і отримати безкоштовне
свідоцтво про публікацію
Взяти участь
Поспішайте взяти участь у вебінарі Особливості вивчення англійської мови у 1 класі за методом асоціативних символів.
До початку вебінару залишилось:
3
Дня
3
Години
16
Хвилин
30
Секунд
Предмети »
  • Всеосвіта
  • Бібліотека
  • Радянська модернізація України (1928 – 1938). Заняття 2. Суспільно-політичне життя в УСРР в 1920-х роках

Радянська модернізація України (1928 – 1938). Заняття 2. Суспільно-політичне життя в УСРР в 1920-х роках

Перегляд
матеріалу
Отримати код

Тема 5. Встановлення й утвердження радянського тоталітарного режиму (1921 1939 рр.)

Заняття 2. Суспільно-політичне життя в УСРР в 1920-х роках.

План

  1. Суспільно-політичне життя. Ліквідація багатопартійності.

  2. Політика коренізаціі. Ставлення влади та населення до українізації. Національна політика радянської влади в УСРР.

  3. Кримська та Молдавська АСРР.

  4. Релігійне життя в УСРР. УАПЦ.

  5. Згортання непу й перехід до форсованої індустріалізації.

  1. Суспільно-політичне життя. Ліквідація багатопартійності.

Поступово звужувалася демократія. У конституції УСРР сім категорій громадян позбавлялися виборчого права. Все більше й більше обмежувався політичний плюралізм у формі багатопартійності, а 1925 р. його було фактично ліквідовано. У квітні 1925 р. під тиском КП(б)У і органів безпеки саморозпустилась остання легальна небільшовицька партія - УКП (Українська комуністична партія). Хоча розмах політичних репресій значно зменшився, але вони не припинялися.

В Україні багато десятиріч допускалось легальне існування тільки однієї політичної партії - КП(б)У яка діяла на правах місцевої (обласної по суті) організації РКП(б), провадила в життя рішення останньої і монопольно здійснювала владу.

  1. Політика коренізаціі. Ставлення влади та населення до українізації. Національна політика радянської влади в УСРР.

Суспільно-політичне життя в Україні 20-х років значною мірою визначалося політикою українізації. ХП з'їзд РКП(б) у квітні 1923 р. виробив політику "коренізації", яка в Україні одержала назву "українізації". Суть її полягала в тому, щоб посилити (укоренити) вплив радянської влади і комуністичної партії серед населення національних республік. Та й обіцянки та програмні засади комуністів щодо створення рівних умов для розвитку всіх націй і народностей треба було виконувати.

У ході українізації державні й партійні установи перейшли до української мови в своєму діловодстві. Частка українців у складі КП(б)У зросла з 23% в 1923-му до 52% у 1927 p., серед службовців державного апарату - відповідно з 35 % до 54 %. Але на посаду першого (з 1925-го по 1934 р. - генерального) секретаря ЦК КП(б)У, який відігравав тоді роль головного політичного керівника в Україні, призначалися неукраїнці: німець Є. Квірінг, єврей Л. Каганович, поляк С. Косіор, з 1938 р. - росіянин М. Хрущов.

У державному будівництві враховувалися інтереси національних меншин. У місцевостях компактного проживання поляків, німців, євреїв, болгар, татар та громадян інших національностей було створено 13 відповідних національних районів, 954 сільських і 100 селищних рад.

  1. Кримська та Молдавська АСРР.

Молдавська АСРР у складі УСРР. Партійно-державне  керівництво  СРСР,  спираючись  в  основному  на  міркування  міжнародного   престижу, вирішило створити у складі УРСР Молдавську Автономну Республіку. У зв’язку з цим 12 жовтня 1924 р. ІІІ сесія ВУЦВК прийняла постанову про утворення  Молдавської  Автономної  Соціалістичної  Радянської Республіки, до якої були включені ряд районів з переважаючим українським населенням Подільської і Одеської губерній, розташованих на Лівобережжі Дністра. У Молдавській АСРР тоді налічувалося 582 населені пункти, які входили до 126 сільрад.  Після тривалої роботи з розмежування територій у вересні 1926 р. ВУЦВК і Раднарком України прийняли постанову про врегулювання кордонів Молдавської АСРР. Зрештою до складу Молдавської АСРР увійшли 11 районів Лівобережжя Дністра: Слободзейський, Тираспольський, Григоріопольський, Дубоссарський, Рибницький, Кам’янський, Крутянський (Кодимський), Бірзульський (Котовський), Балтський, Ананьївський, Красноокнянський (8,1 тис. кв. км). У Молдавський АСРР тоді проживало 545 500 чол. Молдаван налічувалося 30,1%, українців – 48,5%, росіян – 8,5%, євреїв – 8,5%, представників інших національностей – 4,4%. У зазначених вище межах Молдавська АСРР перебувала у складі Української СРР до кінця червня 1940 р., коли Бессарабія була приєднана до СРСР і була утворена союзна Молдавська РСР.

Кримська АСРР у складі РСФРР. Створ. відповідно до постанови ВЦВК і РНК РСФРР від 18 жовтня 1921 як частина РСФРР у межах Крим. п-ова із центром у Сімферополі. У результаті захоплення в листопаді 1920 Крим. п-ова Червоною армією в Криму встановлено рад. владу, 16 листопада сформовано Крим. ревком (голова Б. Кун).

У січні 1921 на спіл. засіданні обкому РКП(б) і Крим. ревкому ухвалено рішення про створення в Криму автономії через його соц.-екон. й нац. особливості. Проведено облік насел. п-ова і встановлено його нац. склад: 50 % – росіяни (внаслідок числен. фальсифікацій у цю графу об’єднано росіян, українців і білорусів), 25 % – татари, решта – представники ін. національностей (болгари, вірмени, греки, караїми, кримчаки, німці та ін.). 7 листопада 1921 1-й Всекрим. установ. з’їзд рад проголосив створення Крим. АСРР, обрав ЦВК (голова Ю. Гавен) і РНК (голова С. Саїд-Галієв), ухвалив Конституцію Крим. АСРР, складену на основі Конституції РСФРР. У респ. розпочато т. зв. соціаліст. перетворення в економіці й культурі, 21 грудня 1921 В. Ленін підписав декрет «Об использовании Крыма для лечения трудящихся». Апарат держ. влади Крим. АСРР складався з місц. рад, ЦВК і РНК, до якої входили комісаріати внутр. справ, юстиції, просвіти, охорони здоров’я, соц. забезпечення, землеробства, продовольства, фінансів, праці, ради нар. госп-ва, робітн.-селян. інспекції, зв’язку, упр. комунал. госп-ва і статистики.

Для кер-ва військ. справами створ. Кримвійськкомат при РНК Крим. АСРР, для боротьби з контрреволюцією – Крим. НК, підпорядк. безпосередньо ВНК. Закордонні справи й зовн. торгівля, упр. шляхами сполучення у межах Крим. АСРР, центр. упр. курортами залишалися у віданні нар. комісаріатів РСФРР, що створювали відповідні представництва при РНК Крим. АСРР.

Нар. комісаріати Крим. АСРР були підзвітними Крим. ЦВК, Крим. РНК і ВЦВК. Конституція Крим. АСРР проголошувала скасування всіх нац. і нац.-реліг. привілеїв та обмежень, стверджувала територ. принцип побудови республіки. Держ. мовами Крим.

АСРР проголошено рос. і кримськотатарську. 30 червня 1945 президія ВР СРСР видала наказ про перетворення Крим. АСРР у Крим. обл. у складі РРФСР. 25 червня 1946 ВР СРСР ухвалила закон про перетворення Крим. АСРР у Крим. обл. у складі РРФСР і про внесення відповід. змін і доповнень у ст. 14 Конституції РРФСР. 1954 Крим. обл. передано до складу УРСР.

  1. Релігійне життя в УСРР. УАПЦ.

Радянська влада з перших днів свого утвердження в Україні вела відкриту антицерковну атеїстичну політику. Духовність і церква оголошувалися ворогами нової влади. Вона всіляко намагалась обмежити вплив церкви на суспільне життя. Найнебезпечнішим релігійним супротивником радянська влада вважала Російську православну церкву на чолі з новообраним патріархом Тихоном, який піддав новий режим анафемі. З метою підірвати вплив православної церкви радянська влада не перешкоджала виникненню релігійних груп. Така ситуація сприяла українізації православної церкви, незважаючи на опір патріарха Тихона і православної ієрархії.

У жовтні 1921 р. відбувся перший Всеукраїнський православний церковний собор, на якому обрали власну ієрархію, затверджено канони та устрій УАПЦ. Закон про автокефалію (самостійність) прийняли в УНР ще 1 січня 1919 р., але тоді у зв’язку зі зміною влади його не було реалізовано. Всеукраїнська Церковна Рада обрала митрополитом священика В. Липківського.

Нова церква швидко зростала і на кінець 1920-х рр. була другою за кількістю парафій та віруючих після Української православної церкви. Головними засадами УАПЦ були національність і незалежність від світської влади, демократизм, прагнення до поновлення давніх українських звичаїв. Богослужіння проводилось українською мовою, священики не носили ряси, бороди і довге волосся. Церковна ієрархія будувалася на виборних засадах.

Швидкий успіх УАПЦ занепокоїв більшовицьке керівництво. До того ж, УАПЦ критично ставилася до радянської влади. Спочатку влада намагалася розкласти церкву із середини, підтримуючи розкольницькі церковні організації. У 1924 р. з’явилась Діяльна Христова церква (ДХЦ), на чолі якої став М. Мороз з осередком у Михайлівському монастирі в Києві. Але вона виявилась нежиттєздатною і в 1927 р. припинила існування. У 1925 р. виникає Соборно-єпископальна церква під проводом Ф. Булдовського. Ця церква була лояльнішою до радянської влади, але відстоювала українську церковну незалежність.

Незважаючи на всі перешкоди, УАПЦ залишалась найвпливовішою українською церквою.

Поряд зі спробами внести розкол в українську церкву радянська влада розгорнула широку пропаганду, яка зводилася до висміювання релігії та знущань із віруючих. «Релігія – опіум для народу!» – стало гаслом цієї кампанії. Багато храмів було закрито або зруйновано. Священики зазнавали переслідувань. Так, було розігнано монахів Києво-Печерської лаври, а сам храм перетворили на антирелігійний музей.

Наприкінці 1920-х рр. влада перейшла у відкритий наступ проти УАПЦ. У жовтні 1927 р. під тиском Державного політичного управління (ДПУ) було усунуто і заарештовано митрополита УАПЦ В. Липківського. Він був звинувачений в українському націоналізмі. У зв’язку з процесом над Спілкою визволення України УАПЦ звинуватили в антирадянській діяльності. Уведений 1928 р. в дію Адміністративний кодекс УСРР містив розділ «Правила про культи». Аналогічні документи, що фактично скасовували право на свободу совісті й віросповідань, в інших союзних республіках були прийняті лише через рік.

  1. Згортання непу й перехід до форсованої індустріалізації.

Не дивлячись на економічні успіхи в роки непу, неп не міг бути тривалим, оскільки компартія з самого початку розглядала неп як вимушений і тимчасовий поступок капіталізму, а мета компартії – будівництво комунізму, залишалася незмінною.

Неп не міг бути тривалим і тому, що він був несумісний з політикою Сталіна, яка спрямована на встановлення в країні тоталітарного режиму.

Не дивлячись на успіхи (в 1925 – 1926 рр. обсяг виробництва досяг довоєнного рівня) СРСР в порівнянні з світовими державами залишався економічно відсталим і перебував у ворожому оточенні.

Щоб прискорено подолати відсталість в грудні 1925 р. відбувся ХІУ з’їзд РКП(б) на якому проголошено курс на індустріалізацію.

Передбачалося прискорення промислового росту СРСР і досягнення ним рівня розвитку економічно розвинутих країн світу. «Ми відстали від передових країн на 50 – 100 років. Ми повинні пройти цю відстань за 10 років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть» (Сталін).

Індустріалізацію передбачалось здійснювати плановими методами (п’ятирічками):

1928 – 1932 рр. – І п’ятирічка,

1933 – 1937 рр. – ІІ п’ятирічка,

1938 – 1942 рр. – ІІІ п’ятирічка.

У радянського керівництва був низький рівень економічної освіти, відсутній досвід ведення планової індустрії.

Проте в перший рік п’ятирічки економіка СРСР все ще відчувала імпульс непу, що забезпечило її високі темпи розвитку. Так валова продукція промисловості УСРР у 1928/29 р. збільшилась на 20% проти запланованого збільшення на 16,5% за п’ятирічним планом. Сталін назвав 1929 рік роком великого перелому і стрибка в соціалізм.

Радянське керівництво хотіло одночасно подолати економічну відсталість і побудувати соціалізм за декілька років.

Шляхи і методи індустріалізації були обрані невірно, вони суперечили об’єктивним економічним законам.

Якщо до 1929 р. індустріалізація здійснювалась прискореними темпами, то з 1929 р. – форсованими, над швидкими.

Скажімо, на 1929 р. було заплановано 32% приросту промислової продукції, на 1930 і 1931 рр. – ще по 45%, на 1932 р. – ще на 36 %.

Індустріалізація здійснювалась екстенсивним шляхом, тобто не за рахунок новітньої техніки і технології, а за рахунок будівництва великої кількості підприємств і збільшення великої кількості працюючих.

Основним джерелом підвищення продуктивності праці мав стати революційний ентузіазм народу. Щоб його стимулювати використовувались різні методи, серед яких організація з 1929 р. соціалістичного змагання, яке охопило всіх працюючих. Це породило ініціаторів трудових починів.

Найвідоміший трудовий почин другої п’ятирічки й пов’язаний з іменем Олексія Стаханова. В ніч з 30 на 31 серпня 1935 р., застосувавши новітній метод роботи, заснованому на розподілі виробничих операцій між вибійником і кріпильниками, Стаханов вирубав 102 т вугілля, що в 14,5 раз перевищувало норму 7 т. Однак при цьому Стаханову допомагали два підсобних робітники, а результат приписали йому одному. В цьому і полягав «секрет» успіху. В інших галузях н/г з’явилися послідовники стахановського руху.

З часом це призвело до підвищення владою норми виробітку на 35 – 40%.

У ході такої форсованої індустріалізації керівництво мало намір здійснити тотальне одержавлення економіки, оскільки згідно з комуністичною доктриною радянська влада могла базуватися лише на державній власності. Почалося згортання непу.

Індустріалізація передбачала нарощування важкої промисловості за рахунок легкої і харчової, а також с/г. А це призвело до посилення тиску на селян – збільшився продподаток, заборонялась вільна торгівля, а надлишок продукції селяни повинні були здавати державі за державними розцінками.

Випереджаючий розвиток важкої промисловості спричинив падіння життєвого рівня населення, оскільки більше коштів в той час вкладалось в індустрію, в той час як в легку, харчову промисловість

До негативних наслідків сталінської індустріалізації слід додати:

- скорочення темпів розвитку сільського господарства та галузей легкої і харчової промисловості, що призвело до зниження життєвого рівня населення;

- нераціональне і нерівномірне розміщення продуктивних сил;

- посилення централізації управління промисловістю та ігнорування економічних механізмів регулювання;

- прискорена урбанізація, яка призвела до ускладнення житлової та продовольчої проблеми;

- посилення репресій проти інженерно-технічних працівників.

Однак індустріалізація мала й позитивні сторони:

    1. Україна з аграрної перетворилась в індустріально-аграрну республіку, менше, ніж раніше, залежну від Заходу;

    2. в 1940 р. рівень промислового потенціалу у порівнянні з 1913 р. збільшився в 7 раз;

    3. Зміцнилась обороноздатність країни;

    4. Відбулися структурні зміни в промисловості, переважала вже не легка і харчова галузі, а важка індустрія.

    5. Індустріалізація допомогла уряду вирішити і таку складну соціальну проблему, як безробіття. В Україні число промислових робітників виросло майже вдвічі.

За три довоєнні п’ятирічки в Україні з’явились сотні великих і середніх заводів, фабрик, шахт, електростанцій, серед них і сім промислових гігантів: Дніпрогес, ХТЗ, Краматорський машинобудівний завод,Дніпровський алюмінієвий завод (Запоріжжя), «Азовсталь», «Запоріжсталь», «Криворіжсталь».

Це були результати історичного значення. Наслідки індустріалізації були неоднозначними. Можна говорити про позитивні результати індустріалізації і негативні наслідки, спричинені насамперед методами, якими вона проводилась. Вимоги сталінського керівництва прискорити індустріалізацію, прагнення здійснити її за будь-яку ціну дорого коштувало українському народові

«Хлібозаготівельні кризи» 1927—1928, 1928—1929 рр. Розкуркулення та насильницька колективізація. Опір селянства. Причини й перебіг Голодомору 1932—1933 рр. — геноциду українського народу. «Закон про 5 колосків». Примусові хлібозаготівлі. «Чорні дошки». Масштаби та наслідки Голодомору. Національно-демографічні зміни. Наслідки суцільної колективізації.

1. Як відомо колективізація с/г почалася ще в 1918 – 1919 рр., у колгоспи, радгоспи, комуни селяни вступали добровільно, примусові заходи не набули ще масового характеру. Значна частина селян залишалися самостійними господарями.

У 1927 – 1928, 1928 –1929 рр. пройшли дві «хлібозаготівельні кризи», хліба було заготовлено менше, ніж у попередні роки. Селяни не хотіли продавати хліб за низькими заготівельними цінами, установленими державою. Під загрозою опинилось забезпечення міст, армії, план експорту хліба. З метою вилучення в селян хліба були проведені надзвичайні заходи.

У 1928 р. Сталін став ініціатором проведення суцільної колективізації. На його думку, що була підтримана більшістю ЦК ВКП(б), колективізація мала створити умови для прискореного завершення індустріалізації. Вважалося, що колгоспи зможуть забезпечити країну великою кількістю дешевого хліба. Крім того, в ході колективізації передбачалося вирішити ще одну політичну проблему – ліквідувати прошарок заможного селянства, що не підтримувало радянську владу.

У січні 1928 рр. було прийнято рішення Політбюро ЦК ВКП(б) про примусове вилучення в селян зернових "надлишків". Одночасно Сталін проголосив курс на "форсовану колективізацію" сільського господарства, а з липня 1928 р. було взято курс на "суцільну колективізацію по всьому фронту".

Гасло суцільної колективізації офіційно проголосив листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б). На пленумі було розглянуто доповідь генерального секретаря КП(б)У С. Косіора "Про сільське господарство України і про роботу на селі". У резолюції пленуму про становище сільського господарства було виділено дві особливості республіки: наявність розвинутої матеріально-технічної бази, необхідної для реформування сільського господарства, та складність обстановки "у зв'язку з особливою активністю куркульства" і "самостійницькими" настроями значної частини населення.

6 січня 1930 р. вийшла постанова ЦК ВКП(б) „Про темпи колективізації та заходи допомоги держави колгоспному будівництву”, Саме цей документ поклав початок створенню колгоспів: колективізацію в Україні планувалося завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р. Незважаючи на встановлені терміни проведення колективізації в Україні, ЦК КП(б)У розгорнув змагання серед районів та областей за дострокове її завершення. У лютому 1930 р. в інструктивному листі ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій ставилось завдання колективізувати степові райони у весняну компанію, а всі інші райони України - до осені 1930 р.

Насильницька колективізація з насильницьким усуспільненням майже всього майна, репресіями і свавіллям "розкуркулюванням", яке торкнулось не лише заможних селян, викликало незадоволення і масові протести селян, які подекуди виростали в антирадянські збройні виступи. З початку січня до середини березня 1930 р. було зареєстровано більш ніж дві тисячі таких виступів. Почастішали випадки розправ над комуністами і колгоспними активістами.

Це змусило керівництво дещо відступити. 2 березня 1930 р. в газеті "Правда" була опублікована стаття Сталіна "Запаморочення від успіхів", в якій підкреслювалась необхідність дотримання принципів "добровільності" і урахування місцевих умов у національних республіках. Уся відповідальність за допущені "промахи" і "помилки", "викривлення" лінії партії перекладалась на місцевих керівників.

З квітня і до кінця 1930 р. селянам повернули присадибні ділянки, корів (одну), дрібну худобу, реманент. До кінця 1930 р. всім бажаючим не заважали виходити з колгоспу (вийшла майже половина).

З осені 1930 р. почався новий наступ на селянство, влада суттєво збільшила податки на землю.

Колективізація супроводжувалась масовим забоєм селянами власної худоби, що надало великої шкоди тваринництву. Поголів'я великої рогатої худоби з 1928 по 1934 рр. скоротилось майже вдвічі, коней і свиней - більше ніж удвічі, овець і кіз - майже втричі. В таких масштабах поголів'я не скорочувалось навіть у роки Першої світової війни, революції і громадянської війни. Тобто "колективізація" не сприяла підйому сільського господарства.

Стан сільського господарства погіршився в наслідок знищення заможного прошарку селянства. У селянина вбили почуття господаря, а саме господарство розорили і відкинули на багато років назад. Таким чином колективізація стала одним з найбільших злочинів комуністичного тоталітаризму.

Відновилися насильницькі методи колективізації. 200 тисяч селянських господарств були знищені як куркульські, їхнє майно було передане колгоспам. Ця акція була названа «розкуркулюванням».

За радянською статистикою у 1929 р. налічувалося 72 тис. куркульських господарств, а під розкуркулювання потрапило 200 тис. Тому жертвами «великого перелому» стала величезна кількість середняків, серед них багато прихильників радянської влади, колишніх учасників громадянської війни, бійців, командирів червоної армії.

Куркулі – це селяни, які в роки непу скупили й заволоділи великою кількістю землі і стали заможними.

Долю куркулів вирішували бідняцько-батрацькі загони. Часто в розряд куркулів потрапляли й селяни які не були заможними, неугодні керівництву колгоспів. Селяни, які співчували своїм сусідам-куркулям, також розкуркулювалися як «підкуркульники». Розкуркулювання проводилось, як правило, із застосуванням сили.

Куркулі умовно поділялись на три категорії:

1 – куркулі, що взяли участь в боротьбі з радянською владою (повстання, збройний опір і т.д.). Влада ізолювала їх в тюрмах, таборах, або розстріл.

2 – куркулі, що чинили частковий опір при розкуркулюванню. Були вислані з родинами в північні райони Росії.

3 – куркулі, що не чинили опору розкуркулюванню. Після розкуркулювання надавали їм невеличкі ділянки за межами села.

Як бачимо, багато заможних селян намагалися силою і зброєю захистити своє майно. Переконавшись у безглуздості такого опору, вони мстилися учасникам розкуркулювання, а ті у свою чергу мстилися сім’ям і родичам куркулів. Помста набула жорстких, диких форм: убивства, підпали. У ході розкуркулювання знову, як у громадянську війну, гинули люди – громадяни однієї країни. Кількість жертв не рахували.

Коли розкуркулювання досягло завершення радянська влада з явним запізненням видала постанову про заборону орендувати землю й застосовувати найману працю в одноосібних господарствах у районах суцільної колективізації.

У 1932 – 1933 рр. колективізацію було завершено. Індивідуальних селянських господарств залишилось не більше 1 %.

3. Наслідки суцільної колективізації:

Колгоспи були створені на основі недемократичних принципів: керівництво колгоспів призначалося партійним керівництвом, вся діяльність колгоспів контролювалась партійними й державними органами, колгоспники фактично були позбавлені економічних прав ( замість зарплати одержували оплату «натурою», тобто с/г продукцією) і можливості проявляти ініціативу, самостійність. Це сприяло формуванню байдужого ставлення до праці в колгоспі.

Колгоспники покладалися в основному на присадибну ділянку.

Були цілком знищені господарства заможних селян.

Загинули тисячі (або й більше, число невідоме) учасників суцільної колективізації ( як куркулів, так і бідняків).

Завершивши суцільну колективізацію, керівництво країни не забезпечило створення законодавчої бази для колгоспів (це було зроблено тільки в 1935 р.), що викликало численні зловживання, перешкоджало організації роботи колгоспів.

Сталінське керівництво, ввівши в 1932 р. паспортну систему в місті, фактично прикріпило селян до землі, зробило їх державними кріпаками, об’єктом середньовічної експлуатації.

Найстрашнішим наслідком суцільної колективізації був голод 1932 – 1933 рр.

Заняття 3. Голодомор 1932 – 1933 рр. в Україні. Його причини і наслідки.

План.

Причини й передумови голодомору.

Державна політика в селі за голодомору.

Демографічні втрати.

Становище колгоспів після голодомору.

Що викликало у 1921 -1923 рр. голод в Пд. губерніях України?

Був неврожай через засуху в 1921 р.

В Пд. губерніях (Катеринославщина, Донецьк, Запорізька, Миколаївська і південь Херсонщини тривали хлібозаготівлі (продподаток).

Жодна з голодуючих губерній не була звільнена від продподатку. Йшов інтенсивний вивіз хліба за межі республіки.

Чому держава вчасно не надала допомоги жертвам голоду в Україні?

Тому, що це була відповідь Москви на антибільшовицький повстанський рух.

Те, що не вдалося здійснити за допомогою зброї та каральних акцій, здійснила кістлява рука голоду.

Які наслідки голодомору 1921 – 1923 рр.?

25 % населення України голодувало. Приблизно 1 млн померло.

1 – 3. Голодомор 1932 – 1933 рр. – один з найстрашніших злочинів сталінізму проти українського народу.

Це був справжній голодомор, організований комуністичною партією та її керівництвом на чолі з Й.Сталіним. Його метою було примусити українське селянство іти до колгоспів, придушити будь-який супротив радянській владі. Жодних природних причин він не мав.

Прискорення темпів колективізації призвели до того, що індивідуальні селянські господарства були зруйновані, а колгоспи технічно й організаційно ще були слабкими. Як результат – знизилась продуктивність праці, скоротився рівень с/г виробництва.

Проте плани здачі державі с/г продукції державі зросли.

у 1930 р. в Україні заготовлено 195 млн пудів хліба

у 1931 р. – 400 млн пудів

у 1931 р. – 380 млн пудів

у 1932 р. – 195 млн пудів

У 1931 р. у багатьох колгоспах вилучили все зерно, в тому числі й посівний фонд. Весною 1932 р. засіяли трохи більше половини запланованого. Частина посівів загинула через неякісний обробіток, але все ж причина голоду не несла природний характер, поскільки зібраний врожай 1932 р. був лише на 12 % меншим ніж середній врожай 1926 – 1930 рр. і міг би забезпечити населення України мінімумом продовольства.

Поскільки було зібрано значно менше хліба ніж планувалося, то в Україні уряд направив комісію на чолі з Молотовим, яка провела додатковий збір зерна з колгоспів в листопаді – грудні 1932 р.

У селян було вилучено все зерно, включаючи й посівний фонд, що прирекло їх на голодну смерть.

На ті колгоспи, які в результаті такої операції не мали зерна було накладено штраф – м’ясом та іншими продуктами. Колгоспи сплачували штрафи за рахунок селян, відбираючи в них усі продукти харчування (сухарі, соління, фруктову сушку).

Комісія позбавила селян ряду областей східної України права виїзду з села. Селяни, не маючи права привезти продукти з інших районів, виїхати з села, позбавлені запасів продовольства, вмирали з голоду.

У деяких районах місцеве керівництво, усвідомивши масштаби голоду, дозволило залишити зерно для сівби та страховий фонд.

Так за такі діяння старший агроном райдержуправління Оріхівського р-ну Дніпропетровської області був розстріляний, інші керівники були засуджені до різних термінів ув’язнення – від 5 до 10 років.

Селяни їли собак, котів, щурів, трупи коней, листя й кору дерев, були часті випадки канібалізму. Селяни кидали домівки, пробували дістатися до міста. Багато гинуло на дорогах, інших зупиняли міліцейські кордони. В місті, без паспорта, також не було порятунку.

У відчаї, селяни крадькома блукали по колгоспних полях, збираючи розкидані колоски, але це був злочин, поскільки:

7 серпня 1932 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли Постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення соціалістичної власності» (закон «Про 5 колосків»). За цим документом розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, або за «пом’якшуючих обставин», позбавлення волі на строк не менше 10 років.

До кінця 1932 р. було засуджено 55 тис чоловік, в тому числі до розстрілу – 2,1 тис чоловік. Серед засуджених було багато жінок і дітей за жменю колосків.

В січні 1933 р., коли в Україні щоденно гинули десятки тисяч людей, Сталін на Пленумі ЦК заявив, що матеріальне становище робітників і селян щорічно покращується, в цьому можуть лише сумніватися вороги радянської влади.

Серед дослідників немає єдності щодо фактичних демографічних втрат України. Інформація про голод приховувалася.

Турченко Ф. – від 3,5 до 5 млн. чоловік.

Інші джерела – близько 7 млн. чоловік.

Західні джерела – до 14 млн. чоловік померло в Україні від голоду.

Називаємо – від 7 до 14 млн. чоловік

4. Трагедія остаточно зламала опір селян колгоспно-феодальній системі. В Україну направлялись переселенці з інших республік, особливо з Росії. До кінця 1933 р. у Донецьку, Дніпропетровську, Одеську і Харківську області переселено 117 тис чоловік.

Керівництво партії прагнуло зміцнити свій вплив на українські села.

Створювались політвідділи, наділені надзвичайними правами на селі. Для роботи в політвідділах в Україну було направлено близько 16 тис чоловік, переважно з Москви і Ленінграда. Ці люди не знали с/г, звичаїв і традицій місцевого населення.

Саме такі особи без вагань мали реалізувати сталінську політику в колгоспному будівництві. Було перевірено масово голів колгоспів, бухгалтерів, бригадирів, завферм. Багатьох звинувачено в шкідництві і репресовано. Лише в Одеській області виявлено понад 150 куркульських груп.

Ці роки засвідчили, що «воєнно-комуністичні» методи управління с/г ведуть до вимирання села. Почалися пошуки нових шляхів вдосконалення управління селом.

У колгоспах впроваджувались елементи нормування й відрядна оплата праці. Практикувалося з весни доводити до колгоспів і колгоспників яка частина врожаю залишиться виробникам, яка буде здана державі.

Щоб зацікавити селянина в колгоспі колгоспи оснащувались с/г технікою. Її випускали заводи с/г машинобудування, ХТЗ, запорізький комбайновий «Комунар», харківський «Серп і молот», кіровоградська «Червона зірка» та ін.

Технічне обслуговування техніки здійснювали державні організації – МТС, в кінці ІІ п’ятирічки їх було в Україні 958, але великий загін механізаторів МТС мав низький технічний рівень. Це були вчорашні селяни, які пройшли курси. Приблизно половину техніки зіпсували.

Станом на 1937 р. колгоспи України об’єднували 96,1 % селянських господарств і 99,7 % посівної площі.

Перед війною в Україні існувало 30 тис колгоспів і близько 1 тис радгоспів. Селянство поступово звикало до праці в колгоспній системі, яка вказувала що, де і як сіяти, коли збирати і в який спосіб.

Пропаганда змальовувала картину добробуту на селі.

Якщо на початку 20-х рр. в с\г знаряддями праці були плуг, серп і ціп, то в кінці 30-х – 100 тис тракторів, 33 тис комбайнів, 550 тис вантажних машин. МТС виконували ¾ операцій по обробці грунту, зборали зерно з 40 % посівних площ. Але натуроплата колгоспників становила лише 12 – 15 % заробленого, такої низької оплати не було в Україні навіть за кріпацтва. Селянство поступово втрачало риси працелюбності, хазяйнуватості, ініціативності.

Культурне будівництво в 1920-і роки. Одним з найважливіших завдань культурного будівництва в Україні у 20-ті роки стала ліквідація неписьменності серед дорослого населення. З цією метою 1920 р. було створено Всеукраїнську надзвичайну комісію по боротьбі з неписьменністю. За постановою Раднаркому УСРР "Про боротьбу з неписьменністю", ухваленою в травні наступного року, все населення республіки віком від 6 до 50 років повинно було навчитися читати й писати. 1923 р. почало діяти добровільне товариство "Геть неписьменність". Воно кинуло гасло: "Кожен письменний - навчи неписьменного". За ліквідацію неписьменності взялися тисячі активістів. На фабриках і заводах, у військових частинах і різних установах створювалися пункти ліквідації неписьменності, так звані лікнепи. Наприкінці 1925 р. їх налічувалося понад 13 тис. У лікнепах навчалося близько 540 тис. чоловік. Залучаючи населення до лікнепів, держава не лише забезпечувала безкоштовне навчання, а й надавала певні пільги. Завдяки проведеній роботі, до 1927 р. в Україні навчилися читати й писати понад 2 млн чоловік.

Основною ланкою у сфері культури була шкільна освіта. Але в умовах повоєнної розрухи вона зазнавала величезних труднощів. По-перше, не вистачало фахівців. Тому часто в освітянські заклади посилали висуванців з числа комуністів і комсомольців, робітників, яким, звичайно, не вистачало необхідної підготовки. І, по-друге, бракувало матеріальних ресурсів, - не було а ні підручників, а ні зошитів, а ні шкільного приладдя. Щоб врятувати школу від остаточного занепаду, для неї по всій республіці збирали кошти, влаштовували суботники, тижні й місячники допомоги. Лише із запровадженням непу, коли економічне становище в Україні дещо поліпшилося, держава почала збільшувати асигнування на освіту. З 1923-го по 1925 pp. вони зросли всемеро. В цей час уряд УСРР розпочав підготовку до запровадження обов'язкового початкового 4-річного навчання дітей. Похід за "всеобуч" сприяв тому, що в 1928/29 навчальному році у школах навчалося 2,6 млн чоловік, тобто понад 35% усіх дітей шкільного віку.

Розширюючи мережу шкіл, держава намагалася вирішити проблему забезпечення їх учителями. Будувалися нові педагогічні інститути й технікуми, а терміни навчання в них скорочувалися. Протягом 6 років починаючи з 1926-го кількість педагогічних інститутів у республіці збільшилася до 46, а технікумів - з 59 до 84. За цей період чисельність студентів зросла з 14,3 тис. до 47,9 тис. чоловік.

20-ті роки позначені не зовсім вдалими спробами новацій у шкільництві: навчання проводилося здебільшого за так званою системою та методом проектів. Урок як основна форма організації навчально-виховної роботи ігнорувався. Дуже часто змінювалися навчальні програми, плани та підручники.

Потребувала вирішення проблема навчання й виховання дітей, які залишилися сиротами після світової і громадянської воєн. Значний, внесок у цю справу зробив А. Макаренко. Творчо застосувавши нові принципи педагогіки, він органічно поєднав навчально-виховний і трудовий процеси.

Внаслідок українізації, що розпочалася в республіці на початку 20-х років, близько 80% загальноосвітніх шкіл стали україномовними. Водночас в Україні діяли сотні польських, болгарських, білоруських, молдавських, німецьких, єврейських та інших шкіл. І лише в грудні 1932 p., після телеграми Й. Сталіна та В. Молотова з вимогою припинити українізацію, їх почали перетворювати на російськомовні.

У 20-ті роки поряд із загальноосвітньою виникають школи фабрично-заводського учнівства (ФЗУ). Засновані на базі початкової школи, вони забезпе чували необхідну політехнічну й професійну підготовку. 1928 р. в Україні діяло 212 шкіл ФЗУ, в яких навчалося близько 25 тис. учнів.

Важливу роль у підготовці висококваліфікованих фахівців відігравали вищі та спеціальні середні освітні заклади, 1921 р, при вузах почали створюватись робітничі факультети (робітфаки). 1928-го в республіці було 34 робітфаки, де навчалося близько 7,5 тис. чоловік. Таким чином, робітфаки перетворилися, по суті, на основне джерело комплектування навчальних закладів вищої та середньої спеціальної освіти.

Процес українізації очолювали керівники Народного комісаріату освіти О, Шумський (1925-1927) та М. Скрипник (1927-1932). Завдяки їхній діяльності українська мова поширювалася в освіті та науці (все діловодство, службове листування). Майже 90% газет і понад 50% книжок у 20-ті роки виходили українською мовою.

Відновила свою роботу Академія наук, де в ці роки плідно працювали такі визначні вчені, як М. Василенко (історія і право), М. Грушевський (історія), К. Воблий (економіка і географія), М. Крилов (механіка і математика), А. Кримський (славістика і сходознавство), С Єфремов (літературознавство), М. Гамалія (мікробіологія), С, Реформатський (хімія) та інші. Велике значення для ренесансу української науки і всієї культури мало повернення з еміграції таких видатних діячів, я^к М. Грушевський, С. Рудницький, А. Ніковський, П. Христюк, М. Чечель, М. Шраг.

Активну роль в національно-культурному відродженні відіграла Українська автокефальна православна церква на чолі з митрополитом В. Липківським, створена в жовтні 1921 р. Але згодом в УСРР почалися переслідування церкви. Нш Ренесанс української мови особливо позначився на літературному процесі. Серед численних літературних організацій, що виникли у цей час, були "Гарт", "Плуг", "Молодняк". "Західна Україна", "Авангард", "Нова генерація", "Ланка", ВУСП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) та інші. Це об'єктивно відбивало пошуки творчою інтелігенцією шляхів і методів участі в суспільному житті.

1925 р. група діячів української культури на чолі з М. Хвильовим утворила організацію "Вільна академія пролетарської літератури" (ВАПЛІТЕ). До її складу увійшли П. Тичина, М. Бажан, II. Панч, М. Куліш, І. Сенченко, Ю. Яновський та інші. Ідеї та пошуки членів ВАПЛІТЕ мали вплив на весь літературний процес в Україні. Найпомітніший він у творчості Г. Косинки, М. Зерова, Т. Осьмачки, М. Рильського, Є. Плужника та ін.

Особливе місце в українській літературі 20-х років належить М. Хвильовому. Він не лише був відомим письменником, а й активно боровся проти російського шовінізму, закликав діячів української культури відмежуватися від його згубного впливу. Розпочата ним у середині 20-х років широка дискусія про роль і значення української культури мала на меті довести її передовий, прогресивний характер.

Ідеї М. Хвильового знайшли підтримку серед частини українських комуністів, однак викликали невдоволення й занепокоєння союзного керівництва. Діяльність М. Скрипника, О. Шумського, М. Хвильового кваліфікувалася як "ухили", проти яких розпочалася галаслива кампанія. Щоб покласти край самостійницьким спробам в Україні, Й. Сталін та його оточення розпочали репресії проти української інтелігенції. 1928 р. було сфабриковано так звану "шахтинську справу". Група інженерно-технічних працівників Донбасу була безпідставно звинувачена в тому, що, виступаючи агентами світового капіталу, вони займалися шкідництвом і готували повалення радянської влади. Того ж року було виявлено новий "ухил", названий за ім'ям молодого українського економіста М. Волобуєва "волобуєвщиною". Він полягав у тому, що М. Волобуєв засудив колоніальну економічну політику Москви щодо України. У вересні 1929 р. було заарештовано видатних діячів української науки та культури у зв'язку з вигаданою ОДПУ справою "Спілки визволення України".

Процес українізації, що дав могутній поштовх розвиткові художньої творчості й становленню українського радянського театру, тісно пов'язаний з іменами Л. Курбаса, Г. Юри, А. Бучми, Ю. Шумського, О. Сердюка, Н. Ужвій. На кінець 1925 р. в Україні діяло вже 45 постійних театрів.

У галузі музичного мистецтва слід назвати твори М. Леонтовича, Я. Степового, К. Стеценка. Успішно працювала створена ще в 1920 р. на базі хору Київської консерваторії хорова капела "Думка", першим керівником якої став Н. Городовенко. 1926 р. група музикантів на чолі з В. Яблонським засновує Київський симфонічний ансамбль. У 1925-1926 pp. було започатковано національні театри опери та балету в Харкові, Києві та Одесі.

На початку 20-х років на основі націоналізованих художніх музеїв, а також приватних колекцій утворюються державні музеї українського мистецтва в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, а потім - і у всіх обласних центрах республіки. В Україні продовжують творити представники старшого покоління художників - М. Бойчук, І. їжакевич, К. Трохименко, а також молоді - А. Петрицький, В. Касіян, скульптор М. Лисенко.

Помітних успіхів досягло й українське кіномистецтво. Велику популярність серед глядачів мали фільми В. Гардіна, П. Чердиніна, О. Алещенка. Значну роль у становленні національного кіномистецтва відіграв О. Довженко. 1928 р. з'явився його перший визначний фільм "Звенигора".

Отже, в культурному будівництві 20-х років відбувалися складні, суперечливі процеси. З одного боку, воно здійснювалося під знаком відродження національної самобутності українського народу, а з іншого, сталінська адміністративно-командна система інтевсивно формувалася, всіма засобами аж до фабрикації судових справ і репресій, намагання отруїти його, взявши під свій жорсткий контроль.

УАПЦ в 1930-х рр.

На початку 1930 р. Синод УАПЦ прийняв рішення про саморозпуск. Це не врятувало колишніх священиків УАПЦ від переслідування. На 1941 р. в живих залишились 1 єпископ і 270 священиків, а решта були винищені.

Друга п’ятирічка була оголошена «п’ятирічкою знищення релігії». Ця кампанія мала сумні наслідки: в Україні на середину 1930-х рр. порівняно з 1913 р. залишилося лише 9 % церков. Решту закрили або зруйнували.

Відродження УАПЦ відбулося на соборах 1989 р. у Львові та 1990 р. у Києві. Уперше в історії українського православ’я було обрано патріарха. Ним став М. Скрипник.

15

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу

  • Додано
    12.08.2018
  • Розділ
    Історія України
  • Клас
    10 Клас
  • Тип
    Конспект
  • Переглядів
    434
  • Коментарів
    0
  • Завантажень
    5
  • Номер матеріала
    AT209581
  • Вподобань
    0
Курс:«Використання веб-квестів в освітньому процесі»
Левченко Ірина Михайлівна
36 години
1400 грн
590 грн

Бажаєте дізнаватись більше цікавого?


Долучайтесь до спільноти

«Методичний
тиждень 2.0»
Головний приз 500грн
Взяти участь