Промова про добро
Лежала при дорозі зернина у траві,
І снилась тій небозі водиця у ставі.
«Якби хоч краплю сині, лазурі із небес
Пролить на зсохлу ниву – з душі би страх пощез.
Ото б вже забуяла я колосом рясним,
А, може б, розквітала букетом неземним…
Я б радість дарувала, лунав би щирий сміх,
І щастям напувала мандрівників усіх!»
Так думала зернина, чекаючи води.
Набігла тут хмарина, линула – не біди.
Зіп’явсь пагінчик в небо, росте не аби як,
І викохавсь, як треба, овва, якийсь будяк!
Ну що це за халепа? Кому це треба й як?
Ну хто ж йому зрадіє? Адже ж бо є будяк?!
Тут бджілка прилетіла, присіла на листку,
Попоралась уміло, а він їй дав медку.
І зовсім не колючий, і навіть не страшний.
Лиш біль в душі пекучий, тому весь час сумний…
І дивувалась хмара: «Поїла ж я зерня,
А звідки ця примара, химера і марня?»
А звідти, люди добрі, що в землю цю впаде,
Те й виросте назовні – другого не буде.
Але й без них не можна, бо бджоли в світі є,
І квітка, хоч колюча, та мед усе ж дає.
