Радикалький націоналістичний рух 1920-30-х рр

Ідея створення самостійної держави, скажімо, особливо для його радикально налаштованих представників завжди була головною метою. Зважаючи на те, що українські землі перебували у дуже скрутному становищі, втілити ці ідеї на практиці було практично неможливо. Але все ж надія була і плани за яким це можна здійснити, теж були. Одним із теоретиків вчення про націоналізм, а саме його радикальне відгалуження «чинний націоналізм» був Дмитро Донцов. Хочу зазначити, що під його впливом на початку 1920 х – років перебувала чимала кількість військових ветеранів революції, які зневірились у методах попередніх років, але основу складали підростаюче покоління, переважно студенти, які чітко вірили в те, що Українська революція програла через соціалістичні ідеї, ідеали та демократичні методи боротьби УНР. Як зазначає Олександр Зайцев, не викликає сумніву і те, що твори Донцова вплинули й на формування ідеології ОУН. А тому немає сумніву в тому, що Донцовська доктрина за своєю специфікою була радикального спрямування, про особливості якої я детальніше згадаю. Цікаво, що на початку своєї діяльності Донцов був соціалістом, як зазначив Горєлов М. «Донцов віддав данину соціалістичним ідеям і навіть входив до української соціал-демократичної партії». Але після подій першої світової війни його погляди починають кардинально змінюватися. Певним чинником до цього зіграли його антиросійські тенденції, які визрівали ще перед першою світовою. На основі цього Донцов робить висновок, якщо Україна буде наслідувати Росію, її прагнення не реалізуються, її потрібно повернути очі на Захід. Під «Заходом» Донцов конкретно мав на увазі Німеччину і Австро – Угорщину. Зокрема суть його концепція полягала у тому, щоб Україна підтримала Троїстий союз, з огляду на те, що конфлікт між цими державами є неминучим, а підтримка України дасть можливість перемогти Німеччині і Австо – Угорщині. У разі поразки Росії, він закликав Україну до створення в межах Австрійської імперії «Українського краю». Загалом ідея побудови самостійної держави для українського народу була провідною в усіх науково – теоретичних та політичних доробках Д. Донцова періоду від 20 – х рр.. ХХ ст. аж до кінця його життя. Серед численних його творів особливе місце вже відводять праці «Націоналізм», яка була видрукувана 1925 року у Жовкві. Конкретно в цій праці Д. Донцов, окрім вже згаданого, він напрацьовує національні ідеї, але найважливішим, як на мене, він розкриває шляхи та методи досягнення побудови української державності. Донцов досить непогано розбирався в українській історії, конкретно він зосередився на працях українських теоретиків, які піднімали національну ідею, починаючи від Шевченка закінчуючи Франком. Явним недоліком у їхніх поглядах було те, що вони вважали будувати українську державу на принципах федерації, в межах Росії. На його думку щоб втілити в життя пропоновані ним «ідеали», потрібно, щоб ці прагнення були втілені тільки при умові, що українці одразу оберуть шлях незалежності і самостійності, а відповідь на найважливіше питання Як досягти цієї мети? Він сміло заявляє тільки методом боротьби проти Росії, а не шляхом «порозумінь чи еволюції». У своєму «націоналізмі» Д. Донцов основний акцент ставить не на розум людини, як це було властиво М. Костомарову, М. Драгоманову, М. Грушевському, а власна на бажання, волю, пристрасті, гніву. Навіть у своїй книзі «Націоналізм» він критикує українські рухи : «В цій книзі хочу усталити поняття українського націоналізму, як я його розумію. А розумію його не як ту чи іншу програму, не як відповідь на завдання нинішнього дня (і тому хай не розгортає цієї книги той, хто шукатиме в ній аргументів за тією чи іншою «орієнтацією», партійною «програмою» чи формою правління), - лише як світогляд. Як певний світогляд протиставляю своє поняття націоналізму дотеперішньому нашому націоналізмові ХІХ віку, націоналізмові упадку або провансальству. До цього типового провансальства я зачисляю (виймаючи з нього те, що треба вийняти) дивну мішанину з Кирило-Методіївства й Драгомановщини, легалістичного українофільства і народництва з їх крайніми течіями, марксизму і комунізму з однієї сторони «есерівства» і радикалізму – з другої, нарешті – з правих ідеологій, починаючи від Куліша і кінчаючи «неомонархізмом».