Презентація " Велика Британія"

Парламентські реформи у Великій Британії. Чартизм. Велика Британія – «майстерня світу». Зовнішня і колоніальна політика Великої Британії.

Мета: з'ясувати причини світової економічної першості Англії, розкрити особливості внутрішньополітичного розвитку країни, визначити характер зовнішньої політики та її особливості, формувати в учнів уявлення про демократичні цінності суспільстві, розвивати увагу, виховувати інтерес до уроків історії. Тип уроку: комбінований. Хід уроку І. Організація класу до уроку. ІІ. Перевірка домашнього завдання. Фронтальне опитування.

 Політичне та суспільне життя Великої Британії. Завершення наполеонівських війн відкрило перед Великою Британією епоху, коли вона на тривалий час посіла провідні позиції у світовій політиці, стала економічним і фінансовим центром, зразком ліберального суспільства. На початку XIX ст. завершилося формування Сполученого королівства Великої Британії, яке утворилося внаслідок об’єднання Англії із Шотландією (1807 р.) та Ірландією (1808 р.). За формою правління це була спадкова обмежена монархія.

Першоджерелом влади в країні вважався монарх. Однак його повноваження в прийнятті законів обмежувалися згодою парламенту, у питаннях управління — згодою міністрів, яких призначав парламент, у судових питаннях — вироками незалежних судів. За монархом визнавалася також вища виконавча влада. Законодавча влада належала двопалатному парламенту. Він складався з палати лордів, місця в якій успадковувалися, і палати громад, депутати якої обиралися. Виконавчу владу разом із монархом поділяв уряд (кабінет міністрів), який формувала партія, що перемогла на виборах до палати громад. Лідер цієї партії ставав прем’єр-міністром. У країні діяли дві партії — торі та віти, які сформувалися наприкінці XVII ст. і вели суперництво між собою. Партія торі представляла інтереси землевласницької аристократії (лендлордів) та англіканського духовенства, партія вігів — фінансово-промислових кіл і пов’язаного з ними нового дворянства. Назви «торі» та «віги» закріпилися за представниками цих партій під час запеклих парламентських дискусій 1680—1781 рр. Це були лайливі прізвиська, якими, сперечаючись, обмінювалися учасники суперечок. Представників «партії країни» називали вітами (від шотл. — злочинець), а «партії двору» — торі (від ірл. — грабіжник).

Загального виборчого права в країні не було, існував високий майновий ценз. Унаслідок цього в 1830 р. із близько 24 млн населення Великої Британії право голосу мали лише 478 тис. осіб. Існували також так звані «гнилі містечка» (поселення, де проживало лише 10—15 осіб), що посилали своїх депутатів до парламенту, і нові промислові міста (Бірмінгем, Манчестер, Лідс тощо), які взагалі не мали депутатських місць. У 1783—1830 рр. англійський уряд очолювали торі, а в 1830—1841 рр.— віги. З ініціативи торі в 1815 р. було прийнято так звані «хлібні закони», за якими заборонялося ввезення зерна до країни, якщо ціна на нього знижувалася. Цей захід захищав високі прибутки землевласників і погіршував становище більшості пересічного населення. «Хлібні закони» було тимчасово призупинено в 1817 р. через хвилю масових протестів. Прагнучи придушити їх, уряд торі одночасно припинив дію закону про недоторканність особи та став заарештовувати учасників мітингів. У 1819 р. торі провели через парламент шість законів, за якими влада отримала право забороняти збори з кількістю учасників понад 50 осіб, масові процесії, проводити обшуки в приватних будинках, піддавати суворій цензурі пресу.

У 1824—1825 рр. торі скасували заборону на створення робітниками тред-юніонів (професійних спілок) й ототожнення страйків із кримінальними злочинами. Однак робітникам заборонялося чинити тиск на підприємців за допомогою страйків із метою покращення умов праці. Торі вважали, що своєю політикою захищають країну від нестабільності. Однак виборців вона розчарувала, і на парламентських виборах 1830 р. перемогли віги. Одним із найважливіших внутрішньополітичних заходів вігів стала парламентська реформа 1832 р. Завдяки їй, як вважав лідер вігів Чарльз Грей, Велика Британія зможе уникнути такої революції, як та, що відбулася в 1830 р. у Франції. За першою парламентською реформою «гнилі містечка» позбавлялися 143 депутатських мандатів, які передавалися промисловим містам, густонаселеним сільським районам, Шотландії та Ірландії. Кількість виборців збільшувалася до 814 тис. осіб за рахунок зниження майнового цензу. Реформа започаткувала компроміс між земельною аристократією та представниками фінансово-промислових кіл, які внаслідок реформи отримали можливість більше впливати на політичне життя країни.

У 1833 р. віги домоглися прийняття закону про скасування рабства в англійських колоніях. Того року було затверджено фабричний закон, який уперше встановлював обмеження тривалості робочого дня для дітей на ткацьких фабриках. Великим розчаруванням для незаможних британців став закон про бідних 1834 р. За ним скасовувався податок із підприємців на утримання бідноти, ліквідовувалася допомога незаможним із боку церковних громад та створювалися робітні будинки для бідних, умови життя в яких нагадували тюремні. Віги провели через парламент муніципальну реформу 1835 р., за якою право участі у виборах до органів місцевого самоврядування отримали всі платники податків.

У 1837 р. королевою Великої Британії Стала Вікторія (1837—1901 рр.), правління якої увійшло в історію як «Вікторіанська епоха». Саме на цей період припало завершення формування парламентської двопартійної системи. Партію торі із 30-х рр. XIX ст. стали називати консервативною, а партію вігів — ліберальною. У 1841 р. на парламентських виборах перемогли консерватори. Вони заборонили працю жінок і дітей на шахтах, обмежили тривалість робочого дня для жінок на фабриках 12 годинами. Широкої підтримки в суспільстві набуло скасування консерваторами «хлібних законів» у 1846 р.

Трагічною сторінкою історії тогочасної Великої Британії став голод 1845—1849 рр. в Ірландії. Він був викликаний «картопляною хворобою» та неврожаєм картоплі — основного продукту харчування пересічних ірландців. Від голоду й масових епідемій загинуло близько 1 млн осіб. Понад 1,7 млн ірландців, тобто сьома частина населення, залишили острів і переселилися переважно до США. У цей період тривало формування Британської колоніальної імперії. Англія закріпила контроль над Канадою та своїми колоніальними володіннями, що залишилися в Північній Америці. Відбулася колонізація Австралії та Нової Зеланді розпочалося захоплення Південної Африки. Було здебільшого завершено завоювання Індії. Британці здійснювали перші спроби підкорення Афганістану, намагалися встановити контроль над Китаєм, Японією та іншими країнами Сходу.

У 1839—1842 рр. відбувалася англо-китайська «опіумна» війна. Вона була спричинена конфіскацією китайською владою опіуму, який англійські купці нелегально завозили до Китаю. Здобувши перемогу у війні, Велика Британія примусила Китай підписати перший нерівноправний договір і відкрити для торгівлі з іноземцями кілька власних портів. Під час війни 1839—1842 рр. британці захопили острів Сянган (Гонконг), який згодом став опорною базою для підкорення ними Китаю. На середину XIX ст. Велика Британія стала власницею найбільшої колоніальної імперії площею понад 11 млн км2 із населенням більш ніж 120 млн осіб.

 Економічний розвиток Великої Британії.  У 1815—1816 рр. Велику Британію охопила економічна криза. Вона ускладнювалася тим, що кількість безробітних у країні збільшилася за рахунок майже 300 тис. демобілізованих солдатів і матросів. Економіка потерпала також від спадів, пов’язаних із кризами перевиробництва, що відбувалися в 1825, 1836, 1847 рр. У 30—40-х рр. XIX ст. у Великій Британії завершилася промислова революція, унаслідок якої країна посіла перше місце у світі за рівнем розвитку промисловості. У 1840 р. в країні вироблялося 45% усієї світової промислової продукції. Провідною галуззю англійської промисловості була текстильна, де працювало майже 200 тис. робітників. Стрімко Розвивалися важка й вугільна галузі. У 1834 р. виробництво заліза досягло 700 тис. тонн. Сформувалися нові промислові райони: металургії — Бірмінгем і Шеффілд, вугільної промисловості — Уельс, бавовняної промисловості — Ланкашир і Йоркшир. Одночасно із завершенням промислової революції в країні розгорнулося будівництво залізниць. Протягом 1835—1849 рр. довжина залізниць збільшилася з 540 до 9,5 тис. км. Швидкими темпами зростали обсяги зовнішньої торгівлі. Провідні позиції у вивезенні товарів посідали текстильні вироби й машини. У 1830—1849 рр. вивезення британських товарів на зовнішні ринки зросло більше ніж у чотири рази.

«Батьком» залізниць став англійський винахідник, відомий створенням паротяга, Джордж Стефенсон (1781—1842). Ознайомившись з устроєм парової машини Дж. Ватта, він у 1814 р. успішно випробував свій перший паротяг «Блюхер», призначений для перевезення вугілля рейковою колією. Усе своє життя він проектував і будував залізниці в Англії, першим заявив про необхідність прокладення тонелів і зведення залізничних насипів на ділянках зі значним нахилом. Завдяки діяльності Дж. Стефенсона та його послідовників мережа залізниць швидко охопила всю Англію.

Уряд Великої Британії усвідомлював, що економічні досягнення королівства дозволять випередити інші країни у світовій торгівлі, і тому в інтересах держави не втручатися в розвиток економіки. Це сприяло виникненню руху британських політиків — прибічників фрітредерства. Ці погляди поширилися у 20-ті рр. XIX ст. серед вігів, а під час їхньої боротьби в парламенті проти «хлібних законів» набули завершеної форми. Фрітредерство стало основою економічної програми лібералів. Фрітредерство — напрямок в економічній теорії та політиці, що характеризується вимогами вільної торгівлі та невтручанням держави в економічне життя країни.

Стрімкий економічний розвиток країни супроводжувався боротьбою робітників проти неналежних умов праці, низької заробітної плати й безробіття. Його досить специфічною формою став уже відомий вам луддизм (рух руйнівників машин), що виник в Англії в 60-х рр. XVIII ст. Наприкінці 1811 — на початку 1813 р. країну охопило потужне піднесення руху луддитів. Його учасники руйнували не лише машини, а й цілі фабрики. Саме це спричинило в 1812 р. поновлення смертної кари (уперше запроваджена в 1769 р.) за руйнування машин. У 1816—1820 рр. відбулися останні великі виступи луддитів, після чого їхній рух припинився. Унаслідок завершення промислової революції Велика Британія першою в Європі перетворилася з аграрної на промислову країну. У 1841 р. селяни становили лише 21% її населення. Провідні позиції в соціальній структурі суспільства посіли представники фінансово-промислових кіл і робітники фабрик та заводів.

 Чартистський рух. Обмеженість першої парламентської реформи 1832 р. обумовила продовження боротьби за перегляд виборчої системи, яка набула загальнонаціонального характеру. Активну участь у ній брали британські робітники, які прагнули провести своїх представників до парламенту та здійснити реформи, що змінять на краще їхнє становище. Рух робітників за впровадження загального виборчого права розгорнувся в 1836 р. і дістав назву чартизм. Лідерами чартистів були відомі всій країні громадські діячі Вільям Ловетт, Ферпос Едуард О’Коннор та ін. Проголошувані ними ідеї мали перш за все політичний характер. Чартисти виступали виключно за мирні, законні засоби досягнення своєї мети. Так, вони зібрали підписи на підтримку «Народної хартії» і представили її до парламенту. Однак депутати відмовилися розглянути документ. У травні 1842 р. чартисти подали 3,3 млн підписів у другій петиції про «Народну хартію», але палата громад знову її відхилила. У червні 1848 р. парламент утретє проігнорував вимоги чартистів. Так розпочався занепад чартизму. Рух завершився поразкою, чимало його колишніх учасників у майбутньому стали радикальними політиками. Значення чартистського руху полягає в тому, що він започаткував виникнення в британських робітників розуміння необхідності масовими акціями чинити тиск на владу, вимагати від неї здійснення реформ, уникаючи революційних заворушень. У другій половині XIX ст. основні положення «Народної хартії» були реалізовані рядами лібералів і консерваторів. Чартизм (від англ. — хартія) — перший масовий політично оформлений рух британських робітників у 30—50-х рр. XIX ст., що проходив під гаслом боротьби за реалізацію «Народної хартії».

Запитання і завдання 1.З ініціативи представників якої британської партії було прийнято «хлібні закони»? 2. Коли стався голод в Ірландії? 3. Чим була викликана англо-китайська війна 1839—1842 рр.? 4. Що таке фрітредерство? 5. Чого прагнули досягти учасники чартистського руху? 6. Порівняйте політику, яку здійснювали торі та віги в період їх перебування при владі у Великій Британії. 7. Визначте спільні й відмінні риси в економічному розвитку Великої Британії та Франції. 8. Охарактеризуйте роль чартистського руху в суспільному житті Великої Британії. 9. Складіть у зошиті план до пункту параграфа «Політичне та суспільне життя Великої Британії». 10. Проведіть дискусію за проблемою «Роль ірландського питання в політичному житті Великої Британії». 11. Під час парламентських дебатів щодо другої петиції' про «Народну хартію» громадський діяч і вчений Т. Маколей заявив: «Я проти загального виборчого права... Я вважаю, що цивілізація тримається на охороні власності. Тому ми ніколи не можемо, не піддаючи себе надзвичайному ризику, довірити верховне управління країною якомусь класу, який, поза сумнівом, буде здійснювати нечувані й систематичні посягання на безпеку власності. Петиція вимагає верховної влади. У кожному виборчому окрузі по всій імперії капітал і накопичена власність повинні бути беззаперечно кинуті до ніг праці. Як можна мати сумніви стосовно того, яким буде результат?». Порівняйте аргументи прихильників і противників запровадження загального виборчого права.

Домашнє завдання Опрацювати параграф 7, скласти план до п.1 даного параграфу.