості ідеальної держави. Арістотель важливого значення надавав навчально-виховному процесу. Розмірковуючи над вирішенням цієї проблеми, Стагірит став першим теоретиком педагогічної науки, який здійснив розгляд навчально-виховного процесу від нижчих його ланок до вищих, структура якого не зазнала суттєвих змін і по-сьогодні. Однак у зв'язку із незакінченістю "Політики" детальний розгляд вищої освіти юнаків відсутній.

Підсумовуючи зазначимо, що хоча проект Арістотеля і носить реальні ознаки і можливості втілення його в життя, все ж таки проект не відповідав потребам часу, оскільки ґрунтувався на відживаючому полісному типі держави з характерними для нього ознаками автаркії, замкнутості і відчуженості. Однак не дивлячись на це, найбільшу цінність для нас становить загальнодержавна політико-правова теорія Арістотеля, постулати якої викладено у перших шести книгах "Політики".

Третій розділ "Політичний арістотелізм в Античності та Середньовіччі", що складається з двох підрозділів, присвячений дослідженню впливу політико-правових ідей Арістотеля на становлення і розвиток європейської політичної думки у вказаний період.

У першому підрозділі — "Історія "Політики" Арістотеля й проблема походження держави" — розглядається історична доля "Політики" після смерті автора та історія впливу ідеї Арістотеля про природне трактування походження й становлення держави на розвиток даної проблеми в античній та середньовічній політичній думці.

Перший внесок у збереженні і розповсюдженні праць Арістотеля зробили його спадкоємці по Лікею — Теофраст і Дікеарх. В І ст. до н.е. рукописи Арістотеля були привезені Суллою в Рим, де вони стали відомими широким колам освічених людей. Останню лепту в Античності у розповсюдження праць Стагірита вніс Андронік Родоський в кінці І ст. до н.е., який видав твори філософа.

Що ж стосується первинної проблеми політичної науки як походження і становлення держави, то її Полібій і Ціцерон, а за останнім і римські юристи І-ІІ ст. н.е. вирішували, дотримуючись ідеї Стагірита, про природне, вроджене намагання людей до співжиття у колективі собі подібних. Крім цього, Полібій дотримується визначеного Арістотелем впливу географічного середовища на побут і звичаї громадян, а відтак і характер держави. Для Ціцерона це ж людське об'єднання, як і у Стагірита, уособлює два аспекти — політичний і суспільний та проходить той же природний шлях становлення — сім'я, поселення, держава. Римський філософ підтримує думку Арістотеля про раба-автомата, як засобу досягнення економічного благоустрою громадян.

Отже, природне вирішення Арістотелем походження держави і суспільства знайшло підтримку в античній політичній теорії і вплинуло на її розвиток.

Ідея Стагірита про ідеальну державу знайшла відображення у християнстві. Але якщо Арістотель проектував теорію земної ідеальної держави, де б громадяни жили щасливо, то християнські ідеологи збудували саме "небесну", потойбічну ідеальну державу, в яку можна буде потрапити після смерті людини-праведника.

У період Раннього Середньовіччя політична концепція Арістотеля у складі всього його наукового доробку була сприйнята спочатку сирійцями, а з середини VII ст. і поступово арабо-мусульманським світом, який зберіг античну спадщину і "передав" її Заходу.

Значний поворот у вивченні праць Стагірита наступає в ХІІІ ст. після перекладів на латинську мову його трактатів. "Політика" була перекладена у 1260 р. домініканським монахом Вільгельмом фон Мербеке. Однак, арістотелізм, завдяки зусиллям Фоми Аквінського по його теологізації, став складовою частиною християнської ідеології (томізм). Фома, а відтак і католицизм, визнає розроблену Арістотелем ідею природного походження і становлення держави, але до природності Аквінат додає силу божественного початку. Бог створив природу, а з неї утворилась держава, тому остання і має божественне походження. Фома сприймає і схему Арістотеля про становлення держави, від нижчих форм об'єднання до вищого.

Поряд із християнсько-томістичною концепцією походження і становлення держави і суспільства починає відроджуватись, у руслі ренесансної науки античний, природний погляд на державу. Починаючи з Данте Алігері і Марсилія Падуанського у політичній думці Відродження переважав інтерес до "Політики" Арістотеля, наслідком чого став новий переклад цього трактату з грецького рукопису на латинську мову, здійснений у 1438 р. гуманістом Леонардо Бруні Аретіно. Ідея Арістотеля про природне походження й становлення держави і суспільства була підтримана і запозичена як гуманістичною ідеологією, так і Н.Макіавеллі та Ж.Боденом. Свої погляди вони обгрунтовували, як і Стагірит, природним потягом людини до політичного співжиття, а становлення держави, як політичного організму, справу рук людей.

Результатом актуалізації інтересу до політичної концепції Арістотеля стало одночасне існування двох трактувань спадщини грецького філософа — християнсько-томістичного і об'єктивно-гуманістичного. Це особливо проявилось в існуванні як божественного, так і природного поглядів на проблему походження держави й суспільства.

У другому підрозділі — "Політичний арістотелізм і проблеми форм правлінь, права і влади" — простежується вплив ідей Арістотеля з питань класифікації форм правлінь і визначення кращої, сутності права і влади в античній і середньовічній політико-правовій думці.

Класичний поділ Арістотелем форм правлінь на шість форм, які об'єднані у дві групи — правильні і неправильні — знайшов підтримку як в античних (Полібія, Ціцерона), так і середньовічних політичних вчених (Ф.Аквінського, М.Падуанського, Л.Бруні, Н.Макіавеллі). Теоретичний розвиток проблеми права в Античності (особливо у римських юристів) та Середньовіччі не виходить за межі розробок Стагірита про природність і справедливість права, що регулює відносини між людьми і яке проявляється у верховенстві закону в житті громадян. Що ж стосується проблеми влади в державі у трактуванні Арістотеля (три органи влади і розподіл функцій), то вона не знаходить підтримки в пізньоантичній та середньовічній як теорії, так і практиці, що було зумовлено неподільним пануванням монархічного елементу як у християнській ідеології (вся влада від Бога), так і в миру (князівська влада). Така ситуація є регресивною у теорії політичних ідей у порівнянні із Стагіритом. Однак під впливом ідей Арістотеля у період Відродження, починаючи з Марсилія Падуанського, який, наслідуючи грецького філософа, обгрунтував право народу на законодавчу владу, починає зароджуватись новий погляд на проблему влади, що завершується творчістю Ш.Монтеск'є.

У четвертому розділі "Політична концепція Арістотеля і європейська політична думка у Новий час", що складається з двох підрозділів, розглядається вплив “Політики” Стагірита на розвиток європейської політичної думки в ХVІІ — 30-х роках ХІХст.

У першому підрозділі — "Арістотелівська проблема походження та становлення держави і суспільства у Новий час" досліджується висхідний процес трансформації ідеї Стагірита про природне походження держави і суспільства у концептуально нову теорію суспільного договору, що базувалась на арістотелівській ідеї природних прав людини та природному потягу людей до співжиття у суспільстві. Однак, якщо теорія природного походження держави Арістотеля втрачає актуальності в європейській політичній думці XVII - початку ХІХ ст. і замінюється договірною концепцією, то його схема становлення держави від нижчих до вищих форм об'єднань людей залишається і надалі актуальною і навіть по-сьогодні в теорії політичної науки.

Зазнав критики і краху в Новий період (окрім Дж.Локка і Ш.Монтеск'є) позитивний погляд Арістотеля на проблему рабства у державі. У той же час знайшла підтримку й розвиток у Ш.Монтеск'є започаткована Стагіритом теорія впливу географічного середовища на характер людей, зміст законів та саму державу. Прогресивна арістотелівська ідея несправедливості війни і блаженності миру, що дає можливість створити щасливе життя громадянам, була підтримана Ж.-Ж.Руссо, І.Кантом і молодим І.Фіхте та проявилась в їх теорії вічного миру. Такий мир був проголошений як ідеал, до якого люди повинні намагатись.

Таким чином, у вік Раціоналізму й Просвітництва арістотелівська теорія природного походження держави і суспільства втрачає позиції в політичній думці, хоча залишається дієвою його схема становлення держави, яка є складовою частиною теорії суспільного договору.

У другому підрозділі — "Арістотелівські проблеми форм правлінь, права і влади у новий час" — розглядається ідейний зв'язок політико-правових теорій Нового часу з поглядами Стагірита з питань класифікації державних форм правлінь, права і влади. Так, при визначенні форми правління в державі політичні мислителі XVII - XVIII ст. користувались і наслідували у повній мірі (Ж.-Ж.Руссо, К.Гельвецій, І.Кант) або частково (Т.Гоббс, Дж.Локк, Ш.Монтеск'є, Д.Дідро, П.Гольбах) термінологію з класифікації Арістотеля, визнаючи тим самим її багатогранність. І лише Г.Гегель обминає стагіритове розмаїття політичних форм, симпатизуючи лише одній монархії та її конституційному різновиду.

Погляди на проблему сутності і ролі права у державі в представників європейської політичної думки Нового періоду, починаючи з Г.Гроція і закінчуючи Г.Гегелем, зорієнтовані у руслі ідей Арістотеля, визнаючи природність походження права, яке є справедливою і регулюючою нормою міжлюдських стосунків, що проявляється у пануванні політичного закону над хаосом почуттів і бажань індивідів. Детального розвитку і завершеного вигляду у політико-правовій концепції Г.Гегеля набула арістотелівська ідея конституційно-правої держави та громадянського суспільства. Однак, якщо у грецького філософа ці два поняття єдині, існують одне в одному, то для німецького філософа поняття держави та громадянського суспільства є розділені, відокремлені одне від одного. Ідеалом повинно бути арістотелівське бачення проблеми, коли держава уособлює одночасно і постулати громадянського суспільства.

У Новий період у європейській політичній думці набула підтримки, широкого розгляду і подальшої конкретизації ідея Арістотеля про існування в правильній державі трьох органів влади з обов'язковим розподілом функцій між ними. Частково поновлена більш ніж через півтора тисячоліття Дж.Локком (два органи влади) ідея грецького філософа знайшла свого завершеного і чіткого вигляду в Ш.Монтеск'є у теорії розподілу влади.

Отже, ряд проблем державознавства, поставлених у свій час Стагіритом знайшли схвалення у мислителів Нового часу і які спонукали їх до пошуків і розробок нових теоретичних концепцій в європейській політичній думці XVII - початку ХІХ ст. Це проявилось у відмиранні арістотелівської ідеї природного походження держави і заміни її теорією суспільного договору. Анахронізмом у Новий час стають і погляди грецького філософа на економічну зумовленість рабства у державі.

У висновках підбито основні положення дослідження. Особливість "Політики" Арістотеля полягає у тому, що в ній реальні шляхи державотворення, підґрунтям яких є історична дійсність, явно переважають над утопічними, на відміну від проектів попередників. Шлях до кращої державності полягає, за Стагіритом, через область пізнання і вдосконалення того, що існує в дійсності. Тому "Політика" є цінним джерелом, як для вивчення політичних поглядів самого Арістотеля, так і для дослідження давньогрецької історії, а розроблена ним дедуктивна методика вивчення політичних процесів залишається дієздатною і по-сьогодні. В результаті дослідження зроблено наступні узагальнення:

1. Теорія Арістотеля — творчий розвиток ідей давньогрецьких вчених-філософів, щодо держави. Це проявляється зокрема у тому, що дослідження концепції поліса, як типу державного утворення в Європі, практично неможливе без використання праць Арістотеля.

2. Етична природа держави в нього не тільки домінує, але й повністю перекриває політичну і правову природу. Реальна мета існування держави повинна включати в себе і моральне зростання громадян, бо держава має бути об'єднанням людей, які живуть разом для досягнення кращого життя. Це є "ідея" або суть держави; ці визначення привели Арістотеля до переконання, що держава є "самодостатньою", тобто вона сама по собі здатна забезпечити всі умови, за яких можливий її подальший розвиток.

3. Закон, структура держави, держава і форма правління мають тенденцію до єднання. В даному випадку можна зробити висновок, що саме Стагірит визначив головну тенденцію грецького поліса до демократії.

4. В якості головного державотворчого принципу автор "Політики" вважав верховенство закону як ознаку доброї держави, а не тільки як неприємну необхідність. Різке розмежування природного і умовного, яке Сократ і Платон запровадили, виходячи з позицій крайнього інтелектуалізму і раціоналізму, було, таким чином, знешкоджене Арістотелем. У добрій державі розум політика не можна відривати від розуму, що втілений у законах і звичаях суспільства, яким керує політик. Важливим досягненням політичної концепції Арістотеля є концепція про реальність діянь вченого-політика.

5. Економічна структура не розглядається як складова державного устрою, але часто саме вона справляє вирішальний вплив на визначення конкретного політичного устрою. Метод, згідно з яким здійснюється правління, залежить частково від комбінації економічних факторів, а також від того, яким чином ці фактори взаємодіють один з одним. Нарешті, деякі економічні фактори породжують переважно неправову державу, деякі — правову державу.

6. Він вперше чітко виділяє три гілки влади, які існують у певній формі за будь-якого правління. Перша — це ради, що приймають остаточні рішення держави в таких питаннях, як оголошення війни і миру, укладання угод, контроль рахунків міського уряду, законодавча діяльність. Друга — це різноманітні урядові й адміністративні посади, і третя — система правосуддя. Кожна з цих гілок може бути організована демократично чи олігархічно або більшою чи меншою мірою демократично чи олігархічно.

7. Принцип ідеальної держави. Принципом держави середнього класу є збалансованість, рівновага між двома факторами, що обов'язково мають значення у будь-якій політичній системі. Він їх називає якістю і кількістю влади. Перший фактор — політичний вплив, який виникає із престижу багатства, походження, становища й освіти; другий — це переваги, що їх гарантує більшість. Якщо домінує перший, то правління стає олігархією, а якщо другий — то демократією. Для того, щоб встановити стабільність, необхідно, аби держава містила в собі обидва фактори і взаємно регулювала їх. Держава, яка здатна поєднати ці два фактори, може бути певна, що вона вирішила основні проблеми стабільного і постійного правління.

8. Першим досвідом практичного застосування теорії Арістотеля стала спроба Полібія надати ідеї змішаного врядування вигляду системи пересторог і рівноваг — вигляду, в якому вона дійшла до Ш.Монтеск'є та фундаторів американської конституції.

9. Діяльність Фоми Аквінського, Данте Алігері і Марсилія Падуанського полягала у відродженні політичної концепції Арістотеля на тлі нового середньовічного комплексу і особливо вписування ідей церкви, та її місця у суспільному розвитку.

10. Услід за Арістотелем Н.Макіавеллі пов'язує участь у політиці різних верств суспільства з їх майновим положенням та інтересами. Досліджуючи громадянські чвари і незгоди в середині країни між нобілями, пополанами і плебсом, Н.Макіавеллі, як і Стагірит, у свій час, переконаний, що вони породжуються крайнім майновим розмежуванням. Тому Н.Макіавеллі приходить до арістотелівського визначення, що найкраща форма власності — "власність середньої величини", і взагалі "помірне і середнє є найкраще".

11. У добу спочатку Ж.-Ж.Руссо, а потім Г.Гегеля йшло усвідомлення природного права людини, як громадянина на рівність у спілкуванні. Це також було розвитком політичної теорії Арістотеля. Однак, у поглядах Стагірита проявляється і консерватизм по відношенню до розвитку сучасної йому політичної історії у відстоюванні ним полісного типу держави та у неприйнятності філософом нової територіальної держави, що впроваджувалась в життя руками його учня, яка вивела еллінський світ на більш масштабний етап історичного розвитку (еллінізм).

Своє практичне втілення політичні ідеї Арістотеля знайшли місце у законодавчих актах демократичного характеру багатьох країн світу і зокрема України. Його ідеї залишаються актуальними, поки існує створений людьми політичний інститут — держава.

Список використаної літератури:

  1. Петрінко В.С. “Політика” Арістотеля та розвиток політичної думки італійського Відродження // Людина і політика. — 2001. — №5 (17). — С. 96-104.

  2. Петрінко В.С. Арістотель, Локк, Монтеск'є: теорія розподілу влади // Історико-політичні проблеми сучасного світу: Збірник наукових статей. — Чернівці: Рута, 2001. — Т.8. — С. 293-296.

  3. Петрінко В.С. Право, закон і влада у політичній концепції Арістотеля // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип. 123-124. Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини. — Чернівці: Рута, 2002. — С. 333-340.

  4. Петрінко В.С. "Політика" Арістотеля й античність // Науковий Вісник УжДУ. Серія "Історія".— 1998.— №2. — С.149-152.

  5. Петрінко В.С. Арістотелізм і арабо-мусульманський світ (VIII-XII ст.) // Науковий Вісник УжДУ. Серія "Історія".— 1999.— №3.— С.80-84.

  6. Петрінко В.С. Поліс як державне утворення у "Політиці" Арістотеля // Науковий Вісник УжДУ. Серія "Історія". — 2000.— №4. — С.183-188.

  7. Петрінко В.С. Політична морфологія Арістотеля // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології: Збірник наукових праць. — Чернівці: Рута, 2001. — Т.8. — С. 293-296.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу.

Вітаємо зі святом працівникі́в осві́ти

та даруємо 100 грн

кешбеку!

Кешбеком можна оплатити 50% вартості будь-яких цифрових товарів та послуг на порталі «Всеосвіта»

Отримати кешбек можна з 1 до 14 жовтня 24 жовтня та використати протягом всього місяця.