У вірші “Про коника та цвіркуна” перед читачем розгортається краса природи у звичайних її проявах. Вірш умовно можна розділити на дві частини за змістом (відповідно до пори року) – літо і зима. Читаючи рядки першої частини, ми згадуємо яскравий літній день, коли всі птахи вщухають і слабшають від спекотного сонця.
Нічого не чути навколо, і тільки спів коника лунає в повітрі над усією землею. Маленький коник у своїх стрибках і веселощах стає втіленням руху самої природи, яка ніколи не завмирає.
І в цьому живому прояві природи художник бачить вічну красу. Поет словом малює мистецьку картину, яку можна не тільки побачити за допомогою уяви, але яка також звучить, а ще вона сповнена запахом трави.
Картина навіює відчуття спокою та гармонії.
У другій частині вірша природа постає вже в зимовому вбранні. Тут також усе замовкає, але це мовчання інше, не таке, як літнього дня. Мороз створив цю тишу. Усе завмирає зимовим морозним вечором, але й цієї пори року природа живе, вона має свої голоси.
З-за печі лунає пронизливий спів цвіркуна, і той, хто чує його, згадує літній день і коника, що сховався серед трав’яних пагорбів. У цьому сонеті Кітс надзвичайно повно й виразно передав своє світле сприйняття вічного руху життя й краси природи.
Звукові, зорові, дотикові враження зливаються тут у єдине ціле. Поет розкриває в малому велике, бачить прекрасне в звичайнісінькому. У цьому розкривається головна ідея сонета про вічність буття.
