У середньовічному суспільстві (V–XV століття) панувала чітка ієрархія, яку сучасники описували як систему трьох станів, кожен з яких мав свою функцію:
Ті, що моляться (духовенство): Найвищий стан, що опікувався душами людей. Вони мали власні суди, звільнялися від податків і військової служби. Поділялися на «біле» (священники) та «чорне» (ченці) духовенство.
Ті, що воюють (феодали/лицарство): Стан, обов’язком якого був збройний захист християнського світу. До нього належали королі, графи, барони та лицарі. Їхнє життя регулювалося кодексом лицарської честі та системою васалітету.
Ті, що працюють (селяни та міщани): Найчисленніший стан, який забезпечував перші два їжею та речами. Селяни часто були залежними від феодалів (кріпаками). З розвитком міст у XII–XIII століттях окрему вагу здобули міщани (цехові майстри, купці), які виборювали право на самоврядування.
