Філософські основи інтеграції в мистецькій освіті
Передумови і сутність інтеграції в шкільній мистецькій освіті
Глобальні процеси сучасного цивілізаційного розвитку визначають необхідність становлення нової парадигми освіти. Одним із можливих проголошується тип інтегративної освіти. У широкому філософсько-культурологічному розумінні він може стати, на наш погляд, необхідним підґрунтям для створення адекватної запитам реальності світоглядно-виховної моделі мистецької освіти, що стане консолідуючим чинником у процесі зародження і співіснування різноманітних підходів до навчання і виховання школярів засобами мистецтва, сприятиме узгодженню міждисциплінарного змісту освіти з педагогічними технологіями особистісно-розвиваючого спрямування.
Інтеграція як процес створення цілісної і багатовимірної картини світу сьогодні набуває статусу одного з провідних методологічних принципів освіти, адже вона ізоморфно відображає тотальну якість постмодерністського інформаційного суспільства. Водночас не можна не визнати релятивізму науково-педагогічних позицій щодо цього явища, що стимулює теоретичні та прикладні розробки, насамперед технологічні, які забезпечуватимуть не лише змістову, а й процесуальну сторону навчання, виховання і розвитку учнів І на засадах інтеграції.
В українській науці започатковано дослідження філософії інтегративної освіти (С. Клепко), її дидактичних (С. Гончаренко, І. Козловська, О. Савченко) і психологічних (I. Bex, Т. Яценко) засад. Створено програми, підручники й посібники з різних інтегрованих курсів для і початкової школи (Н. Бібік, В. Ільченко, Т. Пушкарьова, В. Тименко та ін.). У загальній мистецькій освіті інтегративний підхід є недостатньо обґрунтованим теоретично і слабо забезпечений технологічно.
Інтеграція (від латин, integratio — відновлювання, поповнення, від integer — повний, цілісний) — це стан внутрішньої цілісності, зв'язаності диференційованих частин і функцій системи, а також процес, що веде до такого стану. Інтеграція — утворення або відновлення цілісності, вища форма взаємодії, тому що вона передбачає не лише взаємовплив і взаємозв'язок, а й взаємопроникнення елементів. Принцип конструювання цілісності не може зводитися до штучного механічного підсумовування елементів, процес інтегрування передбачає відродження природних, об'єктивно існуючих зв'язків і перехід у нову якість (згідно з аксіомою Аристотеля: ціле більше суми його частин).
Інтеграція в галузі загальної мистецької освіти має об'єктивні філософські, мистецько-культурологічні, психологічні, дидактичні, художньо-педагогічні передумови, які ми коротко розглянемо нижче.
Філософські (загальнонаукові) передумови
Ядром філософських засад інтеграції є діалектика — метод пізнання світу на основі найзагальніших законів розвитку, який, за виразом О. Лосева, здатний «вхопити» живу дійсність у цілому.
Цілісність (холізм) і множинність (плюралізм) наукового знання співіснують нерозривно, ;як дві сторони однієї медалі. Категорія цілісності є провідною в холістських ученнях (холізм — від грец. — цілий, увесь), що розглядають цілісність світу як наслідок творчої активності «холістського поля» — «нерозщепленості» матеріального і духовного, реального та ідеального, свідомого і несвідомого тощо.
Диференціація протилежна інтеграції, це процес змін, пов'язаний із виокремленням, відділенням частин від цілого.
Механізми взаємодії інтеграції та диференціації регулюються універсальним законом єдності й боротьби протилежностей, що передбачає наявність бінарних опозицій, тобто аналіз — синтез, абстрагування — конкретизація. Аналогічно в мистецтві: динаміка — статика, горизонталь — вертикаль, консонанс — дисонанс та ін. Відповідно до цього закону у філософії освіти парні категорії «інтеграція — диференціація розглядаються як двоєдиний процес, вони водночас і відносно самостійні, і тісно пов'язані, мовби переходять одна в іншу. Диференціація створює умови для динамічного розгортання інтеграції. У свою чергу, інтеграція забезпечує основу для поглиблення диференціації. Влучно визначила різницю між цими поняттями Н. Ставська, відзначивши, що диференціація пов'язана з вивченням елементів системи, а інтеграція — системи елементів. Отже, складові цієї діалектичної пари утворюють своєрідний закон симетрії з парадоксальною залежністю полярних начал: швидкість і напрями інтеграційних процесів І прямо пропорційно залежать від сили протидіючих дезінтеграційних| причин (Г. Павельциг).
Взаємодія, взаємовплив, взаємозв'язок, взаємопроникнення — інтегруючі чинники, за допомогою яких відбувається об'єднання частин у певний тип цілісності, основними з яких є:
• комплекс — багатогранна цілісність, яка складається з різних відносно самостійних елементів, що взаємодіють (комплекс передбачає одночасну диференціацію та інтеграцію);
• синтез — однорідна органічна цілісність із повним злиттям взаємодіючих елементів (синтез по суті заперечує диференціацію).
Продуктивною для розуміння проблеми інтеграції є філософська ідея планетарної всеєдності у вченні академіка В. Вернадського про ноосферу (буквально — «сферу розуму») — духовну оболонку Землі. Він підкреслював невіддільність часопростору в ноосфері, обґрунтував низку положень, які вплинули на становлення антропокосмічної культурної парадигми сучасності, передбачив появу нових міждисциплінарних відкриттів, що виникнуть за межами певної галузі знань, на перетині різних наук — природничих і гуманітарних. Спадщина видатного вченого спонукає дивитися навколо «широким поглядом», а не «поглядом спеціаліста», який не бачить нічого за межами свого фаху. У гуманітарних дослідженнях його сина — історика, філософа і культуролога Г. Вернадського, набуло подальшого розвитку положення про «простір-час» як нероздільне явище не лише в природі, а й у людській діяльності. Учений сформулював закон співвідношення історичного часу і простору (хронотопу), віднайшов закономірність — «циклічну ритмічність історії», що мала важливе значення для суспільних наук.
Б. Успенський, продовжуючи дослідження цілісного феномену « простір-час », підкреслював універсальне значення руху — ланцюжка, що поєднує простір і час.
Гіпотези В. Вернадського підтверджуються сьогодні руйнуванням існуючих столітніх мурів між науковими галузями і створенням наук на стику різних галузей (біохімія, етнопсихологія тощо), а також виникненням нових, інтегральних за своєю генетичною природою наук — культурології, синергетики та ін.
Синергетика (від грец. «діючий разом») є загальнонаукопою методологією, обґрунтуванням нелінійного синтезу. Вона виникла в надрах природничих наук (І. Пригожин та ін.) і поступово поширилася на сферу гуманітарного знання (В. Аршинов, О. Князев та ін.). Провідне положення синергетики полягає в тому, що неупорядкованість (строкатість, безладдя) є не тимчасовим явищем, яке треба подолати як недолік, а нормальним станом природних, соціальних і психічних явищ і процесів, які гнучко інтегруються. У теорії синергетики фундаментальною рисою еволюції стає нестабільність. Синергетичний процес можна умовно відобразити схемою: ... хаос — якісний стрибок — еволюційний відбір — самоорганізація — порядок — розвиток — хаос... (далі — аналогічно). При цьому суперечності в синергетиці розглядаються не лише як негативні, а і як позитивні (конструктивні) чинники — імпульси для подальшого руху* саморозвитку, так само, як і хаос (не в значенні безладдя, а в значенні принципової нестійкості, невизначеності) трактується як об'єктивний стан, що пробуджує внутрішні енергетичні сили.
Феномен інтегративної освіти як механізму особистісної самоорганізації хаосу знань (і як самоорганізації системи освіти також) належить до інноваційного поля розуміння і тлумачення освіти загалом і мистецької освіти зокрема. Освіта, що інтегрує різноманітні знання, уявлення, цінності, має допомогти учневі «організувати хаос у собі». Так, маленька дитина починає малювати з «каракулів» — неорганізованих ліній і штрихів (своєрідна стенограма хаосу), потім з'являються знамениті «макарони» і «головоноги» (поступове приборкання хаосу), пізніше олівець у руці Дитини набуває властивостей «чарівної палички», що відображає довкілля, а радше — виражає власний світ яскраво й самобутньо (і це, підкреслимо, відбувається без навчання, у дошкільному віці). Роль учителя не в тому, щоб навчити дитину все робити «правильно», а швидше в тому, щоб допомогти торкатися «чарівною паличкою» до площини так, щоб вона стала простором і була здатна виражати все те, що дитина хоче (упорядкувати хаос). Але кожний учень буде робити це сам, і головне — по-своєму, тобто інтегрувати нові уявлення, факти, вміння з попереднім особистісним життєвим і естетичним досвідом.
Художнє мислення — це передовсім мислення символічне (і творення, і сприйняття), адже мистецтво нічого не дає, не нав'язує, воно пропонує самостійно знайти. У феноменологічній діалектиці О. Лосева утверджується положення про цілісність і символічність художньої форми: мистецтво прагне не того, щоб його знали, а того, аби його розуміли. Знання можна передавати, а розуміння — процес індивідуального пошуку особистісно значущих смислів, і він нескінченний, особливо коли мова йде про художні твори. У праці «Логіка символу» філософ підкреслює думку, що в мистецтві ми маємо виходити не просто з чуттєвого уявлення, в якому немає нічого узагальненого, але саме з таких образів, яким притаманна потужна узагальнююча сила... Ось чому художній образ, позбавлений узагальнюючої сили і могутньої символічної картини життя, завжди — тільки безсила копія цього життя.
У сучасному світі, у науці, мистецтві та інших духовних і матеріальних сферах спостерігається активне наростання плюральності, рух від «моно» до «полі» (полікультурність, «мозаїчність» світу), що породжує прагнення інтеграції в соціально-культурному розвитку. Тому так активно відроджується філософія універсалізму, спрямована на міждисциплінарну інтеграцію; У гуманітарному мисленні, яке становить собою альтернативу суто раціоналістичному мисленню минулого, синтезуючу роль починає відігравати естетика (Л. Левчук, В. Личковах), Новітні соціокультурні тенденції спричиняють зародження «нової архітектури освіти, педагогічного простору», де, на думку філософа С. Клепка, зникне однопредметність уроку і сучасна асиметрія педагогічної комунікації (педагог — учень). Не можна не погодитися з вітчизняним ученим, що плюралізм знань має стверджуватися ще з початкової школи, бо в університеті це робити вже пізно.
Визначені вище положення відбивають загальнонауковий імовірнісний стиль мислення сучасності (В. Храмова), який орієнтує на вивчення неоднозначних і принципово невизначених інтегральних систем в умовах багатофакторного детермінування.
Замість резюме варто ще раз наголосити на фундаментальному значенні для інтеграції в галузі,мистецької освіти ідеї нероздільності діалектичної пари «простір—час». Її смисл полягає в тому, що досвід сприймання людиною часу і досвід сприймання простору (а отже, й просторових і часових мистецтв) не просто взаємопов'язані, а взаємодіють, взаємно проникають, інтегруються, але-водночас як різноякісні складові, не розчиняються одне в одному, зберігаючи внутрішню диференційованість.
